26 Громадянство:

вій ІД«Й до концепцій

народився та живе в сукупності взаємозв язків та взаємо­відносин. Для громадянина все це уособлював Рим — Вічне місто, центр тодішнього світу.

Самосвідомість римського громадянина довший час була наповнена великою республіканською традицією, розумінням того, що він є членом вільної держави, має не лише державні та приватно-правові привілеї, але й особисто представляє найвеличнішу державу епохи, користуючися загальною повагою.

Із встановленням імперії поняття громадянства поступово почало змінюватися, оскільки імператорська авторитарна влада все більше розходилася з принципами республіканського устрою, його головними засадами: виборністю посад, звітністю та короткотерміновістю перебування на посадах. Замість рівності громадян перед законами, однаковості їхніх прав, політичної, громадянської моральності, почали формуватися принципи особистої відданості імператорові, безправності громадян перед його волею, сваволею в законодавстві та судочинстві, конформізмом виконавчої влади. Громадянство стало витіснятися поняттям «підданство». Політична, еконо­мічна й культурна нерівність за часи імперії зростала та руйнувала символічну єдність інтересів і цілей часів полісної демократії, замість них встановлювалися відносини, що досить чітко закріплювали статус вищих і нижчих верств, особистої та суспільної залежності, що замінили громадянську єдність. Саме за часи імперії завершився розвиток інституту патронату (раґгопаіиз), встановилися більш жорсткі відносини особистої залежності, що спиралися на відданість незалежних або неповноправних громадян (клієнтів) від багатих і впливових осіб (патронів). Громадянські свободи замінилися на відносини вірності та відданості патронові. Треба було не лише перебува­ти під опікою більш сильного, багатого патрона, але й вірно йому служити, розглядаючи його інтереси як свої¹².

Ідеї підданства за часи феодалізму

Феодалізм майже на тисячу років заступив громадянство підданством королям, аристократії, рицарям-дворянам, Феодальна піраміда влади була досить стрункою, на верхівці були сюзерени — король, князі, герцоги, графи, барони. Верховний сюзерен — король давав своїм васалам (від лат. наззиз — слуга) за службу лени (інші назви — феоди, ф'єфи), ті

27

Громада истшо: «ід ідей до концепцій

у свою чергу після клятви вірності від незаможних і неродрви-тих здебільшого дворян (відповідно своїх васалів) надавали їм певні земельні володіння (що передавалися спадково) разом із людьми, які жили й працювали на них. Оскільки аристократії та дворянства було небагато (кілька відсотків від загальної кількості населення), то практично усе населення перейшло під опіку та васальську залежність — стали підданими. Сформу­валося тричленне суспільство, яке складалося з священиків, воїнів і селян. Водночас кожен стан поділявся на дрібніші, диференціація йшла за професіями. Так Бертольд Регенс-бурзький на початку XIII ст. вирізняв 10 соціальних класів, що відповідали 10 чинам ангельським, а в німецькому збірнику, складеному 1220 року, нараховувалося вже 28 чинів. Усі вони були взаємопов'язані й кожен займав своє місце в середньо­вічному суспільстві. Середньовічна людина жила в складному ієрархізованому суспільстві, де свобода реалізовувалася лише як залежність від Інших, де вищий гарантував нижчому повагу до його прав, до його статусу. Як писав Жак Лє Гофф: ■«Вільною людина була та, в якої був могутній покровитель»¹³. Тим самим феодальна роздрібленість знищила важливішу прикмету громадянства — державну загальність, домінування цілого над частковим, панування загальних інтересів над партикулярними. Підданий був насамперед людиною сюзере­на, який, виступаючи проти централізованої королівської влади (що було дуже характерним для тих часів), очікував від своїх васалів, підданих вірності та допомоги. Тим самим була замінена основа громадянства, що проявилося в заміні загальнодержавного патріотизму на земельний. Потрібні були великі загальнодержавні потрясіння, щоб знову на порядок денний було поставлено розуміння необхідності шанування загального. Таким потрясінням, наприклад для Франції, стали поразки під час Сторічної війни, тому поява й діяльність Жанни Д'Арк (Орлеанської Діви) «привела Францію до свідомості національності»¹*, що означало перенесення акценту щодо розуміння підданства з відданості тому чи іншому місцевому феодалові на вірність політичному символу загальнонаціонального масштабу — королю. Підданство в загальнодержавному масштабі полягало в добровільній передачі своїх політичних прав на користь монархові. У відповідь монарх на свій розсуд міг дарувати своїм підданим певні привілеї.

