2.Українська культура на зламі 19-20 століття.

Складність суспільно-політичного життя, соціальні катаклізми відбилися на українській художній культурі, на розвитку мистецтва: вони привели до зіткнення різні художньо-естетичні течії, загострили боротьбу між різними напрямами і тенденціями.

ЛІТЕРАТУРА

У літературі, як і в інших видах мистецтва, розвиваються різні художні методи: це реалізм і нереалістичні напрями.

В літературу приходять поети: Т. Романченко, А. Шабінко, А. Гмиря і інші, представники селянської демократії: С. ​​Васильченко, А. Тесленко, В. Стефаник, Лесь Мартович та інші, активно виступили на позиціях реалістичного мистецтва. До реалізму тяжіли О. Кобилянська, О. Маковей, Л. Яновська, Дніпрова Чайка та інші. Проблеми освіти народу, ліберальна спрямованість знайшли прояв у творчості так званих "просвітян" (Олена Пчілка, Б. Грінченка, Т. Бордуляк). Виступила й група ліберально-народницького плану, що використовувалася до проблем села, що зазнавала інтерес до побуту, етнографії.

В цей же період розвиваються нереалістичні напрями, пов'язані з різними школами модернізму, які отримали поширення в світовому мистецтві.

З маніфестом українського модернізму виступив М. Вороний, що закликав відмовитися від тенденційності в літературі. У період, коли ідейна боротьба в суспільстві породила чимало шаблону і трафарету в мистецтві, примітивізму в вираженні соціально-політичних ідей, діяльність модерністів, спрямована на серйозну творчу роботу з поетичною формою, образною системою, мала, безсумнівно, позитивне значення. Суперечності і зіткнення художніх течій позначилися у творчості В. Винниченка (1880-1951). У ранніх творах ("Голота", "Голод", "Біля машин", "Контрасти") письменник звернувся до традиційної темі важкого становища безземельного селянства, експлуатації батраків, критиці панівних класів.

У той же час він, розчарувавшись у революційних ідеалах, показав у своїх творах інтелігентів, що відійшли від революції і знаходять самозаспокоєння в ницшеанстве. Тема інтелігенції стала однією з центральних у його творчості.

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864 - 1913) - письменник, талант якого розкрився на рубежі кінця XIX - початку XX століття.

У ранніх оповіданнях письменник-реаліст звертається до теми українського села, до знедоленої життя дітей ("Харитя", "Маленький грішник" та інші), до долі селянина-бідняка ("П'ятизлотник", "Ціпов'яз" та інші). Етапним у цьому плані є оповідання "Для загального блага", де описана трагедія бідного молдаванина Замфіра Нерона(відрізняється глибоким психологізмом).

Другий етап творчості охоплює десятиліття діяльності М. Коцюбинського. В цей період він створює повість "Fata morgana", в якій звертається до аналізу соціальних процесів, що потрясли українське село в період 1905 року.

Спираючись на традиції української літератури, Коцюбинський створює чарівні картини природи, шукає в ній життєстверджуючу силу, висловлює глибоку любов до рідної землі. Ці особливості яскраво проявляються в повісті "Тіні забутих предків", де автор звертається до життя гуцулів.

Леся Українка (1871-1913).Творча діяльність Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач) різноманітна. Вона автор ліричних творів, оповідань, драм, критичних та публіцистичних статей; займалася перекладом на українську мову творів світової літератури: Гоголя, Тургенєва, Надсона, Міцкевича, Гейне, Гюго, Байрона та багатьох інших.

Леся Українка стала значним поетом свого часу. Слідуючи естетиці прометеїзму, з натхненням пристрасною любов'ю до людей, вона створила значні поетичні твори (ліричні цикли "Поїздка до моря", "Мелодія" та інші).

У період літературної зрілості, з середини 90-х років, Леся Українка працює в галузі драматургії, ставлячись до цього, як до творчого експерименту. Вона збагатила літературу такими жанрами, як "драматична поема", "фантастична драма", "драматичний етюд", "драма-феєрія". Її драматичні твори написані віршами.

