Складові соціальної політики

Наявність добре розроблених соціальних програм не завжди дає можливості їхнього безумовного втілення. Стри­муючими факторами цього слід вважати певні неузгодження політичних напрямів соціальних програм із продекларованим характером державної соціальної політики, яка грунтується на наступних складових.

Конституції більшості країн світу проголошують соціальні права своїх громадян та обов'язки держави щодо їхнього забезпечення. В одних конституціях це декларується з більшою силою, в інших — із меншою. Найбільш соціально-довер-щеними слід вважати конституції Канади та скандинавських країн, які не лише проголошують, але реально гарантують виконання значної кількості соціальних потреб для всіх своїх громадян. У Конституції незалежної України 12 статтей мають соціально-гуманітарне спрямування, але найголовнішою, зокрема з питань соціального захисту, є Стаття 46 Основного Закону⁹.

У деяких державах, наприклад Великобританії, немає конституції. Статутну основу законодавчої бази складають кілька найголовніших актів: Велика Хартія Вольностей

Соціальна політика як складова політмч ної культури

468

469

Соцішімм політик» я« окладом полГгичгіОТ культури

(1215 р.). Петиція про права (1628 р.) та Білль про права (1689 р.). І саме цими актами регламентується захист грома­дянських прав і свобод членів суспільства від дискримінуючих дій держави та працедавців.

Певна частина базових соціальних заходів як всередині країни, так І за її межами, може визначатися міжнародними угодами та конвенціями. Так Конвенції ООН вважаються міжнародними угодами. Але для їхньої легітимізації потрібно не лише погодити зміст із конституційним правом держави, а також із чинним законодавством про місцеве самоврядування. Скажімо, канадійський парламент може ратифікувати конвен­ції ООН, але їхня правова дія наступить у країні лише за умови безумовної підтримки урядами провінцій. Така сама ситуація має місце й у правовому полі Сполучених Штатів Америки. Певні міжнародні угоди відпрацьовані, наприклад. Міжнарод­ною організацією праці (конвенції та рекомендації з питань трудового права та покращення умов праці) можуть мати статус моральних стандарті» або знайти відображення в національному законодавстві.

Значний вплив на формулювання та здійснення соціальних програм мають міжнародні торговельні угоди. Міжнародну інтеграцію соціальної взаємодії яскраво видно н останні роки на теренах об'єднаної Європи. Це й вирішення питань міграції вільної робочої сили і повна спеціалізація конкретних технологій виробництва товарів-

ІТозаяк основні положення соціальної політики проголошують­ся конституціями та хартіями (біллями), то роз'яснюється їхня конкретна дія та механізми функціонування законодавчими актами. Не завжди законодавство використовує можливість знайти найбільш точну форму пояснення певних прав і правових титулів об'єктів суспільства на відповідні форми послуг, що може бути причиною певного дуалізму в їхньому розумінні і, як наслідок, справедливого надання. Реальність виконання законодавчих актів забезпечується фінансовим обгрунтуванням.

Соціальні програми започатковуються та виконуються на різних рівнях (як на загальнодержавному, так і на рівні провінцій, штатів, кантонів, земель, областей тощо) різно­манітними політичними інститутами, які діють у просторі законодавчої влади. Це можуть бути федеральні (національні) урядові міністерства (чи департаменти) або ж виконавчі структури місцевого самоврядування.

Надзвичайно важливою є розробка механізмів формування та витрат коштів, які необхідні для нормального функціо­нування соціальних програм та заходів. Це, як правило, робиться шляхом укладання угод між окремими юрисдик­ціями. Названі угоди можуть передбачати заходи для надход­ження коштів, їхніх об'ємів і видатків на конкретні соціальні статті. Звичайно, якщо є певні національні особливості надання соціальних послуг, вони обов'язково знаходять відображення в угодах. Людина, як говорилося вище, може бути як суб'єктом, так і об'єктом соціальної політики. Тому є сенс узагальнити це поняття й надалі брати до уваги термін — фізична особа. Живучи в суспільстві, фізична особа повсякчас відчуває його вплив через сім'ю, ринок, державу. Так сім'ї можуть бути різними (одноособовими та багатоособовими, повними та неповними, формальними та неформальними, мати інші параметри та особливості), тому від цих факторів залежить різноманіття взаємодії (дії) сім'ї та фізичної особи, а саме впливу на її фізичний, духовний і матеріальний стан. Сім'я, як правило, виступає головним посередником у взаємовідносинах особи з ринком і має значне етнонаціональне значення.

Головними ринковими посередниками виступають праце­давці, продавці та різноманітні організації працеємців. Ринок як сфера товарного обміну діє на особу цінами, спектром пропонованих товарів і шляхом надання відповідних послуг, кредитними та фіскальними умовами ведення фінансової діяльності формує її доходи. Сам ринок є соціальним за своєю природою й тому постає об'єктивним саморегулятором багатьох процесів, які визначають розвиток як соціальної сфери, так і соціальної політики загалом.

Держава — найголовніший інститут із значними владними повноваженнями, який здатний нав'язувати тій чи іншій шституційній структурі (у тому числі недержавним, громад­ським організаціям, неформальним системам підтримки) відповідні правила та норми взаємодії з фізичною особою. Держава має відповідну природу, інститути та функції. У державі є відповідні структури та види інстанцій, які мають значний вплив на соціальну політику. Крім законодавчої, виконавчої та судової влад, у соціальному полі діє ще одна незалежна структура — владні спеціальні комісії. Вони мають повноваження оцінювати діяльність виконавчих установ усіх рівнів у царині соціальних питань, звертаючися при цьому до найвищих політичних інститутів.

Соціальна політика нк складова політичної культури

470

471

політики ак складом поліптия культури

Принципи та тенденції світової соціальної* політики

У різні історичні епохи, починаючи від доісторичних часів, існували певні елементи інститутів соціальної політики, елементи програм і заходів соціального захисту та допомога або т. зв. програми «останньої надії». Людині як особистості часто були властиві доброчинність, солідарність із чужим горем, гуманізм. Розвиток сімейних і суспільних відносин посилював ці прояви душі.

Спорадично почали діяти програми соціальної допомоги потребуючим і нужденним членам громад, які не мали достатнього доходу для забезпечення мінімального рівня проживання. Програми «останньої надії* започатковувалися різними церковними громадами, доброчинними організаціями та місцевими урядами, які завжди шукали шляхів допомоги людським злидням. Із роками діяльність цих організацій розгорталася, ставала щедрішою на винагороди та допомоги, але все-таки залишалася недостатньою. Тавро бідності та злиднів лежало на значній частині людства. Першими «бід­няцькими законами» можна вважати «Ордонанс про робітни­ків і слуг» (1349 р.) і «Закон про бідних» (1601 р.)-які побачили світ у старій добрій Англії. Згідно з законами місцеві власті чи церковні парафії ставали відповідальними за допомогу бідним. Подібні закони поширилися по всій Європі, а згодом і в Новому Світі. Бідняки отримували певну допомогу, в основному харчами та одягом; з'явилися шпиталі, богадільні та робітні будинки. Фінансування видатків на соціальні потреби в основному робилося з державних і муніципальних фондів, із часом до них долучилися пожертви релігійно-національних організацій і приватних осіб. Згодом програми допомоги, крім бідних, почали охоплювати й інші категорії населення: непрацездатних людей похилого віку, удовиць, Інвалідів. Набули чинності державні допомоги робітникам, які зазнали каліцтва чи травм. Не забули й про сім'ї, які втратили годувальників. Це був новий тип соціальних програм, які забезпечувалися з компенсацією прибутку та медичною реабілітацією. Першість в наданні цього типу допомоги посіла Німеччина (1838 р.). Фінансування цих програм відбувалося через відрахування працедавців, а самі розміри внесків залежали від рівня ризику травмування чи каліцтва в галузі. Британський закон 1898 р. долучив до цієї системи не лише працедавців, але й приватні страхові компанії. Наприкінці

XIX ст. були зроблені перші спроби наукового підходу до вивчення причин такого соціального зла. як злидні, замість лише голої їхньої констатації. На початку XX ст. Канада та деякі європейські країни запровадили більш централізовані системи державного ексклюзивного фонду, адміністративні структури, соціальні допомоги. Із розвитком економічним систем відбувалося поступове вивільнення виробничих можливостей особи від різного виду обмежень (природних, майнових). На межі XIX - XX ст. у ряді індустріально розвинутих країн знайшли своє вирішення певні соціальні проблеми: безкоштовність освіти та лікування, розвиток системи соціальної допомоги та страхування тощо.

Вперше пенсійне забезпечення шляхом соціального страхування було запроваджено канцлером Бісмарком у 1889 р. (Німеччина). Саме в той час почалися роботи з перевірки потреб громадян або тестування бідності. Прибут-коперевірені чи потребоперевірені пенсії для людей похилого віку з'явилися на початку XX ст. і поширилися в усіх індус­тріальних країнах. Слід зауважити, що царська Росія не стояла осторонь питань пенсійного забезпечення. Перший закон про «допоміжні товариства» у гірничій галузі з'явився ще в 1861 р. Низка законодавчих актів Ї901, 1903 та 1912 р. започаткувала соціальне страхування аналогічне системам європейських країн. На межі століть відбулася зміна концепції соціального захисту. Стара ліберальна система, яка грунтувалася на засадах індивідуалізму, самодопомога та доброчинності, втратила сенс і дала місце для нової парадигми, яка декларувала певну суспільну відповідальність за створення добробуту своїх громадян. Подальший розвиток і поширення системи соціаль­ного пенсійного страхування було зумовлено створенням у межах Версальського договору (1919 р.) Міжнародної органі­зації праці (МОП), яка перебрала на себе вирішення множини соціальних питань. Першими конвенціями МОП були конвен­ції про робочий час у промисловості (№ і); охорону материнс­тва (№ 3); працю жінок у нічний час (№ 4); мінімальний вік прийому на роботу в промисловості (№ 5); нічну працю підлітків у промисловості (№ 6). У 1928 р. у Радянському Союзі було запроваджено пенсійне забезпечення, яке з незначними змінами дійшло до наших часів. Існуюча наразі система пенсійного забезпечення сформувалась до кінця Другої світової війни.

Соціальна політика ти складова попгтмтнсй' культури

472

473

політика як скяв4Ь«* політ ичмейГ культури

Досить давню історію мають програми з забезпечення або оплати коштів медичним службам чи шпиталям. Значного розвитку ці програми набули в середньовічній Європі й на теренах України в XV -- XVIII ст. Найбільш повне освітлення вітчизняного досвіду з вирішення питань соціального захисту, зокрема медичної допомоги «для людей убогих, старих, зломних та духовних, яко і свецких і людей рицерських», створення потужної мережі монастирських шпиталів під патронатом Запорізької Січі, подано в праці С.Верхрат-ського^іа. Загалом ці програми, починаючи від XIX ст., фінансувалися місцевими адміністраціями та товариствами взаємодопомоги. Базою цієї політики були домовленості між інвесторами (держава, громада тощо) і лікарями, в яких було узгоджено форми надання, кількість І система оплати лікар­ських послуг. Значний вплив на процеси розвитку цих програм мала конвенція МОП (1944 р.) -«Про медичне обслуговуванням яка скеровувала державні інститути на надання соціальних гарантій усьому населенню за всіх непередбачених обставин, які загрожують здоров'ю членів суспільства.

Розвиток більшості соціальних програм почався в період між світовими війнами, під час великої депресії на амери­канському континенті, а особливо від 50~-60-х р. Саме тоді виникли та набули подальшого розвитку зміни інститутів і системи мотивації в ринковій економіці, наслідком чого стали зміни не лише в фіскальній чи фінансовій політиках, але й певні зміни в механізмі дії суспільних відносин, значний злам у психології правлячих класів. У підвалини соціально-орієнтованої економіки був закладений принцип, згідно з яким декларувалося, що держава не може усуватися від вирішення питань соціальної політики. Формування соціально-орієнто­ваної ринкової економіки відбулося лише завдяки створенню державою відповідних механізмів взаємодії різних соціальних сил. Про цс говорить досвід виходу американської економіки з тяжкої депресії 30-х р. і результати діяльності батька німець­кого «економічного дива» -- Людеіга Ерхарда, який лише завдяки використанню широкої палітри інструментів соціаль­ної політики зумів так ефективно відновити зруйноване війною народне господарство. Суспільному розвитку країн західно­європейського континенту в 50—70-х р. притаманне зростання ролі держави в формуванні соціальної політики, зокрема розгалуженого та ефективного соціального захисту. Соціальне буття починає базуватися на паритетній взаємодії держави,

працедавців та громадських організацій. Держава, маючи міцну податкову систему, активно впливає на інвестиційну та торговельну діяльності, організовує диференційовану систему адресних соціальних витрат, беручи в ній безпосередню участь. Відіграючи активну роль у проведенні соціальної політики, держава за умов ринкової чи перехідної економіки не перетво­рюється на звичайний відділ соціального забезпечення. Потужна організація елементів і системи соціального захисту загалом створю* умови для виникнення зворотніх зв'язків між якістю та кількістю соціальних послуг і продуктивністю та результативністю праці окремого члена суспільства, загаль­ними економічними результатами суспільного виробництва. Швидке економічне зростання країн Старого та Нового світу дозволяє зробити висновок, що рівень соціального захисту це не лише результат, але водночас фактор прискорення чи уповільнення економічного розвитку¹¹.

У світовому масштабі системи та організації соціальної політики мають значні відмінності, але спільні принципи для всіх країн, у першу чергу країн-сусідів. Для України цікавим є досвід країн Ради Європи. Наразі тут склалося та існує чотири основних моделі соціальної політики. Перша — це континен­тальна німецька модель, яка грунтується на схемах соціального страхування, спрямованих на забезпечення зайнятості праце­здатного населення; друга — південноєвропейська модель, що грунтується на ролі сім'ї, родини: третьою є британська модель, яка раніше базувалася на універсальних принципах, а тепер більше тяжіє до ринкових; І четверта — скандинавська, яка базується на принципах загального залучення. В усіх цих моделях реперними принципами є ті інституції, які несуть відповідальність за соціальний захист: сім'я, держава чи ринок. Зрозуміло, що в сучасній Європі спостерігається чітка тенденція до більш ринково-оріентованих схем, але відмінності в організації самого соціального захисту залишаються. Наскільки близько європейські країни підійдуть до ринково-орієнтованих схем залежить від взаємодії соціальних партнерів та впливу громадських і політичних організацій. Якщо для більшості розвинутих країн Європи, Азії та Америки такий Перехід в основному завершений, то для інших держав, зокрема Центральної та Східної Європи, частини латиноамериканських, азіатських та африканських, він буде ще досить тривалим. Практичний досвід функціонування змішаних економічних систем свідчить, що в кінці XX ст. фактично відбулася відмова

Екологічний аспект політично* культури

474

475

Екологічний аспект політичній культури

від ліберального підходу та перехід до широких соціально-економічних взаємин. Так навіть найбільш наближена до ліберального варіанту розвитку американська економічна система запровадила значну кількість елементів соціального захисту та гарантій. Нерерозподільна скандинавська модель, яка знайшла своє оптимальне вираження саме в шведській економічній системі, є найбільш державною моделлю регулю­вання соціальних відносин. При цьому вона значно відрізняєть­ся від німецької моделі соціального ринкового господарства, яка грунтується на принципах певної солідарної відпові­дальності всіх суб'єктів господарства за соціальну сферу при одночасній особистій відповідальності.

Моделі соціальної політики перехідного періоду можуть бути різними. Вони можуть мати значну подібність, але разом із тим повинні бути так побудовані, щоб відповідати національним чи регіональним потребам кожної з країн, враховувати їхні традиції, економічний стан, соціально-полі тич не середовище. Будь-яке механічне переміщення готової моделі соціальної політики з однієї країни в іншу не бажане. Слід застосувати лише технологію, яка сприйнятлива для вирішення конкретних соціальних завдань, які повстають перед державою, але не саму модель.

Екологічний аспект політичної культури (О.С.)

Суть поняття «екологія», його структура

Слово «екологія» складається з двох грецьких слів: оікоз — середовище або місце, дім та Іо£оз — слово, поняття, вчення. Вперше цей термін у 1866 р. запропонував німецький природо­дослідник Ернст Геккель, який дав йому таке визначення: екологія — це наука про взаємовідносини живих організмів між собою та навколишнім оточенням (до якого відносилися в широкому розумінні всі «умови існування»). Початки екології ми знаходимо в працях мислителів Античності, які розглядали всю природу в ЇЇ цілості. Цей природо-дослідниць кий напрям, за римським мислителем Сенекою, отримав назву натур­філософія, його цінність для нас сьогодні насамперед у тому, що Природа та Людина розглядалися в комплексі, в усьому багатстві взаємовідносин. Однак низький рівень знань і недостатній розвиток природничих наук не дозволив система-

тизувати існуючі відомості про взаємодії природи та живих організмів в окрему наукову дисципліну.

Пізніше, в епоху Виродження, продовжуючи розглядати природу як цілісність, мислителі-натурфілософи стверджу­вали, що причинами змін у природі с боротьба протилежних початків. Німецький натурфілософ Фрідріх ШеллЬа висунув ідеї про полярність як принцип диференціації первісної єдності природи та що вищі форми життя становлять собою нібито піднесення до ступеня більш нижчих форм. Екологія зароджу­валася в ботаніці та зоології, у працях тих мислителів, які вивчали спосіб життя організмів, а також залежність їхнього поширення та розвитку від різних чинників оточення. Най­більш повно екологічну суть розкрили дослідження геогра­фічного поширення рослин. Так на початку XIX ст. німецький природодослідник Олександр Гумбольдт на основі своїх спостережень у Південній і Центральній Америці довів залежність висотної та широтної поясності від температури та сформулював першу класифікацію життєвих форм рослин. Таким чином він започаткував (1806 р.) вивчення рослин в їхньому природному середовищі та довів взаємозв'язок між видом рослин і місцем зростання. Помітною віхою став сформульований німецьким вченим Юстусом Лібіхом «закон мінімуму», на основі якого вдалося досягти розуміння необхідності збалансованого втручання в рослинництво. Праця Чарльза Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору» (1859 р.) показала важливість вивчення міжвидових відносин боротьби за існування як рушійної сили еволюції. На цій основі Геккель зробив висновок про необхідність виділення екології як самостійної науки, предметом якої стало цілісне, комплексне вивчення природної сукупності рослинного та тваринного світу, що знайшло відображення й у таких поняттях як «біоценоз» (запропонований зоологом Карлом Мебіусом) та «співдружність». Екологія як самостійна біологічна наука в своєму історичному розвитку пройшла три етапи: перший почався з праць Геккеля, російського вченого Карла Руд'є та французького натураліста І.Ж.Сеит-Іллера й отримав назву «аутекологічного редукціонізму». На цьому етапі екологія вис­тупала як пряме продовження фізіології в природних умовах.

