1.3. Інноваційний процес, його характеристики, складові закономірності
Інноваційний процес, узагальнюючий результати інноваційної діяльності, найбільш повно розкривається етапами його організації, що встановлені відповідно до основних стадій еволюції наукового знання в циклі робіт "дослідження розробки" виробництвом. Етапи іноваційного процесу передбачають як зародження і обгрунтування ідеї нового засобу задоволення суспільних потреб, так і створення, розповсюдження, використання на практиці конкретного продукту, технології, послуги.
Інноваційний процес в економічному й організаційному розумінні поділяється на окремі етапи, стадії, фази, які розрізняються між собою цільовим призначенням, специфікою управління, фінансуванням, кінцевим результатом діяльності. У дослідженнях структури інноваційного процесу більшість вітчизняних учених дотримується схеми: «дослідження – розробки – виробництво – маркетинг – продаж». Деякі автори розглядають інноваційний процес докладніше: «фундаментальні дослідження – прикладні дослідження – розробки – дослідження ринку – конструювання – дослідне виробництво – ринкове випробування – комерційне виробництво». Елементи інноваційного процесу перебувають у тісній взаємодії, постійно обмінюючись інформацією. Інноваційні етапи та стадії породжують організаційно відокремлені функціональні підрозділи, але у разі їх неналежної взаємодії інноваційний процес не призводить до отримання результатів. Стадії інноваційного процесу мають власну, тількі їм притаманну специфіку управління та цільове призначення. Проте вдосконалення інноваційного механізму на окремій стадії не підвищує результативності процесу в цілому. Інноваційний процес має циклічний характер розвитку, здійснюється у просторі і часі, основними його етапами є: науковий, технічний, технологічний, експлуатаційний.
Ці етапи охоплюють наступні види діяльності: фундаментальні дослідження; прикладні дослідження; дослідно-конструкторські розробки; дослідно-експериментальні розробки; дослідна база наук; організаційно-економічна робота; промислове виробництво нових товарів; масове виробництво.
Фундаментальні дослідження – розроблення гіпотез, концепцій, теорій у конкретних сферах наукової діяльності, які є основою для створених нововведень. Фундаментальні дослідження спрямовані на одержання нових наукових знань, виявлення суттєвих закономірностей розвитку природи та суспільства. Фундаментальні дослідження поділяються на теоретичні та пошукові. Результатом теоретичних досліджень є наукові відкриття законів і закономірностей розвитку світу, обґрунтування нових понять, створення нових теорій. Теоретичні дослідження є найважливішою складовою в системі наукових знань, оскільки наукові теорії дають змогу пізнавати існуючі процеси і явища, проаналізувати вплив на них різних чинників і запропонувати рекомендації щодо використання їх у практичній діяльності. Згідно з орієнтовними підрахунками ймовірність одержання результату на стадії фундаментальних досліджень дорівнює 5 – 10%, тоді як на стадії прикладних досліджень – 85 – 95%, а на стадії розробок – 95 – 97 %. Результати фундаментальних досліджень можуть бути використані в різних галузях матеріального виробництва для найрізноманітніших видів нової продукції протягом тривалого часу. Цілеспрямовані фундаментальні дослідження – це відбір тих принципів, явищ, закономірностей, які придатні для практичної реалізації найближчим часом. Цілеспрямовані дослідження охоплюють розроблення нових методологій, методів вирішення науково-теоретичних проблем різних напрямів; проблем прогнозування, моделювання, стратегічного планування й управління процесами функціонування та розвитку галузей і об'єктів народного господарства. Розвиток пошукових досліджень характеризується диференціацією традиційних наук та формуванням нових (ядерної, лазерної, космічної, робототехніки тощо), які зробили переворот у різних сферах господарства та суспільного життя. Тобто, розвиток науки є вихідною базою для виникнення нових галузей виробництва. Наука поступово стає головною виробничою силою суспільства, тому що породжує нові види виробництва, нові технології, нові знання. Пріоритетне значення фундаментальної науки в розвитку інноваційних процесів визначається тим, що вона виступає як генератор ідей. Проте позитивний вихід фундаментальних досліджень, як уже зазначалось, у світовій науці становить лише 5 %. Розвиток науки має значно випереджати розвиток техніки і виробництва, а матеріальне виробництво має бути достатньо рухомим у використанні наукових результатів, мобільним у перебудові залежно від цих результатів. Сфера матеріального виробництва охоплює прикладні дослідження, технічні розробки, первинне опанування новаціями та їх поширення, промислове виготовлення нового продукту. Це – технічний, технологічний та експлуатаційний етапи інноваційного процесу.
Прикладні дослідження спрямовані на пошук шляхів практичного використання вже відкритих явищ і процесів. Науково-дослідна робота прикладного характеру ставить за мету вирішення технічних та технологічних проблем стосовно конкретної галузі виробництва. На цьому етапі перевіряються інноваційні ідеї на їх життєздатність, технічну, економічну та споживацьку ефективності. Показником значущості, доцільності інноваційної ідеї є показник рівня науково-технічної доцільності. Він визначається з урахуванням унікальності, оригінальності та масштабності перетворень. Чим більша значущість, тим вищий рівень:
1-й рівень – інноваційні перетворення, які зводяться до модернізації технічних рішень чи продукту;
2-й рівень – це інноваційні перетворення, які приводять до корінних перетворень способів роботи техніки чи використання продукту;
3-й рівень – це інноваційні ідеї, які націлені на випереджувальні технічні рішення, що дає змогу створити принципово нові конструкції товару чи обладнання. Наприклад, електромобіль із силовою установкою у вигляді електрохімічного витоку струму;
4-й рівень – це інноваційні ідеї піонерного рішення, тобто винаходи, які змінюють не тільки процеси виробництва, а й роблять автоматично конкурентну позицію підприємства ідеальною. Наприклад, таким був апарат для поглинання радіації і дезактивації зараженого середовища, дія якого базується на трансмутації радіоактивності.
Одержані результати аналітичної оцінки є основою для дослідно-конструкторських розробок і створення (або модернізації) зразків нової техніки, матеріалів, технології, продуктів. Метою дослідно-конструкторських розробок є створення зразків нових виробів, нової техніки, які можуть бути передані після відповідних випробувань у серійне виробництво.
На стадії дослідно-експериментальної розробки проводиться остаточна перевірка результатів теоретичних досліджень і розробляється відповідна технічна документація, виготовляються та випробовуються зразки нових виробів. Критерієм, який дає змогу відрізнити наукові дослідження і розробки від супровідних їм видів науково-технічної, виробничої та іншої діяльності, є наявність у них значного елемента новизни. Експериментальна база науки є складовою наукового потенціалу країни. Її стан і використання характеризуються можливістю науки здійснювати дослідну перевірку результатів наукових досліджень і розробок з метою неперервності інноваційного процесу. Дослідне виробництво може мати різні організаційні форми – завод, цех, дослідна станція, дослідно-експериментальне виробництво, майстерня тощо; мати різне місцезнаходження, різний ступінь господарської самостійності; перебувати на балансі наукової організації чи бути юридичною особою. Дослідно-експериментальні роботи завершують стадію освоєння промислового виробництва нових виробів і починається процес промислового виробництва. У виробництві знання матеріалізуються, а дослідження добігають свого логічного завершення.