Вершиною художньої майстерності Лесі Українки стала драма-феєрія "Лісова пісня", що відбила традиції народної творчості - багатство народної міфології, поетичної фантазії народу. У драмі яскраво і образно описана краса природи в різні пори року. Проблема взаємини людини і природи - в центрі уваги автора. Міфологічні й реальні персонажі діють в творі: русалка Мавка, селянський юнак Лукаш, показані їх любов і трагедія.

Леся Українка йшла у своїй творчості двома шляхами - реалістичним і романтичним. "Реалізм і романтизм поєднуються в особі одного автора в тисячах прикладів у всіх літературах, і це абсолютно законне явище"

В період кінця XIX - початку XX століття своє слово в літературі сказали і письменники Західної України. Це Марк Черемшина (1874-1927), справжня прізвище - Іван Юрійович Семанюк, автор збірок новел "Насічки", "Село вимирає", "Верховина"; Василь Семенович Стефаник (1871-1936), також звернувся до новелістиці (СБ "Синя книжечка "," Камінний хрест "," Дорога "та інші).

Чільне місце серед письменників Західної України займає Ольга Юліанівна Кобилянська (1863-1942). Центральна тема творчості О. Кобилянської - звільнення жінки від рабської залежності. Кращий твір О. Кобилянської - соціально-психологічна повість "Земля". Поклавши в основу сюжету дійсний факт братовбивства в буковинському селі, автор показує, як відмова від загальнолюдських цінностей, від ідеалів добра в ім'я приватновласницьких устремлінь приводить людину до злочину.

Філософсько-психологічним характером відрізняється повість "В неділю рано зілля копала" (1909 р.), де розкриваються проблеми людської честі та гідності, високих і чистих почуттів. Повість відрізняється народно-пісенним характером, поетичністю і ліризмом.

О. Кобилянська захоплювалася модернізмом, пошуками в царині форми. Але головний напрямок її творчості – гуманізм(в новелі на тему Першої світової війни "Лист засудженого вояка до своєї дружини" (1923 р.)).

В живопису продовжують розвиватися тенденції, намічені у другій половині XIX століття. Плідно втілюється реалістичний напрямок в різних жанрах: пейзажному, побутовому, історичному, портретному. Продовжують плідно працювати С. І. Васильківський, С. І. Світославський, П. А. Левченко, С. Я. Кишинівський, Н. К. Пимоненко та інші.

Багатогранний образ української природи втілив С. І. Васильківський - один з найбільш видних пейзажистів того часу( «Отара в горах»)

У 1902-1908 роках Васильківський спільно з художником-баталістом ("Козак Голота") значний внесок у вітчизняну монументальну живопис,

Продовжують свою творчу діяльність С. І. Світославський, Г. П. Світлицький.

Значний внесок в український живопис вносить на початку XX століття видатний художник-реаліст Н. К. Пимоненко. У першому десятилітті XX століття він створив понад ста полотен, що відображають життя, побут, природу Україні: "Українська ніч", "Перед грозою", "Останні промені", "Косовиця", "Гопак", "Прачка" та інші.

На початку XX століття створили значні пейзажі П. А. Левченко ("Літній день", "Україні"), Т. Я. Дворніков ("Порт в снігу", "Зимовий пейзаж"), І. Я. Крижицький ("Повіяло весною "), М. С. Ткаченко (" Весна ") та інші.

В цей період приходить в мистецтво художник видатного таланту, який прагнув до збагачення мальовничих коштів, - А. А. Мурашко, учень Рєпіна.Органічно поєднується декоративна звучність колориту і психологічна виразність образів, властива йому в ранні роки. Прикладом цьому може служити картина "Селянська родина" (1914 р.). Засобами живописного узагальнення Мурашко ліпить соковиті і виразні селянські типи і народні характери.

Художник працював і в галузі графіки. У

На початку XX століття зміцнюються зв'язки західноукраїнських художників з Лівобережної України. Серед тих, хто сприяв цьому зближенню, був видатний живописець і активний мистецький діяч І. І. Труш. Вже в кінці XIX століття, як було зазначено раніше, він проявив себе як пейзажист і портретист("Дніпро", "Захід сонця в лісі"). Якщо в ранніх роботах природу Труш зображує в ліричному аспекті, то в більш пізніх з'являється прагнення до символічних узагальнень.

