Політичне мистецтво

Політика та музика

Одне з важливіших місць в політичній культурі займає політичне мистецтво, яке є засобом спілкування людей, їхньої просвіти, збагачення знань про світ і про самих себе, окрім того, воно є образним виразом пануючої політичної доктрини та режиму, способом виховання людей на основі певної системи цінностей і джерелом високих естетичних переживань і радостей. Таким чином політичне мистецтво як певне суспільне явище являє собою складну систему цінностей, які характе­ризуються співвідношенням пізнавальної, оцінкової, творчої та знаково-комунікативної функцій. Зрозуміло, що всі ці функції злиті в одне, однак у залежності від моделі політичної культури та конкретних обставин їхнє співвідношення в засобах художнього впливу на людину змінюється, тому тривалий час можуть домінувати одні або інші функції. На відміну від інших типів мистецтва, політичне є більш функціональним у межах політизованих суспільств, оскільки воно має чи не найбільш прагматичне, прикладне значення — мобілізувати, захищати, розвивати певну політичну систему, певний політичний режим і формувати його модель культури.

Чи не найбільш доступним і зрозумілим видом політичного мистецтва є музика в різних її жанрах. її доступність пояс­нюється тим, що такі Гі жанри, як пісня, балада, в т.ч. авторська пісня, безпосередньо впливають на буденну свідомість найширших мас слухачів. Це відбувається на емоційному, а навіть дещо підсвідомому рівнях, оскільки людина в нормаль­них умовах живе в певному ритмі та ці найпростіші жанри музики співпадають із життєвими ритмами буденності людини, то її сприйняття проходить дещо підсвідомо, як і запам'ято­вування. Найпоширенішими є політичні пісні, які можна поділити на патріотичні, месіанські, героїчно-епічні. Мелодія пісні становить узагальнений вираз образного змісту ЇЇ тексту, мелодія та текст є подібними за структурою, вони складаються з рівних побудов — строф або куплетів⁷⁴. Від того, що в піснях мають місце повторення певних частин, загальна сила впливу пісні посилюється. Дуже поширеними є патріотичні пісні, які оспівують любов до Батьківщини, закликаючи на її захист та

жертовність в ім'я свого народу, нації. До таких пісень відноситься перш за все «Марсельєза» та радянська пісня ♦Священна війна» (О.Александров). Месіанські пісні прита­манні націям, які займаються політичною, економічною, військовою, культурною експансією, прагнуть розширення свого впливу. Це, як правило, пісні маршового типу, вони бадьорі, веселі, прославляють культ успіху, сили та величі певної нації. До таких належать німецька пісня «Хорст Вессель» та певною мірою твір Єжена Погьє «Інтернаціонал» або «Пісня про Батьківщину» Ісаака Дунаєвського.

До героїчио-еігічних творів можна віднести різні пісенні балади, музичні перекази, які спираються на складені народом твори, присвячені визначним героям, легендарним подвигам. В Україні такі твори ииконувалися кобзарями, що в своїх думах оспівували визначних політичних діячів, героїв, які прославили народ своїми подвигами. В Європі до пісень такого типу відносяться «Пісня про Роланда», скандинавські саги тощо. В епоху Середньовіччя склалася певна культура пісень, змістом яких були подвиги рицарів під час хрестових походів або численних воєн, розвився культ виконавців таких пісень — піснярів-трубадурів.

До особливого жанру музичної політичної культури належить такий вид героїчно-епічних творів, як гімн. Гімн — це, як правило, урочиста пісня політичного змісту, яка в символічний спосіб висловлює цінності певної політичної системи, владного режиму, його окремі стратегічні цілі та ідеали. Гімн становить, якщо він затверджений владою, легітимну хвалу певної держави, нації. Тому національний гімн — це музичний еквівалент державного прапора, герба, певне відображення характеру нації, один із вищих державних символів, закріплений в більшості сучасних конституцій як вираз Духу нації. Так Ст. 20 Конституції України стверджує, що державний гімн України — це гімн на музику Вербицького з словами, затвердженими законом.

Близькі до політичних пісень твори, які використовують відроджені в 40-х р. XX ст. традиції пісень типу «шансоньє» (авторської пісні) — пісень, текст яких складали самі співаки, вони ж створювали для них і музику. В колишньому СРСР такими були відомі пісні Булата Окуджави та Володимира Висоцького. Досить нагадати про пикл пісень «Сьнювья уходят в бой» Висоцького у виконанні самого автора. Секрет їхнього успіху та впливу на слухачів значною мірою полягав у синтезі

Політична мистецтво та лггерггура

274

275

Політичне мистецтво те /тГтврятурз

патріотичного, героїчно-епічного тексту з специфічним, не сильним, просто нормальним, буденним голосом виконавця під гітару, без піротехнічних та шумових ефектів, шоу-герлз, це пісні -«одного з нас»-. До цього жанру належать пісні, які виконувалися на естраді, інколи сатирично-критичного змісту, спрямовані на легку критику режиму, таку собі «фронду». Щоправда, так було не завжди, якщо згадати пісні Едіт Піаф часів фашистської окупації. Незважаючи на терор, вона «співала, що хотіла, та тим, кому хотіла. Коли Геббельс поставив вимогу, щоб співачка виступила перед нацистською елітою, зухвалий Горобчик (так називав її Луї Леплє, і такою увійшла вона в безсмертя — Б.К.) спізнився на дві години. Вона кидала нацистам виклик, як і кожному в своєму житті. Коли Піаф звинуватили у виконанні французьких націоналістичних пісень і наказали припинити їх виконання, співачка кинула: «Ніколи,..»⁸⁰.

Видається, що до цього напряму музичної політичної культури належить І маршова музика, яка має безпосередньо політичне звучання. Марші вирізняє чіткий розмірений темп, ритм, музика маршів носить активний, мужній характер і супроводжує будь-які парадні військові заходи, рух війська і великих організованих мас людей. Воїш часто виконуються для піднесення духу населення тощо.

Відомі класичні симфонічні марші Георга Генделя, Людвіга Бетховена, Шарля Гуно, Ріхарда Ваґнера, Джузепне Верді, Миколи Глінки, Петра Чайковського, С.Чернецького, Семена Гулака-Артемовського, Арно Хачатуряна. Певні марші вико­нуються з приводу появи або певних ритуальних дій керівництва певних держав. Наприклад поява Птлера на зібранях, як правило, супроводжувалася музикою спеціального маршу. У СРСР значні політично-військові заходи супроводжувалися урочистим маршем Глінки «Слався, слався...» і піснею «Червона Москва».

Звичайно, важко виділити окремо твори оперної чи симфонічної музики, що мали б виключно політичне значення, тим не менше саме такими є опера Глінки «Іван Сусанін», твори Ваґнера, окремі симфонії Дмитра Шостаковича, Сергія Прокоф'єва та інших.

Як окремий вид політичної пісні в кол. СРСР можна виділити хорові пісні у виконанні хорів (наприклад Ансамбль пісні та танцю Радянської Армії ім. О.Александрова), які мали в репертуарі переважно пісні політичного змісту. Оцінюючи

вплив політичної пісні на свідомість громадянства, варто зазначити її активний характер, певний тиск на емоції, психіку людей. Важливим елементом впливу музики було її виконання видатними артистами, естрадними групами, оркестрами. Тоді пропорційно зростала роль керівників груп, диригентів тощо. Зрозуміло, що політична пісня, виконана знаменитим співаком або хором, коли за диригентським пультом стояв чи Олександр Свешніков або Самуїл Самосуд, Бруно Вальтер або Вільгельм Фуртванглер набувала загальнонаціонального значення. Досить абсолютизованим прикладом, ролі значення музики в політичному вихованні громадянства можуть бути слова Геббельса: «У сфері музики ми є насправді вибраним народом на світі й не лише з огляду на саму музичну творчість, але також у результаті адекватного та вірного її сприймання, що становить справжній привілей найширших мас німецького народу»⁸¹. В свою чергу в_СРСР музичний самоучка червоний маршал Ворошилов (великий любитель хорового співу) був призначений головою Комітету зі справ мистецтва, причому ка вечірках у Сталіна він часто організовував різні співи хором і сам виконував соло.

Політика та образотворче мистецтв/?

Якщо музика може емоційно збуджувати, запалювати до політичної активності, діючи через органи слуху- (часом із поєднанням образів виконавців) на підсвідомість людіжи, то образотворче мистецтво в різних його жанрах панує в свідо­мості людини за допомогою образів, творів живопису, скуль­птури, декоративно-прикладного мистецтва. Живопис має в своїй структурі певні форми, що несуть політичне наванта­ження, це стосується в першу чергу батального живопису як суто живопису та як теми прикладного мистецтва, одного з найдавніших в історії людства. У залишках лакованого грецького посуду (амфори й кратери) часто зустрічаються батальні сцени Троянської війни або подвигів Геракла, вдісея тощо. Ще один взірець батального живопису — це кольорова мозаїчна картина про битву Александра Македонського на р.Іссі. Батальні картини Середньовіччя присвячені війнам Карла Великого, завоюванням норманів, різним епізодам із хрестових походів. Новий час поклав початок формуванню відомих сьогодні живописних шкіл політичної баталістики — італійської (Пьєтро Учелло, Паоло Веронєзе), німецької (умовно можна почати відрахунок від Ганса Ґольбейна), французької (Шарль Лебрен. Франс ван дер Мейлен).