Кінець XIX та початок XX ст. — це час глибокого диферен­ційованого вивчення рослинного та тваринного світу, що дозволило запропонувати низку універсальних екологічних понять, наприклад «екологічна ніша» (місце, яке займає якийсь

Екологі>мий асмкт льтури

476

477

Екологічний а Сл*с( політчч мої культурм

вид, точніше популяція у співдружності — біоценозі), «біотич­ний потенціал» (що характеризує швидкість росту популяції) тощо. Останнє поняття, точніше його вивчення, дало можли­вість зрозуміти, що популяція — це цілісна сукупність осіб, що має специфічні властивості, яку не можна звести до їхньої простої арифметичної суми. Другий етап, який почався з середини XX ст., — це «синекологічний редукціонізм», пов'язаний із виникненням і розвитком концепції популяції. У міжвоєнний період XX ст. в екологію вводяться методи математичної статистики та моделювання, що дозволило вивести математичні моделі росту окремих популяцій, їхньої динаміки, яка пов'язана з відносинами конкуренції та взаємо­знищення. Був також сформульований принцип конкурентної виключності (суть якого полягала у тому, що два види, які займають одну екологічну нішу, не можуть співіснувати довго водному місці).

Із розвитком екології як науки змінився та розширився її зміст. Так, якщо в 30-х р. XX ст. вважалося, що вона вивчає адаптацію організмів до навколишнього оточення, то вже в наступні десятиліття сформувалася думка, що екологія — це наука про механізми боротьби за існування (Олексій Севєр-цев). Водночас розвивався інтегративний підхід, який започат­кували Володимир Вернадський, А.Тенслі, Володимир Сукачое, Ю.Одум та інш. Велике значення для розвитку екології мало впровадження поняття -«екосистемою». Тенслі в І935 р. запропонував визначення, що екосистема є всяка сукупність організмів, які живуть разом, та необхідне для їхнього існування анабіотичне середовище. Це сприяло зближенню різних напрямів екології та постановці проблем універсального значення, таких як вивчення кругообігу речовин і потоку енергії в екосистемі. Утвердженням на початку 70-х р. найбільш прогресивного системного підходу » екології розпочався третій етап розвитку екології, який триває досі. Створилися передумови для появи загальної екології, предметом якої стало вивчення всієї біосфери (усього живого), взаємодії людини та біосфери. Почало вживатися поняття «ноосфера», яке вперше запровадив французький математик Едуар Ле Руа в 1927 р. Найбільш повну характеристику ноосфери (як пов'язаної з розвитком наукової думки в біосфері, ЇЇ соціальним та екологічним значенням з геохімічної, біологіч­ної та соціальної точок зору) було дано Вернадським¹². Завдяки його працям, які спиралися на інтеграційний підхід, стало

можливим розглядати екологічні об'єкти найвищого рівня — біосферного, що допомагало вирішенню глобальної екологічної проблеми. Із метою координації та кращої організації роботи, у 1974 р. екологами різних держав було засновано Міжнаїюднс товариство екології.

У другій половиш XX ст. у зв'язку з розвитком ІІТР зросло розуміння необхідності вивчення біосфери загалом, таких її проблем як вивчення первісної продукції та деструкції загалом на Землі, глобального кругообігу біогенних елементів, вивчення взаємодії Природи й Розуму. Водночас усе більше екологія служить теоретичною основою для прийняття глобальних народногосподарських рііпень усіма державами — членами людської спільноти. Тому постійно зростає зв'язок між екологією та соціологією, економікою, правом, етикою. На початку 70-х р. сформувалося розуміння того, що «захист природи — це політика», яка передбачає постійну участь різних політичних і громадських інститутів як у внутрішньому, так і в зовнішньому політичному житті, зростанні впливу на державу¹¹. В зв'язку з цим Август Тхнеман наочно доказав, як повинні взаємодіяти різні галузі науки та методи аналізу, щоб загалом викристалізувалося всеоб'ємне екологічне розуміння природи (рис. 3). На схемі нижній ярус охоплює одиничні чинники природи як абіотичні (нежива природа: світло, температура, вологість), так і біотичні (особи одного виду, конкуренти — жива природа). У верхньому ярусі також спостерігається поділ сукупних чинників на абіотичні (клімат, місце зростання) та на біотичні (біоценози). Вивчаючи систему, всі її компоненти повинні розглядатися у взаємодії діючих чинників та їхніх результатів.

Сукупність абіотичних чинників природи

Сукупність біотичних

ЧИННИКІВ

природи

Верхній рівень поняття чинників природи

л о

Нижній рівень поняття чинників природи

Окремий	Окремий
абіотичний	біотичний
чинник	чинник
природи	природи

Рис. 3. Взаємодія всіх чинників, які охоплені поняттям екологія.

г І я

ЬологНиніІ аспект умтурн

478

479

Екологічний аспект по л*тнч ноі

Соціальна екологія: екологія людини етноекологія екологія людства та інші

Еконологія та економіка природокорис­тування

Прикладна

Промислова

їбо інженерна

екологія

Сільсько­господарська або агро­екологія

Транспортна екологія

Екологія інших системат. груп

Медична екологія

Військова екологія

Природоохоронне законодавство

Енвайронментологія

Рис. 4. Структура екології та Ті підрозділів.

НТР загострила увагу на вивченні таких екологічних проблем як вплив виробництва на земну атмосферу, тепловий режим землі, радіоактивний фон, забруднення води, суші; проблеми прісної води, відходів, урбанізації, впливу екологіч­них чинників на фізичне та психічне здоров'я людини, на генофонд людської популяції. Сучасна екологія є конгло­мератом трьох блоків: загальної або теоретичної екології, прикладної екології та біоекології (рис. 4). Як бачимо, окрім основних блоків, напрямів та дисциплін екології, тут виділені міжпредметні дисципліни, які сформувалися або формуються на стику різних наук, але в основу яких покладений екологіч­ний підхід до пізнання. За цими підходами виділяють аналітич­ну та динамічну теоретичну екологію. Із точки зору чинника часу, розглядають історичну та еволюційну екології й супутні їм архео- І палєоекології.

Ще в минулому столітті предметом наукового дослідження екології стали соціальні аспекти, після того як Д.Марщ зробив аналіз різних форм руйнування людиною природної рівноваги та сформулював програму охорони природи¹*. Різні європейсь­кі вчені XX ст. почали вивчати проблеми взаємовпливу людини та її оточення і тим поклали початок соціальної екології. Вона вивчає взаємовідносини між етнічними групами та природним оточенням, соціальні механізми взаємозв'язків людського суспільства з навколишнім середовищем, вивчення людини як біологічного виду. Різновид її — екологія людини, предметом якої с визначення місця людини в умовах, шо змінюють навколишнє середовище. Діяльність людини епохи НТР кардинально змінює природу, що провадить до порушення екологічної рівноваги, до виникнення екологічної кризи, прояви якої все частіші сьогодні. Водночас соціальна екологія є теоретичним фундаментом владної діяльності державних інститутів, за допомогою якої формується стратегія політич­них, державних рішень у сфері взаємовідносин людини з природою. У зв'язку з цим в політичній практиці сьогодні чітко виділяється поняття екологічна політика. Це політика суспільства, насамперед держави, спрямована на охорону навколишнього середовища, раціональне використання та відновлення природних ресурсів, зберігання та розвиток довкілля, для забезпечення нормальної життєдіяльності та екологічної безпеки людини¹''.

Людина та Природа. Питання формування екологічної свідомості

Поряд із виробничою та побутовою сферами життєдіяль­ності, соціальна сфера становить важливіший структурний компонент буття людини. Соціальна сфера, як відомо з соціології, має складну будову, в якій першочергову роль відіграє політична діяльність і відносини, які становлять окремий предмет вивчення. Першорядність політики пояс­нюється тим, що важливішою функцією будь-якої політичної системи є керівництво суспільними процесами, життям суспільства та людини. Метою керівництва є прагнення досягнути оптимальної ефективності функціонування самого суспільства, його розвитку. У той же час суспільство — це не лише певні системи (політична, економічна, духовна тощо), це певні великі та малі суспільні групи, це певні особистості.

та структура

полігичнм свідомості

48

49

Політичні змани*

специфічний національний ірраціоналізм, саме тут видно, як «говорить» на повний голос «колективне несвідоме нації».

На цьому рівні розвивається й тип політичного мислення (послідовно-ситуаційний, лінійний або систематизований), тобто спосіб використання індивідом інформації для отри­мання політичних висновків. Водночас цей рівень викорис­товує такі нетрадиційні джерела, що донедавна не бралися до уваги, як різні віщування, гральні уявлення, офіційні символи, що разом представляють приховану суть людини. Сьогодні також стало зрозумілим, що «неспокій, тривога та божевільні надії правлять світом», а їхньою виразною мовою стають астрологія та магія. Усе це відкриває ще один напрям вивчення політичної свідомості. (Автор планує проаналізувати це питання в наступному виданні).

Що ж до проблеми формування свідомості-на. емпірично," б^дендому рівні, то найчастїшГце здійснюють політичні лідери та.-ЬИТ& які, маючій необхідний рівень політичних знань, опрацьовують'дим рину, стратегію, ідеологію, органїзовуїбть працюлшдітичнид. інститутів для поширення та утвердження певних політичних знань у масовій політичній свідомості. Донедавна вважалося, що політична свідомість є відображенням виключно політичної діяльності та відносин, в останні роки почався процес перегляду цього твердження, адже, «як перекон­ливо свідчить наша власна історія, соціальна практика в багатьох відношеннях є результатом теорії»³. Тому політичне керівництво, спираючись на Волю й Дух, може само визначати соціальне буття.

Другий рівень політичної свідомості — науково-теоретлч-ннй, який складається з певної сукупності важливіших політичних, національних ідей і знаків; державної політичної доктрини; соціально-політичного аспекту державної консти­туції, стратегічної політичної концепції безпеки, оборони, правопорядку, розвитку провідних галузей народного госпо­дарства, науки, культури, освіти та громадянського виховання. Інакше кажучи, політдмна свідомість науково-теоретичного рівня — це політичні знання, їхня конкретизація в політичній, державній і суспільній стратегіях певної соціально-політичної системи, .режиму влада. Науково-теоретичний рівень перед­бачає визначення та опрацювання підставових цілей та кінцевої мети, детермінацію головних напрямків державної політики в основних сферах суспільної життєдіяльності нації; диферен­ціацію національних союзників і супротивників не лише на найближчий час, але й на історичну перспективу; визначення

основних напрямків реалізації даної стратегії, тактики діяльності держави, політичної партії, що править, окреслення головних напрямків формування масової політичної свідо­мості, напрямів наукових політологічних досліджень, грома­дянського виховання тощо. Усе це складає суть державної політики^***'

Тісно пов'язана з цим рівнем свідомості державна ідеологія — система суспільно-політичних поглядів і цінностей, які безпосередньо відображають становище та інтереси режиму влади, суспільних макро- і мікрогруп. Вона одночасно стано­вить певну теоретичну систему ідеального національного укладу, форми державного існування, захищає, виправдовує, висловлює активне ставлення до всього політичного режиму, який панує в суспільстві. Жоден політичний режим не в стані існувати без власної політичної ідеології, хоча за ліберально-демократичних режимів вона становить більш приховану відпрацьовану теоретичну систему захисту режиму, його виправдання. У новостворених державах, для яких захист режиму — це питання життя чи смерті, ідеологія є суто націоналістичною, оскільки її основна мета — це збереження національної державності. Коли нація має можливість розши­рення свого життєвого простору, тоді ідеологія виходить за межі національного характеру, виправдовує експансію нації, стає імперіалістичною.

Існує ще один підхід до структури політичної свідомості (вертикальний), який полягає в аналізі суб'єктів політичної свідомості, а саме: політичної свідомості людини, громадянина; малих груп (вікових, професійних, станових); великих груп (класів, народностей, націй). Деякі вчені виділяють ще й свідомість суспільства та політичну свідомість цивілізацій. Важливішою проблемою будь-якої системи залишається формування власної політичної свідомості, суб'єктами такого процесу виступають державні інститути, ідеологічні центри політичних партій, що правлять.

Політичні знання (Б.К.)

Важливою структурною складовою науково-теоретичного рівня свідомості є політичні знання, які складаються з теорії політичної науки в широкому розумінні, а саме: із політичної філософи', соціології (тобто політичних поглядів, ідей, різних теорій, національних політичних доктрин, ціннісних орієн-

Екологічний аспект політичної культури

480

Екологічний аспект політично? культури

Люди. Суспільство, його системи не функціонують самі собою, їхньою метою є також співіснування з тваринним і рослинним світом, створення сприятливих умов для досягнення найповні­шого щастя для якнайбільшої кількості людей- Це, так би мовити, проірама максимум, ідеал людського розвитку. Однак уже споконвіку рушійна сила прогресу — людина, яка зрозу­міла, що вона живе в певних конкретних природних умовах, вступає в різного роду взаємодію з ними, залежить від них. Як зазначав Лев Карсавін, для пояснення цієї взаємодії потрібно піднятися до вищого, індивідуалістичного моменту,'який притаманний Природі та Людині. Цей момент виражає себе в людині не лише повніше, порівнюючи з т.зв. людиною історичною, а навіть більш сильно, ніж у природі. Це пояс­нюється тим, що людина є істотою духовною та тілесною, оскільки вона не лише людина, -*а й тварина та матерія, мікрокосмос і як всеєдина Людина - макрокосмос»¹⁶. При цьому варто враховувати, що незважаючи на всю велич людської діяльності, природа зовсім не відокремлена від людини, оскільки в кожному з нас міститься природа, ми є матеріальними істотами, а в духовності володіємо цією природністю. Отже, незважаючи на весь прогрес цивілізації та культури, людина, після віддалення від природи, багато втратила, і невідомо чи стала щасливою... Формуючи себе як Пана живого та нежииого світу, вона почала відчувати недостатність зв'язків зі своєю другою складовою. Тому залишається лише одне — швидше відновити зв'язки з Природою, допоки ще не пізно.

Процес відновлення може проходити різними шляхами, можливо, насамперед шляхом формування нової свідомості, нової екологічної культури в суспільстві. Наступним шляхом може стати цілеспрямована політична діяльність із наступним етапом державного будівництва екологічної держави (після соціальної).

Отже, щодо проблеми формування нової екологічної свідомості та культури, то тут варто виділити кілька періодів. Перший із них — це проведення загальних, регіональних, локальних оцінок стану довкілля. Мається на увазі, що насамперед потрібно усвідомити та точно встановити рівні забруднення, а навіть знищення природи в масштабах Землі, регіонів — Європи, Америки, Азії, Африки, Австралії та Антарктиди. Це саме стосується й стану, що існує в окремих державах (у першу чергу промислових і постпромислових). Відповідно подібного плану ревізії повинні проводитися за

вертикаллю вниз, доходячи до рівнів окремих місцевостей, міст тощо. Необхідно, широко використовуючи дані різних комісій регіональної й національної влади, комісій ООН, привернути через ЗМІ увагу громадськості та політичного керівництва до кризових місцевостей і регіонів. Цим самим почне формуватися первинне екологічне світовідчуття чи то екологічного благо­получчя, чи загрози не лише в свідомості політичної еліти, але й у масової свідомості. Важливим кроком для цього є форму­вання суспільно-політичної громадської думки щодо рівня небезпеки, загрози екологічних катастроф, ступеня реального забруднення природи в конкретній місцевості, державі чи регіоні. Саме ЗМІ повинні відіграти в цьому роль сигналу тривоги, щоб розбудити суспільну свідомість і, спираючися на негативні відчуття (почуття небезпеки), почати формувати нове, екологічне світосприймання.

Для прикладу, який, на жаль, стає вже класичним, можна розглянути аварію на Чорнобильській АЕС. Незважаючи на досить таки систематичне замовчування ЇЇ негативних наслід­ків, через десять років після цієї події відбувся певний прорив у публікаціях щодо цієї «ювілейної» дати в українських ЗМІ. Це закріпило в масовій та елітарній (наприклад політичного керівництва) свідомості українського суспільства відчуття реальної загрози для майбутнього цілої нації. До цього спонукали твердження окремих вчених про справжні розміри катастрофи, оскільки, як зазначив геолог Дмитро Аксьом, насправді розрахунки показали, що в атмосферу було викинуто не 50 млн. кюрі, а декілька мільярдів. Тому радіаційний удар по всьому живому був на два порядки більший, ніж той, на якому наполягали Юліан Ізраель І К°. Зростаючу загрозу створюють зауранові елементи, тим більше, шо до них долучається міграційний процес довгоживучих радіонуклідів у біологічному кругообігу всієї України¹⁷. Це все означає, що в перспективі, коли почнуть народжуватися діти від матерів-українок, які в 1986 р. ще ходили в садочки, може виникнуги серйозна проблема зі зростанням захворювання населеїшя на різні важкі хвороби. Тим більше, як повідомив завідувач кафедри медичної радіології Д.Мєчов (м. Київ), до групи ризику внаслідок аварії віднесено 7 млн. громадян України, у ■ т.ч. півтора мільйона дітей, на яких вже припадає 80 відсотків захворювань — онкологічних, органів дихання, травлення, шкіри та підшкірної клітковини. За десять років захворю-, ваність дітей на рак щитовидної залози зросла в 10 разів¹".

Екологічний аспект ультури

482

483

Єкологгчимн аспект політичної культури

Ці дані мали 6 сформувати стійке світовідчуття реальної екологічної загрози не лише в тих, хто може захворіти, але й у громадян України загалом, а також у керівництва держави. Таке світовідчуття може стати основою формування громад­ської думки, що в принципі може перетворитися на активний чинник — стимулятор діяльності різних суб'єктів політики та стане підґрунтям для формування масової екологічної свідо­мості, певним культурним екологічним індикатором.

Поряд із такими стресовими інформаціями про події та їхні наслідки, на світовідчуття активно впливають Інші повідом­лення, наприклад демографічного плану. Так за останні роки проходить вимирання народонаселення України (чисельність українців зменшилася на 39,2 тис. чол. у І991 р., на 100,3 тис. у 1992 р, на 184,2 тис. у 1993 р., на 243, і тис. у 1994 р.. на 299,9 тис. у 1995 р.). Намітилася стійка тенденція негативного природного приросту населення (майже 6 осіб на кожну тисячу осіб), до того ж рівень вимирання сільського населення наближається до верхніх теоретичних меж. Негативні відчуття з свідомості породжують публікації щодо рівня забруднення земельних, водних ресурсів, атмосферного середовища тощо. Зрозуміло, усе це впливає на свідомість, поширює тривогу за втрачений баланс із природою, служить врешті основою нового світосприйняття та світорозуміння.

Наступний період формування свідомості та культури імперативно вимагає опрацювання та внесення в індивідуальну та групову свідомість певних знань про важливіші тенденції та закономірності охорони природи, умов виживання різно­манітних видів рослинного та тваринного світу, елементів теорії катастроф тощо. У попередні часи розробкою та популяризацією такого роду знань займалися спеціалізовані науково-дослідні інститути АН та відомства, Комітет з охорони природи при Раді Міністрів, товариство «Знання», різні природничі організації. У 90-х р. ця система в основному збереглася й навіть збільшилася: створено Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та Міністерство в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, академічні та відомчі науково-дослідні інститути, які разом проводять певну діяльність. Водночас подібного плану діяльністю займаються спеціалі­зовані комісії, організації та інститути при різних європейських і світових установах, об'єднаннях, зокрема при ООН.