Період, який починається з виконання фундаментальних і прикладних розробок і охоплює всі наступні етапи до моменту, коли нововведення підлягає заміні якісно новим, прогресивнішим, називається життєвим циклом інновації. На рис. 1.2 наведена характеристика структури життєвого циклу інноваційного процесу.
Рис. 1.2. Структура життевого циклу інноваціного процессу
Усі види робіт, що розглядаються, належать до циклу створення інновацій і включаються до складу науково-інноваційного та виробничо-комерційного циклів. Прийнято виділяти чотири фази (етапи): 1 фаза – створення інновації та потужностей для її використання, 2–3 – зростання виробництва і продажу, 4 – насичення ринку.
Федулова Л. І. наводить модель інноваційного процессу [163], враховуючи важливість трансферту нововведень у цьому процессі (рис. 1.3).
Рис. 1.3. Загальна модель інноваційного процесу з урахуванням трансферту нововведень
Контрольні питання
Інноваційний розвиток підприємства як економічна категорія.
Зміст категорії «інноваціна діяльність».
Зміст категорії «інноваційний розвиток».
Фактори економічного розвитку.
Інновації, їх класифікація.
Ознаки класифікації інновацій.
Класифікація ознак за технологічними ознаками.
Інноваційний процес, його характеристики, складові та закономі-рності.
Визначте життєвий цикл інноваційного процесу.
Визначте етапи інноваціного процесу.
Тема 2. Управління інноваціями
2.1. Еволюція управління дослідженнями і розробками
М. Кондратьєв розробив відому теорію довгих хвиль або великих циклів кон’юнктури. Ідеї і гіпотези М. Кондратьєва про кластери були розвинуті Й. Шумпетером і покладені в основу концепції нерівномірності інноваційної активності, що, у свою чергу, одержала подальший розвиток у дослідженнях Г. Менша й А. Кляйнкнехта. X. Фрімен увів категорії нової технологічної системи і технологічної революції. У роботах Ю. Яковца виділені цикли і фази розвитку техніки, подана періодизація науково-технічних революцій. Детальну типологію інновацій уперше представив Я. Ван Дейн, а їхню велику класифікацію розробив А. Прігожин.
Аналізуючи питання формування актуальних інноваційних концепцій, автори публікацій відзначають й інші не менш важливі результати в розвитку теорії інноваційного менеджменту. Багато з них сходяться на думці, що роботи Ф. Бездуднова, С. Валдайцева, Л. Водачка, О. Водачкової, С. Глазьєва, П. Завліна, А. Казанцева, В. Медінського, Л. Мінделі, Ю. Морозова, К. Пузині, В. Устінова також є істотними для теорії і практики керування інноваціями.
Поява теорії інноватики обумовлена історичним розвитком суспільного виробництва, особливо в період індустріалізації. Споріднені фази пожвавлення виробництва, що змінюються, потім його бурхливого підйому, кризи надвиробництва, що переходять у стадію депресії, сприймаються як деякі закономірності функціонування капіталу, визначена властивість економіки машинного виробництва. Економіст М. Кондратьєв, досліджуючи великий статистичний матеріал, пов’язаний з циклічністю чергування цих фаз, опублікував у 1925 р. Теорію хвильових коливань у суспільному виробництві. У хвильовій теорії Кондратьєва австрійський економіст Й. Шумпетер побачив можливість подолання криз і спадів у суспільному виробництві за рахунок інноваційного відновлення капіталу через технічні, організаційні, економічні й управлінські нововведення. У його фундаментальній роботі "Ділові цикли" (1939 р.) була представлена теорія мультициклічності хвильових коливань, ефективної конкуренції замість цінової, розроблена концепція ефективної монополії. У даний час ділові цикли, приведені Шумпетером у теорії і методології інноватики, прийнято пов’язувати зі зміною технологічних укладів у суспільному виробництві. У кожному технологічному укладі існують свої ключові фактори, що впливають на створення нового продукту, використання нової технології й організації виробництва, поява нових ринків збуту і джерел сировини.
Економісти першої половини XІ ст. звертали увагу на процеси коливального характеру тривалістю у 7–11 років, що одержали назву «промислово-капіталістичні цикли». Вони складаються з трьох повто-рюваних фаз: підйом – криза – депресія. У працях Родбертуса, К. Марк-са, Жюгляра, а згодом Туган-Барановського, Гільфердинга, Мітчела й інших відомих економістів відзначалося, що зазначені коливання періодичні й органічно притаманні капіталістичному ладу.
Досліджуючи статистичний матеріал, пов’язаний з циклічністю чергування фаз, що змінюються, у промисловому виробництві, економіст М. Кондратьєв встановив існування довгих хвиль, або великих циклів кон’юнктури, довжиною у 40-60 років. До цього вийшла книга Кондратьєва Н. Д. "Світове господарство і його кон’юнктура під час і після війни", де вперше згадувалися великі цикли.
У ній піддалися дослідженню статистичні дані періоду кінця XVІІІ ст., тобто з початку промислової революції. У сферу статистичної обробки даних ввійшли індекси товарних цін, курс ренти, заробітна плата сільськогосподарських і промислових робітників, оборот зовнішньої торгівлі, а також інші важливі економічні показники, включаючи споживання вугілля, виробництво чавуну і металу.
Кондратьєв позначив промислово-капіталістичні цикли як середні цикли довжиною у 9 років з метою виявлення великих циклів кон’юнктури. По-перше, це було необхідно для вирівнювання статистичних даних, по-друге, гасило вплив малих циклів з більш короткими коливаннями у 3–3,5 років, на які звертав увагу англійський економіст Дж. Кітчин.
Відповідно до результатів проведеного дослідження Кондратьєв встановив, що перед початком підвищуючої хвилі кожного великого циклу відбувалися глибокі зміни в технології виробництва на основі появи кардинальних винаходів і відкриттів, радикальних нововведень.
Зміни у ткацькій, хімічній і металургійній промисловості сприяли підвищуючій хвилі першого великого циклу економічної кон’юнктури. Початку підвищуючої хвилі другого великого циклу передували винаходи турбіни, жниварки, телеграфу Морзе, парового насоса, швейної машини, відкриття Фарадеєм електромагнітної індукції, створення Максвелом теорії магнітного поля, розвиток залізничного транспорту. Підвищуюча хвиля третього великого циклу кон’юнктури у великому ступені була обумовлена винаходом електродвигуна, зокрема створенням трифазного асинхронного двигуна на перемінному струмі електротехніком Доливо-Добровольским М. Й., а також розвитком російським ученим-металургом Черновим Д. К. теорії термічної обробки металу.
Зміст другої емпіричної правильності (відповідно до термінології Кондратьєва) полягає у тому, що періоди підвищуючих хвиль великих циклів супроводжуються великими соціальними потрясіннями в житті суспільства, тоді як на знижувальній ділянці ці потрясіння є незначними.
Третя емпірична правильність у великих циклах кон’юнктури характеризується депресією сільського господарства на знижувальній ділянці хвилі.
Четверта правильність, що спостерігається, зводиться до того, що великі цикли кон’юнктури є проявами того ж єдиного процесу динаміки економічного розвитку, що характерний і для середніх циклів з їх фазами підйому, кризи і депресіями. Виходячи з того, мабуть, що середні цикли "нанизуються" на хвилі великих циклів.