Політичне мистмігао та література

276

277

Політичне мистецтво та література

Особливо бурхливо почав розвиватися батальний живопис у XVIII — XIX ст., що було пов'язано з загальноєвропейськими війнами, революціями та іншими великими соціальними катаклізмами. Політична тематика знайшла своє значне відображення в такій течії європейського мистецтва, як романтизм (кінець XVIII ст.). Характеризуючи романтизм загалом, необхідно підкреслити його важливу рису як не просто відтворення тих чи інших історичних подій, а активне перетворення мигцем дійсності в напрямку втілення худож­нього ідеалу в образі певних яскраво зображених політичних подій, осіб тощо. Романтизму були притаманні демонстративна умовність, парадність, певний символізм, пафос і трагічність. Для прикладу наведемо творчість французького митця Жака Давида, який, спираючись на спадщину Античності. Рафаеля, скульпторів Жана Жіро, Ж.Ламарі, сформував національну школу політичного живопису. її початком можна вважати полотно «Клятва Гораціїв», де «ніщо не відволікає нас від цього дивовижного конфлікту між обов'язком і почуттям, очищеного від столітнього пороху та неминуче хвилюючого нас»⁸², далі була антиабсолютистська картина «Ліктори приносять Бруту тіла його синів», однак пізніше Давид зрадив ідеалам молодості, став «першим живописцем імператора* Наполеона. Придвор­ний живописець (колишній член Конвента) Давид написав величні полотна «Коронування імператора Наполеона та Імператриці Жозефіни...», «Роздача імператорських прапорів» та багато інших, серію портретів визначних політичних діячів, батальні картини й картину «Леонід при Фермопілах». Графиня Ленуар-Ларош писала: «Якщо коли-небудь буде споруджено меморіал французькій армії, ця картина, я вірю, знайде своє місце,...воїни стануть приходити до цієї картини, щоб навчитися вмирати за Батьківщину та закон, а законодавці будуть складати закони, які спонукатимуть воїнів жертвувати своїм життям»*³. Із зовсім інших позицій історичні події, політичну боротьбу свого народу зображав іспанський художник Франціско Гойя. На противагу парадним батальним картинам Давида в Гойї домінує гротеск, трагічний пафос. Картина «Розстріл повстанців...» та серія офортів «Жахи або нещастя війни» змальовували епізоди боротьби, героїчні подвиги, жорстокість завойовників, опір народу, в інших його творах знайшли відображення боротьба проти феодального гноблення, антинаполеонівські протести. Разом із тим традиції Давида продовжили Олександр Гро, Ф.Жерар. Пафосом

Великої французької революції пронизані деякі картини Ежена Делакруа*¹.

Історичні події вітчизняної історії теж стали темою творчості українських, російських живописців. Від Київської держави, окрім розписів культових споруд, майже нічого не збереглося. Лише в ХУ'І-ХУІІІ ст. починає широко розвиватися батальний та Історичний живопис⁸⁵. Як можна судити, він існував насамперед у вигляді церковних розписів, чи не перший з них — це батальна сцена, де зображено, як запорожці на чолі з Констянтином МокІєвським відбивають напад татар на Київ, яка була виконана в І698 р. за дорученням київського полковника Мокієвського в прибудові до божниці Юрія Долгорукого в с. Старогородиці поблизу м.Остра. У XVIII ст. в Росії й в Україні значних успіхів досягає історичний живопис, який, як тоді вважалося, лише один здатний змалювати героїчні постаті минулого, події світової та вітчизняної історії. Художники звертали велику увагу на відтворення характерів діючих осіб, їхнього одягу, інтер'єру. Здебільшого композиція трактувалася як вишукана театральна дія, часто використо­вувалася ідеалізація подій, алегорія. Видатним майстром історичного жанру був народжений на Полтавщині Антон Лосенко, який став директором Академії мистецтв, засновником класицизму та історичної школи в російському академічному живописі («Св. Апостол Андрій Первозванний», «Володимир і Роґніда»)⁸⁶. Його учні — Іван Акімов, Іван Соколов теж працювали в історичному жанрі. Після Лосевка значним живописцем, який зображував історичні сюжети, став Григорій Угрюмов, який, крім зображення подій російської історії, створив картину «Ян Усмар», де було відтворено міфічний епізод війни Києва з печенігами.

Політичні процеси, які мали місце на сході Європи на початку XIX ст., знайшли своє відображення в живописі Григорія Лапченка, Олександра Іванова, Івана Лучанінова та інших. Пізніше кілька полотен на Історичні теми створив художник Костянтин Трутовський, однак найбільший внесок зробив Микола Самокиш, який вважається батьком українсь­кого батального живопису. Серед російських живописців світової слави варто назвати Миколу Ґе, Івана Рєпіна, В'ячеслава Шварца, Василя Сурікова, Василя Верещагіна⁸⁷. Утвердження Імпресіонізму, постімпресіонізму, символізму зробило досить проблематичним існування історико-баталь-ного жанру живопису, однак великі політичні потрясіння

278

Політичне мистецтво та література

X X ст. актуалізують в ті чи інші періоди цей жанр і тоді знову народжуються полотна, які несуть значний заряд емоційно-художньої сили, великого патріотичного звучання. Свого роду попередженням стала картина Пабло Пікассо «Ґерніка», де автор не просто показав жах війни, а хіба першим з митців (не тільки живописців) показав справжнє обличчя фашизму.

Значне політичне навантаження несе портретний живопис, початки якого знаходимо ще в Античності, спочатку в зображенні міфічних героїв, царів, імператорів, видатних полководців, державних діячів. Зрозуміло, що з тих часів до нас дійшли лише окремі зразки переважно настінного живопису (Філоксен), мозаїки. Значно більше пам'яток портретного живопису дійшло до нас із Середньовіччя теж у вигляді настінного живопису, мозаїки. Це портрети імператора Юстініана та його дружини Феодпри в Равенні, імператорів Лева Мудрого, Константина в Константинополі. Відродження почалося з портретів Рафаеля та Тіціана, який створив тип репрезентативного портрету, так поширеного в наступні два століття. Яскравий психологізм започаткував художник Ель Ґреко, що знайшло подальший розвиток у творчості Родрігеса де Сілва Веласкеса, Лукаса Кранаха.

Загалом портрети владних суб'єктів несли в собі значне політичне навантаження, оскільки дуже важливими були портрети монархів, які становили, як вважають німецькі дослідники Аитон Шіндлінг і Вальтер Ціглер, своєрідну «модель» системи категорій, то визначали той ідеальний образ, якому вони самі прагнули відповідати, так само, як і образ, в якому вони виступали перед поглядом публіки. «Ці дані дуже важливі для описування життя монарха, оскільки монарший двір був душею монархічної держави»⁸⁸. У зв'язку з цим розглянемо, наприклад, порядок роботи над портретами англійської королеви Єлізавети І. Отже, у 1565 р. було видано документ, яким заборонялося тиражувати портрети королеви доти, поки не буде написано портрет-взірець, який дозволить робити з нього копії. Існували затверджені версії королівського портрету, які широко копіювалися. Усі портрети Єлізавети І відповідали лише кільком дозволеним взірцям. Починаючи від 1579 р. її портрети набули алегоричного характеру з символіч­ним зображенням якостей і царських намагань королеви. «Королівський портрет перестав бути зображенням і став засобом пропаганди»⁸⁸.

279

Політичне мистецтво та література

X VII — XVIII ст. — цс час панування бароко, тоді в жанрі політичного портрету працював К.Маратта, а також представ­ники фламандської школи Пітер IIауль Рубенс, Антоніс Ван Дейк, які створили галерею парадних портретів. Ван Дейка називали «головним майстром в області портретного живопису Європи»⁴⁰. Іншим законодавцем парадного портрету став французький художник Гіацинт Ріго, який написав відомий портрет Людові ка XIV; прославилися також послідовники цього художника — Жан Наттьє, Л.Токке. Англійську школу політичного портрету представляв Томас Гейнсборо.

Традиції парадного політичного портрету продовжили в XIX ст. Давид, Жан Енґр, Поль Деларош, ТЛоуренс, Ж.Мейс-соньєтаінші. XX ст. стало часом реалістичного портрету, хоча в державах, де панував тоталітарний режим, мав місце ренесанс, здавалося б, вже давно відмерлого портретного жанру — дуче й фюрера малювали знову, як раніше, при всіх регаліях, на тлі напівфантастичних пейзажів і т. п.

Значними *г традиції політичного портрету в українському та російському живописі. Чи не найдавнішими є фрескові портрети членів сім'ї князя Ярослава в Софійському соборі в Києві, що стали першими зразками світського живопису в українському мистецтві. Після періоду занепаду в XVI — XVII ст. традиції українського політичного портрету були не лише відновлені, але й розвинуті. Портретний живопис у цей період розвивався в двох напрямах. Перший — це характерний для старого українського живопису донаторський портрет, в якому політичних мужів, вищих духовних осіб зображали в репрезен­тативно-молитовній позі. Такі портрети вміщувалися в церквах та костьолах, побудованих на кошти зображених осіб. До найраніших портретів такого типу належать портрети Гербур-тів. На Лівобережній Україні однією з перших робіт цього жанру був портрет Петра Котелеця — «Козака його королів­ської милості», засновника містечка Велика багачка (1640 р_).

Другий напрям в українському портретному живописі розвивася в Галичині, де львівський живописець Войцех Стефанович (кінець XVI ст.) створив портрет С.Баторія, князя Костянтина Острозького, Р.Сангушка, Костянтина Корнякта та інших⁹¹. У XVIII ст. набрало розмаху створення групових портретів, так у 1722 р. було розписано центральну стіну Троїцького храму київської Лаври, де було зображено групу козаків на чолі з гетьманом Іваном Скоропадським, в Лаврі ж

Громадянство;

■ід ідей до комцалцій

28

29

Громадянство: ■ід ідей до комцвпцШ

Ідеї та концепції громадянства за часи формування лібералізму

Новий час, утвердження раціоналізму, буржуазні революції та формування політичних доктрин лібералізму відродили поняття «громадянин». Починаючи від середини XVI ст., це знайшло яскравий вираз у працях деяких мислителів, насам­перед у Жана Бодена, який у праці «Шість книг про Державу» присвятив поняттю «громадянин» шостий розділ першої книги «Про громадянина та про різницю між підданим, громадя­нином, іноземцем, містом, міською общиною й Державою». Боден наголошував, що громадянин є вільним підданим, який підпорядковується верховній владі, його свобода обмежена, але не зникає зовсім (цим він відрізняється від раба, який є підданим, але не громадянином). Головною ознакою ж громадянина є підпорядкування верховній владі, тому не можна бути громадянином двох держав і не можна вільно переходити від одного підданства до іншого, хіба що за дозволом верховної влади. (Верховна влада, за Боденом, є постійною й абсолютною; влада держави — суверенною).