Світова практика свідчить, що проблема формування екологічної свідомості вимагає системного, комплексного підходу до опрацювання екологічних знань. У цьому напряму зроблено перші позитивні кроки, серед них можна назвати насамперед початок систематичного вивчення екології як науки у вищих навчальних закладах Європи, у т.ч. й України. В Україні вже створено перші навчальні посібники¹⁹, почалася підготовка спеціалістів екологів вищого рівня кваліфікації. Зрозуміло, що екологічна свідомість формується на науковому рівні на основі теорії загальної екології чк науки та її окремих спеціалізованих напрямів. Видається, однак, що цього замало, оскільки визріває необхідність створення теоретиками спеціальної екологічної ідеології, яка відображала б головні інтереси суспільства щодо охорони природи, відновлення природного балансу, його збереження. Стереотип громадян­ської свідомості стверджує, що всяка ідеологія є політичною, тим не менше актуальність екологічних проблем для всього людства вимагає опрацювання нового типу ідеології — екологічної, що виконувала б одну з головних функцій у суспільстві — політизованого захисту від різного роду катаклізмів і наслідків дисбалансу Людина — Природа та Природа — Людина.

За структурою такого типу ідеологія може складатися з системи головних цілей і пріоритетів, теоретичного обґрунту­вання співжиття людини з природою, певної системи екологіч­них цінностей і комплексу пропагандистських і агітаційних гасел, які б загалом відображали апологетичну функцію екологічної ідеології. Екологічна свідомість та її складова — ідеологія служать теоретичною основою державної екологічної політики, яку проводять владні суб'єкти різних гілок влади, що все разом більшою чи меншою мірою складає за своєю суттю екологічний аспект національної політичної культури.

Екологічна політика як складова політичної!'культури

Як вже вказувалося вище, владний аспект культури становить власне політичну культуру суспільства. Іншими словами, законодавча, виконавча та судова діяльність різних політичних інститутів, а також політичні відносини разом і становлять прояви політичної культури. Коли ж ми аналізуємо структуру політич«ої культури, то серед її складових можна

Екологічний вспакт п олітичмоТ культури

485

Екологічний аспект політичної культури

назвати й екологічну політику. Як всяка політика, вона вирізняється певною ієрархією політичних і соціальних цілей. Першою такою метою є будування екологічного моніторингу, тобто створення глобальної системи спостереження за станом навколишнього середовища. При чому цс не лише реєстрація тих чи Інших змін, що відбуваються в оточуючому середовищі, але й причинний аналіз різних процесів, які відбуваються в екосистемі, прогнозування їхнього розвитку та запобігання подальшим негативним змінам. Другою метою є збереження ноосфери. Центральною постаттю ноосфери є людина, що тісно пов'язує екологічну політику з демографічного, охороною здоров'я, вихованням, освітою та культурою. Важливою метою є недопущення знищення життя на Землі, що робить цінними екологічні аналізи для опрацювання рішень в закордонній політиці всякої держави. Нарешті важливою метою екологічної політики с прагнення до гармонійного розвитку людини та природи, природи та людини. Для цього сьогодні до вжитку впроваджено нову парадиґму екологічного мислення — енвайронменталізм (від англ. етігоптепі — оточення, середо­вище), суть якої полягає в піклуванні, тобто прийнятті системи рішень про охорону природи та чистоту довкілля.

Можна твердити, що екологічна політика має два виміри — нормативний і регуляційний. Перший — це створення системи правил і норм, другий — це організація конкретних дій на користь охороні середовища. Як всяка політика, екологічна складається зі своєї стратегії (вищеназвані цілі) і тактики. Стратегію та тактику опрацьовують державні інститути (насамперед законодавчої влади), організації, реалізацією займається виконавча влада.

Варто відзначити, що саме нормативний вимір екологічної політики й робить із неї важливий складовий елемент політичної культури, оскільки опрацьовані норми та правила несуть не лише легітимний (у даному випадку — правовий), але й аксіологічний аспекти цієї культури. Візьмемо для прикладу нормативний аспект політичної культури, в якому знаходять своє відображення екологічні інтереси та цінності українського суспільства. Його початки можна віднайти в прийнятому ще Верховною Радою У РСР законі 4Про охорону навколишнього природного середовища» (1991 р.)²⁰, який став основою для включення двох статтей у Конституцію України. У Ст. 16 Конституції зазначається: «Забезпечення екологічної

безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, ...збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави». Іншими словами, охорона довкілля стає пріоритетом держави, її політики, що одразу автоматично включає дану політику й у національн>' політичну доктрину. Далі в Ст. 50 Конституції стверджується: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та па відшкодування завданої порушенням цього права шкоди». У тій же статті зазначається, що кожному громадянину «гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів». У Конституції вказується, що такого роду «інфор­мація ніким не може бути засекречена». Ці статті Конституції стали мегодологічною основою державної екологічної політики виконавчої влади. У зв'язку з цим, як уже зазначалося, першочерговим напрямом цієї політики є аналіз та оцінка загроз, які існують в екологічній сфері в Україні, що послужило підставою для опрацювання політичних рішень щодо підви­щення рівня екологічної національної безпеки.

Протягом останніх трьох років Український національний інститут стратегічних досліджень здійснив такий аналіз загрози національної безпеки в екологічній сфері, дав відповід­ну кількісну їхню оцінку в науковій доповіді за наступними параметрами: 1) забруднення атмосфери; 2) забруднення грунтів України; 3) забруднення вод України; 4) аварія на Чорнобильській АЕС; 5) техногенні катастрофи та стихійні лиха. Було зроблено загальну характеристику екологічного стану держави, виведено інтегральний показник природно-техиогенної небезпеки регіонів України за методом наукової школи Т.Сааті, що дістав назву аналізу ієрархій²¹.

У доповіді було зроблено акцент на співзалежність політики екологічної безпеки з рівнем нормативного забезпе­чення, що існує в Україні. Водночас було визнано недоско­налими вимоїн правил і норм їхньої відповідності до реальної екологічної ситуації із державі. Це пояснюється відсутністю єдиної концепції, недостатністю уніфікованих принципів і методів; відсутністю достатніх умов для розгортання науково-дослідних робіт щодо проблем екологічної безпеки, зв'язку окремих норм між собою. Звичайно, що створення належних екологічних норм є справою довготривалою та складною, наразі вирішено створити загальнодержавну систему екологічного нормування, яка включала б у себе встановлення гранично

₁

Екологічний аспект по лНмчміГ культури

486

487

спект ивлітич ної культурі*

допустимих норм впливу на довкілля, затвердження цих нормативів, встановлення більш жорстких нормативів на територіях підвищеної соціальної цінності, обмеження або призупинення у разі потреби викидів шкідливих речовин або інших видів впливу на довкілля при порушенні нормативів та інше²². На жаль, у констатуючій частині стверджується, що внаслідок диспропорцій у розміщенні продуктивних сил, які допускалися протягом багатьох років у командно-адміністра­тивній економіці, територія України «зазнала значних техногенних навантажень на природне середовище, яке у Л-5 разів перевищує аналогічні навантаження у розвинутих державах». До цього долучилося значне зношування основних виробничих фондів, різке зниження дисципліни праці, нестандартність обладнання, що, на думку авторів цієї доповіді, означає, що «ймовірність аварій у промисловості зростає і можна очікувати збільшення їхнього числа із значними наслідками. Це припущення підтверджується численними техногенними аваріями і природними катастрофами, що сталися протягом усього року в Україні»".

Таким чином, стартові позиції для вирішення екологічних проблем в Україні досить-таки невтішні. Наведені нами приклади вітчизняної реальності більш-менш притаманні державам, які вступили в перехідний період, коли здійснюють­ся системні, структурні кардинальні зміни, формується принципово новий підхід до розв'язання екологічних проблем, що вимагає значної активності від суб'єктів державної політики. Видно, даний період — це й початок нової екологічної політики, яка започаткує новий вид політичної культури, якій буде притаманне нове розуміння проблеми Людина — Природа, Природа — Людина. На нашу думку, можна вказати кілька напрямів такої екологічної політики. Першцм напрямом могли б стати рішення щодо подальшого формування стратегічної державної програми охорони природи (для якої науково-дослідні національні інститути створюють загальні теоретичні концепції). Підставова ціль таких концепцій - формування нового ставлення громадянства до природи, розуміння необхідності її захисту та рятування. В зв'язку з цим можна вирізнити другий напрям екологічної політики — охорона та захист наявного рослинного та тваринного світу, недопущення їхнього знищення та вимирання.

Третім напрямом екологічної політики можна назвати збереження самої людини як свідомого компонента природи, її активного та творчого суб'єкта. Сьогодні зростає значення

антропогенних чинників, що обумовлене різними формами впливу діяльності людини на природу, із іншої сторони, прискорений технологічний розвиток, результати НТР поставили проблему виживання людини як розумної природ­ної істоти. Людина запрограмована природою на фізичну та розумову працю, і раптом наприкінці 60-х р. XX ст. спочатку в США, а потім в інших постіндустріальних державах понад 50 відсотків не занятої в сільському господарстві робочої сили припинили займатися фізичною працею, народилася могутня масова сфера обслуговування, кількість зайнятих розумовою працею перевищила чисельність людей, зайнятих фізичною працею. Оскільки ж в цих державах проблема харчування загалом вирішена, через десятиріччя стало помітним порушен­ня балансу в структурі працюючих, що обернулося негатив­ними результатами для міського населення цих держав (надмірність ваш, ріст різних захворювань тощо). У результаті НТР людина змінила відношення до природи, її ресурсів, вона максимально розширила масштаби змін у природі, прискорила темпи цих змін, що призвело до розриву з минулим, вона відходить від звичних способів мислення, відчуття, пристосу­вання. Інформаційний бум вперше поставив проблему зміни суті прав людини на інформацію, оскільки сучасна людина не так потребує Гфава на нову інформацію, як права на захист від ЇЇ надлишку.

НТР поставила зовсім по-новому проблему стратегічних пріоритетів екологічної політики. До неї стратегічною метою такої політики був захист природи, довкілля від людини, її діяльності. НТР спричинилася до того, що на перший план висувається необхідність політики виживання людини в нових, змінених умовах. НТР започаткувала масову хворобу — «кризу само-ідентифікації*-, суть якої в тому, що сучасна людина губиться перед багатством можливих рішень, які вона може й повинна прийняти. Оскільки всякий раз, коли людина приймає певне соціальне рішення, вона врешті щось міняє й у свосму образі. НТР поступово змінює не лише саме довкілля, але й саму людину. Тому варто погодитися із Алвімом Тоффлєром, що все це «вимагає кардинальних змін у людській концепції самосприймаиня, нової теорії особи, ...нової концепції свободи — це визнання того, що свобода, доведена до своїх меж, заперечує саму себе»²⁴.

Ще одне зауваження щодо стратегічних пріоритетів екологічної політики. Суть його в тому, що донедавна пріорите­тами екологічної політики були конкретні ті чи інші локальні,

_і

Екологічний аспект політичної культури

489

Вмсиоакм

у кращому випадку, регіональні акції, шо зводило п до рішень, які приймалися після якихось подій: після кризових проявів, катастроф або знищення певного виду нашої природи. Нові ж пріоритети полягають у тому, що екологічні проблеми необхідно вирішувати комплексно, беручи їх у загальному контексті життя загалом, життя людини на Землі, а навіть існування людської цивілізації. Цей новий підхід (його називають ще енвайронменталістичним) означає, що суспільна свідомість розглядає середовище існування людського суспіль­ства не як окремі, хоч і важливі, проблеми існування, а як певну органічну цілість, екосистему, в якій деградація природи призводить до відповідної деградації людини й навпаки. Таким чином, ці пріоритети екологічної політики становлять собою найвище втілення цінностей політичної культури та людської культури загалом, оскільки захист і покращання довкілля, виживання людини — усе є складовою частиною реалізації гуманістичних ідеалів, вищих цінностей цивілізованого суспільства.

Конституційне, правове закріплення екологічних цінностей перетворює проблему взаємодії суспільства та природи на політичну проблему, вирішувати яку сьогодні є в стані насамперед держава, тобто ця проблема стала об'єктом державної політики. Цим об'єктом вона є ще й тому, що все більше зростає свідомість того, що на порядок денний поставлена проблема спільного гармонійного співжиття Природи та суспільства, яка становить центральну проблему теорії розвитку ноосфери. Справді, новий енвайронменталіс-тичний підхід вимагає також і певної організаційної перебудо­ви, тобто змін характеру громадських, політичних організацій, моральних засад суспільства. Поки що такі процеси відбува­лися в основному стихійно. їхній ііерехід на державну, політичну площину означатиме, що вони будуть здійснюватися раціонально, планомірно та будуть відповідно й профі-нансовані, забезпечені рішеннями організаційних, політичних структур. Очевидно, лише таким шляхом вдасться подолати важливішу суперечність між умовами буття та свідомістю, невідповідністю форм суспільного життя, його організаційних структур, його моральної основи та умов життя, які швидко змінюються. Подолання цієї суперечності можливе в тому випадку, коли суб'єкт політики, державна організація насам­перед, зуміє швидко й ефективно адаптуватися до нових умов. Академік Моісеєв вважає, що існують два шляхи подолання

,* ■'■*'

цгеї суперечності; перший — це цілеспрямоване виховання суспільства та перебудова його морально-етичних підвалин, другий — цс обмеження характеру розвитку виробничих сил, у першу чергу за рахунок зміни характеру потреб людей у напряму нового відношення до речей, формування нових культурних цінностей людства^'. В контексті вивчення цієї теми мусимо підкреслити, що все це стане можливим за умов перебудови самої державної політики, цілеспрямованої політичної діяльності політичних суб'єктів на основі цінностей політичної, суспільної культури. Сьогодні приймати ефективні владні рішення — це також приймати рішення, що не пору­шують екологічного, природного балансу, це й є вищим проявом людської політичної культури!

ВИСНОВКИ:

, і. Соціальна політика становить багатовимірну систему програм, служб і рішень (управлінських, регулюючих і саморегулюючих), спрямованих на соціальну сферу. її метою є створення умов для розвитку та оптимального функціону­вання соціальних відносин, надання особливого захисту потребуючим верствам населення, розв'язання або пом'як­шення соціальних проблем, детермінованих економічними обставинами або несподіваною чи ненормальною поведінкою особи. Вона має активний і пасивний характер. Соціальна політика як складова політичної культури має множину суб'єктів, найголовнішим з яких виступають творчий суб'єкт соціального розвитку — людина та координуючий — соціальна ,держава. Основними складовими соціальної політики € конституції, різні хартії (біллі), міжнародні конвенції та угоди, законодавчі акти, рішення політичних інститутів, що діють у просторі законодавчої влади, угоди між окремими юридичними особами. Важливішими інститутами соціальної політики як складової культури є сім'я, ринок і держава.

2. Екологія — це наука про взаємовідносини живих організмів між собою та навколишнім оточенням. Як самос- біологічна наука екологія пройшла три етапи розвитку (аутекологічного редукціонізму, синекологічного редукціо-нізму, загальної екології). Сучасна екологія складається з загальної або теоретичної екології, прикладної та біоекології. У XX ст. почалося формування соціальної екології та її різновиду — екології людини.

Примітки

490

491

Примітки

Піц впливом НТП кардинально змінився зміст відноснії Природа — Людина, має місце дисбаланс між ними, що зробило актуальним формування екологічної свідомості та культури в суспільстві. Проблема формування екологічної свідомості вирішується протягом кількох періодів: під час першого проводиться загальна оцінка реального стану довкілля, фактичної небезпеки зміненого балансу у відношеннях Природа — Людина, потім — опрацювання та поширення екологічних знань про важливіші тенденції та закономірності охорони природи, умов виживання. Назріла необхідність опрацювання спеціальної екологічної ідеології, спрямованої на захист довкілля.

Проблеми охорони природи, відновлення рівноваг*/-* Людина - Природа стали сьогодні в центрі уваги й політичної практики. Активно виробляються положення екологічної політики, спрямованої на охорону довкілля, раціонального його використання та відновлення, забезпечення екологічної безпеки людини. Екологічна політика як складова політичне? '■' культури вирізняється певною ієрархією цілей (екологічного моніторингу, збереження ноосфери, парадигмою енвайрон-менталізму). Вона має два виміри: нормативний та регуляцій­ний, саме перший із них робить екологію складовим елементом політичної культури. Окремі негативні результати НТР в умовах перехідного періоду вимагають формування нової екологічної політики, суть якої в новому розумінні проблеми Людина — Природа. Природа — Людина. Важливішими напрямами цієї політики можуть стати формування нової стратегії виживання, охорона та захист природи, збереження людини як активного та творчого суб'єкта природи. Останній напрям (енвайронменталістський) вимагає системного підходу,., трансформації екологічних цінностей у цінності політичної культури.

Примітки:

Ганслі Теренс. Соціальна політика та соціальне забез­печення в ринковій економіці. — К., 1996. — С. 11. Скуратівський В., Палій О.. Лібанова Е. Соціальна* політика. - К., 1997. - С. 5.

Ганслі Теренс. Соціальна політика та соціальне забез­печення в ринковій економіці. — С. 22 — 23. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — С. 6.

6.

1.

8.

9.

10.

Хі

11

із.

14.

15.

17. 18. 19.

20. 21. 22.

24

Скуратівський В. Соціальний розвиток і соціальна полі­тика: сучасні реалії, суперечності і тенденції розвитку. — Вісник УЛДУ, 1996. - № 1. - С. 137 - 158. Скуратівський В. Соціальна політика як феномен і вид практичної діяльності //Вісник УАДУ, 1997. — № 1. — С. 130- 147.

Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — С. 9.

Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — С-10 — 1 і.

Див.: Конституція України (Основний закон). — К.. 1996. Верхратський С. Історія медицини. — К., 1964. — С. 153, 154, 160-163.

Ромашко С. Україні необхідно сформувати систему соціального захисту ринкового типу //Соціальний захист. Міністерство соціального захисту населення. — К., 1997. — № 2.-С. 59-61.

Див.: Ситник К.М., Апанович Е.М., Стойко С.М. В.И.Вер-надский. Жизнь и деятельность на Украине. — К., 1988. Див.: Сен-Марк Филипп. Социализация природи. — М., 1977.-Ч. III.

Див.: Марш Д.П. Человек и природа. — СПб., 1866. Політологічний енциклопедичний словник- За рея. ЮС.Шем-чученка, В.Д.Бабкіна. - К„ 1977. - С. 116. Карсавин Л.П. Философия истории. — СПб., 1993. — С.324. Медична газета України. — Травень, 1996. — № 14. Медична газета України. — Квітень, 1996. — № 13. Див.: Бочішський Г.О, Основи соціоекології. — К., 1995; Основи екології та соціоекології. За ред. М.Назарука. — Львів, 1997.

Див.; Закон «Про охорону навколишнього природного середовища». — К., 1991.

Національна безпека України, 1994 — 1996 рр. Наукова доповідь НІСД. - К., 1997. - С. 85 - 92. Національна безпека України, 1994 - 1996 рр. Наукова доповідь НІСД. - С. 174 - 180. Там само. - С. 91 - 92.

Тоффлер Алвин. Футурошок. - СПб., 1997. - С. 257. Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. — М., 1990. — С. 308.

_І

_{І і}

_л.

•/ V

ПОЛІТИЧНІ КОМУНІКАЦІЇ ТА КУЛЬТУРА

«мовна політики» — знаряддя

політичного впливу

вплив ЗМІ на політичну

культуру суспільства

проблеми формування політичної

свідомості та культури в Україні

Політичне мистецтво полягає, ла суттю справи, н умінні володіти мовою; і логаі " під самши початку усвідомлює себе, свої прави.іа, свою ефектів' кість чі?ре,і політичну функцію.