Отже, характер фази великого циклу не може не відбитися у процесі середніх циклів. Так, якщо спостерігати знижувальний період великого циклу, то всі підвищуючі тенденції середніх циклів будуть послаблені, а знижувальні тенденції підсилюватимуться загальною знижувальною хвилею великого циклу. Відповідно тривалими і більш глибокими депресіями супроводжуватимуться короткі та слабкі підйоми середніх циклів.
Надалі М. Кондратьєв прийшов до висновку, що підвищуюча хвиля великого циклу пов’язана з відновленням і розширенням основних благ капіталу, радикальними змінами у продуктивних силах суспільства. Цей процес вимагає величезних запасів капіталу, зокрема для зміни його пасивної частини (будинків, споруджень, комунікацій та ін.). У такий спосіб виникає необхідність у том, щоб крива зростання капіталу була вище кривої поточного інвестування на заміну активної частини капіталу в формі верстатного устаткування, транспортних засобів і т. п. Концентрація капіталу в достатньому ступені забезпечується системою кредитування і роботою фондової біржі.
Через те, що обсяг капітальних вкладень знижується на стадії знижувально-депресивної хвилі, крива темпу нагромадження капіталу також значно знижується. Це створює накопичувальні умови для чергової підвищуючої стадії великого циклу економічної кон’юнктури.
У процесі дослідження економічних змін у факторах виробництва, Й. Шумпетер запропонував схематичну картину складної циклічної моделі, відповідно поштовх до розвитку якої дають не тільки зовнішні фактори, але і внутрішні, зсередини "розриваючи" рівновагу ринкової системи (господарського кругообігу). Цими внутрішніми факторами стають нові виробничі комбінації, що і визначають динамічні зміни в економіці. Принципово новими комбінаціями даних факторів виробництва названі такі: створення нового продукту; використання нової технології виробництва; використання нової організації виробництва; відкриття нових ринків збуту; відкриття нових джерел і видів ресурсів. Ці нові комбінації факторів виробництва одержали назву нововведень. У термінології Й. Шумпетера "нововведення" не є сино-німом слова "винахід", оскільки підприємницька діяльність пов’язана з застосуванням уже наявних засобів, а не зі створенням нових.
Нововведення, реалізовані в різний термін, приводять до різних змін, прояви яких ускладнюються на тлі великого економічного підйому. Шумпетер створив теорію мультициклічності, з огляду на одночасно кілька синхронних рухів. Ділові цикли Шумпетера для опису всіх явищ визначаються хвильовими коливаннями.
Причиною динамічних змін, згідно з моделлю Й. Шумпетера, є вторгнення новатора, що як підприємець енергійно відволікає чинники виробництва від існуючих каналів, відкриває початок новій динамічній фазі. Завдяки активності в інноваційній діяльності створюються нові цінності, відбувається технічний прогрес у засобах виробництва.
Новатор-підприємець потребує фінансових ресурсів на здійснення нововведень. Кредит надають банки, в результаті відбувається перерозподіл ресурсів. Процентна ставка, за якої відбувається притягнення інвестицій в іноваційну діяльність, є ціною, сплаченою за придбання нових засобів виробництва. Новатор-підприємець виходить на ринок і порушує рівноважні співвідношення ціни, витрат і прибутків. Отже, інвестування виступає як невід’ємна частина інноваційної діяльності.
Нововведення становлять основу конкуренції нового типу на відміну від цінової конкуренції. Й. Шумпетер називав її ефективною конкуренцією. У свою чергу, продуктові нововведення створюють тимчасову монополію нового товару або ефективну монополію, що є природним елементом економічного розвитку. З'явилася можливість подолання криз і спадів у промисловому виробництві за рахунок інноваційного поновлення капіталу через науково-технічні, технологічні, організаційно-економічні й управлінські нововведення.
У 1975 р. у Німеччині була опублікована монографія Герхада Мен-ша «Технологічний пат: інновації переборюють депресії», у якій теорія інновацій Кондратьєва–Шумпетера одержала подальший розвиток і збагачення. Х. Фрімен увів категорії нової технологічної системи і технологічної революції. Нобелівський лауреат С. Коваль доповнив класифікацію інновацій поняттями епохальних інновацій і антиінновацій-нововведень, які спрямовані не вперед, а назад, у минуле. Учений Яковец Ю.В. запропонував класифікацію інновацій (технічних новов-ведень) за рівнем новизни, увів поняття інноваційного циклу і фази розвитку, охарактеризував диференціальний науково-технічний дохід (пізніше він одержав назву технологічної квазіренти) як головний стимул освоєння винаходів, розробив періодизацію науково-технічних революцій, яка представлена в табл. 2.1. Саме з цього часу й була заснована сучасна російська школа інновацій у єдності з теорією циклів та криз під керівництвом д.е.н., проф. Кушліна В. І., який й надалі розвивав ці питання. У монографії розкрито конкретний механізм інноваційного розвитку господарських систем. Детальну типологію інновацій уперше представив Я. Ван Дейн, а їхню велику класифікацію розробив А. Пригожин [132].
Аналізуючи питання формування актуальних інноваційних концепцій, автори публікацій відзначають й інші не менш важливі результати в розвитку теорії інноваційного менеджменту. Багато з них сходяться на думці, що роботи Ф. Бездуднова, С. Валдайцева, Л. Водачка, О. Водачкової, С. Глазьєва, П. Завліна, А. Казанцева, В. Медінського, Л. Мінделі, Ю. Морозова, К. Пузині, В. Устінова також є істотними для теорії і практики керування інноваціями.
Учені визначили циклічно-генетичні закономірності інноваційного відновлення суспільства. Періодичне інноваційне відновлення суспільства – об'єктивно обумовлений процес, що має свої законо-мірності.
Періодичне інноваційне відновлення є загальною закономірністю суспільства в цілому й всіх складових його систем. Російська інноваційна школа пояснює це трьома обставинами:
будь-яка система має свій потенціал розвитку, життєвий цикл, і перехід від фази до фази вимагає часткового відновлення;
саме суспільство має загальну тенденцію зростання й усклад-нення, збільшення обсягу і диференціації структури потреб; щоб їх задовольнити, кожна система повинна вдосконалюватися або уступати своє місце іншій системі, здатній задовольнити ці потреби;
навколишнє природне середовище також підвласне змінам, і суспільство із властивими йому системами повинно перетерпіти зміни, щоб адекватно відреагувати на ці зовнішні виклики.
Якщо суспільство (або будь-яка його складова) втрачає здатність до відновлення, то це найчастіше лежить в основі криз, що потрясають будь-які суспільні системи й завершуються або летальним результатом, або болісним поновленням здатності до самовідновлення.
Відновлення не є безперервним. Слідом за ним треба період порівняно плавного, рівномірного розвитку, поки не буде вичерпаний потенціал даного стану і його еволюційного вдосконалювання. Не можна постійно, перманентно реформувати систему: «сили її висохнуть і вона передчасно зійде з історичної сцени». Але небезпечно й запізнюватися з відновленням: ефективність системи падає, що запізнюється відновлення виявиться хворобливим або закінчиться розпадом системи.