Гоббс у книзі «Про громадянина» (1642), заперечуючи тезі Арістотеля, що людина за своєю природою є істотою політич­ною, здатною до суспільного життя, стверджував, що в дійсності людина за природою є егоїстичною та її прагнення жити в суспільстві викликано пошуками вигоди, слави, пошани, привілеїв, тобто любов'ю до себе, а не до інших¹⁵. Тому «мірилом права є користь», із чого Гоббс робив висновок, що «природним станом людей, до того, як вони об'єдналися в суспільство, була війна, і не просто війна, а війна всіх проти всіх»¹⁶. Однак за такого стану (стану війни) безглуздо очікувати збереження життя людей. «Тому прагнення правдивого розуму полягає в тому, що потрібно шукати миру, доки ще існує якась надія на його осягнення»¹⁷. Під правдивим розумом (гесіа га(ю) у природному стані людей Гоббс розумів «власне правильні міркування кожної окремої людини про здійснені нею дії, що можуть спричинити вигоду або шкоду іншим людям». Далі він підкреслював, що в додержавному стані кожен має повну свободу, яка не дає позитивних результатів, у випадку ж встановлення держави, «всякий громадянин утримує за собою стільки свободи, скільки вистачає для доброго й спокійного життя»¹⁸. Отже, люди стають громадянами тоді, коли вони переходять від додержавного життя до життя в державі. Поза

державою, вважав Гоббс, панують війни, страх, бідність, самотність, варварство, дикість і темрява, у державі «панує розум, мир. безпека, багатство, благопристойність, суспільство, вишуканість, знання та прихильність»¹". За цих умов люди й є громадянами, що обумовлено, окрім вищезгаданого, низкою законів, яких вони повинні дотримуватися. Крім того, Гоббс окреслив 20 основних природних законів, які вій ототожнював із моральними, та зазначив, що громадяни можуть легко зрозуміти, чи їхні дії будуть суперечити природним законам чи ні, використовуючи універсальне правило — «не роби іншому того, чого не хотів би, щоб зробили тобі»²⁰. Разом із тим, Гоббс ототожнював поняття «громадянин» і «підданий», не виділяю­чи специфіку залежності громадянського стану від форми політичного устрою — монархії або республіки. Це поясню­валося тим, що, визнаючи існування лише трьох форм держави (демократії, аристократії та монархії), Гоббс кращою вважав абсолютну монархію²¹, в якій піддані утворюють масу (маса складається з громадян), а король (як це не парадоксально) є народ²² (під ним вій розумів державу). Провідним для Гоббса було твердження, що абсолютна влада монарха має повний суверенітет і складає важливішу передумову спокійного й щасливого життя громадян, оскільки вона (влада) охороняє їх перед небезпекою громадянської війни. Це було особливо актуальним для тодішньої Англії, яка стояла на порозі такої війни. Окрім того, Гоббс зауважив щодо суті громадянства, що людина «стає схильною до суспільного життя не за своєю природою, а внаслідок виховання»²³. Отже, освіта, культура та знання мають неабияке значення для формування політичної людини, першою сходинкою до якої було поняття «підданий». За Гоббсом, людина стає громадянином тоді, коли вона готова укласти договори, укладає їх і залишається вірною їм, вступає в союзи та виконує взяті на себе зобов'язання.

Самуель фон Пуфендорф у першій частині праці «Про обов'язок» писав про обов'язки людини, у другій — про обов'язки громадянина. Він обмежував кількість громадян тими особами, які, за першим об'єднанням сімей, заснували державу та їхніми нащадками за батьківською лінією. В основу поділу людей на громадян за народженням та громадян натуралізованих Пуфендорф поклав принципи шляхетності, якою одні володіють, інші — ні.

Дещо інакше трактував поняття «громадянин» Джон Локк, який розкривав його зміст через аналіз людського суспільства,

Політичне мистецтво та літератур»

280

381

Політичне

та література

у Великій Успенській церкві було зображено велику галерею державних та церковних діячів (85 осіб), у т.ч. портрет Богдана Хмельницького. Вслід за західною традицією все частіше портрети гетьманів набували парадного характеру, таким був наприклад портрет «Б.Хмельпидький з полками», виконаний у другій чверті XVIII ст. для Суботівської церкви. Біля ніг гетьмана було схематично зображено територію України та булавами відзначено розташування полків. Запорожці під знаменами, козацький герб з українською військовою аркату­рою, намет, що символізував Запорозьку Січ, група поляків, що схилилася перед Богданом — усе це підпорядковано виявленню величі полководця. Ще більш пишними були портрети великої козацької старшини й духовенства, визначних вчених тих часів¹". Від середини XVIII ст. посилилася увага до зображення багатого одягу, зброї та різних вишуканих побутових предметів на парадних портретах. Визначним майстром портрету був Володимир Боровиковський. який всупереч моді писав портрети, на яких люди зображалися серед природи, що перетворювало картини на шедеври, повні яскравого рожевого, світло-зеленого, голубого кольорів, неповторного колориту, чарівної майстерності. У XIX ст. портретний живопис спро­щується, він стає реалістичним, більш лаконічним, окрім політичних, державних мужів з'являються портрети рядових козаків, учасників політичних процесів. Це знайшло своє відображення в творчості Тараса Шевченка, Костянтина Трутовського. Традиції українського портрету продовжив пізніше Олександр Мурашко, талант якого не мав рівних серед українських митців початку XX ст.

Майстрами портретного політичного живопису були російські митці — Орест Кіпренський, Ге, Суріков, Валентин Сєров. У часи існування колишнього СРСР ці традиції знайшли своє відображення в роботах майстрів живопису — Олександра Герасимова, Ісаака Бродського, Павла Коріна, Володимира Сєрова, Дмитра Налбадяна, Іллі Глазунова, Михайла І Пилова та інших.

Політичне в скульптурі та архітектурі

Віддавна мистецьким втіленням політичного є скульптура та архітектура. Починаючи від скульптур єгипетських фарао­нів, їхніх усипальниць-пірамід, скульптурних портретів римських імператорів, їхніх палаців, статуй державців Європи до архітектурних комплексів різних гілок влади в Нові часи

(парламентів, судів, будинків урядів і палаців президентів) та державних ансамблів, скульптурних груп «новітніх» часів — такий шлях розвитку політичної скульптури та архітектури Європи, Америки. До них варто додати цілу низку культових споруд — величних християнських храмів, які ще донедавна відігравали визначну роль в урочистих політичних церемоніях, політичних подіях національного значення. Це Собор Паризь­кої Богоматері, собори в Реймсі, Римі, Франкфурті, Лондоні. Суто політичну роль відігравали спеціально споруджені колони, тріумфальні арки від часів Риму й до наших днів. Це й колона імператора Трояна, тріумфальні римські, паризькі, московські арки, Бранденбурзькі ворота в Берліні тощо. Варто зауважити, що, як правило, великі імперії поспішали увіковіч-нити себе в каменю як в минулому, так і сьогодні. Доходило до смішного: наприклад після заледве кількох років існування третій рейх вже отримав помпезний комплекс для партійних з'їздів у Нюрнберзі. За велінням фюрера почалося гарячкове будівництво в столиці держави, де за кресленнями його особистого архітектора було зведено будівлю нової імперської канцелярії, окрім того, було почато будівництво (скоріше це була перебудова) майбутньої столиці всесвітнього третього рейху. Шпеєр згадував, що вже в 1936 р. отримав завдання опрацювати проект Купольного палаиу, Парадної вулиці Берліна та інших споруд. Через кілька років уже існував великий макет палацу, що мав бути найбільшим у світі (який мав би вміщувати від 150 до 180 тис. осіб); палац і п'яти-кілометрову Парадну вулицю мали завершити будувати в 1950 році, біля Купольного палацу мав бути споруджений колосаль­ний палац Гітлера, що мав би разом із садом площу в 2 млн. кв. м. Як писав Шпеєр. Гітлера досить неприємно вразило рішення Сталіна розпочати будівництво в Москві Палацу Рад, який би майже на кілька десятків метрів був вищим від Купольного палацу⁹-¹. Архітектурним змаганням диктаторів незабаром прийшов кінець, тим не менше в колишньому СРСР уже сьогодні виникли проблеми з ремонтом збудованих у Москві помпезних висотних адміністративних будинків, деяких архітектурно-скульптурних меморіалів. Деякі парадні будівлі в той же час мали виконувати політичні функції захисту влади автократів. Якось з цього приводу Птлер висловився: «Не можна ж виключати такого, що одного разу я буду змушений приймати непопулярні рішення. Це може призвести до бунту.

Пщфпічм» мистецтво

те лІг*р«ту|>*

282

283

Лолгичне мистецтво та література

ї тону заздалегідь потрібно приймати заходи: усі вікна будинків, які виходитимуть на цю площу (величезну площу ім. Гітлера - Б.К.) повинні мати важкі куленепробивні ставні, двері також треба робити зі сталі, а єдиному виходу на площу надати ще й важкі запізні решітки. Це все необхідно зробити, щоб центр рейху можна було в разі потреби захищати, як фортецю»¹*⁴. Через півстоліття, на початку 90-х р. ця думка диктатора набрала актуальності, коли декому прийшлося відбиватися серед білого дня у власній столиці в будівлі парламенту від танків і демократів...

Важливою частиною політичної культури XX ст. стали багаточисельні погруддя, скульптури авторитарних політичних лідерів, ціла система функціональних будівель-приміщень для політичних керівників різного рівня, будинків політичного виховання тощо. Цікаво, що ніхто не будував будинків парламентів, судів, зводилися лише приміщення правлячих партій, виконавчої влади та її структур. У фашистській Італії, нацистській Німеччині, у СРСР повсюди стояли вирубані з каменю різні дуче, фюрери та вожді. Як правило, вони були статичні, у величних позах, зображалися як промовці, батьки вітчизни, які поринули в думки про майбутнє та турботи не лише своєї держави, а й цілого людства. Однак, якщо в Італії та Німеччині таких монументів все-таки було не так і багато (може не встигли?), то в СРСР ця справа перетворилася на пам'ятникоманію. Пам'ятники встановлювалися практично в усіх публічних місцях: від столиці й до найглухіших сіл, кожна область змагалася за оригінальність відтворення образу любимих вождів у всяких ракурсах (за півстоліття лише на Львівщині з'явилося понад 3 тис. цих ідолів). Можливість закарбувати в матеріалі особу самого вождя надавалася лише довіреним скульпторам, за це режим відплачував їм всілякими нагородами, вони ставали лауреатами премій тощо. Згадаймо митців Миколу Андреева, Михайла Анікушина, Матвія Манізера. Великого політичного змісту набрали скульптури, пам'ятники роботи Євгена Вучетича, Віри Мухіної, Івана Шадра. Водночас варто зазначити, що в державах ліберальної демократії здавна встановилася традиція утримувати в доброму стані, будувати нові будівлі парламентів, верховних і регіональ­них судів, приміщення деяких інститутів виконавчої влади. Очевидно, що не може бути такого становища, коли в державі, яка претендує бути правовою, приміщення судової влади

знаходяться в неиристосованих для цього жалюгідних примі­щеннях. Влада, яка себе не поважає, не має права вимагати поваги від своїх громадян...