495

і по піти км« — знаряддя полгппмого аплиау

« Мова політики» — знаряддя політичного впливу (Л.П.)

Щодо національної мовної політики

і Як і кожна сфера суспільної життєдіяльності, політична форма життя суспільства має свій власний комунікативний простір, в якому розвиває та спеціалізує себе. Комунікація в справах політики, подібно до більшості видів комунікації, здійснюється через систему вербальних (словесних) знаків. Сукупність усталених логіко-значеневих одиниць, пов'язаних

- л^ політичною сферою, традиційно називають «мовою полі- І тики». Мовний матеріал є реальним матеріалом більшості |\ політологічних досліджень, оскільки «мова становить собою Г вихідну форму будь-якої рефлекції, першу тему будь-якої^/ критики»¹.

•■'■ *' Сутність взаємозв'язків мови та політики розкриває сама мова в своїх метафоричних (образних, переносних) значеннях. Слово, мова для політичного життя — це і «знаряддя», вона «інструмент» творення і водночас його «дзеркало». Іншими словами, мова — це і конкретна форма діяльності, і самоаналіз, самосвідомість цієї діяльності. У різні епохи політичної боротьбі! мова виступала символом, способом здобування та

_;- ^.амим буттям влади.

Кожне конкретне СЛОВО в політичному мовленні — це елементарний знаковий «двійник» дійсності, мінімальна одиниця системи обміну політичною інформацією як знанням і мотивацією для дії. Об'єднані в текст, слова породжують

■'<М)мплексні значення, дають можливість «зупинити мить в її

■Мова полпиша — політичного «пливу

496

197

«Мова політики- — знаряддя політичного впливу

неповторному існуванні, наповненості буттєвим сенсо\«іу прив'язаності до конкретного місця, часу, осіб». Тому кожен текст — це завжди щось інше, щось більше, ніж абстрактна сума слів, які входять до його складу. Термін -«дискурс», який вживається паралельно з поняттям «текст», ще більше зміщує теоретичний акцент від аналізу лінійної послідовності знаків ' до аналізу зв'язків словесних одиниць із життям. Найваж­ ливішою в понятті дискурсу є ідея репрезентативності та інтенціональності (вираження наміру): дискурс — це текст, сказаний «кимось» і «для когось»; так у межах політичного дискурсу розрізняють «дискурс національно-визвольних змагань», «радянський дискурс», «лівий парламентський дискурс» тощо. . ■■*'

. «Мова політики» виявляє свої специфічні риси в порівнян­ні з іншими прагматичними різновидами етнічної мови: мовою науки та техніки, державного управління та судочинства, побутового спілкування, культури. Розвиненість субмов пріоритетних суспільних сфер — важливий показник функції' нальної повноти, структурної завершеності етнічної мови, її високого суспільного статусу.

Мовою політики національна мова стає в міру того, як нація реалізує свої політичні інтереси. Так історія формування виражальних засобів українського політичного мовлення — це історія шляху України від бездержавного існування до незалежності. У контексті державотворення проблеми моци політики тісно переплітаються з проблемами мовної політики. В усі часи, коли український народ не був захищений держа­вою, його мова зазнавала величезних втрат від здійснюваної імперською владою політики лінгвоциду (мововбивства). Антиукраїнські укази Петра І, Валуєвський (1863 р.) та. < Ємський (1876 р.) циркуляри, які зробили українську мову об'єктом ідеологічного контролю, обмежили ЇЇ рівнем побуто­вого вжитку — це лише основні законодавчі «віхи» практики брутального втручання імперії в сферу духовних першооснов національного життя.

У дво- або багатомовних державах, за словами мовознавця Юрія Шевельова, «мовне питання перестає бути тільки лінгвістичним питанням, а стає також — і то часто насамперед -^ ^ питанням політичним, соціальним і культурним»². «Українське мовне питання», яке виникло в умовах утисків і принижень, справило вирішальний вплив на формування політичної самосвідомості українців. Від ступеня вирішеності проблеми мови й сьогодні залежить міра національної гідності держави*¹

її політична стабільність. Законодавчі основи мовної політики в Україні в другій половині XX ст. визначені прийнятим ще Верховною Радою УРСР у 1989 р. «Законом про мови в Українській РСР». Цей закон надав українській мові статусу державної, хоч у розробці конкретних гарантій статусу виявив значку поступливість традиціям вживання російської мови в офіційних сферах. Наслідком недосконалості Закону, неза­довільного контролю за його виконанням і психологічної спадщини кількох століть русифікації в сьогоднішній Україні стало занедбання позицій української мови в управлінській сфері, активна російськомовна експансія в національному інформаційному просторі, прецеденти перетворення мови на зброю передвиборної боротьби, небезпека регіонального поділу України за мовною ознакою. Очевидно, мовна політика держави повинна, з однієї сторони, повернути українській мові її історичні борги, підтвердити реальним законодавством її високий статус і, з іншої сторони, врахувати й культурні потреби етнічних груп — меншин, які мешкають в Україні. Ст. 10 Конституції України фіксує державність української мови, її всебічний розвиток і функціонування на всій території України та гарантує «вільний розвиток, використання і захист російсь­кої, інших мов національних меншин України». Імперативом мовної політикі є: мова автохтонної нації — державна.

Функціональна природа політичного мовлення

Діяльність у мові, через мову тим більш актуальна, чим більше в суспільстві можливостей свідомого політичного вибору її політичної самореалізації.

Плюралізм і конкуренція текстів із різними семантиками — найбільш зримий зовнішній вияв демократичного суспільства, у якому влада здобувається парламентським шляхом. І навпаки — безальтернативний текст Із монологічною структурою — основна знакова характеристика тоталітарно-авторитарного суспільства. У сучасній ситуації, коли інтелектуальна сила стає все переконливішою в своїй спроможності перебрати на себе більшість традиційних завдань сили фізичної, мова як ніколи тісно та «видимо» пов'язана з феноменами політичного конфлікту та політичної боротьби, політичного успіху та програшу, політичного процесу. Вербальними засобами доводять .привабливість цілей і особистостей, пояснюють зв'язок між суб'єктом влади та виконавцем, наміром і вчинком, бажаним І здійсненим.

-*•-

•Мова політики' — знаряддя політичного «пливу

498

499

■Мам політики» — знаряддя політичного впливу

Величезна кількість суспільних та індивідуальних можли­востей, потреб реалізується в лінгвістичній, текстовій реаль­ності. Але для розуміння тексту знову й знову потрібне повернення до реальності факту, до тих історичних і психо­логічних обставин, які породжують тексти. У сучасній лінгвіс­тиці одне з найважливіших місць займас проблематика детермінованості тексту ситуацією, впливу прагматичних чинників адресата та адресанта на вибір мовної форми. Із цього погляду, політична комунікація при всій величезній кількості суб'єктів і каналів зводиться до дворівневої схеми: група, яка бере участь у прийнятті рішень, звертається до групи, зобов'язаної виконувати рішення. Різні статуси, різні інтереси, різні рівні мовної компетенції політичного адресата та політичного адресанта обов'язково повинні бути враховані в прагматично-риторичиому аналізі політичного тексту.

У «мові політики» умовно можна виділити рівень власне фахового, професійного спілкування (оскільки політична еліта є професійною) і рівень популяризації політичної тематики, виходу її до найширших верств політично незаангажованого населення. Ті, хто виконує місію фахового творення політики та надання політичної інформації (наставники інститутів виконавчої та законодавчої влади, дипломатичних служб, політичних осередків і структур різних рівнів) першими розмикають «внутрішню*- інформацію на аудиторію. При цьому відбувається риторична орієнтація на концепт «інтереси народу» і стилістична орієнтація на мовні можливості сприймачів тексту. Окрім того, у типовій моделі політичної комунікації поміж джерелом і споживачем політичної інфор­мації стоять представники преси, незалежні спостерігачі, аналітичні служби. Завдяки ланці ЗМІ політичний процес і його мовний продукт (нерідко включно з таємницями «кухні» і деталями «закулісної гри») негайно стають об'єктами масового інтересу. ЗМІ, зосереджуючи на собі можливості публічної критики влади, у лінгвістичному сенсі виконують функції деспеціалізації «мови політики». Вони підтримують баланс семантичного взаєморозуміння між різними рівнями політичної системи, пояснюють термінологічні інновації, не дозволяють перетворитися «мові політики» на мову втаємни­чених, мову авгурів.

Однак все ж завжди існує різниця між професійним і масовим розумінням суті понять, слів і самих ситуацій. Саме ця різниця уможливлює те, що традиційно відносять до сфери популістської риторики, до технік маніпулювання свідомістю.

Лінгвістично-критичні дослідження політичних текстів ЗМІ деміфологізують «мову політики» в основному через категорію «інтересів». Сучасна політична семІологія (наука про значення дискурсу Влади) проголошує тісний зв'язок між практичним та інформаційно-психологічним наміром, сферою мотивацій діяльності та стратегіями вибору понять та аргумен-тативних прийомів. Тобто значення кожного слова політичного дискурсу підпорядковане його завданням.

Політична практика безперервно наповнює новим змістом один і той самий сценарій: боротьба між групами впливу за владу з групою підпорядкування. Така інтенціональна та рольова сутність політичного життя здійснює прямий вплив на функціональні характеристики політичного мовлення.

Завдання впливу, тобто реалізації тієї ж влади, більш чи менш виявляється ззовні (експліцидно) і виступатиме в кожному мовному дискурсі, тобто в репрезентативних щодо політичної сфер життя мовних формах. Таким чином, отримує­мо дві функціональні домінанти політичного дискурсу: коли суб'єкт мовлення висловлює свою ваію (волітативність) і коли дискурс чітко спрямований на переконання адресата (персуа-зивність). Усі інші функції такого дискурсу: інформаційна, ідентифікаційна, номінативна, гносеологічна, мислеформуюча, апелятивиа, контактно-встановлювальна тощо — є або універ­сальними, пов'язаними з його загальними гуманітарними завданнями та природою, або частковими, формальними, зовнішніми стосовно сутнісної домінанти переконування (персуазивності).

Тоталітарно-авторитарний політичний дискурс

Характер реалізації функції влади в морі залежить від історичних обставин, характеру епохи. Політичне мовлення в хронологічному зрізі яскраво символізує зміну форм правління та громадянських настроїв у суспільстві, рівнів політичної свободи або несвободи, стабільності або дисбалансу. Більшість досліджень мови політики — це аналіз певного політичного періоду, означеного типу політичної культури.

Так радянська тоталітарно-авторитарна система описана через сукупність своїх інформаційно-образних кодів. Мово­знавці твердять про особливу «радянську мову» — самодос­татній герметичний світ, розвинений ритуал освячення монопартійностІ, моноідеологічності та нейтралістських методів керівництва та управління.

50

51

Політичні знйик*

тацій, установок, стереотипів, звичаїв і певної моделі полі­тичної поведінки, суспільної думки), політичної мови, психології, політичної географії, частково історії держави та права, державознавства, основ конституційного та міжнарод­ного права тощо.

Політичні знання мають свій категорійно-понятійний апарат, важливіші категорії якого — це «влада», «політичні відносини», «політична діяльність», і поняття — «політичний процес», «політична система», «політична організація», «політичні норми», «політичні інститути», «політична людина», «політичні партії», «політична еліта», «лідери» тощо.

Політичні знання за змістом поділяються на історію політичної думки, вчень, політичних доктрин, які у свою чергу розглядаються на загальноцивілізаційному рівні (історія політичної думки Античності, Нового часу або Європи, Америки), на рівні національної політичної думки (французь­кої, англійської, польської, української тощо); на рівні політичних доктрин (республіканської, імперської (римської, візантійської), лібералізму, консерватизму, тоталітарної тощо); на рівні політико-ідеологічних концепцій (справедливості, свободи, рівності, природного права, суспільного договору тощо).

Історія політичної думки разом із великою евристичною цінність має й методологічне значення. Різні мислителі використовували різні факти історії політичної думки для підтвердження власних позицій, доказу певних концепцій. Водночас історія політичної думки — це історія людського Духу, його боротьби не лише за пізнання світу, але й історія боротьби за його врятування, захист та подальший розвиток. Можна погодитися з думкою, поширеною сьогодні серед теоретиків, що чим більшим буде обсяг набутих знань, тим більшою буде роль історичних знань та їхній вплив на вирішення проблем сучасності. Значна роль у цьому належала та буде належати саме політичним знанням, зокрема історії політичних ідей, вчень і доктрин.

Другою частиною політичних знань є теорія політичних процесів, систем та інститутів, яка вивчає суть і зміст політичних процесів, їхні головні параметри, аналізує струк­туру політичних систем. їхні функції, тенденції розвитку, визначає умови осягнення рівноваги систем, головні інститути політичної організації суспільства (політичні режими держав, політичні партії, суспільно-політичні еліти та лідерів). Одним

із завдань цього розділу політичних знань є вивчення головної проблеми політичної влади — прийняття політичних рішень і визначення головних напрямків організації їхнього виконання, знаходження меж влади, створення моделей пірамід влади для різних політичних режимів. Серед суб'єктів політичних процесів деякі теоретики виділяють і націю (особливий політичний стан одержавленого етносу), політичні державні форми її становлення, політичний націоналізм, Інтерна­ціоналізм (як феномени політичної свідомості) та принципи державної політики. Ця частина політичної теорії набуває великого значення, оскільки саме вона разом із методологічною частиною (історією політичної думки) становить теоретичну основу для реальної державної політики, обґрунтовує характер і типи політичних режимів влади, форми держави, політичного ладу, служить концептуальною частиною для визначення та прийняття конституційних актів, законів та інших державних актів політичного значення.

Одним з аспектів політичних знань є аналіз феномена політичної еліти та лідерів (тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні, державні рішення), інституту лідерства. Тут формулюються теорії діяльності політичних партій, об'єднань і рухів, аналізуються виборчі системи, технології реалізації різних видів політичної діяльності політичних інститутів (державних, громадських). Загалом ця частина політичних знань покликана сформулювати, теоретично ■ обґрунтувати будь-яку національну політичну доктрину як . певного суспільства, так і самої держави. Саме в цьому, з нашої точки зору, полягає її головна мета та призначення.

Третьою частиною політичних знань є політична культура

та політична ідеологія. Політична культура складається з

■властивих для певної системи специфічних моделей, які

відрізняються оригінальною політичною символікою, своєю

і політичною літературою, мистецтвом і певним дизайном.

Суттєвою в системі політичних знань є проблема пріорите-

1 тів тих чи інших системних цінностей (справедливості,

¹ свободи, рівності, прав людини та громадянина тощо).

Фактично в залежності від їхнього вирішення значною мірою

залежить тип політичного ладу, система владних відносин,

характер політичного режиму, його модель. Крім того, вибір

пріоритетів безпосередньо впливає на формування в межах

певного режиму типу політичної людини, ідеалів громадянства,

шляхів соціалізації особи тощо. Система знань політичної

•Мояа політики' - знаряддя політичного впливу

500

301

•Мом політики» — рдА політичного шпіття/

І

Політична несвобода в тоталітарно-авторитарному суспіль­стві прямо пов'язана з мовотворчою несвободою. За французь­ким семіологом Полем СерІо, *у життя мови вносяться основні риси тоталітарної організації суспільства: планомірність, контроль, узурпація та монополізація права створення фразеологічних штампів І гасел*-¹. Номінативна функція, яка полягає в називанні фрагментів картини світу, творенні нових лексико-семантичних одиниць, зосереджується в руках ■«владаря слів». У колишньому СРСР мовні засоби тлумачення дійсності були, безпосередньою компетенцією Ідеологічних апаратів системи. Контроль охоплював всі без винятку номінатинні сфери: від розмовно-побутової з зачаєною в ній постійною небезпекою відродження «буржуазно-нашоналіс-тичних» ностальгій до наукової, де ідеологічно-цнотливу картину світу слід було раз за разом рятувати від «мендєлістів-морганістів» чи «структуралістів», не кажучи вже про націо­нальних гуманітаріїв, із їхніми спробами знайти мовне вираження народного духу, культури, історії.

Для процесу словотворення, вибору назв дуже важливими є стосунки словесної формули та життєвої ситуації, тобто рефераційні аспекти номінативного процесу. Референція — це відношення знаків (у даному випадку — слів) до реального образу світу Тоді референційні характеристики радянської мови визначаються в діапазоні від максимальної непрозорості до повної адекватності. До реальної інформації текстів нелегко було пробитися через нагромадження гіперідеологізованих метафор, абстрактних баластних слів: ■♦програма», «завдання», «виконання», «рішення», «схвалення». Механізми регулярного відтворення ніколи ніким не пояснених до кінця, але пафосних зворотів («комуністична праця», «світле майбутнє») створю­вали альтернативу реальному світові — світ ідеологічної віри, світ пропагандистських образів. Дослідники зауважують, що в межах однієї мови існувало явище подвійної семантичної компетенції: офіціозної та критико-реалістичної.

Штучно створену для потреб тотального контролю держави над суспільством систему мовних знаків англійський письмен­ник Оруелл назвав «новомовою». У середині 80-х р. це слово було взяте за термінологічне позначення цілого лінгвістичного дослідницького напряму в країнах колишнього «соціаліс­тичного табору». Утопічний роман Оруелла «1984» дає послідовне, скрупульозне та абсолютно не фантастичне, як на радянську дійсність, зображення руйнації свідомості тота-

літарної людини. Втративши правду та свободу як головну точку опори мислення та мовлення, головний герой роману опиняється в трагічній внутрішній безвиході: «Розум його заплентав у лабіринти дводумання. Знаючи, не знати; вірити в свою правдивість, викладаючи обдуману брехню; дотриму­ватися одночасно двох протилежних думок, усвідомлюючи, що одна виключає іншу, і бути переконаним в обох; логікою вбивати логіку; відкидати мораль, проголошуючи її; вважати, що демократія неможлива і що партія — захисник демократії; забути те, що вимагається забути, і знову викликати в пам'яті, коли це буде потрібно, І знову негайно забути, і, головне, застосовувати цей процес ло самого процесу — от у чому найбільше мистецтво: свідомо долати свідомість і при цьому не усвідомлювати, що займаєшся самогіпнозом. І навіть слова «дводумання не зрозумієш, не вдавшися до дводумання»⁴.

«Межі моєї мови збігаються з межами мого світу», — стверджував австрійський лінгвіст і філософ Людвіґ Вітґенш-тейн. Зрозуміло, що обмеження мови не можуть означати чогось іншого, ніж обмеження світу, і в сенсі філософському, і в сенсі політичних свобод. Мова з вихолощеним змістом І номінативними прогалинами стає не тільки викривленим «дзеркалом», а й поганим інструментом пізнання. Бона може відповідати лише типові «закритого суспільства», плекає слухняне, ідеологічно-гомогенне громадянство, не здатне на самостійні зусилля думки. «Якщо всі думають однаково, значить, ніхто не думає», — зазначав Гегель.