У розвитку техніки та технології, економіки, соціально-політичної й соціокультурної сфер спостерігаються чітко виражені інноваційні цикли різної глибини і тривалості. У переломні періоди в динаміці тієї або іншої сфери спостерігаїться хвиля базисних інновацій, що породжує у свою чергу потік інновацій, які поліпшують і частково коригувальні зроблені великі інновації. Потім кількість базисних інновацій падає, але воно багаторазово перекривається зростаючою кількістю різноманітних інновацій, що поліпшують оновлену систему. На третій фазі циклу інноваційна активність стабілізується, однак її структура погіршується: базисні інновації практично припиняються, інновації стають усе більше дрібними й усе менш ефективними, з'являються псевдоінновації, спрямовані на часткове поліпшення й продовження строку життя застарілої у своїй основі, приреченої на радикальну трансформацію системи. У наступній за цим фазі інноваційної кризи рівень інноваційної активності різко падає, зростає частка псевдоінновацій. У фазі депресії інноваційна активність перебуває на низькому рівні, одночасно дозрівають передумови для чергового вибуху хвилі базисних інновацій, і спіраль відновлення вступає в черговий виток, починається новий інноваційний цикл.
Інноваційні цикли розрізняються за тривалістю і глибиною. Найбільш масові поліпшуючі інновації бувають при зміні короткострокових циклів, наприклад, моделей техніки й модифікацій технологій. Звичайно вони реалізують дрібні винаходи, ноу-хау, раціоналізаторські пропозиції й не викликають будь-яких істотних змін у суспільстві. Однак при зміні поколінь техніки й технологій реалізуються лежачі в їхній основі базисні інновації, спостерігаються інноваційні хвилі (порівняно невеликі) у рамках десятилітнього циклу. Ці хвилі, у свою чергу, накладаються на «підвищені» або «понижувані» хвилі довгострокових (півстолітніх Кондратьєвських) циклів. На «підвищеній» хвилі висота й тривалість інноваційних підйомів більше значна, спадів - менш значна. На «понижуваній» хвилі довгострокового циклу спостерігається зворотня реакція.
Однак найбільш тривалі періоди найглибших змін у суспільстві спостерігаються при зміні довгострокових, столітніх (цивілізаційних) циклів. Подібно «дев'ятому валу», хвилі базисних інновацій ведуть до становлення нових технологічних і економічних способів виробництва, державно-політичного й соціокультурного ладу, прокочуючись майже по всій населеній частині Землі, радикально міняючи спосіб життя більшості її населення. Значно підвищується нестійкість соціальних систем: одні тонуть у цьому бурхливому морі, інші, навпаки, народжуються знову або підносяться. Такий шквал змін розгортається при зміні індустріальної цивілізації на постіндустріальну з кінця XX ст.
Інший розріз взаємодії циклів – взаємний вплив інноваційних циклів у суміжних і віддалених областях. Наприклад, циклічні коливання технологічних інновацій, пов'язані з динамікою циклів наукових і винахідницьких, відбивають (з деяким запізненням у часі) їх траєкторію і, у свою чергу, визначають – з відомим лагом – траєкторію циклів економічних, екологічних, державно-політичних і соціокультурних циклів. Усі ці сфери, у свою чергу, в основі своєї динаміки мають власні інноваційні цикли. Тому можна говорити про закономірність взаємозв'язку інноваційного відновлення різних сфер суспільства, що мають загальний (хоча й розподілений у часі й просторі) ритм коливань. Цей ритм частково синхронізованих інноваційних циклів визначає хід історії людства, який вимірюється у десятилітньому, півстолітньому і столітньому масштабах.
У динаміці інновацій проявляються закономірності соціогенетики – спадковість, мінливість й відбор.
Спадковість виражається в тому, що відновлення системи спрямоване не на руйнування її спадкоємного ядра, а на забезпечення збереження й підвищення його життєстійкості в мінливому зовнішньому середовищі. Можуть зникати технологічні й економічні способи виробництва, політичний і соціокультурний лад у результаті епохальних нововведень, але людство в цілому як суперсистема, його біосоціальний генотип зберігаються і передаються з покоління в покоління. Спадкоємна функція інновацій полянає саме у створенні умов для збереження й відновлення генотипу суспільства як суперсистеми, що становлять його надсистеми, системи, окремі елементи.
Спадкоємна мінливість у циклічній динаміці цієї суперсистеми саме й становить головний зміст і призначення, основну функцію інновацій – епохальних, базисних, поліпшуючих. Суспільство, розвиваючись, постійно змінюється. Зміни відбуваються не тільки в його внутрішній структурі, але й у навколишньому середовищі, у біо- і геосфері, у космічному просторі. Щоб адаптуватися до змін, потрібно змінюватися.
Найбільш ефективні із цих змін (інновацій) закріплюються у спадкоємному генотипі, збагачують його й передаються потім наступним поколінням. Тим часом все віджилий свій строк, що втратили життєздатність сходять з історичної сцени, ідуть в минуле, пручаючись, і намагаючись продовжити своє існування. Тому є природним опір цих приречених на зникнення елементів, що опираються на силу інерції, консерватизму та звички. Інновації не проходять гладко, вони вимагають активної боротьби, наполегливої волі й діяльності їхніх ініціаторів. Кожна інноваційна хвиля – це вибух протиріч у суспільстві. Цей вибух тим більше хворобливий, чим більша глибина трансформації, чим вона глибша й радикальніша. При цьому базисні й епохальні нововведення (наприклад, революції в суспільстві) нерідко зачіпають і частину спадкоємного ядра, прагнучи все зруйнувати. Слідом за революціями й радикальними реформами випливають контрреволюції й контрреформи, що корегують інновації, які усувають крайнощі, небезпеку руйнівного забігання вперед, відновлюють рівновагу на новому рівні розвитку.
У відборі складається вибір і корекція можливого набору інновацій. При зміні соціальних систем і етапів у їхньому розвитку виникає вибух мутацій, потенційних інновацій, мета яких – відповісти на виклик цих змін. Серед цих мутацій спостерігаються антиінновації, спрямовані на повернення до минулого, що пропонують нереальні, небезпечно-фантастичні зміни, або псевдоінновації, що не дають відповіді, адекватного виклику, що створюють лише видимість активної інноваційної діяльності.
Кожний інноваційний відбір не може існувати без суб'єктів. Учені виділяють три кола:
Автори ідей – вчені, винахідники, діячі культури і мистецтва, підприємці, політичні, суспільні й релігійні діячі. Саме вони першими відчувають і усвідомлюють необхідність змін і пропонують шляхи здійснення інновацій у тій або іншій сферах суспільства. Іноді ці ідеї є фантастичними, нереальними або помилковими, що не дають ефекту або що народжують псевдоінновації. Але без широкого набору інноваційних ідей неможливо здійснити інновації.
Інноватори (підприємці, інвестори, політики, діячі культури), які здійснюють відібрані інноваційні ідеї, беруться за їхню реалізацію, виділяють на це необхідні ресурси, приймають на себе інноваційний ризик і, які привласнюють у випадку вдалого результату отриманий ефект (наприклад, інноваційний надприбуток – квазиренту). Без інно-ваторів ідея залишиться лише мрією. Чим крупніше та масштабніше інновація, тим більше значних ресурсів вона вимагає на своє освоєння й поширення, тим більша кількість учасників, тим значніше ризик і більші втрати у випадку невдачі. Змагання інноваторів (насамперед ринкова конкуренція) у погоні за інноваційним надприбутком, політичним або соціальним успіхом, визнанням творчого внеску вченого, літератора, художника, музиканта спонукує прагнучого успіху до здійснення інновацій, незважаючи на ризик. Багато хто з них при цьому зазнають невдачі, але успішні інновації, які здійснені, відкривають нові перспективи у вибраній ними сфер.