260

261

Політика та мораль

' І

формально, інтереси загалу, майже ніколи — свої власні, його особиста відповідальність розмивається в групових рішеннях. Мораль же, навпаки, завжди індивідуальна, це — внутрішні переживання певних вчинків, суб'єкт моралі — окрема людина, що здійснює власний вибір. Кожен раз, коли політичний суб'єкт приймає рішення, перед ним повстає проблема, як поєднати індивідуальні моральні норми з політичними, груповими інтересами. Тому політика є проблемою певної ситуації при підготовці прийняття рішення. Політичні рішення в більшості залежні від конкретної ситуації, моральні вимоїн за своєю основою є універсальними, незалежними або мало залежними від конкретної ситуації. Нарешті, різниця між мораллю та політикою в тому, що політика широко викорис­товує метод примусу та силу для реалізації політичних рішень, мораль спирається на переконання та на совість, категорію майже виключно етичну, переважно індивідуальну. Мораль спирається й на чесність із самим собою, а тому й на почуття справедливості. Як наслідок політичні рішення, за якими стоїть сила держави, право та силові інститути виконавчої влади, викликають страх, громадянство просто боїться покарання, тому дуже часто змушене виконувати політичні рішення. Моральні ж імперативи, їхнє виконання — це справа, в принципі, переконання, вона добровільна й є результатом віри людини в справедливість тих чи інших вимог і рішень. Таким чином, при спільній основі політики та моралі між ними, як бачимо, існує значна різниця та вони досить самостійні.

Взаємовідносини політики та моралі (Б.К., Г.Т.)

Загально визнано, що взаємовідносини політики та моралі мають наступні важливіші напрями: моралізуючий, незалеж­ний, суперечливий і компромісний. Найбільш давнім і тривалим є моралізуючий напрям, суть якого висловлена в постулаті, що політика повинна прагнути вищих моральних цінностей (наприклад справедливості) і за будь-яких обставин не порушувати моральних принципів (наприклад чесності), використовувати при цьому лише дозволені морально засоби (наприклад правдивість) або бути лише законною. Звичайно, ці положення в абсолютній формі перетворять політику на високогуманну, проте малоефективну діяльність.

Хоча чи можливо за всяких обставин завжди лише закон­ним шляхом приймати політичні рішення, тобто провадити

активну держав* політику? Складність відповіді на це запитання почитається з того, що політика лереслідує насамперед :руг©і, масові цілі та інтереси, мораль же є індивідуальною. 5к приклад розглянемо політичну історію недавнього мину.ого. У 1941 р„ коли фашисти загарбали більшу частину (вропи (від Бретані до Підмосков'я, від Скандинавії до Єипту), підпорядкували собі європейську промисловість, рсурси, повстала необхідність подолати традиційну америанську ізольованість, переконати американ­ську громадськіс-і у необхідності вступу в війну на стороні антифашистськії! іержав. Виникло запитання, як це зробити, адже пропагандистські кампанії не давали ефекту. Вихід було знайдено після раїтового нападу Японії на найбільшу базу ВМС американській) флоту на Тихому океані (Перл Харбор). У свою чергу, я> пишуть японські історики, напад був пов'язаний із «велнезним ризиком — це була азартна гра, коли на карту ставилое: все. Одразу виникли наступні запитання: чи вдасться зробни його (напад) непомігним для американ­ської армії; якщо цасться, то чи є гарантії, що головні сили американського флту на цей момент будуть сконцентровані саме на Гаваях»-⁴⁴. Іройшло багато років, сьогодні ми знаємо, що раптовість япскького нападу була відносною, тому що, по-перше, ще 24 листоада Вашингтон шифровкою попередив усіх командуючих війоками на Тихому океані про можливість японського напа.у". По-друге, 28 листопада командир голландського гцводного човна К-Х\ЛП помітив вихід японського флоту з море та надіслав шифрограму до штабу Королівських ВМ( на Далекому Сході, яку було перехоплено й розшифровано дужньою англійською розвідкою. За кілька годин Рузвельт і "ерчилль вже знали про дії японців. Однак американський фіот залишився на базі Перл Харбор, де кораблі стояли бо(гами впритул один до одного!!! Військові сили США не розфедилися, оскільки на це не було команди. Якщо б американське командування піддало наказ про підготовку до вибиття а'іаки, то через тисячі японських іммігрантів, які іроживали на Гаваях, Японія одразу ж дізналася б про цеп відмінила б напад. Тоді не було б масового шоку громадське*!, а уряд США не мав би підстав для вступу в війну. У зв'язк>з цим, командування США обмежилося мінімальними заждами готовності, терпляче очікуючи на японську авантюр;. Як знаємо, усе відбулося за ненаписаним сценарієм. Японш«раптово> напали на базу в Перл Харбор,