Політичні проблеми в художній літературі

Коротка генеза політичної проблематики в літературі

Поряд із живим словом (логосом), величезну роль відіграє писемне слово. Європейська історія спирається на античні пам'ятки красного письма - «Іліаду» та «Одіссею», які датовані IX — VIII ст. до н.е., та їхнє авторство приписують Гомерові. Фабулою цих епічних поем служила політична історія давньої Греції, правління Героїв, аристократи. Інші більш пізні твори, що дійшли до нас, як правило, теж присвя­чені різним політичним подіям, діяльності видатних мужів. Уже тоді мала місце диференціація писемного слова; поряд із поезією виділилася мемуарна література, життєписи Героїв, полководців, державних діячів, з'явилися описи різних визначних політичних подій, просто художня лігєратура на політичні теми. Серед авторів назвемо Плутарха, Таціта, Ксенофонта, Цезаря, Марка Аврелія. Звичайно, що ці твори мають непересічне наукове значення, вони стали важливими джерелами пізнання епохи Античності.

Середньовіччя дало значне зростання жанрів літератури на політичну тематику — епічні поеми (французькі, сканди­навські), різні хроніки, низка наукових досліджень, автори яких не оминали й проблем політичної теорії. У XII ст. в Північній Франції вперше з'явилися рицарські романи, які пройшли три цикли розвитку — античний, бретонський та візантійський (найвідоміший серед них — роман «Трістан та Ізольда»).

Не стояла осторонь й наша Вітчизна, згадаймо «Првість врем'яних літ», «Слово о полку Ігоревім*- тощо.

Із появою газет та журналів особливої сили набувають політична публіцистика та сатира, у г.ч. памфлети. Важко, однак, переоцінити внесок Уільяма ІПекспіра в розвиток політичної літератури, драматургії зокрема. Виписані ним персонажі — королі, придворні, члени їхніх сімей — живуть у безперервній боротьбі за владу, застосовуючи при цьому повний арсенал різних засобів. Влада та любов не милують нікого; вінценосних батьків скидають власні діти, дружини вбивають своїх чоловіків і навпаки, усе дозволено заради свого панування, усі грають свої ролі — «Увесь світ — театр!»

ПшАтичие мистецтво та література

28Л

285

Лолтмчн* мистецтво та література

Творчість Шекспіра здійснила значний вплив на Вольф-ганга Ґете, Вальтера Скотта, спираючися на неї, Олександр Пушкін вирішував проблему «поетичного історизму» в «Борисі Годунові»⁵⁵. Вплив Шекспіра прослідковується й у піонера історичного роману Скотта. Його роман «Пуритани» започат­кував напрям романтичних Історичних книг, в яких зображені політичні процеси в Англії протягом багатьох століть, а роман «Айвенго» став хрестоматійним. Останнім великим твором Скотта була багатотомна праця «Життя Наполеона Бона-парта», про яку автор писав: «Краще поверхова книжка, яка добре та наочно викладає факти відомі та визнані, ніж сіра й нудна розповідь, де творець спотикається на кожному кроці, пробуючи осягти неосяжне»⁹⁶. Скотт як автор історико-політичних романів став одним із творців романтизму — літературної течії початку XIX ст. Цей напрям був продов­жений письменниками, які здобули європейську славу, Стендалем, Опоре де Бальзаком, Віктором Гюго, герої яких боролися за місце в суспільстві, проходили скрізь революційні потрясіння, пізнавали механізми боротьби за владу. Стендалів-ський Люсьен Левен вчився мистецтву політика під час проведення виборчої кампанії. Митець яскраво показав ту просту істину, що великі гроші — це й велика влада, він також вирішив художніми засобами вічну проблему моральності влади. Ще одна важлива тема творчості Стендаля — критика європейського абсолютизму («Пармський монастир») як історичного пережитку. Цю тему продовжив великий німець­кий поет Генріх Гейне, що виріс у майстра політичної сатири (вірші «Пісня сілезьких ткачів», «Доктрина», «Китайський імператор», поеми «Германія», «Зимова казка»). Помітний слід в художній літературі на історико-політичну тематику залишив Олександр Дюма, на пригодах героїв якого школярі вчаться історії Франції ось уже друге століття. Цей напрям продовжив Георг Борн із своїми чисельними «Таємницями...» Значний політичний аспект мав роман Еміля Золя «Розгром», яким письменник відгукнувся на поразку Франції у війні з Пруссією.

Провідними політичними темами вітчизняної літератури були насамперед історичне минуле Росії_г війна 1812 р., результати політично-військової експансії царизму на Кавказі, Чорному морі та Азії (автори Олександр Державін, Василь Жуковський, Олександр Пушкін, Михайло Лєрмонтов). Із різних позицій велася критика російського самодержавства, кріпацтва, відживаючого феодалізму (автори Олександр

Радіщев, Костянтин Рилєєв, Олександр Грибоєдов та інші). Політичною поезією нищив царизм наш Тарас Шевченко — велика та трагічна постать середини XIX ст. Історичні романи Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, проза Миколи Гоголя художніми засобами будили політичну свідомість українства.

Феноменом художньої літератури стала епопея Льва Толстого «Війна і мир», в якій письменник створив свій поетичний, художній образ історії. її змістом було життя та діяльність багатьох різних людей, що разом визначали характер і напрямок руху народів (тобто історії). Героєм історії для Толстого був народ, тому предметом ЇЇ, за словами автора, є «життя народів і людства». На відміну від вчених істориків і політиків, Толстой заперечував виключну роль видатної особистості в політичних процесах — «Рух народш творять не влада, не розумова діяльність, навіть не поєднання того та іншого, як про це думали історики, але діяльність усіх людей, що беруть участь у подіях...»⁹⁷. Епопея Толстого стала монументальною, складною та енциклопедичною історією російського суспільства початку XIX ст., написаною генієм. Спираючися на його досвід незабаром з'явилися книжки про важливіші політичні події минулого та тогочасного (Дмитро Мережковський, Ольга Форш, Олексій Толстой).

Європейські катаклізми — революції, Перша та Друга світові війни значно розширили палітру політичних проблем у художній літературі. Детальний аналіз цього — справа майбутнього, тому в цій праці лише зупинимося яа найбільш характерних моментах та окреслимо найважливіші напрями. Із антимілітаристськими творами виступили Анрі Барбюс, Бернард Шоу, Ернест Хемінгуей, розчарування маленької людини, її песимізм, загубленість у суспільно-політичних процесах яскраво описав Еріх Марія Ремарк. На мою думку, треба виділити творчість таких європейських письменників, як Стефан Цвейг, Ліон Фейхтвангер, Генріх Манн які в своїх романах дали художній аналіз діяльності визначних політич­них державних мужів, зробили нас співучасниками найбільших історико-політичних процесів європейської історії.

Страхіття громадянської війни реалістично описали радянські письменники Михайло Шолохов, Михайло Булга-ков, Петро Панч, Олексій Толстой. Особливий відгук в художній літературі знайшли політичні аспекти Другої світової війни, зокрема в творчості Костянтина Симонова, Олександра

Політична мистецтво та література

286

287

ПолСичме мистецтво та література

Чаковського, Олеся Гончара та багатьох інших радянських, українських письменників. Причому, якщо в роки війни та в повоєнні роки описувалася політична діяльність, боротьба двох систем тощо, то з «відлигою» увага починає концентруватися на темі місця звичайної людини в війні, її участь, вплив на хід військово-політичних процесів, переживання окремих людей і громадянства загалом злигоднів війни. Після смерті Сталіна з'являється нова література, присвячена долі радянських громадян в умовах тоталітарно-авторитарної системи. Звичай­но, шо тут важко оминути творчість Олександра Солженіцина, Анатолія Рибакова та інших. У багатьох творах велику питому вагу займає викривальна тема тоталітаризму, формування почуття ненависті до нього, поширюється документально-публіцистичний жанр. Можливо його початки можна знайти значно раніше, в усякому разі як приклад варто навести відомі публіцистичні виступи Іллі Еренбурга в роки війни під назвою «Вбий німця!». Щоб краще собі уявити силу слова, нагадаємо, що це було написано наприкінці літа 1942 р., коли фашисти рвалися до Стадінграда, коли на порядок денний було поставлено саме існування СРСР, коли «новий порядок» уже утвердився «залізом і кров'ю» в Україні, Білорусії, Прибалтиці, частині Росії. Отже, Еренбург писав: *Можно все стерпеть — чуму, голод, смерть. Нельзя стерпеть немцев. Нельзя стерпеть зтихолухов срьібьими глазами, ...не жить нам, пока живи зти серо -зелеіше гади. Нет сейчас ни книг, ни любви, ни звезд, ничего, кроме одноп мьісли: убить немцев. Перебить их веех. Закопать. Тогда уснем. Тогда вспомним про жизнь, про книги, про Ьевушек... Мьі их перебьєм, ...по нужно их перебить скорее. не то они разорят всю Россию, замучают еще миллиони людей... Мьі помним все. Ми поняли:немци — нелюди. Отньіне слово *немщ* для нас самое страшное проклятье. ...Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать... Если тм не ибьешь немца, немец убьет тебя*. Партизани, за свідченням англійського кореспондента Олександра Верта. в ворожому тилу з охотою обмінювали зайву зброю на статті Еренбурга, оскільки саме в ті трагічні тижні він «проявив геніальну здатність перекласти палку ненависть усієї Росії до німців на мову їдкої, натхненної прози; цей рафінований інтелігент інтуїтивно вловив почуття, які відчували прості радянські люди»**. Звичайно, шо через два роки, коли Червона Армія стояла вже біля кордонів Німеччини, тональність радянської публіцистики змінилася, акцент почав ставитися на визвольній місії тощо. Стосовно цього більш

характерною стала трилогія Гончара «Прапороносці», якою зачитувалося повоєнне радянське громадянство.

