2. Постмодернізм в сучасній українській культурі.

Загальноприйнятого визначення що таке постмодернізм немає і воно не передбачається. Бо навіть французький філософ Жан-Франсуа Ліотар, що вважається одним із засновників постмодернізму і пропагандистом його поширення на філософію та гуманітарні науки не дав позитивного пояснення що саме є цим постмодернізмом, обмежуючись констатацією, чим він не є. Найкраще розуміти під постмодернізмом сукупність певних тенденцій, що проявилися, починаючи від 60-х років XX ст., у культурній, політичній, а також, частково, науковій (в гуманітарних науках) самосвідомості розвинених країн Заходу і Сходу.

ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ

Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської теорії для історичної науки, згідно зі звичкою, що все мусить мати свою «філософію»: політика, держава, суспільство, наука - отже, й історія; нова «філософія» має замінити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому знову цілком забувають, що філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відповідальності - ані перед суспільством, ані перед наукою -на себе не беруть.

Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних досліджень, але вони не є постмодерністськими), і поганим, сприяє поширенню постмодернізму П.

У важкі для суспільства, нації та держави часи з'являється потреба шукання чогось містичного, утопійного,антифактичного - в теоретичній площині. Тому й сприймають утопічні суспільні теорії: громадянського (міщанського) суспільства, політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно, постмодернізм.

Постмодерністська філософія історії як прояв інтелектуальної нефаховості (здобула прихильників серед таких самих нефахових і дилетантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стандарти написання праць.

Тому й дуже привабливими виявилися виступи постмодерністів проти «вибуху» наукової літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами постмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміром інформації», яку неможливо осмислити. Практично постмодернізм почав конфліктувати із сучасним інформаційним суспільством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись, водночас, від розбудови та поширення баз відповідних даних. Таке «науково» санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйнято з ентузіазмом тими істориками, що обрали спеціальність без внутрішнього покликання і без дослідницького таланту. В «дослідженнях» знову запанувала перевага позаджерельних знань, відписаних і переписаних з попередніх робіт, без перевірки всіх цих відомостей на підставі автентичних джерел. Широке річище фальсифікації історії

Таким чином, прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч панування антимодернізму методологія фальсифікації минулого та сучасного в ім'я вимог панівного партократичного класу, панівної партії, наліпної нації, виявилася дуже корисним підґрунтям для посткомуністичного суспільства, полегшуючи перехід від постмодернізму І до постмодернізму II.

Є єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II зумів глибше за попередні історіософські течії проаналізувати співвідношення історик - історичне джерело - історичний твір. Однак постмодернізм лише взяв до відома деформації, які можуть виникати на цьому шляху, але не закликав до відкинення фальсифікацій і вдосконалення методів та критеріїв історичних досліджень.

ВНЕСОК ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ Щось нове і конструктивне, принесла Постмодерністська філософія історії до гуманітарних наук, зокрема, в Україні:

1) руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також пропаґандистською, псевдонауковою агіткою .Великий, а по суті гумористичний парадокс полягає в тім, що та белетристика, на яку перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає, щоб її вважали наукою;

2) десцієнцизація науки, яка досягла дуже високого рівня, дискретизації й деструкції дослідницького ремесла. Отже, без скрупульозного дослідження джерел можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порівняння різноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не для визначення чи утворення тієї інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукати собі те, що суб'єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба застосовувати різні фальсифікаторські прийоми.В результаті здійснюється звичайна белетризація історії, виведення її зі складу гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою до цього й ненайкращого рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусь згори прийняту тезу чи ідею;

3) дискредитація макроісторії на користь мікроісторії. Частина істориків та псевдоісториків сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняття об'єктивною, широкоплановою історією, адекватною джерелам, універсальною - у часі та просторі - макроісторією стало не лише важким, таким, що вимагає багато праці й часу, але й часто-густо небажаним, отже, нефінансованим, а також небезпечним, . особливо щодо новітньої історії. Відбулося фіктивне поширення меж історії за рахунок мікроісторії, яку досліджувати легше і зручніше. Але, насправді, сумування до купи навіть сотень мікроісторій не дасть у результаті хоча б одну макроісторію.

4) надання переваги фраґментарним або незавершеним працям, у яких висвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводиться до завершення, сюжетна лінія свідомо обривається, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не є обов'язковою вимогою для історика;

5) вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ (отруєння населення ЛСД - споришем - подається як основна причина Французької революції;); запровадження математизації історії (абсурдний образ історії людства, стиснений до десяти сторіч),експериментування з історією в роді гри «що би було, як би було», не так як насправді було, а цілком інакше.

У такий спосіб проявляється нахил до безцільного і безплідного конструювання неіснуючої історії, бажання до утворення контрфактичних моделей не у вигляді дослідницького методу, а як суб'єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше. Ну, але насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке конструювання неіснуючої історїї проводиться з точки зору сучасної ідеологізації та політизації;

6) проголошення кінця історії та історіографії

7) зведення історичної методики до дослідження тексту з намаганням викриття його, нібито, завжди прихованого змісту.

8) заперечення достовірності історичних знань з позицій крайнього релятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічна проблема існує та розглядається від початків виникнення теорії пізнання, отже, ще від античних часів;

9) рішуче і безапеляційне руйнування національної історії, зокрема, тих націй, які XIX ст. визначили неісторичними.

10) проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, повстань, бунтів. Почерк замовників також у цьому випадку зрозумілий.

В Україні спостерігаємо також таке явище, коли прихильники постмодернізму II, усвідомлюючи його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб облагородити течію, приписуючи ті здобутки, до яких постмодернізм II, не має жодного відношення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження, наприклад, що лише постмодернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну тематику; що інтердисциплінарні дослідження - не здобуток постмодернізму II; що до його заслуг належить глибокий джерелознавчий аналіз. Постмодернізмові II для порятунку його репутації додають такі позитивні риси, яких у нього ніколи не було. Компаративізм - це не винахід постмодернізму II, а етнології середини XIX ст. Синтезування історичного процесу постмодернізм II уникає за будь-яку ціну, постмодернізм II не мав відношення до виникнення струк­туралізму.

Необхідно врешті відзначити, що постмодетністські позиції руйнують чи намагаються зруйнувати - не лише історичну науку. Постмодерністський підхід автоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є елементи історизму.

ВИСНОВОК

На закінчення можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не здатна зруйнувати «традиційну» історичну науку також через нездатність філософів історії написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б мікроскопічну, мікроісторію як зразок та еталон для вивчення і наслідування, але може велику частину зусиль істориків звести на манівці, так як це трапилося при постмодернізмі І. Та не треба поспішати з загальними оп­тимістичними висновками. Постмодернізм у заключних ланках свого розвитку в політиці й економіці - уже довів до глибоких деструктивних змін, до відновлення тенденцій утворення нових або реставрації старих імперій, тепер знову в глобальних вимірах, до реального поділу на історичні та неісторичні нації, тобто такі, що нездатні самостійно вирішувати свою долю та утворювати незалежні держави. Тому ними треба керувати і знову включати в імперські структури.

Де опиниться Україна? Запитання поки що без відповіді. Але за відсутності опору інтелектуальної еліти відповідь можна передбачити.

Білет 2