Графіка

На початку XX століття розвивається станкова графіка. Значна роль у цьому процесі належить Е. Л. Кульчицької - зачинателю і пропагандисту естампної гравюри на Західній Україні. До її робіт відносяться і пейзаж ("Берізка", "Снігова зима"), і жанрові композиції ("Бідні діти", "Жнива", "Орачі").

Талановитим графіком проявив себе зачинатель батального живопису Н. С. Самокиш. Разом з художником С. І. Васильківським він створив два альбоми: "З української старовини", "Український орнамент". Н. Самокиш виконав до альбому "Севастополь і його минуле" серію з 34 малюнків пером, присвячених 100-річчю перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 року. Протестом проти жорстокості війни з'явилася серія малюнків про російсько-японській війні 1904-1905 років. ("Путилівська сопка", "Бій під Ляояном", "Відступ від Ляояна", "Забутий").

У цей період розвивається книжкова ілюстрація (І. С. Їжакевич, В. А. Корнієнко та інші). Талановитим оформлювачем і ілюстратором книг був Г. І. Нарбут. Їм створені ілюстрації до байок І. А. Крилова, казок Г. X. Андерсена та інші. У творчості Нарбута своєрідно переплітаються риси декоративізму і стилізації з елементами народної творчості.

Значний поштовх до розвитку сатиричної графіки дало видання в 1905-1906 роках сатиричних журналів "Шершень" в Києві, "Дзвін" і "Свисток" в Одесі.

СКУЛЬПТУРА. АРХІТЕКТУРА

Початок XX століття - це період створення значних монументальних скульптурних композицій. Л. В. Позен здійснює створення та встановлення пам'ятників І. П. Котляревському та М. В. Гоголю в Полтаві.

До створення скульптурних портретів діячів культури звернувся М. І. Паращук. Йому належать портрети І. Я. Франко, В. С. Стефаника, С. Ф. Людкевича та інших.

Зростання міст як промислових, адміністративних і культурних центрів викликав бурхливий розвиток містобудування. Активізувалося і житлове будівництво..Провідним стає стиль модерн. Послідовники цього стилю прагнуть внести нові елементи відповідно до рівня технічних досягнень будівельної індустрії. Вони відмовляються від класичних канонів, вдаються до деформації звичних форм, створюють споруди з асиметричним членуванням, прикрашені пишним фантастичним орнаментом, символічними барельєфами і т. д

. З часом в архітектурі модерну намітився відхід від пишного декоруму, з'явилося прагнення до зручного планування і більш ясному вираженню в архітектурних формах їх функціонального призначення. Зодчі цього періоду в Україні прагнуть використати жанри народної творчості, форми дерев'яної архітектури.

Помітний слід в архітектурному обличчі Києва залишила діяльність А. В. Кобелєва, А. М. Вербицького, П. Ф. Альошина, В. Н. Рикова, В. А. Осьмака. Серед споруд, створених за їхніми проектами, слід відзначити Державний банк (1902-1904 р.), Комерційний Інститут (1906 р)

У Харкові плідно працював архітектор А. Н. Бекетов, за його проектами, як уже було зазначено, створювалися і будівлі в Сімферополі (прибутковий будинок з театральним залом). Оригінальним архітектурним рішенням у стилі модернізованого ренесансу відрізняється будівлю панорами "Оборона Севастополя", споруджена за проектом архітектора В. А. Фельдмана до 50-річчя Кримської війни у ​​Севастополі.

Драматургія та театр

На початку XX століття здійснюються пошуки нових шляхів розвитку української драматургії. У цьому плані характерні сатиричні комедії І. К. Карпенка-Карого "Суєта" і "Житейське море", що піднімають складні морально-етичні проблеми з життя української інтелігенції. Ці дві п'єси складають окремі частини незакінченою трилогії. У них Карпенко-Карий творчо сприйняв і втілив чеховські традиції, помисли героїв п'єс Чехова; їх бажання розвіяти темряву, знайти сенс життя.