Держава. Вона визначає законодавчі правила гри на цьому полі, що відрізняються значною своєрідністю порівняно з поточною діяльністю, формують сприятливий (або несприятливий) інноваційний клімат, забезпечують дотримання встановлених норм і правил інноваційної діяльності. Але цим не обмежується роль держави. Вона повинна підтримувати базисні технологічні й економічні інновації, надаючи їм початковий імпульс; проводити за свій рахунок інновації в неринковій сфері економіки й насамперед в обороній діяльності, охороні здоров'я, фундаментальній науці, утворенні, культурі; здійснювати інновації в державно-правовій сфері й т. п. У цьому плані державні служби такі ж інноватори, як і підприємці й інвестори. Якщо державний апарат консервативний, не підтримує інновації й – тим більше – перешкоджає їм, проводити антиінноваційну політику, то країна приречена на інноваційну кризу, відставання від загального ритму перетворень. Особливо зростає значимість інноваційної функції держави у кризових ситуаціях, у перехідні періоди, коли розгортається процес відновлення й зміни соціальних систем. У цей період реалізується обґрунтований Питиримом Сорокіним соціальний закон флуктуації тоталітаризму і волі: у кризових ситуаціях масштаби й суворість урядової регламентації незмінно збільшуються, і економіка суспільства, політичний режим, спосіб життя та ідеології випробовують тоталітарну трансформацію; і чим сильніше криза, тим значніше ця трансформація. Навпроти, щораз, коли сильна криза в суспільстві зменшується, масштаби й суворість урядової регламентації зменшуються, економічні, політичні, ідеологічні й культурні системи реконвертуються до мирних детоталітарних, менш регламентованих і більше вільних способів життя.
Отже, від результату боротьби між силами епохальних і базисних інновацій і антиінновацій залежить доля людства.
За останні 10–15 років передові країни Європи, Азії та Північної Америки завершили четверту технологічну революцію, пов'язану з інтелектуалізацією виробництва й збудували інноваційну економіку, тобто таку, що ґрунтується на знаннях. Вкладаючи величезні кошти в наукові дослідження й розробки, вони мають високий рівень експорту високотехнологічної продукції, що дозволяє їм швидкими темпами нарощувати обсяги ВВП, диктувати свої умови на ринках і ще більше піти у відрив від світу, що розвивається.
Існують міжнародні рейтинги, проведені за різними параметрами відносно до економіки промислово-розвинутих країн.
Група країн з розвинутою ринковою економікою до початку ХХІ ст. нараховувала менш 40 держав, розташованих у Західній Європі, Північній Америці, Азії, Австралії й Океанії. 29 з них об'єднані в Організацію економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). Саме ці країни визначають як напрямки розвитку всієї системи світового господарства, так і тенденції соціально-економічного прогресу у всіх державах і регіонах світу.
Основними показниками рівня економічного розвитку були:
розмір ВВП на душу населення. Розвинені країни сконцентрували на своїй території значну частину світового суспільного виробництва. При 14 % співвідношенні від загальної чисельності людей на Землі у 2008 р. вони зробили ВВП приблизно в 52 % від світового обсягу. У цих державах закономірністю суспільного відтворення є його циклічний характер, тобто періодичні коливання рівнів виробництва, зайнятості, цін. На характер циклу в сучасних умовах впливають не тільки строки відновлення основного капіталу, але й здатність до швидкої реалізації нововведень, а також перетворення інформації в один з головних ресурсів суспільного виробництва;
нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн, їх різних угруповань в окремі періоди, що безпосередньо пов'язане із циклічністю розвитку ринкової економіки. Вона виражається в різних темпах зростання суспільного виробництва, продуктивності праці, розходженнях у рівні доходів на душу населення й т. д. Якщо на початку ХІХ ст. лідером у світовій економіці була Англія, то до кінця ХІХ ст. вона віддала свою першість США, але продовжувала зберігати провідні позиції в Західній Європі. На початку ХХ ст. швидко зміцнили свої позиції у світовій економіці Німеччина й Франція.
За даними експертів швейцарського Інституту розвитку менеджменту (Institute for Management Development – IMD), Америка як і раніше займає перший рядок складеного IMD рейтингу «Всесвітній довідник конкурентоспроможності – 2008». Це країна із самою конкурентоспроможною економікою світу, незважаючи на стрімко зростаючий торговельний дефіцит. Америка зберігає за собою перше місце рейтингу IMD з 1994 року. Основа лідерства США – сильний фінансовий ринок, вважають експерти IMD. Відтворення США йде «на всіх циліндрах» внутрішнього й зовнішнього ринків при налагодженій взаємодії народногосподарських укладів змішаної економіки. Найпершим елементом економічної системи країни є її природні ресурси (великі запаси мінеральних ресурсів, родючі сільськогосподарські землі, помірний клімат). Другим елементом є робоча сила, що перетворює природні ресурси в товари. Американська система вільного підприємництва заснована на приватній власності. Більшість товарів і послуг виробляються приватними підприємствами, а на особисте споживання доводяться дві третини всього національного виробництва (остання третина товарів і послуг здобувається державою й підприємствами). Роль споживача дійсно настільки висока, що національна економіка нерідко характеризується як «споживча». Третім елементом є помітна роль у світовій торгівлі. За обсягом зовнішньоторговельного обігу країна перевершує всі інші економічно розвинені держави світу. Але за словами керівника рейтингового проекту IMD Стефана Гареллі, проблема США полягає в тому, що американську модель копіюють абсолютно всі.
Усього у складений швейцарською бізнес-школою рейтинг увійшли 55 країн. При його складанні в розрахунок беруться основні економічні показники країн, ефективність роботи влади й бізнесу, а також інфраструктура, утворення, технології, медичне й соціальне обслуговування. Усього 323 фактора.
Друге місце у 2008 році зайняв Сінгапур, піднявшись на одну позицію порівняно з минулим роком. Гонконг виявився на третьому місці. На четвертий рядок рейтингу з дев'ятої перемістився Люксембург, за ним йде Данія.
Серед країн з постійно зростаючою конкурентоспроможністю відзначені Китай, Росія, Індія, Словаччина, Естонія, Швеція, Австрія й Швейцарія. Найбільший стрибок зробила Німеччина, піднявшись відразу на 9 позицій - до 16-го місця. За даними IMD, промислово розвинені країни із працею упокорюються із втратою найбільш перспективні підприємства під натиском компаній з Азії, Росії й країн Близького Сходу, що скуповують індустріальні активи. Компанії із країн, що розвиваються, дуже активні на ринку злиттів і поглинань. Це викликає занепокоєння в західних політиків. Пророкується різке зростання кількості скарг у Всесвітню торговельну організацію на несправедливу практику бізнесу. Втім, західні уряди поки цілком успішно захищають привабливі активи. Спроби компаній із країн, що розвиваються, претендувати на лідерство рідко закінчуються успіхом.
У рейтингу фінансової надійності промислово розвинених країн у недавньому часі відбулися деякі зміни. Аутсайдер цього списку – Японія – поступилася своє місце Італії, що відтепер буде носити титул самої ненадійної у фінансовому відношенні країни. Це рішення було прийнято міжнародним рейтинговим агентством Standart & Poors, що підвищило оцінку довгострокових державних облігацій, що випускаються японським урядом.