Свою позитивну цінність світоглядна, мис деформуюча функція мови здобуває в конструктивні, динамічні, переломні епохи. Тоді розгортається пошук «рятівних» концептів, відбувається рух до суспільного консенсусу через діалог і зіткнення різних точок зору. Часи політичних змін виводять на поверхню найважливіші суспільні опозиції, породжують проблемний, контроверсивний дискурс. В Україні й під час розвалу царської імперії у 1917—1920 р., і в період заміни авторитарної культури на культуру національно-демократичну в 80—90-х р. відбулися певні зміни в мові та свідомості. Прискорений ритм подій дуже швидко радикалізував терміни та поняття. Скажімо, слово «автономія» у 1917 р. пройшло еволюцію в значенні від «культурно-національної автономії» до «національно-територіальної автономії» і до «широкої політичної автономії», синонімізованої з «державністю». Роздвоєння цінностей на старі та нові супроводжуються в

•Мова політики- — знаряддя політичного впливу

502

503

■Мова політики- —

політичного міливу

переломний період перебудовою структурно-семантичних зв'язків цілих тематичних полів. Якщо, наприклад, у мові радянської пропаганди терміни «комунізм» та «фашизм» вживалися як протилежні за оцінністю, то антиколоніальна та антитоталітарна публіцистика почала використовувати їх у віднесенні до єдиного референта (об'єкта), а кбреферентні в радянському дискурсі «націоналізм» і «фашизм» стали ідентичними. Пряме або іронічне (протилежне до прямого) значення одного й того ж слова: пролетаріат і «пролетаріат», інтернаціоналізм та «інтернаціоналізм» розпізнавалися в макроконтексті ідеологічного протистояння Ми — Вони.

Риторичні засоби «мови політики»

Зміна оцінних полюсів багатьох слів, можливість створення різних версій тяглості історичної долі ставлять перед суспільст­вом періоду трансформації непросту проблему суб'єктивності Непросту, хоч цілком природну. Попри ідеал цілісного охоплення системи фактів та образу світу сприйняття людиною дійсності залишається фрагментарним. Поміж світом і свідомістю стоять численні концептуальні пропозиції, а сама свідомість легко підміняє об'єктивне на ілюзорно-інтенціональ-не, суб'єктивно бажане. Завжди важливо усвідомлювати роль чинників бажання, симпатії чи упередженості у виборі «своїх» політичних груп і владних авторитетів. З іншої сторони, ідеологічна пристрасність має свої психолінгвістичні механізми втілення, які особливо добре виявляються при порівнянні дискурсів різних ідеологічних орієнтацій.

Множинність інтерпретаційних можливостей, що нале­жить до найпомітніших мовних явищ культурно-історичного пограниччя, на лексичному рівні виявлена в існуванні аксіоларалелей — різнооцінних найменувань одного й того ж референта (об'єкта, ситуації): «революція» — «розбій»; «злиття мов» — «денаціоналізація»; «комунізм» — «зрівнялівка»; «самостійність» — «сепаратизм»; «зміцнення війської сили» — «мілітаризм»; «залежність» — «зв'язок»; «зміна поглядів» — «відступництво»; «реакційний» — «традиційний»; «ідейність» — «тенденційність»; «трудящі» — «люмпени»; «українець» — ♦хохол»тощо.

В основі аксіономіиування — протилежні наслідки спіль­ного процесу для різних груп, протиставлення «позитивних» оптимумів ї «негативних» екстрем, емотивний контраст

самоназви та Вони — назви та багато інших можливостей іменувати факт «із точністю до протилежного», зводити предмет до якоїсь нешанованої всіма категорії.

В основі зв'язку між значеннями кожного окремого слова в тексті та завданнями цілого цього тексту лежить певна суб'єктивна авторська програма. Кожен дискурс має своє внутрішнє смислове ядро — образ Бажаного, до якого тяжіти­муть усі засоби переконування. Образ Бажаного або, по-іншому, ідея (ідеологічна інтенція, політична модель, концепт, головна політична цінність) у тексті виступає як наскрізний домінуючий компонент смислової структури.

Концепт із ціннісним значенням завжди стоятиме між об'єктом та ідеологічною характеристикою, тобто виконува­тиме роль логічної підстави оцінки. Наприклад, у визначеннях «Шевченко — співець пригноблених мов» та «Шевченко — поет козацького панства» (Д.Донцов) за основу характеристики азяті різні цінності — егалітарні та елітарні. Оцінну домінанту можна порівняти з магнітом, який притягує потрібні номінації та повертає слово до читача потрібною стороною. Так само концепт-цінність задає програму добору аргументів, тематич­но-ілюстративного матеріалу. Коли, наприклад, пропагандисти царської чи радянської держав мали потребу ушляхетнити образ «тюрми народів», завжди напоготові були цінності «спільного» — стереотипи «спільної колиски», «спільної долі», «спільних завдань»; у дискурсі ж незалежницьких ідей ішлося про необхідність культурної індивідуалізації, переваги відокремленого, «осібного», «окрем іншого» спілкування. Оцін­ка революції 1917 р. завжди визначалася тим, які цінності — соціальні або національні — становлять для автора першо­черговий інтерес.

Не отримуючи підкріплення в одній сфері, ідеологічна цінність створює необхідний для розуміння своєї казуальної ролі контекст із допомогою інших логічно-оцінних версій.

Протилежним аксіологічним (оцінним) намірам слугують також протилежні процедурно технічні риторичні варіанти: можливість застосовувати щодо однієї й тієї ж інформації «правило правила» чи «правило винятку», порівнювати мінімуми з максимами чи абсолютною відсутністю, нулем, зображати діяча в ролі активній (детермінація, ініціатива) чи пасивній (детермінованість, залежність, статус жертви). З точки зору стратегічних завдань тексту, як правило, є суттєва різниця між висловлюваннями «країнауклала угоду» та «країні

• Мом політики» політичного впливу

504

505

■Між» політики' — знаряддя політичного впливу

вдалось досягти підписання угоди». Останнє з них непрямо виявляє значно виший рівень заслуг суб'єкта дії. Виразно ироконцсптними або анти-концептними (працюють на ідею чи проти) є також більшість описових регуляторів засвоєння змісту («річ у тому* - «річ не в тому*; «на це треба звернути увагу» — «цьому не варто надавати значення»; «із огляду на» — «незважаючи на те. що...»). Принцип довільності, схеми подвійного стандарту лежать в основі всіх парадоксів пристрас­ності — протилежних зображень одного й того ж референ-ційного об'єкта.

У гостро полемічній конфліктній ситуації амплітуди Ми — Вони оцінки політичного дискурсу сягають своїх крайньо можливих величин. У міру того, як суспільство виробляє правила цивілізованої політичної гри для нової суспільної проблематики, аксіологічні дихотомії стають менш полюсними. Консенсус основних цінностей, діалогічна узгодженість із приводу того, які явища належать до оптимумів, а які — до негативних суспільних крайнощів — це те основне, що відрізняє цивілізоване суспільство від нестабілізованого перехідного.

Щоправда, порівнюючи різні суспільства та різні суспільні етапи, йтиметься швидше про зміну тональностей, гостроти, змісту опозицій, а не про зміну самої сутності політичної аргументації. Цією сутністю є протистояння двох політичних суб'єктів. Якщо суб'єктивність не виявляється на емоційних регістрах Друг — Ворог, то вона все-таки присутня в аналітич­ному вимірі «точка зору — інша точка зору»-. Якщо не зовні виявлено, то «внутрішньоструктурно» будь-який дискурс орієнтується на опонентські тези, Вони — бачення. Скажімо, дискурс традиційної демократії не мав би потреби раз по раз обґрунтовувати політичні рішення універсальними цінностями (війська НАТО у колишній Югославії — в ім'я миру, свободи та прав людини), якби над ним не тяжіла можливість запере­чень, теоретичних і практичних альтернатив. Цінності — це особливі «гуманітарні» аргументи, ними політична група захищає свою ідентичність.

Мова політичної інформації, політичного аналізу набагато менш суб'єктивно забарвлена, ніж мова політичної полеміки, але все ж і в найбільш об'єктивних жанрах вибір номінацій («борці за свободу» чи «бойовики», «партизани» чи «терорис­ти», «неконституційні формування» чи «національний фронт») детермінований загальним концептуально-оцінним ставленням автора до певного класу проблем та розподілу ролей, ідеоло-

пічними симпатіями та антипатіями. Доволі експресивними за самою своєю природою є жанри політичної реклами, навіть коли вони функціонують не в жорстких обставинах силового протиборства, а в ситуації демократичного вибору, обмеженій прийнятними для суспільства етичними нормами. Взагалі кажучи, будь-яка теорія або концепт внутрішньо спрямовані на експансію, розширення поля своїх впливів. А будь-яка нова практична ситуація Вибору ще більше суб'єктивізує політич­ний дискурс, надає йому переконуючих властивостей, залучає його до практичних завдань вербування прихильників особи, партії, групи, спілки.

Аргументація, переконування - це складний процес впливу й на розум, і на почуття сириймачів політичного тексту. Відповідно в структурі такого тексту повинні знайти свої оптимальні пропорції та фактично раціонально-логічна база аргументації, і ті елементи мови, які формують емоційну реакцію читача. Раціональне та почуттєве в політичному дискурсі безмежно варіантивні в способах взаємопроникнень і взаємопосилень. Вони можуть бути тісно пов'язаними, причому вже на рівні окремої лексичної одиниці. Скажімо, у словах «демагог», «інсинуація», «корупція», «популістський» програма емоційної реакції визначається самим змістом понять. Допоміжними, умовними знаками експресії можна вважати суфіксальні показники негативної оцінки («теорійка», «груп­ка», «газетка», «політикан» — нікчемна теорія, гідна зневаги група, не варта уваги газета, претензійний політик). Дуже часто слово здобуває свою оцінку та експресію завдяки тривалому вживанню в певних ідеологічних, емоційно забарвлених контекстах — тоді ведемо мову про алюзії (значення-натяки), асоціативні прирощення змісту, культурні та історичні нашарування значень, особливо символічних та оцінних. Контекст може навіть цілковито перекреслити первинне значення лексичної одиниці. Так сталося зі словами «нація», «національне почуття», «дух народу», які після Другої світової війни не використовувалися в Німеччині через надто незатерту пам'ять про їхній зв'язок із «мовою третього рейху».

Всеосяжне, універсальне значення в процесах інтеграції раціонального та емоційного мають механізми переносно-порівняльні, більшість з яких можна наблизити до поняття метафори. Метафора в політичному дискурсі завжди активно працює на ідею. Пізнавальною сутністю метафори, як і будь-якого іншого образного засобу, є розкриття, показ невідомого

■Мова пал пикн> — знаряддя політичного впливу

506

507

■Мова політики* - знаряддя політичного вплижу

через відоме; персуазивне ж завдання метафори — переконати читача або слухача, змусити його прийняти потрібний образ із бажаною оцінкою. Політичний дискурс оперує складними, комплексними поняттями та категоріями, тому до метафори звертається тоді, коли виникає потреба пояснити абстрактне через конкретне, непредметні сутності через образи практичної

ДІЯЛЬНОСТІ, ПобутОВО-ПОВСЯКДеННОГО РОЗУМІННЯ ЖИТТЯ, «ДОПОЛІ-

тичної реальності». Звично сприймаються в публікаціях і виступах на політичні теми вислови на зразок «лити бруд», «отруйне насіння ідей», «новонароджене міністерство», «поховати економічну реформу», «допомогти країні піднятися з колін», «привид громадянської війни» та безліч подібних «подвійних зображень» з основним «невидимим» і допоміжним «видимим» компонентом.

Політика, ідентифікуючи себе як Велику Гру, розгортає ию метафору через образи «політичної арени», «політичних ролей», «закулісної політики», політичного сценарію, режи­сури, «зірок», маріонеток... Окрім перенесень зі сфери гри-театру. існує чимало перенесень зі сфери спортивної гри, картярської гри: фініш, ринг, ставки, програш⁵. У загально-мовній і політичній метафориш не могла не залишити свого сліду спадщина військових протистоянь: холодна війна, політична зброя, напад, захист. Іноді образні засоби заголовку або вступу політичного тексту знаходять своє широке розгор­тання в тексті.

За характером образних засобів можна діагностувати та реконструювати ідеологічні контексти. Характер перенесень завжди симптоматичний щодо певної політичної епохи. Наприклад, дослідниками відзначено, що в основі зображення соціальної структури радянського суспільства лежали мета­фори механізму, біля витоків яких — відоме ленінське «коліщатко та гвинтик», ужите стосовно високої гуманітарної сфери — художньої творчості. Гуманізація та лібералізація суспільно-політичного життя були ознаменовані зміною метафор «механізму» на метафори «організму»". 1 дуже добре зрозуміло, чому в перехідному суспільстві, яке потребує реформ, актуалізуються образи хвороб цього організму: «суспільний діагноз», «імперський вірус», «больові точки», «паралізована економіка*, «хронічні невиплати», «подразник», «травмований»...

Естетична та інтелектуально-енергетична привабливість метафори підвищує читабельність тексту, а концептуально

метафора важлива з точки зору виявлення позиції автора: вказує, до якого лопко-семантичного поля та з яким знаком приєднуються поняття. Окремі сугестичні («павіювальні») сигнали (фразних засобів сприймаються на рівні підсвідомості, логічних архетипів. На думку польської дослідниці Т.Добжіт-ської, метафора відзначається цікавою, навіть унікальною переконуючою властивістю: її важко спростувати, вона схиляє до обов'язкового прийняття. «Переносні конструкції, які є носіями оцінок, не піддаються основній комунікаційній процедурі, яка уможливлює дискутування, — процедурі негації. Бо як заперечити метафору?»⁷.

Рівень метафоризації в суспільстві різко зростає, коли воно опиняється в кризі, коли воно збентежене та шукає нових шляхів виходу з кризи, тоді суспільство неминуче переходить на метафоричну мову. Метафора в більшості адресна, оскільки те. що годиться для однієї країни, не добре для іншої. Як зазначав А.Гладиш, «історія Росії — реалізується у вигляді ряду чітких метафор»⁸.

«Магічними», сугестивними властивостями відзначаються й чимало інших елементів аргументативного дискурсу: терміни, пов'язані з авторитетом «науки», 'фаховості»; стереотипи, пов'язані з авторитетом традиції: посилання на авторитетні джерела. Усі ці готові досвідні форми в політичній сфері, як і кожній сфері динамічного, плинного та швидкозмінюваного, мають і свою цінність, принаду та свою небезпеку. Скажімо, економне, адекватне й тим продуктивне відтворення одно­типного — однозначний плюс стереотипу. І лише там, де стереотип починає поглинати, затушовувати, стирати те специфічне, що належить новій тенденції або погляду на світ, він відіграє свою реакційну роль. За рахунок інертності мислення сприймачів політичного дискурсу утримуються старі та насаджуються нові ідеології. Наприклад, від початку створення СІ ІД українські аналітики зверта/іи увагу на вислів «близьке зарубіжжя». Це кліше штучно наближає до України Казахстан і Середню Азію, а територіально й культурно набагато ближча Україні Центральна Європа опиняється на орбіті «далекого світу».

Тенденція до образності та емоційності в публіцистичному стилі накладає свій відбиток і на характер функціонування в ньому термінологічної лексики. Даремно вимагати від суспіль­но-політичного терміна тих характеристик універсальної точності, однозначності, емоційної та стилістичної нейтраль-

•Мив* політики» — знаряддя політичного «пливу

508

509

■Мом паліти ви* — знаряддя політичного впливу

пості, як це маємо в природничих і точних науках. Безмотивний зміст лексики негуманітарних дисциплін пов'язаний із тим, що вона займається означуванням формальних об'єктів. Політика ж є сферою суб'єктних відносин, тому в політичному дискурсі на перший план виступають оцінно-риторичні функції термінів. Кожне ідеологічне поняття пов'язане з системою інших понять а, отже, інтересів політичної групи. Найпримі-тивніший вид ідеологічної суб'єктивності демонстрували словники радянського періоду, поділяючи терміни на «наукові» та такі, що «зображають суспільний устрій із позицій буржуа­зії*. Слова на зразок «лобі», «страта», «істеблішмент» позбавлялися презумпції об'єктивності через належність до терміносистеми «буржуазної» науки або системи номінування «буржуазних» реалій. Суспільно-політична термінологія посттоталітарного світу центрована цінностями демократич­ного плану, еволюціонує в напряму зближення з традиціями найбільших світових демократій.

«Мова політики» активно взаємодіє з загальновживаною літературною лексикою, наслідком чого є процеси детерміно­логізації спеціальних понять і термінологізації загально­вживаних слів. Так давно стали загальноприйнятими позначен­нями політичної орієнтації слова «лівий» та «правий», а назви багатьох кольорів отримали своє символічно-тсрмінологічне значення: червоний (комунізм), чорний (колір раси), корич­невий (фашизм), зелений (екологічний рух).

Терміни із негативними історичними асоціаціями «призна­чені» для характеристики політичної діяльності опонентів, а слова з позитивною оцінністю лежать в основі самоназв політичної Ми-групи.

Масове користування позитивними термінами часто призводить до «витікання сенсу» із них. «У Палаті депутатів, — наводить свої спостереження французький семіолог Ролан Варт, — представлені лише «національні» партії, і номінатив­ний синкретизм (злитість, нерозчленованість, недиферен­ційованість назви — Л.Н.) афішує туї саме те, що намагався приховати, — невідповідність найменування сутності»⁹.

Політичні номінації, образи, міфи проходять нелегке випробування соціальною критикою, часом. Результати суспільної апробації свідчать про більшу або меншу ефектив­ність мовних стратегій політичного автора — принципів добору мовних засобів, котрі, зрозуміло, мають бути відповідними та переконливими для кожного конкретного випадку. Справді

яскравий, самостійний політичний автор не лише користується наявним «запасом» мови, а й збагачує її риторичний арсенал. Кожен політик — це мовна особистість, і його поведінка як творця та користувача національною знаковою системою на практиці виявляється однією з найважливіших складових частин його загального політичного іміджу. Якщо число й впливовість каналів інформації, до яких має доступ політик, пов'язані найчастіше з авторитетом його посади, суспільної ролі, то якість інформаційної співпраці з широким загалом залежить від іншої частини авторитету лідера — авторитету особистості, його інтелектуального потенціалу та духовності.

Найбільш значний ефект особистісного впливу дають живі, неп ід готовлені, «контактні» форми спілкування політика з аудиторією. Усні, публічні виступи громадських діячів та їхні словесні баталії з політичним супротивником завжди були ознакою демократичних політичних культур. Традиції політич­ного красномовства, ораторського мистецтва беруть свій початок ще в добі рабовласницької демократії древніх Греції та Риму. Арістотель стверджував, що риторика — це водночас і «динаміс» — сила, здатність і «техне» — майстерність, сукупність свідомо використовуваних прийомів, Із іменем Сократа пов'язане поняття діалогічного «сократівського» методу дискутування, який полягав у тому, що політичного супротивника змушували потрапити в пастку своїх же власних суперечностей, вели до істини через аналіз внутрішніх пізнавальних конфліктів. Традиції вивчення тропів (образних засобів мови), риторичних фігур і способів дискутування не переривалися протягом віків, а у другій половині XX ст. риторика пережила своє друге народження і як практична діяльність (президентська, парламентська риторика, риторика політичних напрямів), і як теоретична дисципліна, яка вивчає стратеги переконування, персуазивнии дискурс .