У цих п'єсах основним прийомом комізму є тонка іронія. Лірична тональність багатьох сцен, конфлікти, засновані на зіткненні різних психологій, поглядів на мистецтво, складають новаторський підхід автора до вирішення проблем комедії.

До життя села в бурхливу епоху 1905-1907 років звернувся М. Л. Кропивницький в п'єсах "Безлад", "Важке час" та інших.

Свій внесок в розвиток українського театру вніс А. В. Крушельницький сатиричної комедією "Орли".

На початку XX століття в драматургії розвиваються і нереалістичні напрями. Захоплення декадентством позначилося в драматичних творах В. Винниченка, О. Олеся ("По дорозі в казку", "Над Дніпром", "Трагедія серця"). Складне переплетіння рис реалізму та символізму знайшло прояв у творчості С. Ф. Черкасенко ("Казка старого млина", "Пурга", "Земля" - з життя шахтарів Донбасу).

Українська драматургія знаходила втілення в творчості прославлених театральних труп, очолюваних П. К. Саксаганським, І. К. Карпенко-Карим, Н. К. Садовським.

Н. Садовський і М. Заньковецька вплинули на театральну культуру Західної Україні. В 1905-1906 роках у Львові Садовський керував діяльністю місцевого театру, після його від'їзду театр очолив І. Стадник.

Творчість українських театральних діячів отримало високу оцінку громадськості. К. С. Станіславський писав в 1911 році: "Такі актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський - блискуча плеяда майстрів української сцени, - ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва" * 256.

МУЗИКА

Початок XX століття - період активізації української музичної культури. У багатьох містах України: Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові, Умані - відкриті відділення російського музичного товариства. У Києві та Одесі у 1913 році засновані консерваторії, в Харкові - музичне училище. На Західній Україні в 1907 році починає діяти "Музичне товариство ім. Н. В. Лисенка". У розвитку музичної культури важливу роль зіграв перший в Україні національний музично-драматичних театр М. Садовського.

Найбагатшим джерелом української музичної культури продовжувало залишатися народно-пісенна творчість. Народні пісні в обробці М. В. Лисенка, М. Д. Леонтовича, С. Ф. Людкевича проникали в концертний репертуар, у творчість професійних композиторів.

Провідне місце в музичній культурі України цього періоду належить основоположнику національної української класичної школи в музиці Н. В. Лисенко (1842-1912). Широко відомі такі твори Лисенка, як хори на шевченківські віршовані тексти, опера-сатира "Енеїда" за поемою І. Котляревського.

Значний внесок у розвиток української музичної культури вніс учень Лисенко К. Р. Стеценко Їм створені хорова композиція "Прометей", яка розкриває тему героїзму ". Він же займався хорової обробкою поезії Шевченка, його "Заповіту"; написав фрагменти опери "Кармелюк". Стеценко створював музику до водевілю Квітки-Основ'яненка, Черкасенко. Його хорова музика близька по духу народної пісенної стихії. Деякі твори Стеценко стали народними піснями.

Композитором-новатором з'явився Н. Д. Леонтович (1877 - 1921). Він звернувся до жанру хорової обробки українських пісень, відкрив нові шляхи розвитку хорового мистецтва ("Щедрик", "Мала мати одну дочку", "Гаю, гаю, зелен розмаю" та інші). Леонтович став організатором і керівником учнівських та народних хорів. Його твори і сьогодні звучать у концертних програмах.

Зміцненню і розвитку принципів реалістичної музики сприяла діяльність С. П. Людкевича, автора відомої кантати-симфонії "Кавказ" на слова Т. Г. Шевченка.

Так виростала на грунті народного мистецтва українська художня культура. Пройшовши складний шлях розвитку від епохи Київської Русі до початку XX століття, українська культура, влившись у загальний процес європейського культурного руху, внесла значний внесок у скарбницю світової культури. Оригінальна і самобутня українська культура сильна своїм зв'язком з фольклором, з одного боку, але з іншого, - взаємозв'язком з культурами інших народів і, насамперед, слов'янських.

БІЛЕТ 22