У перебудові фінансової політики й структурних реформ у Японії спостерігається прогрес, тому що практично вся промисловість є наукомісткою. Адже не просто так Японія в технічному прогресі випереджає на багато років навіть більшість розвинених європейських країн. Важливою причиною стійких темпів економічного зростання Японії виступає своєчасна структурна перебудова економіки. Економіка Японії дуже сильно залежить від зовнішньої торгівлі. Країна імпортує 100 % необхідної бавовни, вовни, бокситів, 99,9 % мідної руди, 99,8 % нафти, 99,7 % залізної руди, 81,8 % кам'яного вугілля. Японія посідає третє місце після США й ФРН у міжнародній торгівлі. На її частку доводиться 6 % імпорту й 8 % світового експорту. Провідне місце в її експорті займають машини й устаткування (74,7 %), металопродукція (7,8 %), а в імпорті – паливо (20,4 %), продовольство (14,7 %), сировина (8,5 %). Японія посідає перше місце у світі за обсягом видобутку морепродуктів (близько 12 млн т). Тим часом друга після США економічна держава планети продовжує страждати від серйозних фінансових проблем. У цей час державний борг Японії перевищує 832 трильйони ієн, що становить більше 7 трильйонів доларів. Ця сума становить 160 % валового внутрішнього продукту країни, і вважається найгіршим показником серед промислово розвинених держав.
Слід зазначити, що державний кредит відіграє особливу роль в економіці сучасних промислово-розвинених країн. Досвід Канади у зв'язку із цим становить особливий інтерес за цілим рядом обставин. По-перше, варто мати на увазі те місце, яке ця країна займає сьогодні у світовій економіці, будучи членом «Великої вісімки» і становлячи гідну конкуренцію США, країнам Європейського Союзу і Японії. Канада входить до кількості самих «комфортних» країн на Землі з найбільш високим середньорічним показником доходу на душу населення. По-друге, канадський досвід правового регулювання фінансових відносин у цілому й відносин за державним кредитуванням зокрема цікавий ще й тому, що за останні десятиліття міжнародні канадські відносини постійно й стрімко розвивалися у всіх напрямах (економічному, політичному, гуманітарному). Постійние зростання державних запозичень призвело до того, що обслуговування державного боргу стало основною статтею державних витрат у Канаді. Наприкінці 1990-х років. Уряд Канади, що проводив тверду бюджетну політику, знизив гостроту проблеми державного боргу, однак і тоді частка федерального боргу у ВВП становила 67–68 %, що істотно вище критичного рівня в 50 %, установленого Всесвітнім банком, а також граничного рівня, установленого Маастрихтськими угодами для держав, що входять у Європейський валютний союз. Зберігши курс на тверду економію державних витрат, уряду Канади вдалося домогтися ще більш значних результатів: за останні десять років обсяг федерального боргу був скорочений на 63 млрд дол., і як наслідок – щорічно вдавалося вивільняти до 3 млрд дол. з витрат на обслуговування державного боргу й перенаправляти їх на фінансування соціальних програм – утворення, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища й т. д.
У 2008 р. ОЕСР (Організація економічного співробітництва й розвитку) було підготовлено черговий звіт про розвиток світової економіки, відповідно до якого теми її приросту в 2009 році склали 3 %. Як відзначається в доповіді, економіка промислово-розвинених країн продовжує стабільно розвиватися вже сьомий рік, залишаючись досить стійкою до кризових і шокових ситуацій (як наприклад, різке збільшення цін на нафту). Стурбована процесом втрати інноваційних позицій Європа вживає заходів з метою розширення сфери природничих і технічних наук. У ЄС, так само як і в США, уже створена нова економіка, що поєднує високотехнологічні підприємства. При цьому економічні моделі країн ЄС радикально відрізняються від ряду інших і, насамперед, від американської і японської. Зараз можна вже говорити про своєрідну загальну економічну модель Європейського союзу, що значно відрізняється від моделей США і Японії.
Найважливішою особливістю економік більшості країн ЄС є активна роль держави й досить тверде державне регулювання ринку. На відміну від економік США і Японії, у ВВП ЄС висока питома вага державного сектора. Держави країн ЄС виступають не тільки як регулятори ринку, але і як активні підприємці. У цих країнах висока питома вага різних соціальних фондів (пенсійного й ін.) у ВВП. Пенсії й допомога з безробіття в ЄС високі, що, з одного боку, дає громадянам надійні соціальні гарантії, а з іншого – знижує стимули до якнайшвидшого пошуку нової роботи й лягає важким тягарем на собівартість продукції, зменшуючи її конкурентоспроможність на світових ринках. Також добробут розвинених країн полягає в дуже ємному внутрішньому ринку. Громадяни цих країн обмінюються один з одним дорогими послугами й експортують дорогі наукомісткі товари й технології. Замість цього вони імпортують відносно дешеву сировину й товари масового виробництва. ЄС широко використовує державну допомогу сільському господарству, що добувають галузям (у тому числі галузям економіки), собівартість продукції яких значно перевершує світові ціни. Для ЄС характерна своєрідна й ефективна зовнішньоекономічна модель, що багато в чому компенсує неконкурентоспроможність європейських товарів на деяких ринках. Таким чином, правильне розуміння суті інноваційних процесів, які лежать в основі сучасних моделей розвитку провідних економік світу, а також їхнього місця в цілісній суспільно-економічній системі набуває винятково важливого значення.
Проте у світі є країни із слабко розвиненою інноваційною економікою. Для них характерний експорт сировини та напівфабрикатів, товарів з низьким вмістом доданої вартості. До них, на жаль, належить і Україна. Із перших днів незалежності в Україні було ініційовано процес знищення інноваційного потенціалу. Замість створення науково-виробничих об'єднань Україна пішла шляхом відокремлення інноваційних структур від виробничих підприємств із подальшим їх знищенням у процесі приватизації. Надії керівництва державою покладалися й покладаються на іноземного інвестора, який утопічно вважається благодійником, що собі на шкоду буде розвивати Україну та створюватиме собі конкурента. Експортувати сировину та напівфабрикати, імпортувати промтовари та сільгосппродукцію – безперспективна стратегія.
Однією з важливих проблем всього інноваційного світу ХХІ ст. науковці виділяють демографічну. При загальному збільшенні населення (за середніми варіантами прогнозу до 2050 р. у 1,5 рази) більше 40 країн виявяться в стані депопуляції, скорочення чисельності й старіння населення, падіння його інноваційної активності. До кінця століття очікується стабілізація, а в наступному столітті можливе поширення тенденції до депопуляції на людство в цілому. Така ситуація обов'язково потребує інноваційної діяльності.
Світова економіка щодня потребує інноваційних кроків, які поліпшують якість життя людства шляхом впровадження в повсякденний побут щоразу нових високотехнологічних виробів. Кольорове телебачення, мобільний зв'язок, персональний комп'ютер, холодильник, кондиціонер, цифровий фотоапарат, побутова електроніка, Інтернет та багато чого іншого, – продукти інноваційної економіки. Науковці джерела виділили три сили, які можуть здійснити оптимістичний сценарій інновацій і перешкодити песимістичному сценарію антиінновацій XXI в.