Політика та мораль

262

263

Політика та мораль

знищили вранці 8 грудня 1941 р. 6 лінкорів, 1 важкий крейсер та 6 інших крейсерів, 3 міноносці, ряд допоміжних кораблів, 300 літаків⁵⁶. Тисячі американських родин отримали повідом­лення про загибель своїх дітей, чоловіків, під тиском таких обставин і було прийнято історичне рішення про вступ СІЛА у війну. Яке це має відношення до нашої теми та до голландсь­кого підводного човна? Річ у тому, що у великій політиці зайві свідки часом не потрібні, тому верховне командування союзників не лише приховало відомості, надіслані розвідкою, але й змусило назавжди замовкнути голландських моряків, потопивши човен...⁵⁷. Далі, як відомо, після довгих років важкої війни демократія перемогла.

Моралізуючий напрям політики надалі залишається улюбленим полем діяльності християнсько-демократичних партій, різних Церков.

Наступний напрям взаємовідносин політики та моралі класифікується як незалежний, суть якого полягає в тверджен­ні, що політика та мораль не повинні втручатися в чужі сфери діяльності. Прибічники цього вважають, що до політики відноситься насамперед діяльність інститутів законодавчої, виконавчої влади, вона вільна від моралі, навіть судова влада керується нормативним правом і лише мінімальним ступенем звичаєвою мораллю, традиціями. Мораль, зазначають пред­ставники цього напряму, становить сферу особистої відпові­дальності політиків, нею займаються в ім'я суспільства. Кожен із політиків повинен у своїй діяльності керуватися моральними засадами, однак приймаючи рішення в інтересах нації, класів, верств, вони повинні бути прагматиками, щоб заради Інтересів великих суспільних груп бути готовими вжити різних засобів. Варто тут зазначити, що неморальні рішення завжди прийма­лися в ім'я загалу, в інтересах мас, в ім'я прогресу, справедли­вості та щастя народу, нації.

Суперечливим є ще один напрям взаємовідносин політики та моралі, де політика є полем боротьби добра (моралі) та зла (сама політика). На думку Івана Ільїна, зло починається там, де починається людина, власне не людське тіло в усіх його станах і проявах, а «людський душевно-духовннй світ — оце насправді місцезнаходження добра та зла»⁵⁸. Щодо ж самої природи людини, то класичною щодо цієї проблеми, можна вважати працю Канта «Про споконвічно зле в людській природі»-, де автор вказував, що якщо людина в моральному

розумінні буває або повинна бути доброю або злою, то «вона сама себе повинна робити або зробити -такою. І те й друге повинно бути результатом її вільного свавілля»⁵*. Людина створена для доброго, первісні початки в н еї добрі. Однак сама людина «стає доброю або злою в залежності від того, чи приймає вона в свою максиму ті мотиви, які закладені в цих задатках, чи ні (що повинно бути повністю віддано на її вільний вибір)»⁶⁰. Коли ж людина стала злою, то виправитися вона може через певне відродження. Суть його полягає в революції способу мислення та реформі способу почуттів. Із цього можна зробити висновок, писав Кант, що «моральне виховання людини починається не з виправлення натури, аз перетворення способу мислення та з утвердження характеру»".

Зло, вважали також представники різних течій, полягає в самій природі влади, оскільки, як слушно зауважував Бердяєв. політика «завжди спирається на брехню». Це Пояснюється тим, що вона надає її владарям велику могутність, можливість панувати над іншими, вона тісно пов'язана з життєвими потребами людей, їхніми корінними інтересами, заради яких мало хто може поступитися. Політичні рішення, які прий­маються групою, є узагальненими, знеособленими, що полег­шує відхід від моралі, вони приймаються часто від Імені нації, народу, класу, партії та не стосуються окремих людей, а відразу великих суспільних груп. У зв'язку з цим, тоталітарно-авторитарні режими намагалися сформулювати засади нової групової моралі, яка б не спиралася на уні версальні цінності.