Через півтора десятка років після війни розірвалася художня «бомба» — було опубліковано оповідання Солжені­цина «Один день Івана Денисовича*. Те, про шо пошепки говорили вдома на кухнях, раптом було викладеиов художній формі, образно, у переживаннях нещасного політв'язня сталінського концтабору Івана Шухова, який «мотав строк» лише за те, що в скрутних обставинах попав у летривалий полон до фашистів, а потім «від дзвоника до дзвоника» сидів три тисячі шістсот п'ятдесят три дні^. Це оповідання було надруковано наприкінці 1962 р. завдяки особистому впливу Нікіта Хрущова, який у мемуарах писав: «Я пишаюся, що в свій час підтримав один із перших творів Солженіцкна... Автор розбудив сплячу свідомість багатьох і багатьох»"". Проте на початку 70-х р. усі видання оповідання знищувалася згідно з таємною інструкцією. Пізніше були ще інші тзори цього письменника з критикою режиму, однак першим сув саме цей «Один день...», що став новим днем для політичної художньої літератури.

Окрема тема аналізу — українська, російська еміграційна політична література, яка доходила до вітчизняного читача таємними стежками, вона здійснювала певний вплив на розхи­тування одномірної політичної свідомості -«радянської людини». У Радянській Україні теж з'явилися певні худохні твори з критикою окремих сторін політичної системи реального соціа­лізму. Це, як на мене, досить лояльний до режиму гхман Гончара «Собор», публіцистичне ессе Івана Дзюби про тернпрусифікації України. Не дивлячися на зростання жорсткості авгоритарного режиму, 70-ті р. в Україні стали досить плідними на опозиційну політичну «саміадатівську» літературу¹⁰'.

Головніші напрями політичної (художньої) літератури

Розглянемо головні жанри політичної (художЕьої) літера­тури, які розвиваються на теренах колишнього СРСР. Досить яскравою та чітко окресленою є політична публіцистика, яка в останні роки представлена досить широко як в пресі, так й у виступах численних політичних, державних діячів. Значна частина таких виступів — це захист власних позиції;, пояснення своєї програми, виправдання власних політичних рішень за час перебування при владі. Інколи це просто збірки статей або публічних виступів. Як приклад можна назвати одну з перших книжок цього жанру — працю Олександра Собчакг «Хождение

288

289

не мистецтво та літератур»

во власть», окрім цього, книги Леоніда Абалкіна «Неиспользо-ванньїй шанс», Володимира Бакагіна «Избавление от КГБ», Миколи Рижкова «Перестройка: история предательств», Нурсултана Назарбаєва «Без правих и левмх», Олександра Яковлева «Горькая чаша», Олександра Мороза «Куди йдемо?» та Інш. До публіцистичного напряму тісно примикають виправдання або роз'яснення політичних позицій колишніх формальних лідерів, перших осіб урядів, президентів, книжки яких близькі до мемуарної літератури. Це книги Горбачова «Реформи и жизнь», Єгора Гайдара «Дни поражений и нобед», Віталія Масола «Упущеними шанс», Володимира Чемериса «Президент», книги Бориса Єльцина. Навколо них роїться вир книжок їхніх помічників, секретарі», довірених осіб, а навіть охоронців. Принаймні можна згадати книжки Валерія Вруб-левського, Льва Суханова, а також Олександра Коржакова, яка мала значний розголос.

Другий напрямок — суто мемуарна література самих перших осіб, в якій вони захищають себе, свої програми, своїх прибічників тощо. Якщо раніше колишній радянський читач мав лише крихти такого роду літератури (за винятком мемуарів сталінських маршалів), то останнє десятиріччя дало нам мемуари Микити Хрущова, Лазаря Кагановича, Віктора Грі шина, Петра Шелеста та інших, які досить широко допов­нюються спогадами провідних західних політиків сучасності та минулого — Брандта, Рейгана, де Голя, д'Естена. До цього напряму можна долучити спогади їхніх секретарів, помічників, просто близьких людей. Це, наприклад, книжки колишнього секретаря Сталіна — Бориса Бажанова, хрущовського зятя Олексія Аджубея, дочки Сталіна Світлани та інших.

Безумовно, до важливіших напрямів політичної літератури відносяться збірки різних документів, архівні публікації тощо (однак ми їх не розглядаємо, як не аналізуємо спеціальні дослідження про політичних лідерів, вождів, що становить величезний пласт наукової, політичної літератури).

До політичної художньої літератури можна, видається, віднести серію книжок, автори яких із різних міркувань намагаються правдиво показати державну політику колиш­нього СРСР в специфічних сферах політичного життя. Це література викривального характеру з дещо скандальним нахилом виконує трохи апологетичну роль. Це книжки керівників спецслужб — Леоніда Шебаршина, Філіпа Бобкова, самого метра Володимира Крючкова, цікаві «виправдання»

Павла Судоплатова, а також спогади діячів політичної розвідки нижчого рангу (Володимир Коверков). Не коментуючи таку літературу, впевнений, якщо вона з'явилася — значить «це комусь дуже потрібно...». Як на мене, вона все ж доповнює образи колишніх політичних лідерів, пояснює приховані пружини політичних рішень недавнього минулого. Звичайно, такий «скандальний кошик» не буде повний без більш-менш талановитих напівхудожніх-напівпубліцистичних книжок Віктора Суворова, здогадок Володимира Соловйова та Олени Клепікової, скандально відомих Едуарда Тополя та Фрідріха Незнанського. Беручи за основу достовірно відомі факти, ці автори з суб'єктивних позицій та уподобань накручують напівдетективні сюжети на зразок «таємниць Кремля», і, хочемо ми того чи не хочемо, вже здійснили певний прорив у формуванні свідомості негативізму, скептицизму цілого покоління пострадянського громадянства, оскільки твори цих авторів розраховані на молодіжну аудиторію, вони через підсвідоме розхитали ідеологічну безкомпромісність — цей стереотип минулого, змусили багатьох замислюватися над очевидними речами, спонукали самим шукати істину.

Помітним явищем у політичній художній літературі стала творчість російського письменника Валентина Піку ля, який підготував добрий грунт для отого вибуху російського патрітизму та ідентифікації, який мав місце в 80-ті р., можливо під його впливом дещо гостріше та твердіше виглядали позиції російського керівництва під час розвалу СРСР, намагань «тягнути ковдру» на себе, послужили певним підґрунтям великоросійського месіанізму керівництва РФ. Пїкуль, за суттю, переглянув, у котрий раз, історію з метою «відновлення історичної правди та справедливості»- на користь російській нації, судячи зі всього, зробив він це талановито, чим спри­чинив формування російської політичної пострадянської культури.

Ще одним напрямом є література «великого калібру» — наукова публіцистика, яка представлена в першу чергу митцями 80-х р. — Юрієм Афанасьєвим, Олександром Мігра-няном, Володимиром Селюшним, М.Гефтером, Юрієм Каря-кіним, Юрієм Буртіним, Олександром Нуйкіним та іншими. На зламі десятиліть на перше місце прорвався Волкогонов, твори якого капітально зрушили стіни марксистської свідомості. У цій руйнації велика заслуга Ігора Бунича («Золото партії»). Уже прийшов час більш різнобічного аналізу, об'єктивного

Політичне мистецтво та література

290

291

Політичне мистецтво та лі

підходу до феноменів політичного життя колишнього СРСР що успішно почав робити (причому талановито!) Едвард Радзінський. На українському полі до рівня вищезгаданих авторів дещо дотягують хіба Володимир Литвин, Віктор Андрющенко та Микола Михальченко, цікаві аналітичні спроби зробив Анатолій Трубайчук.

Значення політичної художньої літератури в руйнуванні ідеологічних стереотипів минулого дуже велике, оскільки вона своєю образністю, доступністю, а навіть легкістю зуміла через певну емоційну настроєність не лише посіяти зневіру, розши­рити скептицизм до критики, але почала закладати основи переходу до нового світорозуміння, формування нової політич­ної психології і народжувати надії на становлення нової політичної свідомості та культури. Аби лишень продовжити цю справу! Здавалося б, коли відкрилися всі ворота демократії — твори, пиши!!! Але пройшло вже вісім років незалежного існування, а ми поки що називаємо лише кілька прізвищ... Тому напрошується висновок; або зникли подібного плану сюжети, або відсутнє замовлення...

Політична проблематика наукової фантастики

(«сайнс фікшен* — $сіепсе/гсііоп)

Останнім часом набула особливого розвитку політична проблематика популярного жанру літератури — наукової фантастики, яка незважаючи на негативне ставлення до неї деяких професійних літераторів, вистояла та успішно розви­вається, користуючися великим попитом. Для аналізу цієї літератури варто вирішити теоретичне питання — яка різниця між футурологією, прогнозуванням Й утопією та їхнім відношенням до наукової фантастики. Отже, футурологію цікавить усе те, що виникає з існуючого стану речей, а утопію — усе те, що кидає виклик існуючому стану речей, футурологія спирається на спадковість процесів, які відбуваються, утопія — на неподібність двох крайніх станів. Тому футуролог має труднощі з прогнозуванням майбутнього суспільства загалом, обмежується частковим прогнозом, утопіст власне починає з загального, будуючи припущення щодо процесів, які можливо призведуть до їхнього виникнення¹⁰².

Таким чином, пробуючи визначити суть предмету нашого аналізу, ми, спираючися на величезне багатство літератури цього жанру за останні майже сто років, можемо припустити, що науково-фантастична література має характерні риси як футурології, так і утопії, оскільки є безліч творів, де описуються

події, стосунки, речі, які походять чи є продовженням нашого реального світу XX ст., вони є певним аналізом сучасності, так би мовити, у ретроспективі, що дає можливість прогнозувати найближче майбутнє (інша справа, чи добрі, чл погані ці прогнози). Із іншої сторони, є багато творів, які заперечують нашу дійсність і пропонують іншу, навіть кидаючи виклик сьогоденню, даючи власні альтернативи. Окрім цього, існують два рівні такої літератури, перший — це власне науковий, теоретичний, що висуває певні оригінальні нові ідеї, формулює свої концепції, нове бачення світу, яке спирається на найновіші осягнення природничих наук. Погодьмося, що в цьому є футурологічний та утопічний аспекти (багато залежить від знань, сміливості думки самих авторів). Другий рівень такої літератури пов'язаний із буденною свідомістю, він більш утопічний, оскільки частіше розглядає мрії, ідеї, які є здебіль­шого химерами та видаються сьогодні нездійсненними принципово, фантазіями, які втілити в життя просто неможли­во. Із цим пов'язане розуміння утопічності як крайньої непрактичності, відкидання реальних можливостей. Видно, це й є тим т. зв. «чтивом», що від середини XX ст. отримало назву ♦сайнс фентезі». Що ж до визначень, то, можливо, варто запам'ятати дефініцію, дану відомим польським письменником Станіславом Лемом, що утопія є викладом певної теорії буття за допомогою конкретних об'єктів¹⁰³. Це випливає також із того, що творець утопії прагне зобразити світ максимально довер­шеним та однозначні™ у своїй досконалості.