По-перше, це вчені, які повинні відмовитися від дрібних проблем і амбіцій і виробити науково обґрунтовану й зрозумілу для більшості населення, прийнятну для прогресивних прошарків населення реальну картину можливих інновацій і антиінновацій століття, що наступили, умови й шляхи реалізації оптимістичного сценарію глобального стійкого розвитку.
По-друге, це вчителі, педагоги, журналісти, які повинні передавати цю ясність бачення, сутність вибору, необхідність і шляхи реалізації оптимістичного сценарію глобального інноваційного розвитку активним прошарком суспільства, і насамперед молодим поколінням, схильним до інновацій і здатним на них в активному періоді свого життєвого циклу.
По-третє, це прогресивні соціальні, суспільні до політичні рухи (як національні, так і міжнародні), які найбільше активно сприймають перспективні інтереси цивільного суспільства, готові підтримувати й здійснювати назрілі інновації. Це тим більше важливо, що сили, що протистоять цим інноваціям, відстоюють вузьколобі корисливі інтереси, чималі; у них сконцентровані основні ресурси, а найчастіше й політична влада, і вони будуть відстоювати свої інтереси, не вважаючись ні із чим.
Від результату цієї боротьби між силами епохальних і базисних інновацій і антиінновацій залежить доля людства (табл. 2.1).
Таблиця 2.1
Епохальні та базисні нововведення за історичними епохами та інноваційними полями
Історична епоха |
Техноло-гічна інновації |
Екологічні інновації |
Економічні інновації |
Соціально-політичні інновації |
Інновації в духовній сфері |
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
Мезоліт ( 10–8 тис. до н.е. ) |
Лук, стріли, мережі, кераміч-ний посуд |
Початок вирощу-вання злаків, одомаш-нення диких тварин |
Зачатки воспроиз- економіки, щоводить |
Спорудже-ння житла і поселень, терторіальні громади |
Розквіт наскаль-ного живопису, аніміс-тичного світогляду, колекти-вістської етики |
Неоліт ( 7–4 тис. до н.е. ) |
Станов-лення земле-робства, скотарся-ва, ремесла, будівниц-тва, спеціалі-зованні знаряддя праці. |
Продуктив-не використа-ння землі, пасовищ. Підсечене земле-робство |
Становлення відтворюючої економіки. Прибавочний продукт. Міжобщинний обмін, гроші. |
Моногамія, родина, племінні об’єднання, родоплеменний лад. Вічова демократія. Міська революція |
Зачатки приклад-них наук. Система міфів, жерці. Обрядові музика й танці. Прикраси кераміки. Писемність |
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
Ранньо-класова цивілізація ( 3–середина 1 тис. до н.е. ) |
Плавка металів (мідь, бронза, золото). Зрошуване земле-робство. Плуг, металева зброя, колісний візок |
Іригаційне земле-робство. Рудники, видобуток мінера-льної сировини. Енергія тварин |
Рабов-ласницький лад. Приватна й державна власність. Експлуа-тація. Багато-укладна економіка. Податки. Товарне вироб-ництво, ринки. Міжнародна торгівля |
Виник-нення класів, держави, права, армії, війни. Великі міста. Локальні цивілізації |
Будівництво палаців, храмів, пірамід. Прикладні науки. Школи переписувачів. Професійні художники, поети, музиканти, танцюристи. Переворот в етиці. Релігійні системи |
Антична цивілізація ( друга половина 1 тисячоріччя до н.е.–перша половина 1 тисячоріччя н.е. ) |
Освоєння заліза. Залізні знаряддя праці й зброя. Сталь. Дифе-ренціація знарядь праці |
Богарне землер-обство. Морське судно-плавство, вітрила, енергія вітру, водяні колеса |
Ергастерії й латифундії. Банки. Ринкове господа-рство полісів, імперій. Багато-галузева структура економіки |
Поліси. Демокра-тія. Воля. Колоніза-ція. Світові імперії |
Філософія. Виникнення абстрактних наук. Школи філософів. Академія Платона, ліцей Аристотеля. Розквіт мистецтва (скульптура, драматургія, архітектура). Виникнення світових релігій, етичних систем. «Осьовий час» Інтегральний лад |
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
Середньо-вічна цивілізація ( VI–XIV ст. ) |
Трипілля. Вітряки, годинни-ки. Вогне-пальна зброя. Компас, багато-палубні кораблі |
Сила вітру й падаючої води. Млина |
Феодаль-ний лад. Цехова організація ремесла. Вільні міста, торгове-льні союзи. Ярмарки. Феодальна рента |
Феодальна роздроб-леність. Особиста залежність селян, що веде роль духів-ництва. Феодальні й релігійні війни |
Панування релігії. Ідеаціо-нальний соціокуль-турний лад. Друкарство. Університети. Панування релігійної моралі. Поширення ісламу |
Ранньоін-дустріальна цивілізація ( XV–середина XVIII ст. ) |
Домни, кам'яне вугілля. Спеціалі-зація знарядь праці в мануфак-турах. Артилерія, рушниці, пістолети |
Великі геогра-фічні відкриття |
Мануфак-турне виробниц-тво. Наймана праця. Капіталі-стичний уклад, біржі. Паперові гроші |
Наймана праця й капітал. Політичні партії. Парла-мент. Абсолю-тизм. Буржуазні революції. Вільні міста |
Велика наукова революція. Твердження почуттєвого соціокуль-турного ладу. Мистецтво Ренесансу. Світське утворення |
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
Індустріа-льна цивілізація ( остання третина XVIII–кінець XX ст. ) |
Машини. Машино-будування. Паровий двигун. Індустріа-лізація. Залізниці. Електрика, двигуни внутрішнього згорання. Авіація. Атомна енергія, ядерна зброя. Комп'ю-тери. Інтернет. |
Освоєння сили пари, електри-ки, атомної енергії. Початок освоєння космосу. Генна інжене-рія. Початок екології. |
Промислова революція. Фабрики, заводи. Акціонерні товариства. Монополії. Капіталізм. Соціалізм. Планування. Державний сектор економіки |
Буржуазна демокра-тія. Поділ влади. Проле-тарські революції. Тоталі-тарні держави. Світові війни. Світова система соціалізму |
Піднесення науки. Секуляри-зація суспільства. Загальне початкове й вище утворення. Кіно. Телебаче-ння. Захід почуттєвого ладу. Масова анти культура |
Постінду-стріальна, інтегральна цивілізації ( XXI–XXII ст. ) (прогноз) |
Постінду-стріальний технологічний спосіб виробництва. Шостий й сьомий технологічні уклади. Гуманізація й екологізація технологій. Скорочення військових технологій |
Станов-лення ноосфери. Реалізація концепції стійкого розвитку. Заміна природної сировини. Поно-влювані джерела енергії |
Інтегральний економічний спосіб вироб-ництва. Багато-укладна економіка. Відродження малого бізнесу. Регулювання ринку. Глобалізація й деміліта-ризація економіки |
Демокра-тизація держав-ного ладу. Пріоритет цивільного суспіль-ства. Припине-ння воєнних дій. Наддер-жавні об'єдна-ння. Багатопо-люсний мир. Діалог і партне-рство цивілізацій |
Інтеграль-ний соціокуль-турний лад. Нова наукова парадигма. Глобальні інформа-ційні потоки. Безперервне утворення. Гуманізація етики. Відродження релігій |
Різні моделі розвитку економіки промислово-розвинуних країн наведено у табл. 2.2.