Зло в політиці має привабливу силу, воно плодиться, видно, у геометричній прогресії. Влада примушена боротися зі злом, оскільки це її функція. Однак сама влада сіє зло та буває джерелом нового зла, тоді потрібний новий рівень влади, щоб покласти край злу. Проходить час, і для цієї нової влади теж потрібно створити обмеження, оскільки вона сама перетво­рюється на зло, і так знову... Наприклад ре волюція радикально знищує зло, але на наступний день виникають проблеми: куди подіти революціонерів та як приймати рішення, що мали б ощасливити як найбільше людей у най коротший час. Тоді з'ясовується, що влада повинна знову приймати т. зв. непопу­лярні рішення, що стають злом щодо певних людей, а потім цілих верств. Тому, за Бердяєвим, «усяка влада, відкрито та прикрито, вміщує в собі отруту»⁶². Ті ж, хто приймає, вірніше має відвагу приймати такі рішення (в ім'я щастя всього

Політика та мораль

264

265

людства), швидко з фаворитів маси перетворюються на тиранів. Згадаймо тут хрестоматійний приклад: «Спочатку його називали патріот Робесп'ер, потім — непідкупний Робсси'єр, потім — великий Робеси'ер, пізніше наступив день, коли великого Робесп'єра назвали тираном, і в цей день якийсь санкюлот, побачивши його, що лежав на жалюгідному ложі в Комітеті суспільної безпеки, вигукнув: «І ось ця ницість — тиран?!!...»-⁶³.

Нарешті зло в політиці пов'язане з таємничістю механізму її реалізації, непідконтрольністю, шо провадить до загнивання, виродження політиків. Окрім цього, людей завжди більш цікавили процеси осягнення великих цілей, а не засоби цього осягнення. Якщо в приватному житті людина, згідно з заповідями, ще може часом побажати добра ворогам, то в політиці це має місце дуже рідко. Політик у всіх на виду, те, що вибачається приватній особі, не може бути вибачено державному мужу, тому, як вказував Нікколо Макіавеллі, політик на чолі держави повинен виглядати «співчутливим, вірним слову, милосердним, щирим, благочестивим», однак це не означало, що в дійсності він повинен бути таким, «однак є пряма необхідність виглядати таким»".

Сутність наступного напряму взаємовідносин політики та моралі полягає у впливі моральності на політику з врахуван­ням особливостей останньої. Чи не найголовнішою особли­вістю в цьому є широке використання в процесі реалізації політичних рішень насильства, примусу, що суперечить моральним принципам. Це пояснюється ще й тим, що в цілому ряді конкретних ситуацій політики змушені приймати імперативні рішення для боротьби зі злом, щоб не дати йому перемогти. Тоді політика фактично стає вибором між меншим і більшим злом. Тоді безмежно зростає роль особи політика, оскільки на розсуд цієї особи часто віддається вирішення дуже гострих суспільних проблем. Саме тоді політик стає біля мірила права та безправ'я, добра та зла, радості та нещасть великих суспільних груп. Від його розуміння та вірності ідеалам справедливості, свободи тощо інколи залежить доля держав і цілих націй. Історичний досвід показує, що політиків не можна залишати наодинці з такими проблемами, тому було б неморальним залишати їх без правового та суспільного контролю. Це можна здійснити шляхом інституалізації моральних вимог, що полягає в «їхньому закріпленні в нормах політичних організацій і в першу чергу в праві, яке передбачає

певні санкції за порушення моральних принципів. І справа тут не в суворості законів або норм права, оскіл ьки кращий той лад. який відповідає людському характерові в його звичній амбівалентності: поганим нахилам ставить необхідні обме­ження, але в той же час відкриває максимально можливий простір для права та волі людей здійснк>вати саморозвиток їхніх здібностей до добра»⁶⁵. Кожне суспільство встановлює свої «правила гри», суть яких полягає в поєднанні Індивідуаль­ної користі з добробутом усього суспільства. Можна погоди­тися з думкою, що сьогодні в центрі інституалізації моральних вимог до політики є права людини. Певні досягнення у вирішенні цієї проблеми дають можливість людині розвивати закладені в ній задатки до добра.