Однак повернемося до розуміння утопічності, оскільки тут виникає вічне, кардинальне питання — на якій основі та хто визнає певні проекти або ідеї утопічними? Адже наша історія дала безліч прикладів, коли звинувачення в утопічності виявлялося пізніше зовсім необгрунтованим, більше того, хибним, що призводило великих «реалістів* до поразок. Нагадаймо лише історію матеріальної культури, коли навіть думки про підводні човни, літаки, радіо, не кажучи вже про мандрівки в космос, видавалися фантазіями. Це великий Наполеон не вірив у реальність пароплава, парової машини, а в Європі в першій третині минулого століття панувала думка, що людина не витримає швидкості, я якою іде потяг. Це саме стосується й суспільних утопій, оскільки ще за часи Великої французької революції монархісти заперечували можливість встановлення у Франції республіки, називаючи республіканців «утопістами». Це стосувалося ідеї планового розвитку еконо-

»гт

Політичне мистецтво га література

292

293

Поетичне мистецтво т» література

міки, яка почала реалізовуватися в державних масштабах спочатку в колишньому СРСР, а вже після Другої світової війни у деяких європейських державах. Можливо, ми маємо тут справу з природною консервативністю людського роду, який чомусь твердить, що все, що не було здійснене в минулому, неможливо здійснити. Це підкреслював Б.Скгннер, який писав, що історичні докази завжди свідчать проти вірогідності успіху нововведень, і власне це є уроками історії. Тому нові наукові відкриття та винаходи виглядають фантазіями, воші є неправдоподібними, а коли вони все-таки реалізуються, то стають винаходами, відкриттями.

Ще кілька зауважень стосовно цього. По-перше, поняттям утопії часто називають будь-яку уяву про краще суспільство, незалежно від того чи є можливість його реалізації, вона стає синонімом морального та суспільного ідеалу суспільства, а утопістом той, хто бачить зло та прагне його ліквідувати. Тому утопія як би є принципом будь-якого прогресу, прагненням до кращого, до загального щастя. Навіть можна сказати, що утопізм — це певний стиль мислення, який суперечить однобічності, провінціалізму (хуторянству), а навіть спеціаліза­ції. Із суспільной точки зору, утопізм — це відірваність від інтересів загалу, від реального, практичного досвіду мас. Це своєрідна фантастична модель, з якою можна порівняти дійсність, щоб вирішити, що в ній добре, а що погане. Тому до утопії в такому випадку належить міф, породжений самим життям, який організовує досвід мас. Карл Манхейм у книжці «Ідеологія та утопія» зазначав, що утопії — це такі суспільні ідеали, які пророкували майбутні масові рухи та могли бути реалізовані цими рухами, що відрізняло, на його думку, утопії від ідеологій, оскільки останні є приреченими залишатися лише в сфері уяви.

По-лруге. утопію можна розглядати як свідомий екс­перимент, який ставігться з метою дати відповідь на важливіші запитання — як може функціонувати сформульований Ідеал, чи можна його взагалі реалізувати, які його параметри? Саме так можна охарактеризувати перші утопії Мора та Кампанелли, які давали приблизну відповідь на запитання — як виглядало б людське суспільство, в якому не було 6 приватної власності. Утопія завжди наповнена бажанням краще пізнати світ шляхом розумової перевірки того, чого ще не можливо перевірити в дійсності.

По-третє, оскільки утопіст заперечує дійсність, він мріє, експериментує, не приймає існуючого стану речей, тому він автоматично пропонує певну альтернативу цій дійсності, адже немає утопії без альтернативи. Утопіст — це людина, яка мислить за схемою «або—або», він максималіст, він вірить, що людство може почати все спочатку, Його не цікавить «добре», а лише «дуже добре». Він не реформатор, оскільки утопіст не виправляє світу, а хоче побудувати новий, набагато кращий, щоправда, він не обов'язково знає, як це зробити, для нього головне — дати образ Іншого світу.

По-четверте, більшість утопій опирається на загальні передумови, спільні для людського роду. Англійський дослід­ник Чад Уолш окреслив дев'ять таких передумов: що людина за природою добра (її недоліки не результат її вад, а тільки умов життя); людина легко пристосовується до умов, що міняються; немає суперечності, яку не можна подолати ніж щастям індивіда та щастям цілого суспільства; людина є розумна від природи та стає все розумнішою; що в май6утньом7 є обмежена кількість можливостей, які цілком піддаються передбаченню; варто прагнути забезпечити людині щастя тут, на землі; цього щастя ніколи не забагато; цілком є реальним віднайти справедливих правителів або навчити справедливості людей, які стали правителями; утопія не загрожує людській свободі, оскільки справжня свобода реалізується якраз в її межах¹⁰'¹. Водночас варто погодитися, що всі ці передумови мають і прямо протилежний знак, тобто, що людина за приндою — зла, що вона погано пристосовується до умов, що суперечності між індивідом і суспільством неможливо подолати, що людина від природи не є розумною — це лише результат її освіти та виховання, що можливості людини не можна передбачити, що щастя на землі недосяжне та що є його певка межа, що неможливо віднайти справедливих правителів і що утопії загрожують людській свободі. У будь-якому випадку наукова фантастика, література «фентезі», дає нам масу прикладів як першого, так і другого випадку, із чим погодиться кожний прихильник такої літератури.

Складність класифікації такої літератури пояснюється її багатством і різноманітністю. На думку польського дослідника Єжи Шацкого, найбільш поширеними утопіями - фантазіями є ескапістські та героїчні. Перші поділяються на утопії втечі та утопії реконструкції. Утопії втечі дають можливість позбутися турбот і клопотів сьогодення, знайти притулок в якому на

Політична ммстяцт» талНерагура

294

295

ЛшНи<мю имстецтао та література

людину чекають спокій і полегшення. Утопії реконструкції пропонують різні способи зміни навколишньої дійсності, які приведуть світ до відповідності з людськими потребами. Утопії втечі скоріше звернені до внутрішнього світу людей, утопії реконструкції — до зовнішнього світу людей. До ескаггістських фантазій можна віднести всі ті мрії про кращий світ, з яких зовсім не випливає заклик боротьби за той майбутній світ. Тобто десь там, чи то на острові, чи в якійсь Галактиці, існує світ, де немає зла, де все гармонійно розвивається, панує загальне щастя. Початком цього напряму можна назвати хоча 6 утопії Мора або Кампанелли, подібного типу утопії-фантазії були притаманні радянським фантастам, які виходили з того, що після майбутньої перемоги світової соціалістичної револю­ції буде встановлено бездержавне світле майбутнє тощо. Утопії-реконструкції можна поділити на технологічні фантазії та соціальні. Перші — це ті, які спираються на прогрес науки та техніки, другі — на революційний або реформістський шляхи. Із вітчизняних найбільш відомих ранніх зразків утопій можна назвати «Туманність Андромеди» Івана Єфремова та «Аеліту» Толстого. Можна погодитися з тим, що Артур Кларк, з однієї сторони, та Айзек Азімов. з іншої — створили серії книжок, які представляють обидва напрями утопій-фантазій.

Що ж до більш детальної класифікації, то в ескапістських фантазіях виділяють фантазії МІСЦЯ на тій чи іншій планеті (наприклад марсіанський цикл Е.Берроуза) або зоряній туманості (Андромеди, Центавра), або навіть в інших вимірах. Особливо багато фантазують представники напряму «фентезі», наприклад американка Урсула Лс Гуін сконструювала цілий казковий Земноморський архіпелаг, а відомий Джон Роналд Руел Толкін — казкову Велику Річку — Андуін, де серед зелених горбів Шіри живуть славні Хоббіти.

В інших ескапістських фантазіях домінують фантазії часу (різні хроніки або перенесення дій далеко в майбутнє чи навпаки). Для прикладу наведемо відомі «Хроніки Амбера» Роберта Желязного або американський суперсеріал «Вавілон-5». Ще одним типом ескапістських фантазій можна назвати позачасові без місця фантазії, яскравим представником цього напряму є Філіп Фармер із його «Творцем Всесвіту», «Особис­тим Космосом», серією «Світ Ріки». Свої ідеали автори таких творів містять поза сферами нашої Галактики, вони існують поза конкретними вимірами часу та місця, пов'язані з казко-

вими особистостями (фармерівський Кікаха), які самовіддано ведуть боротьбу :і космічними силами зла.

Найбільш поширеними утопіями «фентезі» є героїчні, вони скоріше мрії, повні чаруючої краси, фантастична могутності та сили, що поєднуються з програмами та закликами до активних дій в ім'я добра, щастя, справедливості Зрозуміло, що в центрі таких фантазій знаходиться Герой, ясий завдяки власному генію (чи то від Богів, чи від батьків), своїй волі, духу, силі та вмінню, ініціативності долає несправедливість, перемагає Зло. (Предтечі подібних Героїв — це постаті Геракла, Одіссея).

Поряд із фантазіями про Героїв існують фантазії організації, або ордену. їхня суть полягає в поєднанні зусиль одного або кількох героїв із відданою їм командою-органзацією, яка нагадує собою середньовічні ордени ченців. Бони спільно здійснюють великі подвиги в ім'я справедливості: свободи, не забуваючи, як правило, про матеріальні вигоди іля себе. До таких творів відноситься відомий серіал американця Джорджа Лукаса «Зоряні війни», який сьогодні продовжено низкою творів кращих письменників-фантастів Америки та Європи. Справжнім бестселером стала серія «Зоряний шлях», яка нараховує понад 230 романів про славні вчинки членів екіпажу зорельоту «Ентерпрайз», які захищають інтереси демократич­ної федерації, що об'єдналася навколо Землі. Голоїнє в книгах орденського типу — це процес боротьби за справедливість, у межах нашої Галактики або в Метагалактиці. Водночас це й відхід від актуальної політичної боротьби, зменшення питомої ваги політики загалом, зведення її до боротьби проти зовнішніх ворогів або проти тоталітарних режимів десь там \ Галактиці.