Із розвитком політичного життя, політичної науки, у тому числі лінгвістичної, розвивається, збагачується «мова полі­тики» — особлива форма використання загальнонародної, загальнонаціональної мови з метою політичної комунікації. Досвід і теорія становлення політичного дискурсу свідчать про тісний зв'язок його основних характеристик із характерис­тиками політичної системи, політичної культури країни. У ситуації демократичного вибору мова стає засобом пізнання, виховання нових свідомих поколінь, засобом ефективної взаємодії еліти та народу. А мова та суспільство ізольованого,

Вплив ЗМІ на політичну культуру суспільства

510

511

Вллм* ЗМІ н

сусліпьстм

авторитарного типу неминуче приходять до саморуйнування. Хибно, фальшиво означений світ блокує спої матеріальні та духовні перспективи.

Вплив ЗМІ на політичну культуру суспільства (Л.У.)

ЗМІ те масова комунікація. Функції ЗМІ у формуванні політичної культури

Формування та еволюція політичної культури в значній мірі залежить від розвитку в суспільстві масової політичної комунікації. Під комунікацією (від лат. соттипісо — спілкуюсь із кимось) загалом розуміють усі види діяльності, пов'язані з використанням знаків і символів, що несуть необхідну для соціалізації індивіда інформацію. МАСОВУ КОМУНІКАЦІЮ визначають як ПРОЦЕС ПОШИРЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ (тобто інформації позагенетичної, семантичної, яка фіксується в знаках) ЗА ДОПОМОГОЮ ТЕХНІЧНИХ СПОСОБІВ (преса, радіо, телебачення, відео, кіно тощо) на велику, розташовану в різних місцях аудиторію¹¹. За МосковічІ, «комунікація — це в вищій мірі соціальний продукт. Змініть її форму, її засоби, вона тут же змінить природу груп і форму влади...»^У1. Поза комунікаційними системами неможливе функціо­нування жодного суспільства. Усе більшого впливу масова комунікація набуває з переходом до посгіндустріальної, інфор­маційної стадії розвитку суспільства, на якій знання та інформація перетворюються на основний ресурс виробництва та влади.

Важливе значення для функціонування суспільної системи має політична комунікація, що виступає своєрідним соціально-інформаційним полем політичного процесу, де відбувається безперервний обмін політичною інформацією між різними елементами політичної та соціальної систем, а також між елітою, бюрократією та масами. Таким чином, основою політико-комунікативних процесів є виробництво, обмін, передача, поширення політичної інформації. До ПОЛІТИЧ­НОЇ ІНФОРМАЦІЇ відносять СУКУПНІСТЬ ЗНАНЬ, ВІДОМОСТЕЙ, ПОВІДОМЛЕНЬ, які стосуються ФУНК­ЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СФЕРИ ПЕВНОГО СУСПІЛЬ­СТВА таякі вимагають УВАГИ 31 СТОРОНИ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУТІВ або ЗДІЙСНЮЮТЬ ВПЛИВ НА ЇХНЮ ДІЯЛЬНІСТЬ. Спосіб поширення, контроль за інформацією,

спрямування інформаційних потоків є важливим фактором у визначенні типу політичної системи та політичної культури. В основі ідеальної демократичної моделі політичної комунікації лежить рівноправний обмін між основними політичними групами суспільства, між владою та суспільством, що є основою досягнення консенсусу в суспільстві. В авторитарних суспіль­ствах інформаційні процеси беруться під жорсткий контроль, доступ мас до інформації дозується елітою.

У процесі поширення та обміну інформації виділяють два рівні інформаційних потоків;

- вертикальний — за принципом «правлячі еліти — маси», оскільки домінуючі в суспільстві знання, ідеї та цінності завжди продукує еліта та прагне їх нав'язати масам: авторитарними або демократичними способами, із врахуванням настроїв мас чи ні. Організація інформаційного потоку «згори — вниз» посилює владний вплив, зміцнює державні інститути. Тому в різних політичних системах владні структури завжди пильно відби­ рають інформацію. Така інформація несе «вивірені» відомості цію рішення та функціонування інститутів влади, що допома­ гає сформувати та зберегти сприятливий образ влади, зміцнює її легітимність;

— горизонтальний, на цьому рівні поєднуються потоки інформації, які виробляються, Ініціюються державою, елітами з Інформаційними потребами та пріоритетами громадянського суспільства, що формуються на більш широкій ціннісній основі. Чим більш демократичніше суспільство, тим більше значення має саме горизонтальний обмін інформації.

Домінуюче місце в комунікаційних процесах сучасних суспільств належить ЗАСОБАМ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ (ЗМІ), які виступають макрорівнем політичної комунікації. ЗМІ можна визначити як ОРГАНІЗАЦІЙНО-ТЕХНІЧНІ КОМПЛЕКСИ, ЯКІ ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ШВИДКУ ПЕРЕДА­ЧУ ТА МАСОВЕ ТИРАЖУВАННЯ словесної, образної та музичної ІНФОРМАЦІЇ'¹. До ЗМІ відносять пресу, телебачен­ня, радіо, кіно, аудіовізуальні комунікації, електронні ЗМІ. Характеристиками ЗМІ є публічність, необмежений, надпер­сональний характер впливу; непрямий, роз'єднаний у просторі та часі характер аудиторії суб'єктів комунікації; непостійний і дисперсний характер аудиторії ЗМІ; використання технічних засобів, за допомогою яких поширюється та тиражується інформація.

Існує тісний зв'язок між розвитком ЗМІ, характером їхнього впливу та розвитком інформаційних технологій-

Воли* З МІ на політичну культуру суспільства

512

513

Вплив 9М м* політичну культуру суспільств*

Технічними передумовами зародження та формування засобів масової інформації стали винаходи в XIX ст. друкарської машини та лінотипу (механізованого набору), магнітної та кінострічки, телеграфу, телефону, радіо, які дали можливість передавати звукові та візуальні образи. У XX ст. з'явилося кабельне та супутникове телебачення, телетайпний та факси­мільний зв'язок, відбулося поширення комп'ютерів, модемного зв'язку, інформаційних мереж. Вони дозволяють швидко передавати інформацію в будь-який куточок земної кулі, «стискуючи» таким чином простір. Отже, сформувалася система засобів масової інформації як єдність відповідних компонентів, які виникли в різні історичні періоди та які являють собою структурну сторону ЗМІ¹⁴.

Розвиток інформаційних технологій у кінці XX ст. значно збільшив та модифікував можливості впливу ЗМІ щодо ідеологічного, політичного, психологічного, організаційного впливу на суспільство загалом та на свідомість, думки, поведінку людей, формування самої картини світу. ЗМІ володіють значною «символічною владою»¹⁵, що зумовлює прагнення політичних груп, партій, окремих осіб їх контролю­вати або впливати на них.

* Вплив ЗМІ на суспільство відбувається шляхом реалізації ними суспільних функцій. Ще Лассуел визначив чотири основні функції ЗМІ: «спостереження за світом» (збір і поширення інформації); -«редакція» (відбір і коментування інформації); формування суспільної думки; поширення культури. Володіння інформацією, можливостями її передачі, інтерпретації та тиражування перетворило ЗМІ також на важливий чинник впливу на політичну культуру, її форму­вання як на рівні особистості, так і суспільства загалом. У такому сенсі можна виділити наступні функції ЗМІ.

Освітня, яка полягає в можливостях ЗМІ передавати знання про навколишній світ, у тому числі й його суспільно-політичні реалії, політичний досвід і політичні традиції попередніх поколінь. Реалізуючи цю функцію, ЗМІ допома­гають індивіду орієнтуватися та адаптуватися до суспільно-політичного середовища, засвоїти цінності певного суспільства. Тому ЗМІ є також одним з чинників (агентів) політичної соціалізації індивіда.

Артикуляція суспільних інтересів. Через ЗМІ представ­ники різних соціальних груп мають можливість публічно чітко сформулювати та представляти свої інтереси та свою позицію

щодо певних питань. ЗМІ, таким чином, виступають, з однієї сторони, як засіб зворотного зв'язку між громадянським суспільством, соціальними групами, особою та державними . інститутами, інформуючи останніх про інтереси та проблеми, які потребують вирішення, з іншої сторони, ЗМІ сприяють розширенню можливостей реальної участі людей у політич- ному процесі, у процесі прийняття політичних рішень.

ЗМІ відбирають та інтерпретують події та факти. Інтер­претація фактів ЗМІ стає, як правило, точкою зору багатьох людей. Тому формування громадської думки та вилив через неї на владні інститути, як уже зазначалось вище, є важливою функцією ЗМІ. Дослідження американських вчених М.Мак-Комбі та Д.Шоу показали, що перелік найпопулярніших тем респондентів прямо залежить від тематичних програм телеба­чення та радіо¹⁶. Провідна роль ЗМГ в формуванні громадської думки часто знаходить своє відображення у визначенні їх як ♦четвертої влади».

ЗМІ володіють можливостями та здатністю впливати на мотивацію політичної поведінки людей, на саму поііедінку, ***' .реалізовуючи таким чином мобілізаційну та інтеграційну функцію. Оскільки рівень інформованості є важливим фактором, який визначає політичну активність людей, форми політичної поведінки.

Політична пропаганда або політична реклама, які в різних формах спонукають людей до сприйняття та засвоєння домінуючих у суспільстві цінностей, ідеалів та установок, а також сприяють стандартизації норм і цінностей політичної культури, уніфікації зразків поведінки. Існують деякі відмін­ності між політичною пропагандою та політичною рекламою. Політична пропаганда є способом поширення політичних уявлень та цінностей, формування в людей бажаних (заданих) політичних орієнтацій, підштовхування до певного типу дій і поведінкиІПолітична РЕКЛАМА (від франц, гесіате, лат. гєсіата — вигукую, ЯГичу) - СПОСІБ ПОШИРЕННЯ відомостей з ме­тою популяризації ідей або політичних сил. На відміну від пропаганди, реклама не акцентує уваги на ідеологічних та оціночних аспектах і впливає на свідомість людей опосеред­ковано, використовуючи більш «тонкі» психологічні механізми сприйняття інформації, а також повторення, тиражування. Про вплив повторення Лє Бон у свій час зазначив: -«Шляхом повторення Ідея запановує умами до такого ступеня міцно, що в кінці кінців вона вже сприймається як доведена істина»¹⁷.

Вплив ЗМІ на політичну культуру суспільств в

514

515

Вплив ЗМІ на політичну культуру суспільства

_І

Пропаганда використовує більше спонукальні види інформації (наказ, порада, прохання), реклама — констатуючі¹⁸. Одночасно ЗМІ є каналом формування та пропаганди нових ідеалів і цінностей, реалізовуючи виховну функцію.

ЗМЇ є важливим засобом створення іміджу («публічного я», публічного образу, що. як правило, не відповідає дійсності) ідеї, лідера, політичної організації та держави загалом. Особливо ця функція «експлуатується» у виборчих кампаніях, оскільки виборець у більшості випадків «не має особистих контактів із кандидатом, а тільки з його іміджем»¹⁹. Імідж в ідеалі цементує як уявлення людей про носія іміджа, так і характеристики, які йому властиві; але імідж — також частина уявного світу, який створюється не без допомоги ЗМІ при використанні вербальних і особливо візуальних символів. Відомо, що найбільш важливими факторами при сприйнятті людини є зовнішність (55%), голос (38%), а зміст сказаного — лише 7%^ї(|; 69% інформації «зчитується» з екрану телевізора візуально^¹. Сучасні комп'ютерні технології дають можливість створювати, модифікувати будь-які іміджі, рекламувати та тиражувати їх через ЗМІ.

Таким чином, засоби масової інформації виступають інформаційною основою формування політичної культури, її ціннісних, нормативних і поведінкових аспектів. Через політичну інформацію ЗМІ в найбільш узагальненій формі відображають суть і перспективи розвитку певного суспільства.

Суперечливий вплив ЗМІ на політичну культуру

Вплив ЗМІ на політичну культуру суспільства є неодноз­начним. ЗМІ можуть сприяти засвоєнню та формуванню політичної культури, що засновується на плюралізмі, альтер­нативності, толерантності, визнанні людини та її свобод як абсолютної цінності, так і сприяти насадженню некритичного, безальтернативного сприйняття світу, ідей, міфів і догм, що легітимізують авторитарні способи здійснення влади. ЗМІ мають здатність апелювати до чуттєвих, ірраціональних, емоційно-вольових компонентів політичної свідомості та можуть бути використані як засіб маншулювапня політичною свідомістю. Така небезпека існує не лише в авторитарних суспільствах, але й у демократичних.

Політичне маніпулюваня — це приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей із метою змусити їх діяти (або не діяти) супроти власних інтересів²³. Мані-

пулювання є способом соціального управління, яке здійснюєть­ся непомітно, не вимагає великих (порівняно з силовим або економічним) витрат і ресурсів, прямих жертв і крові. Основою маніпулювання є міфологізація свідомості — систематичне впровадження в масову свідомість соціальяо-політичних міфів. Міфи — це ілюзорні ідеї та уявлення про картину світу, які сприймаються на віру без раціонального, критичного осмис­лення. Міфи описують тільки минуле та спрямовані в майбутнє — ♦дивовижне» та «світле», ігноруючи «конкретне*- сьогодення, відволікаючи громадську думку від його проблем. Крім міфів, основою маніпулювання суспільною свідомістю стають стереотипи та ритуали.

Існують різноманітні способи маніпулювання масовою свідомістю — від відвертих (замовчування або фальсифікація фактів, подій) до більш «тонких» (напівправди, спрощення висвітлюваної проблеми). Конкретними прийомами, ♦інстру­ментами» маніпулювання, які використовують ЗМІ с: 1) чутки (поширення хибних або спотворених фактів для досягнення певного результату); 2) узагальнення без критичного аналізу, т.зв. «яскраві узагальнення»; 3) наклеювання ярликів; 4) вико­ристання символів із метою протилежній тій, яка первісно в нього вкладається (тлв. «перенос символу»); 5) опосередкована форма відображення подій, яка полягає в підміні логічних доказів посиланням на авторитетну думку (т.зв. «рекомен­дований лист»); 6) відбір лише тих «фактів» прн висвітленні події чи явища, які не суперечать поставленій «пропа­гандистом» меті («підласовка карт»); 7) нав'язування стереоти­пів, що проявляється в стандартизації та уніфікації інформації з певного питання або проблеми (т.зв. «причіпний вагон»); 8) «психологічний тиск» — семантичне маніпулювання, яке полягає в скрупульозному відборі слів, які викликають або позитивні, або негативні емоції; у результаті відбувається емоціолалізація повідомлення, яка блокує раціональне розуміння інформації та стимулює її оцінку на рівні емоційних Ірраціональних імпульсів; 9) драматизація (надмірне нагнітан­ня пристрастей); 10) посилання на невідомі джерела та анонімних свідків тощо. Крім того, ЗМІ, особливо телебачення, володіють величезним арсеналом спеціальних прийомів, пов'язаних Із використанням візуальних символів: непривабли­вих ракурсів показу, використання непривабливого, відштов­хуючого контексту показу, емоційна подача інформації, відвертий монтаж кадрів тощо.

_т

Вплив ЗМІ на палКичму культуру суспільств*

516

517

Вплив ЗМІ ка політичну культуру суспільств

ЗМІ створили нові види спільностей масового типу, наприклад телевізійну аудиторію, значно більші від тих, шо збиралися на площах, та нові механізми маніпулювання ними, які ефективніше та витонченіше. ніж вожді-оратори, можуть впливати на масову свідомість, колективне підсвідоме, моделювати поведінку маси. Хрестоматійним є приклад з постановкою ка радіо в 1938 р. роману Герберта Уеллса «Війна світів» у формі репортажу з місця події. Максимально стилізований, як реальна подія, він викликав масову паніку, намагання людей рятуватися втечею від космічної загрози. Лише втручання влади нормалізувало ситуацію. Ефект правдоподібності, що створює екран телевізора, може приво­дити до схожих ситуацій, некритичного ставлення до отри­муваної інформації.

Маніпулювання свідомістю, що є основним засобом діяльності ЗМІ для тоталітарних та авторитарних режимів, не є виключенням і для західних демократій, особливо під час виборчих кампаній. Маючи можливості впливу на свідомість, поведінку людей, ЗМІ все ж не є визначальним чинником такого впливу. Самі по собі вони є нейтральними, їхній вплив на суспільство, і політичну культуру зокрема, опосеред­ковується специфікою інформаційного процесу та соціально-політичним середовищем, в якому він відбувається.

Інформаційний процес передбачає наявність джерела інформації, що передається через комунікатора та аудиторії, яка її сприймає, є споживачем інформації, або реципієнта "(від лат. гесіріепз — той, що одержує). Але процес передачі інформації, обміну нею не є прямолінійним. Згідно формулі Лассуела, процес передачі або обміну інформацією розгляда­ється та аналізується в міру відповіді на запитання, «хто — повідомляє що — по якому каналу — кому — з яким ефектом»", що обумовлює врахування наступних принципів, сформульо­ваних Р.Якобсоном, Лазарсфельдом та Лассуелом:

• по-перше, джерело інформації завжди пов'язане з наявністю феномена коментатора, тобто сприйняття Інфор­ мації пов'язане з тим. як подається та ким подається інфор­ мація;

• по-друге, прокоментована інформація є повідомленням,

що може містити ціннісно-емоційш акценти;

— по-третє, важливе значення в процесі передачі інформації має контекст повідомлення, який, створюючи певний фон, може применшувати значення події, посилювати її драматич­ ність, відволікати від неї і тощо;

• по-четверте, певно спотворення інформації відбувається через «перешкоди», які можуть виникати мимоволі між джерелом інформації та комунікатором і між повідомленням і реціпієнтом;

• по-п'яте, вплив референтних груп, які можуть корегувати сприйняття інформації прямо або опосередковано, залежно від того, слухає реціпієнт повідомлення один, із кимось чи в групі²⁴. Іншими словами, при отриманні інформації діє бар'єр, зумовлений груповою приналежністю індивіда, що опосеред­ ковує сприйняття інформації груповими інтересами та нормами. Доведено також, що ЗМІ впливають на людей пере­ важно не безпосередньо, а через обговорення їхніх повідомлень з іншими людьми в своєму середовищі, що мають трохи вищий статус. Таких людей Лазарсфельд називає «лідерами думки». Серйозною перешкодою для сприйняття інформації є також т.зв. «фільтр довіри» або «фільтр недовіри», який обумов­ люється орієнтаціями та установками реціпієнта.

Таким чином, закони інформаційного процесу об'єктивно зумовлюють специфіку сприйняття інформації аудиторією, накладають свої обмеження на її якість, вимоги до якої полягають у новизні, достовірності, доступності, своєчасності, відповідності запитам споживача. Особливе значення має достовірність інформації, яка розуміється як точність (ступінь наближення до реального повідомлення) та повнота (розкриття змісту події чи явища)²⁵. Ступінь достовірності інформації залежить від багатьох чинників, особливо від ЗМІ, які виступають в інформаційному процесі в ролі коментатора інформації, тобто є посередником між джерелом інформації та її споживачем, аудиторією. Природа ж посередника об'єктивно накладає свої обмеження на якість інформації, на викладення фактів. ЗМІ можуть на власний розсуд чи з кон'юнктурних та інших міркувань відбирати та інтерпретувати інформацію. У цьому закладений маніпуляційний потенціал ЗМІ. З цього виникає ще кшька висновків щодо ЗМІ як засобу передачі та поширення інформації: по-перше, ЗМІ створюють ілюзію, що вони адекватно відображають дійсність, тоді як вони пропо­нують лише певне уявлення про неї з усіма спотвореннями, властивими будь-якому посереднику, він може передати лише певне уявлення про дійсність, а не саму дійсність; по-друге, ЗМІ створюють ілюзію, що споживач, реціпієнт отримує всебічну та повну інформацію про події та явища, тоді як він отримує лише незначну її частину, а решта залишається поза

Воли* ЗМІ на лолНмчму культуру суспільства

518

••ми* ЗМІ *■ п

його увагою; відбираючи та сортуючи інформацію, ЗМІ сприяють тому, що майже 80 відсотків усіх новин взагалі не поширюються²*¹, хоча вони можуть бути дуже важливими; по­трете, ЗМІ створюють у реціпієнта ілюзію, що він'.отримує найважливішу інформацію, хоча як такою вона стає з подачі поширювача, тобто ЗМІ. Громадяни, підвладні цим ілюзіям, не в стані вільно формувати свою думку та навіть можуть перетворитися на «жертви» ЗМІ, яким будуть нав'язувати, диктувати, «що і як треба думати».

