8. Художнє втілення ренесансного світогляду у творах Данте, Петрарки й Боккаччо. Основні вимоги до використання обладнання й тзн на уроці літератури.

Відродження або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, який заснований на ідеалах гуманізму та античності.

Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

• Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

• Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

• Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

• Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

• Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

ДАНТЕ АЛІГ’ЄРІ (1265—1321) - видатний італійський поет доби Відродження, письменник і політик, «Батько італійської літератури». Першим став писати літературні твори народною (тобто італійською) мовою, а не латиною. Його головний художній твір, поема «Божественна Комедія», вважається шедевром світової літератури. Відома збірка «Нове життя».

Франческо Петрарка - італійський поет та літописець, ранній гуманіст. Один із засновників гуманізму, його називають «батьком гуманізму». Твором Петрарки, що здобув для нього безсмертя, є «Канцоньєре», іноді цю звичну назву в нас українізують — «Книга Пісень».

Боккаччо — видатний письменник Відродження. Творчість Боккаччо, разом з творчістю інших митців слова доби Відродження, має велике значення для всього подальшого розвитку світової літератури та культури. Головний твір Боккаччо — «Декамерон».

Особистість Петрарка характерна для Відродження: у ній головними рисами стали гідність, духовна незалежність та одержима любов до античної літератури. Водночас він мав схильність до земних радощів, цінував життєві зручності і спілкування, був вибірковим у дружбі, не всякому державцеві приділяв увагу, але з деякими із них бесідував, причому на рівних.

Збірка «Канцоньєре». Цю збірку Петрарка розділив на дві книги: «На життя мадонни Лаури» («In vita di Madonna Laura») і «На смерть мадонни Лаури» («La morte di Madonna Laura»). Так у самій композиції збірки з'явився її естетичний центр — образ Лаури та художній час. Він мав інший принцип, аніж у Данте, — мадонна Лаура, безумовно, постаріла би, якби не її передчасна смерть. Любов Петрарки до мадонни Лаури — реальне земне почуття, як сама вона — конкретна жінка, чиєї взаємності поет жадає, хоча дистанція поміж ним і мадонною Лаурою (мадонна — звертання до пані, обов'язково заміжньої жінки) завжди повинна зберігатися. В образі Лаури присутня певна алегоричність, недарма її ім'я нагадує про «лавр», тобто про таку жадану поетом Славу. Її ім'я суголосне й із італійським словом «лаура», тобто повітря, що нагадує про неземне, вивищене у самому вигляді прекрасної дами. І при всьому цьому Лаура конкретна, поет точно називає дату їхньої першої зустрічі: він уперше побачив її 6 квітня 1327 р. в Авіньйоні, у церкві Святої Клари, а померла вона у 1348 р. Портрет її не має виразних обрисів, є лише очі, яким надається цілком виняткове значення, вони нерідко стають символом самої Лаури.

Концепція любові у Петрарка цілком гуманістична, тому що любов постає в нього почуттям буремним, яке водночас приносить радість і муки.

Коханої немає, але все земне продовжує берегти пам'ять про неї, уся природа ніби продовжує відображати її подобу. Вона нерідко являється поетові у снах, але не він піднімається до неї на небеса, а Лаура сходить до нього на землю. Кохання назавжди залишається частиною земного буття і його щастям.

Стиль «Канцоньєре» дослідники означують як високий ренесансний, що передбачає вишукану високу лексику, простоту синтаксичних конструкцій і надзвичайно тонкий поетичний смак, який ніде не допускає помпезності чи штучної пишномовності. Простота висловів поєднується у «Канцоньєре» зі схвильованою патетикою, алегоричність зустрічається лише в ранніх сонетах, а загалом символіка спирається на нові, самим поетом знайдені метафори, найчастіше взяті зі світу природи.