Ще одним типом утопій «фентезі» є власне політичні фантазії, які повністю присвячені висвітленню політичних проблем або зміні пануючого владного режиму, або його захисту, будівництву нового. Таких утопій не так уже й багато в загальному морі літератури «сайнс фікшен», їхній родовід можна почати від «Держави» Платона, потім книг Мора, Кампанелли, Джеймса Гаррінгтона, Сен-Сімона, Фур'є та Оуена й до творів письменників XX ст. Джека Лондона «Залізна п'ята», ДжонаОруелла «1994», книгОлдосаХакслі, роману Філіпа Діка «Людина у Високому Замку», серії Азімова «Основи», Хайнського циклу Ле Гуща, книг Фаркера, Коліна Уілсона та багатьох інших. Аналізуючи політичні фантазії (не

ПолНмчне мистецтво та література

296

297

Поіітичио мисі»цтвв та література

претендуючи геякусь повноту та вичерпність), хочу зробити певні зауважеля щодо цієї проблеми, яка безумовно заслу­говує на більш -.ибокий І широкий аналіз. Ро-дерше. більшість цієї літератури юв'язана з образом особливого типу суспіль­ного Героя, гапго, як правило, фізичного, інтелектуального супермена, якії у певних екстремальних ситуаціях починає дуже активно д.ти або боротися за власне життя й життя своєї команди, своїх .рузів (ордену), або як представник Землі чи Федерації гілаьс, галактичної імперії тощо. Варто визнати, що, окрім цих шлиетних мотивів, дуже часто такі супермени ведуть і саму гмчайну боротьбу за політичні впливи, ринки збуту або за кжання прекрасної дами серця. Такими супер-героями є ДжонКартер у Берроуза, який здійснює подвиги на Марсі, і Наші - переможець жахливих павуків у Уілсон, позачасові пісінці суперінтелекту Кейта Лаумера, Гордон у Едмонда Гаміл/она, не говорячи вже про видатного командира «Ентерпрайзу* - Кірка та членів екіпажу зорельоту — Спока, Ухуру, Зулу, Мккоя та інших.

Варто відзічити, що останні десятиріччя значно «ушля­хетнили» фаб.пу творів письменників-фантастів. Герої все частіше почалі юротися за свободу, за республіки, за мир між різними расані, типами гуманоїдів, тобто космічні війни почали вестисіїа реалізацію ідеалів справедливості, свободи, рівності. Томуге частіше герої застосовують не лише тільки силу, примус, *е й ведуть переговори, шукають компромісу навіть із новимформами життя. Слід думати, що саме навколо універсальнихлнностей людства сьогодні найбільше концен­трується увал іаукової фантастики. Згадаймо лише супер-серіал «Зоряний шлях» чи -«ВавІлон-5», головні герої яких, дотримуючисяіідставових норм людської моралі (не забуваю­чи поважати нфіи й інших гуманоїдів), прикладають максимум зусиль, щоб донмогти Добру перемогти Зло, справедливість — несправедливігь. Робляться зусилля, щоб опрацювати певний космічний ког*сс моральної поведінки, що спирався б не на принципи автаратІЇ, а на перші паростки космічної демократії. Достатньо поечльним, видається, є досвід станції «Вавілон-5» як місця, ;е6 представники різних рас, видів гуманоїдів (інколи доснп-таки екзотичних) могли вести переговори, осягати розу*шх компромісів. Таким чином, після довгого панування в фятастиці таких собі суперменів-бойовиків типу гамільтонівсьнго Гордона, сьогодні все частіше з'являються супергерої, як (едуть боротьбу за ідеали та цінності демокра-

тичного способу життя. У зв'язку з цим зазнаїимо цікаву трансформацію, що відбулася з лукасівським Лююм — остан­нім із рицарів Джедаїв, який із борця проти конкретної імперії зла, яку очолювали імператор та лорд Вейдер, волею наступних після Лукаса авторів перетворився на універсальнсго галактич­ного героя-борця за справедливість і правду в космічному масштабі (уже опубліковано понад десять нових інижок).

По-друге, поки що не вдалося подолати пануючої в науковій фантастиці традиції поєднання супгрпередової технології з віджившими соціально-політичники ідеалами, формами, стереотипами та цінностями. Тобто надалі зали­шаються актуальними цінності такого собі «лазерного серед­ньовіччя», які гуляють сторінками численних науково-фантастичних романів, коли озброєні різними бластерами, лазерами, фазерами та іншою суперзброею (в Дукаса існує навіть Зірка смерті, що за одну мить знищила цілу планету Альдебаран) герої не лише носять середньовічні дворянські титули, але й живуть політичним життям середньовічного космо-феодального суспільства. Пануючими формами політич­ної організації суспільства ще залишаються царства, королів­ства, імперії. Вершиною суспільно-політичного розвитку в більшості творів є авторитарні, президентські республіки, їхні союзи, які переростають інколи в конфедерації аіо федерації. Виникає запитання — чи дійсно в далекому майбутньому з розвинутими технологіями (штучному інтелекті, андроїдах, а навіть миттєвому переміщенні в просторі) людство залишиться таким небагатим на форми й типи правління суспільством? Не хочеться вірити, що Розум залишиться в такому обмеженому політичному полі та не дасть якихось нових формі політичних устроїв. А можливо, їх запропонують інші, неземні цивілізації?

Виходить певна асиметрія: продуктивні сили суспільства будуть озброєні фантастичними технологіями, тобто пройде кардинальний технологічний прогрес, а суспільство зали­шиться на рівні кінця XX ст. Чи можливо при освоєнні Галактик знову повторюватимуться такі ж етапи розвитку суспільства, які людство вже переживало — дикунство, варварство та цивілізація? Для дикунства будут> притаманні (лише в галактичних масштабах) брутальна колоніальна жорстока експансія, пануватиме рання стадія дикості — війна всіх проти всіх. Однак, якщо Земля стане об'єк~ом експансії більш передових технологічно цивілізацій, ще тоді? Якщо

Політичне мистецтва та література

298

299

слідувати фантастам, то після дикунства Галактики чекатимуть космо-рабські, а потім космо-фєрдальні суспільства, виникнуть галактичні королівства, імперії тощо. (Цілком за Гамільтоном чи Лаумером). Відповідно, за рецептами фантастів можуть виникнути метрополії та колонії, глухі провінції. Як же довго треба буде чекати на криву розвитку, яка можливо виведе космічні імперії до відповідної зоряної демократії...

Справді, в уяві земних фантастів панує можливо не точно така, але близька за суттю футурологічна перспектива нашого космічного майбутнього. У такому випадку ми, хто сьогодні живе на Землі, знаходимося лише на самому початку цього процесу, однак, яке погане майбутнє чекає на наших нащадків, якшо брати за основу політичний аспект сучасної наукової фантастики. Якщо так, то поставимо запитання — чи варто розумній людині спішити в Космос, щоб потрапити назад... у космічне суспільство кам'яної доби? Це що, мав би бути прогрес політичної культури у вигляді регресу до зоряного примітивізму? Бо ж що нас може чекати? Кайдани космічного раба та бойова сокира вкупі з лазером для охорони якоїсь там зоряної орди, а потім королівства або галактичної імперії? Оце так перспектива для наших онуків і правнуків...

По-третє, аналізуючи зміст цієї літератури, єдина втіха в цій ситуації — це те, що письменники в більшості дотри­муються теорії циклічного розвитку суспільства, тобто за циклом республік має прийти імперський цикл, потім знову республіканський і т.д. Правда, цикли це. як кажуть, дай, Боже! У Лукаса стара Республіка існувала тисячу поколінь людей, потім — довгі століття імперії, які будуть замінені нового Республікою. Письменниця Ле Гуін у хайнському циклі переселила всіх революціонерів-анархістів із буржуазної держави на планеті Уррас на планету Анаррес, де вони заснували суспільство, в якому немає приватної власності та індивідуалізму, панує колективізм, формується жорстока диктатура більшості, заборонено приймати представників з інших планет, самим покидати свою планету. Таким чином, повторюється знайома нам картина — формується тоталітар­ний режим. Однак дозволю собі трохи оптимістичніший прогноз: не може такого бути, щоб технологічний прогрес, прорив у зоряні світи за допомогою принципово нових наукових відкрить та новітніх технологій не супроводжувався чимось новим у розвитку політичної організації людського суспільства. Як ми знаємо з висловів мислителів минулого,

складні системи прямують до осягнення рівновіги, тому не хочеться вірити в наше майбутнє як лазерне Сегхдньовіччя в масштабах власної Галактики, новим горизонтам технологій будуть відповідати й нові суспільні горизонти.

ЇИСНОВКИ:

1. Складовою частиною культури є політична культура, яка розглядається як владний аспект будь-якої ніціональної культури, відображений у системі поглядів, почуттв, цінностей та уявлень, які реалізуються в політичних вдносинах і діяльності політичних суб'єктів. Вона існує у вигляді елггарної, масової, народної та національної форм, виконує наступні функції: ідентифікаційну, оріентаційну, регулятявно-норма- тивну, соціалізації, апологетичну, адаптаційну та комуні­ каційну.

2. Близьким за змістом до культури є поняття «цивіліза­ ція», яке має наступні політичні аспекти: форми організації політичної влади; найпоширеніші принципи реалізації влади; типи релігій і певну ієрархію світської та церкевної влади; домінуючі системи політичних цінностей; провідні ідеї політичної ідеології; особливості політичної шихології та провідні поведінкові стереотипи. Цивілізації розвиваються за певними циклами.

3. Політичній культурі притаманна своя сукупність символів (образів), які в специфічний спосіб відображають світ політики. Політич" 'чмволіка виконує функції експресії, спілкування, пізв ьну, контролюючу, вона має свою ієрархічну структуру, символи національно-державного рівня, нормативні, ролеві, ситуаційні. За формами політичні символи с предметними, умовно-графічними, ритуально-ироцесуаль- ними, знаковими (мова). Складною символічною мовною формою є політичний міф, який має свою структуру (провідні, фундаментальні; типу «Ми-Вони», героїчні, псев/оміфи).