Важливим фактором, який впливає на якість інформації, міру маніпулювання нею є залежність ЗМІ від джерел фінансування. Ця залежність корелюється з певними формами їхньої суспільної організації. Розрізняють три основні форми організації .ЗМІ: приватну (комерційну), державну та громад­ську²⁷.^»'^ «шина форма організації ЗМІ передбачає приватне володіння та фінансування за рахунок доходів від реклами та приватних пожертв і відповідно залежність від них. Державна організація ЗМІ передбачає фінансування та контроль за їхньою діяльністю зі сторони держави. Вона є характерною та єдиною для тоталітарних режимів, в яких держава володіє монополією на засоби масової інформації, а також у демокра­тичних та авторитарних, де такої монополії немає. При такій формі організації ЗМІ залежні від політичної еліти, бюрократії та представляють офіційну точку зору на події. Громадська' організація ЗМІ передбачає фінансування за рахунок спеціально­го податку та контроль через громадські ради та є прагненням звільнитися як від державної, так і від приватної залежності. Жоден із способів організації ЗМІ не забезпечує повної незалежності ЗМІ, що є загалом міфом, навіть для розвинутих демократій. Найефективнішим варіантом, очевидно, є поєднан­ня різних форм організації ЗМІ, їхня конкуренція. Але в будь-якому випадку вони є в тій чи іншій мірі економічно залежні від інвесторів, рекламодавців, політичних партій, лідерів²⁸, що є причиною подачі Інформації з певними політичними або Ідеологічними акцентами. Крім того, найбільшим виробником інформації та її розподілювачем р держава. Інформація завжди перебуває у владному полі, де влада орієнтує ЇЇ та спрямовує.

Крім економічної чи політичної залежності ЗМІ, існує також залежність від джерел інформації, які можуть обме­жувати або впливати на її інтерпретацію. Наприклад, ЗМІ нерідко вимушені не подавати Інформації в повному обсязі або подавати її з певним спотворенням фактів під загрозою втрати

джерела Інформації або під загрозою санкцій (економічних чи адміністративних), якшо мова йде про державні інститути. Тобто ЗМІ здійснюють також селекцію (відбір) повідомлень, вільне (або в заданих межах) оперування їхніми елементами. \ саме через певний відбір новин, повідомлень, навіть без коментарів, ЗМЇ свідомо або підсвідомо нпливають на свою аудиторію, формуючи через неповне, неідентичне відобра­ження дійсності відповідні думки та установки.

Вплив інфо- ~аиії ЗМІ на політичну культуру опосеред­ковується також:

• способом її передачі. Розрізняють дза способи передач^ інформації: логічне переконання: при якому процес комунікації спирається на слушність раціональних доказів та аргументації, та емоційне переконання, при якому вплив іОо мації відбувається через систему ціннісних орієнтацій особи ЗМ} в більшій мірі орієнтовані саме на другий спосіб передачі інформації та відповідне вплив на свідомість та установки людей. У такому контексті велике значення для сприйняття інформації (та її впливу) має не зміст повідомлення, а форма спосіб подачі, коіггекст:

• способом поширення — послідовним або фрагментарним Перший більше використовується пресою, другий вважається більше специфікою телебачення, вплив якого постійно зростас. Через це, а також через постійний дефіцит таких ресурсів, як час і простір, фрагментарний підхід до поширення інформації стає переважаючим- Він супроводжується дробленням інфор­ мації, створюючи ілючії про її оперативність і різносторонніст!.. перешкоджаючи формуванню цілісної картини політичних явищ і подій. Це дає додаткові можливості маніпулювати аудиторією, акцентуючи увагу на одних фактах і замовчуючи інші, показуючи їхню зовнішню сторону, ігноруючи сутність і взаємозв'язки;

• правилами відбору інформації та тем. Вони зумовлюють­ ся не лише політичними та ідеологічними уподобаннями керівників або власників ЗМІ, але н певними принципами; пріоритетністю та важливістю інформації, неординарністю та сенсаційністю фактів, їхньою новизною, показом успіхів і статусів. ЗМІ, прагнучи збільшити свою аудиторію, прибутки тощо, часто керуються у виборі тем і подій сенсаційністю, а не новизною та достовірністю фактів, їхньою важливістю для формування цілісної картини явища. ЗМІ в погоні за сенсацій­ ністю та популярністю висвітлюють катастрофи, афери,

ПолНмчні знання

52

53

Політичні анамнії

культури визначає методологічні основи державної екологічної політики, ставлення владних структур до релігії та церковних організацій, що діють у межах політичної системи. Нарешті кожен політичний режим опрацьовує властиву для себе мову політиків і політичну фразеологію, систему підтримки режиму засобами масової інформації, що все разом складає характерну систему політичної комунікації.

Значне місце в системі політичних знань належить системі теоретичних знань, яка відображає корінні владні інтереси суспільних макро- і мікрогруп, що об'єднуються одним поняттям — політична ідеологія. Саме вона, на відміну від власне політичної теорії, виконує суто допоміжну роль для будь-якого політичного режиму влади — захищає та виправ­довує цей режим, є головним засобом досягнення всенародної підтримки своєї зовнішньої та внутрішньої політики. Ідеологія впливає на свідомість громадянства через пропаганду та агітацію за підставові цінності політичної системи та режиму, '. що поєднує теоретичні знання з установками та стереотипами відповідної політичної психології. Саме політична пропаганда робить доступною та зрозумілою політичну доктрину, підста­вові теоретичні цінності соціально-політичної філософії, висловлює національні ідеї у відповідності до певного історичного етапу певної нації.

Для тієї чи іншої політичної системи притаманна певна система цінностей, саме ідеологія опрацьовує такі цінності, які зрозуміло та привабливо відображають мету, головні інтереси режиму, які стають квінтесенцією політичного ладу, його підставових принципів.

Четвертою частиною політичних знань є теорія міжнарод­ної політики, яка об'єднує знання про геополітичну стратегію національних держав, їхню зовнішньополітичну мету, прин­ципи закордонної політики, визначає поняття зовнішньо­політичного аспекту державнога інтересу. Через географічний детермінізм формулюються концепції закордонної політики держав, системи союзів для осягнення оптимального рівня державної безпеки, визначаються головні критерії та методи входження до можливих політичних, військових конфліктів І шляхи виходу з них. Знання теорії міжнародної політики передбачає можливість вирішення кардинальної державної політичної проблеми — визначення пріоритетів зовнішньої та внутрішньої політики- В залежності від вибору моделі, політична теорія обґрунтовує подальші основні напрямки

державної політики як на міжнародній арені, так І в державі. Водночас політичний режим у залежності від геополітичної ситуації визначає форму закордонної політики держави, стратегічні та тактичні цілі, засоби та методи реалізації системних цінностей.

Одним із напрямків теорії міжнародної політики є полі­тологічний аналіз державних доктрин, політичних систем і режимів, політичних суб'єктів держав імовірних супротив­ників, нейтральних або союзних країн, який тісно пов'язаний із політичною географією, економікою, державознавством, правом, країнознавством. У межах цього розділу політичних знань вивчаються політичні еліти та лідери зарубіжних держав, їхня оцінка, визначаються їхні психологічні типи, історичні специфіки, менталітет сусідніх націй та особливості політич­них режимів. Окремим об'єктом вивчення та напрямком аналізу є теорія проведення двосторонніх та багатосторонніх міжнародних переговорів, правил дискусій, опрацювання міжнародної поведінки певного політичного режиму або держави.

Окрім цього, до політичної теорії належить і політичне прогнозування, його методи, форми та моделі. Так стратегічне прогнозування, що визначає цілі та важливіші національні цінності на майбутнє, особливо важливе для держав, які мають спільні кордони з великими державами та входять або можуть входити в сферу їхніх політичних інтересів. Від вірності політичних прогнозів значною мірою залежить процвітання та безпека, а інколи й саме її існування. Безперечно, політика — це мистецтво можливого, однак політичний реалізм повинен вести суб'єкт влади не лише до реалізації цілей сьогодення, але й планувати майбутнє задля реалізації національної ідеї (найбільш інтегрованої та безкомпромісної), яка висловлює певкий архетип колективного несвідомого будь-якого етносу.

Для політичних знань притаманні певні спільні характерні риси (без огляду на їхню змістовну диференціацію). Перціа з них — це унікальність політичних знань у формуванні в суспільстві розуміння рівності громадян перед правом і неоднаковості, нерівності людей за природними, психо­фізичними даними. Політичні знання формують і розуміння неоднаковості та нерівності серед суспільних макро- і мікро-іруп: етносів, націй, держав. Рівність же в суспільстві має місце лигає перед правом, законами. Значну роль для розуміння цього відіграла Загальна декларація прав людини (1948 р.), яка

Б пан* ЗМІ па

Вглкг ЗМІ на ку

конфлікти, скандали, приділяючії менше фсу та уваги політичному процесу. ЗМІ також персоналізуюсь, популяри­зують, драматизують, конструюють та інсценують дійсність, втручаються в особисте життя відомих людей здоісі ь обгово­рення серйозних тем. Це робиться задля інтернів бізнегу. збільшення тиражів, кількості слухачів; задля привабливо*"".': для рекламодавці!). Ці чинники так само впливають ьа сприйняття реальності, а також на ставлення до політики загалом. Крім того підбір інформації нарівні сенсашіі, катастроф, скандалів, криміналу апелює до чуттсвих, емоцій н*¹-вольових, ірраціональних компонентів суспільної свідомог;.^: що може бути використано для розпалювання ненависті шол ■ політичних опонентів, фанатизму, проявів політичного екстремізму.

Фактори впливу ЗМІ на політичну культуру, детермшоьг.і.-інформаційним процесом, можуть посилюватися або, навпаки, нейтралізуватися суспільно-політичним контекстом, зокрема типом політичного режиму, шо обумовлює міру контролю (¹:;: миніть монополії) держави за інформацією, наявність гарантії свободи слова та друку, правового контролю за діяльністю ЗМ і. д також домінуючою системою цінностей, традиціями, менталі­тетом.

Дія всіх згаданих чинників, специфіка інформаційного процесу може перетворити індивіда, споживача інформації, за образним висловом, «або на відзвук ЗМ І, або¹ на відображення групи, чий тиск він відчуває, або на тінь влади, якій він сліпо підкорясться»³".

Подаїзін такі наслідки впливу ЗМІ налі ідей, сушільгпі. загалом може плюралізм ЗМІ, шо с відобрая енням шікіралн -тичності суспільства та політичних сил у н ому. Плюралізм ЗМІ в свою чергу забезпечується різними д керелами інфор­мації, ЯКІ ГеиеруЮТІ. рІЗНІ ТОЧКИ ЗОру, рІЗНІІШ ІИЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ

сил тощо. Адже наявність кількох телекіаЕ алів та багатьо.у друкованих видань, коли вони користуютм я інформацією > одного джерела, не є достатнім для справ** і.ого плюралізу ЗМІ оскільки відображають ліішє одну точкуізору. Прикладом може бути ситуація у висвітленням воєнних дій в Перській затоці, коли лише американо-французька воєнна прес-служба була джерелом інформації для всіх ЗМІ. і-

Наявність різних точок зору, що генерують ЗМІ, загалом різних уявлень про дійсність дає можливість їхнього співстав-лення, критичного осмислення, вільного фошйування думок і

поглядів. Це найбільш надійний спосіб проти машпуляційного впливу — свідомого чи несвідомого — інформації на суспіль­ ство Вільний доступ до різних точок зору, позицій, цінностей і є плюралізмом, який ь свою чергу є основою для формування демократичних ідеалів і цінностей. Завданням ЗМІ є сприяти формуванню та підтримці плюралізму в суспільстві. Різно­ манітність інформації, крім того, посилює інтерес людей ло політики, формує установку на свободу політичного вибору. Ще одним засобом зменшення аГіо нейтралізації маніпуля ціпкого впливу ЗМЇ на масову свідомість є достовірність інформації, яка поширюється ЗМІ. Гарантією значної міри достовірності інформації є також илюрал-лм джерел інфор­ мації. Оскільки задана інформація (такою чб'ективно <: будь- яка інформація, шо поширюється ЗМІ) моке бути перевірена {підтверджена, заперечена чи уточнена) через інші джерела шляхом співставлення. Крім того, обізнаний, критично мислячий споживач інформації сам по собі с чинником, якиії змушує ЗМІ обнародувати лише достовірні о-актиінемас сенсу поширювати неправдиву або спотвор<*нл^г інформацію серед ти\ хто її може спростувати- Але такий споживач інформації значною мірою може Уявитися завдяки ЗМІ, які базуються на плюралізмі джерел інформації. _;

Отже. Інститути ЗМ) — преса, радіо, телебачення — с одночасно інститутами соціального інформування та інсти­тутами формування політичної культури, переламі та засвоєння цінностей домінуючої політичної культури, б';:- чого неможливе стабільне функціонування суспільства. У тою черг\- ЗМІ. 6уд\-чн засобом передачі політичної кул»':\рі: опосередко­вуються дінностямі! та нормами останньої. Хлрьмер функціо-нувгтїя ЗМЇ, рівень їхнього розвіпку значним мірою залежать віл політичної культури певного сусшлксінл. Це два взаємо­залежні, взаємообумовлюючі один одного процеси.

ЗМІ станой.іять переважну частину соціальної та політич­ної комунікації в сучасних суспільствах. Сучасні інформаційні тлдїіп.'іопї. особливо комп'ютерні, надають їм безмежні можливості ідеологічного та політичного впливу. На думку деяких футурологів, вони можуть призвести до радикальних змін у пініиктях людей, мисленні, поведінці, радикально трансформувати нинішню концепцію світу. Інформатизація суспільства здатна стимулювати розширення свобод, участь громадян у суспільному житті, обмежувати можливості для централізованого контролю за людьми зі сторони держави.

^{НаВ1ТЬ< ЯК ДСМОК}Р^аті>

розширювати їхні можливостТТвіІ особливо місцевих, участі в прийнятті вважають деякі вчені, заміни «демократ* участі.- Але и,фо сприяти н посиленню тоталітарних т з, розкладом не лише пої_ЗДи^Ра,,е и досягнення нього різноманітні:

^тенленц_1я ^обективним та

засвоювати машинні образи чюлськоГ подібно до машин»» т"то

захищеності пра, і свобод кожної громадян до інформації.

Проблеми формування політичної свідомості та культури в Україні (В.Я., СЯ.)

Основні напрями формування політичної свідомості та культури

Політична свідомість і культура — обов'язкові та важливіші структурні елементи політичної системи, від рівня їхнього розвитку та утвердження великою мірою залежить процес станоьлення субектності нації". Від політичних знань. сукупності політичних оцінок, опрацьованості національної ідеї, державної політичної ідеології, національної" доктрини, стереотипів політичної поведінки залежить безпосереднім чином зміст і характер політичних процесів, які проходять у певній державі- Від політичної літератури, елементів політич­ного в музиці, мистецтві залежить процес політичної іденти­фікації громадянства з цінностями пануючого політичного режиму. Політична культура певно: нації свідчить, наскільки її громадяни засвоїли як загальнозначущІ, універсальні цінності, так і національні ідеали та цінності, вона показує, наскільки громадянству вдалося підвищити свою суб'єктиість до норм розумової та практичної діяльності, які вважаються в європейському суспільстві культурними. Вона акцентує на ступені засвоєння громадянином існуючого в суспільстві

523

Проблеми формування поя+тичиої Свідомості та кудмтурн ■ Україні

п олітичного досвіду, традицій, реалізація яких забезпечує наступність, неперервність політичного життя нації. Тому таким актуальним є вивчення процесу формування політичної свідомості та культури в різні періоди існування націй, а особливо в критичні часи, зокрема різних суспільних переходів. Як свідчить увесь зміст третьої частини Курсу політичної науки, який викладений вище, конкретні українські проблеми формування політичної свідомості складні та неоднозначні, тим більше, що вони узалежнені не простою геополітичною, соціально-економічною, демографічною, екологічною ситуа­цією. Повільний темп суспільних реформ (за що пряму вцну несе номенклатуризована політична еліта в Україні) провадить до неминучого зростання соціально-економічної, політичної напруженості в українському суспільстві, що створює переду­мови чергової національної катастрофи. Глибоко переконані, що в ситуації, коли збудовані перші мури національної державності, подальша доля нації залежатиме насамперед від осягнення задовільного рівня національної політичної свідо­мості та культури, соціалізації індивідуумів, які формують народ держави. Як це випливає з теорії, формування свідомості та культури безпосередньо залежить від суб'єктів, детерміную­чих даний процес: політичної, духовної еліти, інститутів законодавчої, виконавчої влади, ідеологічних центрів політич­них партій тощо. Водночас несформованість нової еліти значно гальмує ці процеси, оскільки панує невизначеність щодо головних положень національної стратегії та тактики, неопра­цьованість державної ідеології та її складових частин. Тим не менше, спробуймо приблизно окреслити хоча 6 головні напрями формування політичної свідомості та культури в Україні в перехідний період.

Першим напрямом є формування науково-теоретичного рівня політичної свідомості та культури, чим, як правило, займаються (повинні займатися...) академічні наукові установи (наприклад Інститут національних відносин і політології НАН України), різні науково-дослідні Інститути³*, кафедри політо­логії вузів України тощо. Сюди ж можна віднести й видавничу діяльність політичних партій, які своїми ідеологічними розробками теж активно сприяють формуванню політичної (відомості та культури громадянства*⁴.

Другим напрямом є формування відповідної політичної психології громадянства, яка включає в себе потребу розши-

_ч

Проблеми формумиия ік свідомості та культури *

524

525

Проблеми формування поптичмЬЇ свідомості та культури • Упраї»

реиня соціологічної культури громадян, виховання вкрай необхідних звичок, традицій участі в політичних процесах, організації та проведення різного роду тестувань, анкетувань, що все разом сприятиме становленню модернізованого національного менталітету, політичної поведінки громадян. Зрозуміло, що ці напрями не Існують ізольовано, вони взаємопов'язані в просторі та часі. Важливо на початковому етапі уникнути як надмірної централізації (а може навіть монополізації), так і провіпціалізації (що може призвести до зниження теоретичного рівня) процесів формування свідомості та культури. Варто оволодіваючи (хоч і пізно) здобутками західної політичної культури, не забувати про власну культур­ну специфіку, зуміти віднайти ту золоту середину, яка дасть українському громадянству гідно повернутися до європейської цивілізації, не втрачаючи власного національного обличчя.

