2. Становлення нової української літератури.

УКРАЇНСЬКУ літературу від кінця XVIII ст. і до початку XX ст. називають «новою». Поряд із назвою «нова література» вживається й назва «література XIX—початку XX ст.», бо саме цю епоху вона охоплює. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя і нового мовного оформлення. її покликала до життя нова епоха — епоха пробудження національного життя і національних рухів, боротьби проти соціально-національного гніту, створення національних держав. Саме цим жив увесь слов'янський світ наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Акумулюючи суспільно-естетичні настрої і потреби, література як складова частина національної художньої свідомості піднімає проблеми життя народу, його мови, історії, культури, соціальної і національно-визвольної боротьби.Визначальною для пізнання народу, його самосвідомості й світосприйняття була усна народна творчість. Саме вона й послужила найпотужнішим джерелом нових образів та ідей, прокладаючи в літературі шлях демократичним героям, живій народній мові.

Столітній шлях розвитку нової української літератури був позначений складними, неоднозначними в художньому відношенні процесами. Але це був шлях поступальний, еволюційний, хоч і розвивалася нова література в умовах адміністративно-цензурних утисків, заборон і принижень.

За відсутності української держави література перейняла на себе функціональні обов'язки неіснуючих державних інститутів: вона захищала, обороняла, відстоювала права й інтереси народу, витрачаючи часто енергію далеко не на творчі процеси. Саме цим пояснюється соціальна заанг'ажованість нової української літератури, переважання у ній громадянських мотивів і настроїв. Оскільки ядром народу було селянство, саме воно берегло морально-етичний і культурно-естетичний досвід нації, то й головним героєм нової української літератури був селянин. В силу неоднозначності своєї художньої сутності (ідей-но-тематичної спрямованості, типу героя, художніх особливостей) нова українська література поділяється на кілька етапів: література кінця XVIII—40-х pp. XIX ст.; література 40—60-х pp. XIX ст.; література 70—90-х pp. XIX ст.; література кінця XIX—початку XX ст. Зрозуміло, що будь-яка періодизація є умовною, але так чи інакше вона відображає основні віхи й тенденції літературного розвитку.

Так, література кінця XVIII — 40-х pp. XIX ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що обумовило й відповідну систему художніх засобів. Джерелом оновлення і змісту, і форми стала народна поезія. Інтерес до неї був викликаний процесами слов'янського національно-культурного відродження з їх активізацією фольклористичних рухів і наукових студій. Записи народних пісень, вміщені у збірниках М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, П.Лукашевича, явили неповторну красу змісту і мови, продемонструвавши високі художні можливості народнопоетичного слова. На основі живого народнорозмовного джерела виробляється літературна мова, першозразок якої подав І. Котляревський у своїй «Енеїді». Основні творчі методи літератури цього періоду — це просвітительський реалізм і романтизм; основні жанри — бурлескно-травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п'єса, етнографічно-побутова повість.-Основні представники—І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, М. Шашкевич та ін.

У 40—60-х pp. XIX ст. проблемно-тематичне коло літератури ґрунтується на такій пекучій суспільно-політичній проблемі, як кріпацтво і пошуки шляхів боротьби а ним. Розширюється і поновлюється ідейно-художня і жанрова палітра літератури. Утверджується принцип художньої правди як вірності самому життю, його фактам і типовим образам; видозмінюється художній погляд на світ і спосіб його зображення - основним творчим методом стає реалізм, який у творчості Т. Шевченка стає гостро-викривальним. Продовжує розвиватися романтизм. Провідними жанрами цього періоду були поетичні (Т. Шевченко, [П. Куліш, Ю. Федькович) та прозові (П. Куліш, Марко Вовчок, А. Свидницький). Центральною постаттю в літературному процесі того часу є Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. Творчість Кобзаря представила український світ і українську свідомість у всіх їх вимірах (історичному, суспільно-політичному, морально-етичному, естетичному тощо).

Література 70—90-х pp. XIX ст.— це період розвинено-реалізму, його розквіт. Нова суспільно-політична ситуація (пореформена дійсність) видозмінила і тематично-образний ряд української літератури. Сучасність поставала різких контрастах, у різноликості життєвих фактів і пів: становище пореформеного села, класове розшарування в ньому, протистояння низів і верхів суспільства, життя найманих робітників-заробітчан, інтелігенції, земських чиновників, сільських багатіїв тощо. Широта охоплення дійсності, її соціально-психологічний аналіз, показ основних соціальних конфліктів, якісно новий рівень художності й стильове розмаїття — це те, що визначило характер літературного процесу 70—90-х pp. XIX ст.

Найбільшого розвитку набувають жанри соціально-побутової та соціально-психологічної повісті і роману, а також реалістичної драми і комедії. Література цього періоду представлена іменами Марка Вовчка і Панаса Мирного, Л. Глібова і С Руданського, А. Свидницького і 1. Нечуя-Левицького, М. Старицького, М. Кропивницького і І. Карпенка-Карого, П. Грабовського і І. Франка. Вершинною постаттю літературного процесу 70—90-х pp. XIX ст. була постать І. Франка.

Література кінця XIX — початку XX ст.— найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм. Письменники кінця XIX — початку XX ст. найбільшу увагу приділяють філософському осмисленню становища людини в суспільстві, взаємозв'язку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Стефаник, Лесь Мартович, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку досягає українська проза, явивши так звану «нову школу» письма.

Визначальною рисою літературного процесу зламу століть була і активізація критичної думки, представлена іменами І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін. Письменники-критики висловили новий погляд на питання народності літератури, її національної самобутності, продемонстрували глибинне розуміння її провідних тенденцій та перспектив розвитку.

Творчість І.Котляревського

Котляревський — фундатор нової української літератури, бо є першим її класиком, зачинателем. Його твори — історичний злам у розвитку української літератури, початок нового її етапу. Він перший звернувся до животворних джерел народної мови, зробив її літературною, використав багатющі скарби фольклору та етнографії свого народу. Він писав реалістичні і народні твори.

Котляревський започаткував в українській літературі нові жанри: епічну травестійно-бурлескну тему, комічну оперу, водевіль.

Його твори сповнені непідробного гумору, високої поетичності, щирої любові до народу.

Крок за кроком розкриває нам письменник образ простого народу, стверджує його велику духовну силу, за якою майбутнє. Як поет-гуманіст, поет-просвітитель, він співчував закріпаченому селянству, засуджував негативні явища жорстокої феодально-кріпос¬ницької дійсності, оспівував патріотичні почуття трудящих.

Т. Шевченко назвав І. Котляревського «батьком», бо він був талановитим його попередником, родоначальником революційно-демократичного напрямку в українській літературі.

Твори Котляревського є чудовими зразками мистецтва у нашому красному письменстві, мають велике пізнавальне, художньо-естетичне та виховне значення.

П'єси Котляревського приваблюють правдивим відтворенням народних картин селянського життя в Україні на початку XIX ст.

Котляревський протестує проти феодально-кріпосницької моралі, співчуває трудівникам, але намагається не загострювати соціальні суперечності.»

Жива розмовна мова «Наталки Полтавки», симпатія автора до позитивних героїв свого народу — представників простого люду, ненависть до всього негативного — свідчить про народолюбство Котляревського, його тісний зв'язок з народом.

Білет 3