У проблемі взаємовідносин моралі та політики виділяється ще один аспект — це співвідношення професіоналізму та моральності. Із розгортанням діяльності державного апарату, конкретизованого в інститутах виконавчої та судової влади, виникла потреба опрацювання стрункої, ефективної, обов'яз­кової для виконання системи правил, що нормували й регулювали 6 суб'єктів прийняття політичних рішень. Це саме стосується й інституту законодавчої влади, де дійові особи законодавчого процесу постійно знаходяться під суспільним контролем. Повстала потреба суворої професіоналізації політиків, суб'єктів керівництва та управління. При чому, якщо за часи Античності та Середньовіччя верства таких професіо­налів була вузькою та нечисельною, то з подальшим розподілом праці, науково-технічним прогресом ця верства стрімко зростала, що дало можливість Максу Веберу, осмислити цей феномен і сформулювати концепцію бюрократії. У сфері виконавчої влади розрісся величезний адміністративний апарат чиновників держслужб, праця яких передбачала високу професійну компетентність, спеціалізацію» функцій і розвиток специфічної бюрократичної етики. Якщо простий чиновник є лише виконавцем, то політик, державний діяч, приймаючи ті або інші політичні рішення, несе особисту відповідальність за них, що вимагає, окрім великої компетенції ще й розвинутої моральної свідомості, постійної моральної мотивації поведінки, моральної переконаності в справедливості рішень, які прий­маються ним. Вироблення в собі цих якостей — довготривалий, складний процес.

Серед інших моральних якостей, властивих иолітику-професіоналу, необхідною є честь. Моральне значення честі

"І

Політика та мораль

266

267

Політика та мораль

полягає в тому, що цю якість мають лише люди, лише в суспільстві, вона проявляється переважно в політичних, державних справах. Честь є виразом переконання, що вислов­лює залежність людини від суспільства. У співвідношенні поняття честі з іншими якостями (гордістю, славою, гідністю, самолюбством, марнославством) відобразилися поєднання моралі індивіда та суспільства. Поняття честі політика-професіонала тісно пов'язане з дотриманням слова, непідкуп­ністю, некорумпованістю, правдивістю, обов'язковістю тощо, Чим вищий рівень, що його займає певний суб'єкт у національ­ному центрі приймання рішень, тим суворіші вимоги щодо честі цього політика. Є кілька аспектів цієї проблеми. ГЦр-перше. політична система загалом в окремих випадках може працювати, щоб показати та довести, що певний суб'єкт за будь-яких обставин дотримується слова, обіцянок, що відкидає звинувачення в безчесності. Професіонал повинен враховувати, що насамперед варто дотримуватися зроблених дрібних обіцянок та зобов'язань, оскільки зобов'язання системного плану є частіше довготривалі.

По-друге, у випадку безпосередньої помилки або неможли­вості дотримати слово, варто відверто зізнатися в цьому та тимчасово переключити увагу громадськості па інші проблеми або, визнаючи свою провину, взяти на себе підвищені зобо­в'язання, або спробувати перетворити цю справу на пристой­ний жарт (відомо, що неодноразово державні діячі Західної Європи та США в таких ситуаціях... «з'їдали» прилюдно свій капелюх або інші частини гардеробу, які відповідно були зроблені добрими кондитерами). У будь-якому разі, краще публічно покаятися, що лоскоче нерви широкій публіці, ніж за будь-яку ціну намагатися зам'яти справу. Публічне теа сиіра (покаяння) ось уже дві тисячі років більш-менш толерантно сприймається в християнській Європі...

По-третє, варто мати завжди на увазі, що чим вищий рівень політика, тим виший рівень сподівання маси щодо його морально-політичного рівня. Тут і справа чесності щодо сплати податків (скільки політиків «спалилися» лише за останні десятиліття на цьому!), тут і «реноме» членів сім'ї, тут і не зловживання становищем в неслужбових справах. Нарешті, тут і дотримання честі мундира. Згадаймо, як шанобливо та співчутливо поставилася значна частина німецької громадсь­кості до факту добровільної відставки канцлера Брандта

7 травня 1974 р., коли канцлер заявив, адо «складає з себе повноваження в силу розуміння неписаних правил демократії (підкр. наше — Б.К.), а також тому, що «не можу допустити підриву моєї особистої та політичної репутації»⁶⁶ (справа Гільйома). За роки існування розрекламованого взірця влади та моралі пролетарської демократії не відомо майже жодного подібного прикладу, що ще раз підкреслює аморальність влади Рад...

По-четверте, варто враховувати, що, як кажуть у старій добрій Англії, джентльмена впізнають, як він відходить. Справді, вміти достойно програти, не опуститися при цьому до паплюження суперника, що виграв — це великий хист. Гідно програти сильнішому та не перетворити його на свого особистого ворога, як і навпаки, це не лише високоморально, це справді політичне мистецтво. (Згадаймо Черчилля або Марґарет Тетчер, Валері Жіскар д'Есте-шш).