Складність процесів формування полягає в тому, що в Україні, де утверджується, хоч і поволі, плюралізм ідей та думок, громадянство ще не має чітко визначених політичних цінностей та об'єднується навколо певних політичних особис­тостей, їхніх програм. Це призводить до різкої зміни настроїв мас, невизначеності життєвих орієнтацій, що нівелює колишні цінності тих. хто раніше й жив краще та почувався більш захищеним.

Це в свою чергу веде до пошуків нових форм організацій, вияву інтересів, думок, створення політичних об'єднань, політичних партій, рухів, громадських формувань тощо. Зокрема, тільки політичних партій на початок 1998 р. у державі нараховувалося 53-¹⁶. Однак їхня, здавалося б, розмаїтість, відповідна система представництва інтересів громадян (а ці партії фактично відображають інтереси практично всіх основних соціальних груп, верств і прошарків) у більшості своїй не має суттєвих відмінностей між своїми програмами, що привносить чимало напруженості серед їхніх симпатиків. Здебільшого не всі партії виступають репрезентантами інтересів народу загалом, усіх соціальних груп і верств населення. Провідники цих партій стурбовані біжучими справами та прагненням поза всяку ціну здобути перемогу на виборах; вони мало дбають за майбутнє, не усвідомлюючи того, що це майбутнє принесе неминуче й все зростаюче розшару­вання населення, а відтак і потребу опиратися не на весь електорат, «а на його певні соціальні групи»¹⁵⁷.

Демократичне піднесення суспільства на початку 90-х р. увійшло в різку невідповідність із тим, що вважалося певними

нормами та рисами політичної культури в державі. Почався етап освоєння того пласту в політичній культурі, якого народ не знав і не повинен був знати; відразу ж на порядок денний вийшли глибинні проблеми поведінки людини в політиці, складнощі засвоєння елементів політичної культури, її утвердження.

Формування громадської думки

Суттєвою для політиків є вираз громадської думки як форми політичної свідомості. Саме через неї як одного з дієвих каналів демократичної політичної системи політичні структури спроможні збагнути інтереси мас І розгорнути діяльність із метою їхньої реалізації, корегування своєї роботи. Але це тільки позитивна сторона справи, оскільки громадська думка не є однорідною та відображає ставлення до політики різних соціальних спільностей або осіб. Тут політичні структури повинні виявляти мудрість, майстерність, оперативність, далекоглядність в усвідомленні суті громадської думки, щоб направити її реалізацію в необхідне для себе русло.

Значення вивчення нюансів, пов'язаних із громадською думкою, досить вагоме, оскільки дає можливість глибше пізнати відношення людей до політики уряду, владних структур, долі держави. Стосовно цієї позиції варто звернутися до досліджень, які здійснювались у межах міжнародної програми вивчення політичної культури в країнах Східної Європи співробітниками Інституту соціології АН України, Інституту соціології та Інституту політичних наук Угорської Академії Наук у 199І р. (опитування населення проводилося двічі — січень, листопад — з урахуванням специфічної політичної ситуації — розпадом СРСР та утвердженням незалежної України). Ці дослідження є досить показовими щодо визначення тодішнього рівня політичної свідомості громадян.

Отже, у січні 1991 р. значну увагу політиці в передачах телебачення приділяли лише 32 відсотки мешканців України (у публікаціях газет — 31 відсоток). У листопаді нічого практично не змінилося. І виявилося, що громадяни нової суверенної держави цікавляться політикою аж ніяк не більше, ніж у ті часи, коли вони були громадянами Радянського Союзу. Як і на початку року, тільки близько третини респондентів приділяли значної увага політиці в передачах телебачення та газетних публікаціях (при цьому частка тих, хто щодня

Проблеми формування політичної свідомості та культури • Україні

526

527

Проблеми формування політичної свідомості та культури ■ УкраЗД

дивиться телевізор, істотно знизилася — від 70 до 56 відсотків; зменшився й відсоток читачів, котрі зазначали, що «не випускають газети з рук», — від 49 до 39 відсотків)³⁸.

Давалися взнаки ті політичні реалії, до яких фактично не залучатися десятки мільйонів дієздатних рядових громадян, коли майбутнє вирішувалося не в Україні, а в Москві.

Щодо підписання Союзного договору в 1991 р., то громад­ська думка стосовно майбутнього державно-політичного устрою, лишалася вельми невизначеною. Так більшість мешканців республіки вважали себе некомпетентними щодо оцінки проекту Союзного договору з точки зору розширення самостійності республік (64 % респондентів вагалися в оцінці проекту, 11 % — вважали, що проект розширює самостійність, 9 % - що він закріплює існуюче становище, а 16 % — що він посилює централізацію державної влади). Таким чином, спостерігалася й недостатня політична компетентність, і низький рівень поінформованості. Хоча, для порівняння, згідно з даними досліджень у США, навіть не будучи достатньою мірою поінформованими щодо тих чи Інших політичних питань, американці, як правило, готові оцінювати найрізно­манітніші політичні ситуації; частка ж тих, хто не може цього зробити (визначити свою позицію в опитуванні громадської думки), не перевищує 10%, а дуже часто не сягає й 5%^.

Недостатня політична поінформованість, невисокий рівень політичної компетентності визначив і парадоксальність результатів першого в історії Радянського Союзу та України референдуму, коли більшість населення висловилася на користь збереження федеративного устрою Союзу (70,5%). й водночас ще переконливіша більшість (80,3%), відповідаючи на запитання республіканського референдуму, підтримала ідею конфедерації, в якій Україна мала б фактично всю повноту суверенних прав.

Події серпня 1991 р., проголошення Акту державної не:*алежності підпорядкували все суспільно-політичне життя в республіці :ш-альноукраїнському референдуму, на якому 1 гру­дня того ж року виборцям належало відповісти на запитання, чи підтверджують вони зазначений Акт. Це було необхідно для політиків, котрі стояли на позиціях повної незалежності України, щоб повністю перекреслити результат референдуму 17 березня.

За підтвердження Акту проголошення незалежності України проголосували 90% громадян, які брали участь у

референдумі. Брали ж участь 84% від тих, хто мав таке право. Таким чином, за незалежність України висловилося 76% усіх дієздатних її громадян. Однак ці, здавалося б, переконливі цифри все-таки не відображають реальної картини тогочасної політичної дійсності. На думку Володимира Литвина, «ніхто не спромігся ще заперечити висновки аналітиків, що з'явилася ця цифра внаслідок унікального збігу обставин: переляканий рішучими заходами російського керівництва з докомунізації український номенклатурний істеблішмент поспішно заанга-жував ідею державної незалежності й кинув на пропаганду всі підконтрольні засоби; вперше дістали простір для фронталь­ного пропагандистського наступу «демократи»: спрацював «рязанський синдром» — економічна криза в Росії створила відчутний розрив між життєвим рівнем навіть у сусідніх областях Російської Федерації та України, що виявилося в результатах референдуму»¹"¹.

Пройшло кілька років і ...передвиборча кампанія 1998 р. привнесла досить цікаві результати щодо думок із приводу раніш прийнятих рішень стосовно Союзу... Так переважна більшість опитаних — близько 57 відсотків — були готові проголосувати за партію, блок або кандидата в народні депутати, якщо вони відстоюють приєднаним України до Союзу Росії та Білорусії. Негативно поставляться до таких політиків близько 17% респондентів, що взяли участь в опитуванні, яке провела фірма «СоцісТеллап» та фонд «Демократичні ініціативи» на початку лютого 1998 р. у всіх регіонах України".

Чимало досліджень громадської думки здійснювали для розуміння та прогнозування ситуації в Україні, стану політич­ної свідомості громадян, спроможності тієї або іншої концепції інститути НАН України (зокрема Інститут філософії, Інститут соціології, Інститут економіки). Не стоять обабіч цього процесу й регіональні центри, обласні дослідницькі групи. Так Донецький політологічний центр, який займається дослід­женням політичної ситуації в Донецькій області, наприкінці 1997 р. завдяки соціологічним дослідженням прийшов до висновку, що через подібність і нечіткість висловлення своїх цілей політичними партіями та формуваннями «більшість населення не може визначити свої політичні погляди та віддати перевагу тій чи іншій партії»".

Та, на жаль, ще далеко не подолані проблеми з бюрокра­тизмом, політиканством, суб'єктивізмом у визначенні політич-

528

Проблем» формувамп памІтичноТ свідомості та культури * УкраМ

н ої свідомості громадян через вивчення громадської думки. Багато в чому опитування населення носять корпоративний характер без врахування тієї нової ролі, яку повинна відігра­вати громадська думка в розвитку демократичних відносин, участі людей у політичних процесах.

Громадська думка таким чином виступає формою, яка фіксує масову політичну свідомість, водночас вона бере участь у реалізації політичної влади, а також представляє собою сукупну думку різних соціальних груп із приводу тих чи інших явищ, подій буття.

Як показує політична практика, громадська думка є барометром у визначенні індивідуальних і колективних політичних інтересів, виступає своєрідним «дзеркалом» суперечностей, інтересів різних соціальних груп тощо. Ще б І994 р. Центр «Демократичні ініціативи» провів соціологічні дослідження, з'ясовуючи, які політичні сили вони підтри­мують. Прихильників тих, хто зорієнтований на капіталістичну модель розвитку, було лише 18 відсотків; тих, хто прагне повернутися до соціалізму, було 12 відсотків, за тих і тих, «аби не билися», зголосилося 22 відсотки. Втім нікого з них не підтримало ЗО відсотків респондентів. Нігілісти в Україні, які не сприймають жодний із шляхів розвитку суспільства, становили найвагомішу частку опитаних, а разом із конфор­містами, котрі ладні підтримати будь-кого, — переважну більшість*³. Однак у суспільстві ставлення до громадської думки зі сторони владних структур ще не набуло відповідної ваги. Ще неможливо остаточно передбачити напрямів розвитку політичних процесів, оскільки дослідження громадської думки носять епізодичний характер. Структури влади досі не надають громадській думці статусу основного регулятора в діалектиці Інтересів груп та осіб, механізмі демократизації соціально-політнчної обстановки, а також партнера в управлінській діяльності. Цей факт підкреслює певну закономірність щодо суперечливості між громадською думкою та політикою, яку проводить уряд, держава з тієї чи іншої проблеми: з однієї сторони, це показник того, що для масової політичної свідомос­ті характерне сприйняття дійсності через почуття, емоції, а не через знання, досвід, розум, а з другої, це свідчення нерозуміння правлячою номенклатуризованою елітою народу, наявність існуючого розриву між ними.

529

Проблеми формування політичної свідомості Те культурм * Україні

Щ одо проблеми формування

ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ

Реальне політичне буття. ЗМ1 здійснюють вплив на формування політичної свідомості різними шляхами, залишаю­чися ьажливішими засобами та регуляторами політичних

суб'єктів.

Формування політичної свідомості, її становлення як реальної політичної сили впливає на прогнозування та моделюваня політичних процесів, на політичне життя суспіль­ства, а через нього — на його духовні, культурні, економічні відносини; визначення напрямів діяльності соціальних груп, політичних партій, рухів і громадських організацій, політичних лідерів і звичайних особистостей. Політична свідомість є мірилом рівня політичного керівництва, державного управ­ління суспільними процесами, компетенції владних структур, виконавчої та законодавчої влади тощо.

Формування політичної свідомості йде складним і супереч­ливим шляхом. Із однієї сторони, цей процес відбувається шляхом критичного осмислення соціальної дійсності, посту­пової раціоналізації чуттєвих уявлень людей, узагальнення тієї інформації, якою вони володіють. Із іншої, за рахунок усвідомлення мсти партійного чи політичного руху, тобто приєднання до вже сформульованих оцінок і норм громадян­ської поведінки. ї нарешті шляхом емоційного прилучення до віри в справедливість, до тих чи інших політичних ідеалів. Однак навіть ці шляхи не гарантують становлення власне політичних поглядів у людини, тим більше глибоко усвідом­лених. Справа в тому, що тільки залучення особистості до активної практичної політичної діяльності сприяє закріпленню чуттєвих уявлень, віри, оцінок. І тут вже можна спостерігати відповідність свідомості людей, соціальних груп тощо рівню розвитку та потенції суспільства загалом, досконалості політичної влади. А від якості політичних поглядів еліти та електорату залежить повнота та ефективність виконуваних ними функцій (а також І результативність функцій, які виконує політична свідомість в організації та здійсненні влади).

На формування політичної свідомості значною мірою впливають не тільки внутрішньополітична ситуація в країні, а й зовнішньополітичні чинники. Формування та становлення політичної свідомості суб'єктів і масової свідомості громадян політичного характеру в нашій державі багато в чому залежить

_"Т

Проблеми ферму»»»» політичної свідомості та культури ш Україні

530

531

Проблеми формування політичної свідомості та культури * Україні

_і!

від тієї політики, яка здійснюється стосовно України її сусідами, зокрема Росією. Не стоять обабіч цього процесу й провідні держави світу, передусім США, Великобританія, Німеччина, Японія та Інші. Цей вплив носить і виключно політичний характер, однак, за своєю суттю, він скоріше заполітизований економічний. Із однієї сторони, прослід-ковується зацікавленість у максимумі демократичних перетво­рень у суспільстві, проголошенні та утвердженні загально­людських цінностей основами життєдіяльності, всіляке сприяння розвитку інформованості, комун і кативн ості тощо. У цьому плані досить показовою є позиція й провідних політо­логів світу. Так прихильник утвердження незалежності України Бжезінський вважає, що саме їй належить вирішальна роль на пострадянському просторі, наголошує на її особливому місці в Європі".

З іншої сторони, бачимо прагнення втягнути Україну в ті політичні проблеми, до вирішення яких маємо досить-таки віддалене відношення та в яких займаємо далеко не провідну роль... Спостерігається й ціла низка цінностей, що нав'язують­ся, притаманних не українській офіційній політиці, культурі, традиціям, сталим нормам, психології, буттю загалом. ЗІ сторони східного сусіда неодноразово спостерігаються претен­зії на зверхність їхньої політики стосовно України, цивілізо­ваність демократичних відносин, досконалість політичної свідомості громадян Росії тощо.

У становленні політичної свідомості суб'єктів України все більшу роль починають відігравати спеціальні програми українського телебачення: -«Україна сьогодні», «Закон є закон», інформаційно-аналітична програма «7 днів», «Ситуація», «Акценти Валерія Лапікури», «П'ятий кут» В'ячеслава Шховшека іт.п.

У той же час у вільному інформаційному просторі спостері­гається все зростаючий пресинг засобів ЗМІ зарубіжних країн на свідомість громадян, розвиток релігійної пропаганди, прагнення нівелювати культурні, духовні, мовні чинники, знеособити національні цінності.

На розвиток політичної свідомості активно впливає систематизована сукупність ідейних поглядів, які в свою чергу є виразниками та захисниками Інтересів тієї або іншої суспільної групи та вимагають підкорення індивідуальних помислів та дій якомога більшої кількості людей відповідним цілям і завданням використання влади, тобто політичної

ідеології. Актуальною залишається проблема формування державницької ідеології в Україні. Політична ідеологія здійснює великий вплив на політичну поведінку суб'єктів, тільки поєднуючися з психологією людей. Таким чином, відбувається становлення політичної психології - практичної свідомості суб'єкта влади, такої сукупності духовних утворень, які сприяють відпрацюванню в людини безпосередніх мотивів та установок політичної поведінки. І ця поведінка має досить широкий вияв у політичних процесах, внутрішньополітичних і міжнародних відносинах.

Усвідомлений або рефлектований вияв політичної психо­логії в політичній свідомості суб'єкта залежить від сприйняття ним таких основних ідеологічних форм, як політичний ідеал, принципи та норми, а також їхнє втілення в реальному житті. Сггостерігається це безпосередньо в процесі боротьби за владу, виборчої кампанії, як теоретичного, так і практичного плану тощо.

Зрозуміло, що психологічна мотивація політичної поведін­ки суб'єктів опосередковується також груповими формами свідомості, тобто уявами тих соціальних і функціональних груп, через які людина реально включається в політичні відносини. Визначення провідних політичних установок і форм політичної поведінки також залежить від розуміння людиною співвідношення загальних та особистих інтересів, психоло­гічного клімату, діючого в групі, тих звичок і стереотипів, що там склалися. Саме тут спостерігається чимало проблем. Так, якщо відштовхуватися від практики боротьби за місця у Верховній Раді України, виборІв-98, то на політичну психо­логію громадян активно вплинули не стільки програми, ідейні установки тих чи інших політичних угрупувань, партій, особистостей, скільки ті звички й «стереотипи» «кращого» минулого. Не обіцянки та прожекти різних політичних об'єднань зіграли тут вирішальну роль, а, на нашу думку, той політичний досвід і ті політичні настрої, які супроводжують людей у повсякденному житті.

29 березня 1998 р. здобули перемогу в основному т.зв. «ліві», виграшна позиція яких базувалась на фоні економічних негараздів у суспільстві, погіршенні рівня життя людей, які звикли ще, на жаль, покладатися на «розумні рішення зверху». Психологічний стан політичної свідомості електорату ще не дає йому можливості перебудуватися, побачити перспективу майбутнього кращою, ніж «комуністичного минулого»,

532

Проблеми формування політірмоГ іі та культури ■ УкраЗД

п остійно, а не час від часу, брати участь у політичній діяльності.

Зберігається й надалі протистояння в суспільній свідомості між прихильниками старого, соціалістичного суспільства та прихильниками «нового» національно-демократичного спрямування; представниками неототалітарних і нових (нацІонал-демократичпих) цінностей та ідеалів і політичних партій, які їх представляють.

У формуванні політичної свідомості чимала роль належить елементу відчуття можливості впливати особисто на політичні процеси. Без цього відчуття фактично неможлива будь-яка реалізація політичної активності особистості та тим більше політична ефективність. Комплексне соціологічне дослідження (КСД) Інституту соціологи НАН України виявило (дані початку 1997 р.), що більшість населення України скептично оцінює можливість участі «простих людей» у політичному житті держави. Різні КСД констатують, що навіть суто пізнавальний інтерес до політики виявляє менше половини опитаних, а в активних формах політичної діяльності бере участь від 1 до 2 відсотків населення різних регіонів країни*⁵.

На формування політичної свідомості людей впливає ще один елемент, який досить виразно свідчить про єдність суспільства, характер І відмінність його від інших. Мова йде про менталітет суспільства. Щодо поліетнічного суспільства, то в ньому досить складно сформувати єдиний для всіх менталітет, щоб він відповідав інтересам народу цілої держави. У сучасній Україні, на нашу думку, її корінний, иайчисельніший народ — український не має цільного менталітету перш за все в політичній площині. Формування єдиного менталітету гальмується різними рівнями свідомості, умовами соціального середовища тощо навіть серед одного етносу (зокрема серед українців Сходу та Заходу України), а тим більше, коли мова йде про десятки етносів. У сучасній Україні проживають представники понад 110 націй і народностей, етнічних груп різних вірувань (у державі налічується біля 70 офіційно зареєстрованих церков, конфесій, деномінацій) тощо, що складає в свою чергу величезні труднощі на шляху формування менталітету всього народу України, державницької політичної свідомості людей, об'єднаних однією долею.

533

Проблеми формування політичної свідомості ті культури ■ У