Таблиця 2.2
Моделі розвитку економіки промислово-розвинутих европейських країн
Країна |
Характерні риси економічної моделі |
1 |
2 |
Велика Британія |
|
Швеція |
|
Іспанія |
|
Германія |
|
Продовження табл. 2.2
1 |
2 |
|
|
|
|
Германія |
|
|
Італія |
|
|
Франція |
|
|
Науковець Л. Шульман визначив інноваційну модель розвитку економіки, яка включає три потоки інноваційних проектів. Інноваційні потоки ініціюються або безпосередньо авторами інноваційних ідей, або замовниками інновацій, які керуються або економічними (захоплення ринку, отримання прибутку), або політичними (створення нових видів озброєння) міркуваннями, або ж тими та іншими разом. Відповідно формуються три інноваційні потоки:
1. Інноваційні ідеї, висунуті окремими талановитими фахівцями або малочисельними колективами в порядку особистої ініціативи. У промисловості такими інноваторами є інженери-розробники та винахідники, які пропонують нові вироби, матеріали, лікарські препарати та технології, або, навіть, нові види послуг. У сільському господарстві, крім інженерів, причетних до сільгосптехніки та сільгоспхімії, інноваторами є агрономи та тваринники, що вивели нові сорти сільгоспкультур та нові породи свійських тварин. У медицині це – нові методи лікування, запропоновані інноваторами-лікарями. Далі цей потік скорочено називається індивідуальною ініціативою.
2. Нові розробки, виконані на замовлення промислових підприємств колективами фахівців, організаційно об'єднаних під дахом науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів, заводських лабораторій та конструкторських бюро. У медицині та агросекторі цей потік практично відсутній, за винятком засобів медтехніки чи протезування. Далі цей потік називатиметься промисловим замовленням.
3. Великі розробки, що виконуються як державне замовлення, і, як правило, кількома науково-дослідними та промисловими організаціями. Ці розробки ініціюються відомствами, достатньо впливовими, щоб мобілізувати на виконання своїх завдань кілька підприємств різного підпорядкування. Далі цей потік інновацій називатиметься державними інноваційними програмами.
Проте, кожен із цих потоків при впровадженні мають недоліки. Шульман пропонує шляхи вирішення цих проблем, які представлені в табл. 2.3.
Таблиця 2.3
Завади, які виникають при впровадженні інноваційних проектів, та їх шляхи вирішення
Завади |
Шляхи вирішення |
1 |
2 |
|
|
На жаль, цей потік у слабо розвинених країнах традиційно відсутній. Винахідництво та патентно-ліцензійна діяльність формально існують, але винахідник-індивідуал практично позбавлений можливості втілення своїх ідей. Хоча й отримати патент на винахід досить просто, але автор винаходу чи просто перспективної розробки не може вийти на ринок з матеріальним втіленням своєї ідеї, оскільки заснування малого виробничого підприємства наштовхується на безліч перешкод. Таким чином, найсильніша завада на шляху до інноваційної економіки – неможливість самореалізації інженерів та інших фахівців, які є носіями інноваційних знань |
Для усунення цих завад необхідно створити адміністративний орган, який би виконував такі функції:
Зокрема таким органом міг би стати відновлений Державний інноваційний фонд з відповідним розширенням його функцій. Щоб цей орган працював ефективно, оплату його працівників слід поставити у пряму залежність від втілення інноваційних проектів у ринкові пропозиції. Не інженер має "пробивати" свій винахід, а інноваційна адміністрація повинна бути матеріально зацікавлена шукати інноваторів та просувати їх до самореалізації |
|
|
Штучно створена невигідність виробництва, особливо високотехнологічного та наукомісткого у порівняно з торгівельно-посередницькою та банківською діяльністю, а також фінансовими |
Для усунення цих завад необхідно:
|
Продовження табл. 2.3
1 |
2 |
спекуляціями. Орієнтація на імпорт кінцевого продукту замість організації його виробництва в середині країни. Традиційна зневага до фігури інженера та інженерної діяльності з боку керівників державного та приватного секторів виробництва, їхня орієнтація на імпорт технологій, зокрема сподівання на те, що варто продати підприємство іноземному власнику, якщо той ввезе сучасні передові технології. Нерозуміння того, що іноземний покупець нашого підприємства зацікавлений не в розвитку виробництва, а в його знищенні з метою розчищення ринку для своєї продукції. Нерозуміння того, що для перенесення закордонних технологій слід не продавати підприємства іноземцям, а, навпаки, купувати закордонні підприємства з метою встановити над ними контроль, а далі забезпечити передачу технологій у свою країну. Нерозуміння ролі власного інженерного потенціалу у цьому процесі. Знищення обігових коштів підприємств шляхом |
передового технологічного обладнання, яке не виробляється в Україні, приладів, матеріалів і реактивів для наукових досліджень, науково-технічної літератури, інформаційних матеріалів тощо заохочувався (не обкладався митом та ПДВ). Так само слід заохочувати імпорт дешевої сировини, яка не виробляється у країні. Митна політика повинна заохочувати експорт товарів з великою часткою доданої вартості. Вона повинна гальмувати імпорт застарілих товарів та технологій (наприклад, вживаних автомобілів, демонтованих виробничих ліній тощо). Митна політика повинна гальмувати експорт товарів з низьким вмістом доданої вартості (непереробленої сировини). Для цього слід встановити мінімально дозволений відсоток доданої вартості в експортованому товарі і, в разі порушення цього правила, зобов’язати експортера сплатити
послідовне впровадження політики на засадах вищевикладених заходів мало б результатом спонукання керівників та власників підприємств до пошуку інженерів-розробників та інших інноваторів. Промислові підприємства для поліпшення економічних показників були б змушені шукати інноваційні потужності та систематично замовляти їм нові |
Продовження табл. 2.3
1 |
2 |
бездумного виконання рекомендацій Міжнаро-дного валютного фонду та Світового банку щодо сти-скання грошової маси в обігу (демонетизації еко-номіки), одним із наслідків якого було поз-бавлення фінансування всієї науково-технологічної сфери. |
розробки. Крім того пропоновані заходи змусили б великі підприємства створювати та підтримувати власний інноваційний потенціал: прикладні науково-дослідні інститути, конструкторські бюро, лабораторії, інженерні центри тощо, а також залучати на довготермінових засадах потенціал вищої школи та прикладних інститутів Національної академії |
|
|
Приватний капітал дуже неохоче йде в галузі, де потрібні тривалі й великі інвестиції, які здатні дати прибуток через досить значний проміжок часу. Приватний капітал у таких випадках вимагає державних гарантій і не починає працювати без наполягання держави. При цьому виникає проблема відшукання інвестиційного капіталу |
Треба докорінно змінити стратегію державних інноваційних програм: ці програми повинні бути спрямовані не на створення окремих каналів фінансування окремих установ, а на відвоювання, завоювання та створення нових ринків наукомісткої продукції;
При цьому необхідно дотримуватися правил |
Закінчення табл. 2.3
1 |
2 |
|
інвестиційної емісії:
гроші мають звільнятися від контролю (тобто перетворюватися на заробітну плату працівників) тільки після того, як вони принаймі один раз спрацюють на інновацію, тобто створення нових виробничих потужностей |