4. Будь-яка політична культура мас свою систему моралі — комплекс ідеалів, норм і цінностей. Спільним дія моралі та політики є політичні відносини, функції. Моралші корми та цінності владного характеру творять політичну еттку. Взаємо­ відносини політики та моралі укладаються в настутні напрями: моралізуючий, незалежний, суперечливий і компромісний. Важливими залишаються проблеми любові, сексута політики,

■\

ГЖммАямстао:

гід ір** ДО концепцій

ЗО

Ггтпмаціїгтчу ■ід іде* до концелцМ

що проходило, так би мовити, природний і політичний стан. Політичний стан — це такий, коли кожен із його членів (громадян) відмовився від природної влади та передав ЇЇ до рук суспільства в усіх випадках, які не заважають звертатися за захистом до закону, що встановлюється цим суспільством. У політичне суспільство входять ті люди, які об'єднані в одне ціле й мають загальний сталий закон І судову установу, куди можна звертатися, яка наділена владою вирішувати суперечки між ними (людьми) і карати злочинців. Таке політичне суспільство Локк назвав громадянським суспільством²⁴. Ті ж, хто не входить до такого одного цілого, хто «є сам суддя й кат», ці люди знаходяться ще в природному стані. Локк зазначав, що будь-яка людина, яка вступила до громадянського суспільства, яка стала громадянином держави, тим самим відмовилася від своєї влади карати злочини проти закону природи та здійсню­вати своє часткове правосуддя, оскільки передала свою владу й силу державі для здійснення правосуддя.

У зв'язку з цим, Локк вважав, що маючи такий взаємний договір, який уповноважує державу, її законодавчу та судову владу творити необхідні закони та судити справедливо, громадянин не може погодитися на передачу державі забагато влади, що може перетворити державу на абсолютну монархію, в якій правитель повертається до природного стану. Тому «ні для жодної людини, що знаходиться в громадянському суспільстві, не може бути зроблено винятку з законів цього суспільства»²⁵.

Щодо змісту поняття «громадянство» Локк підкреслював, що кожна людина за своєю природою є вільною й ніщо не є в стані підпорядкувати її будь-якій земній владі за винятком власної волі, однак стаючи громадянами певного суспільства, люди відмовляються від рівності, свободи та виконавчої влади на користь суспільства. Разом із тим. громадянське суспільство повинно враховувати інтереси й волю окремих громадян, тому влада суспільства або створеного людьми законодавчого інституту «ніколи не може сягати далі, ніж це необхідно для загального блага»²*. Тим самим Локк сформулював проблему визначення меж влади, насамперед для держави, монарха, вказуючи, що, хто 6 «не володів законодавчою або верховною владою у будь-якій державі, він зобов'язаний правити, згідно встановленим постійним законам, проголошеними народом і відомими народові, а не шляхом імпровізованих указів; правити за допомогою незалежних і справедливих суддів, які повинні

вирішувати суперечки за допомогою цих законів і застосо­вувати силу співдружності в країні лише при виконанні таких законів»-²⁷. (Цс було написано триста років тому, але не втратило значення й сьогодні). Локк підкреслював, що для нього політична влада ь там, «де люди мають у своєму розпорядженні власність»™, тобто політична людина, громадя­нин — це людина, якає власником.

Німецький мислитель Іммануїл Кант у творі «Метафізика натури у двох частинах» розкривав зміст поняття «громадянин» через участь громадянина в законодавчій діяльності. Він зазначав, що законодавча влада може належати лише об'єднаній волі народу. Лише узгоджена й об'єднана воля всіх за умови, що кожен щодо всіх і всі щодо кожного приймають одні й ті рішення, тобто воля народу лише об'єднана загальним чином, може бути законодавчою. «Об'єднані ж для законодавства члени такого суспільства ($осїеіах сітііз), тобто держави, називаються громадянами (сіі/е-з)¹®. Невід'ємними атрибутами громадянства, за Кантом, були заснована на законі свобода кожного не підкорятися іншому законові, окрім того, на який він дав згоду; громадянська рівність, яка полягала в тому, ідо громадянин може визнати вищим за себе лише того зі складу народу, від кого він очікує виконання тих самих правових обов'язків, які виконує сам; визнання громадянської самостійності (відповідати за своє існування й утримання, а не залежати від примх когось іншого зі складу народу). Тобто в «правових справах громадянська особистість не повинна бути представлена ніким іншим»³⁰.

Далі Кант визначив важливішу рису громадянина, вказую­чи, що «лише здатність голосувати становить стан громадя­нина, ця здатність передбачає самостійність того у складі народу, хто прагне бути не просто часткою спільноти, але її членом, тобто діяти, згідно власним уподобанням і волі разом з іншими»³¹. Із цього Кант робив висновок, що громадян можна поділити на активних і пасивних. Як і його попередники. Кант фактично ототожнював поняття «підданий» і «громадянин»³². Окрім того, він передбачив для громадян право еміграції та вивозу з собою рухомого майна.

Водночас Кант ввів поняття «громадянин світу» та окреслив його статус, в основу якого було покладено право кожної людини пропонувати себе для спілкування, що провадило до можливого об'єднання всіх народів із метою встановлення певних загальних законів взаємного спілкування, що і становило права громадянина світу (уиз сошороіШсиз).

Примітки

300

301

ПрммПки

моральності, насильства в політиці.

5. Складовою частиною політичної культури є політичне мистецтво та література. Поширеними видами політичного мистецтва є музика, образотворче мистецтво (батальний, історичний живопис, політичний портрет), скульптура та архітектура. Важливі політичні проблеми підіймаються в художній літературі, політична література складається з публіцистики, мемуарної, документальної літератури, наукової публіцистики. Необхідною умовою формування сучасної політичної культури є аналіз політичних аспектів у науковій фантастиці («сайнс фікшен»).

Примітки:

1. Див.: Полнтология. Курс лекций. Под ред. М.Н.Марченко. — М., 1997.-С. 228.

2. Соціальна філософія. Короткий Енциклопедичний Слов­ ник. - К., 1997. - С. 206.

3. Гозман Л.Я., Шсстопал Е.Б. Политическая психология. — Ростов-на-Дону, 1996. - С. 265.

4. Цит. за: Гозман Л.Я., Шестопал Е.Б. Политическая психо­ логия. — С. 368.

5. Там само. — С. 368.

6. Соціальна філософія. Короткий Енциклопедичний Слов­ ник. — С. 283.

7. Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах та утриматися на політичному Олімпі: Соціопсихологія і технологія політичної боротьби. — К„ 1993. — С. 23.

8. Кукаркин А.В. По ту сторону расцвета. Буржуазное общество: культура и идеология. — М., 1977. — С. 254.

9. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в лолитолопло. — М.,1996. -С. 241.

10. Див.: Пугачев ВІЇ., Соловьев А.И. Введение в политологию. — Гл. 16.

11. Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах та утриматися на політичному Олімпі... — С. 20.

12. Маркс К„ Знгельс Ф. Соч., 2-е изд. - Т. 21. - С. 173-174.

13. Шпенглер Освальд. Закат Европн. — Новосибирск, 1993. — С. 70, 75, 76-77.

14. Тойнби Арнольд. Постижение истории. Сборник. — М., 1991. -С. 100,214,259-260.

15. Там само. - С. 259-260.

16. Даль Владимир. Толковьій Словарь живого великорусского язмка. - М„ 1955. - Т. II. - С. 165.

17. Пайпс Ричард. Россия при старом режиме. — М., 1993. — С. 370-371.

18. Тойнби Арнольд. Постижение истории. — С. 516.

19. Там само. - С. 520.

20. Там само. - С. 522.

21. Маркиз де Кюстин. Николаевская Россия. — М., 1990. — С. 83.

22. Там само. — С, 101.

23. Там само. - С. 214 - 215.

24. Там само. — С. 196.

25. Панарин А.С. Введение в политологию. — М., 1994. — С. 39.

26. Волкогонов Д.А. Ленин. Политический портрет.: В 2-х кн. — М, 1994.-Кн.2.-С.284.

27. Юнг Карл. Йога и Запад. Сборник. — Львов-К., 1994. — С. 24-26.

28. Див.: Основи політичної науки. Курс лекцій. За ред. Б.Кухти. - Львів, 1997. - Ч. 2. - С. 270-272.

29. Овчинников Б.В., Павлов К.В., Владимирова И.М. Ваш психологический тип. — СПб., 1994. — С. 60—70.

30. Полибий. Всеобщая история в сорока книгах.: В 3-х т. — М., 1995.-Т.2.-С. 12.

31. Вико Джамбаттиста. Основание Новой науки об общей природа наций. — М.К., 1994. — С. 39.

32. Шпенглер Освальд. Закат Европн. — С. 70.

33. Там само. — С. 70—71.

34. Тойнби Арнольд. Постижение истории. Сборник. — С. 298-299.

35. Моисеев Н.Н. Современньїй антропогенез и цивили- зационньїе разломьі. — М., 1994. — С. 24.

36. Там само. — С. 44.

37. Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. — М, 1990. — С. 236.

38. Юнг Карл. Архетип и символ. — М.,1991. — С. 25.

39. Там само. — С. 25.

40. Див.: Фромм Зрих. Душа человека. - М., 1992. - С. 185.

41. Меаа С.Н. МііД Зеіїаші Зосіегу. - СЬіса§о, 1934. - Р. 71-72.

42. Фромм Зрих. Душа человека. — С. 186.

43. Див.: Есіеітап М. ТЬе ЗутЬоІіс ІТзея оІ Роіііісз. — ІІгЬапа, 1964.

Примітки

302

303

Примітки

44

ЕМег С, СоЬЬ К. ТЬе Роїкісаі Изе* ої ЗутЬок - ЇМ.У. апгі Ьсякіоп, І983. - Р. 33.

45. Нор В., Стеток П. Конституція — Основний Закон України в запитаннях і відповідях. — Львів-К.,1996. — С. 13.

46. Цит. за: Политология. Курс лекций. Под ред. Радугина АА — М.Д997.-С. 194.

47. Див.: Історія України. За заг. ред. Б.Д.Лановика. — Тернопіль, 1995. - С. 432-433.

48. ЬеасЬ Е. РоЬЧісаі 5уз£ет$ оШі^Ніалсі Вигта. — Во5Іоп, 1954. — Р. 13-14.

49. Цит. за: Иітто О., СотЬз,). ЗізЬНтіпаі Ро1іііс5. МуїЬз апа МуїЬтакегз іп Атегіса. — №и^егзеу. 1980 — Р. 14.

50. Там само. — Р. 35—37.

51. Див.: Забужко О.С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. — К., 1997.

52. Див.: Фоли Джон. Знциклопедия знаков и символов. — М_м 1997.

53. Див.: Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. — С. 41-42.

54. История войньї на Тихом океане.: В 5-ти т. Под ред. Усами Сзйдзиро и др. — М, 1958. — Т. 3. — С. 266.

55. Кузнецов Л.М. Стопроцентний американец. Исторический портрет генерала Макартура. — М., 1990. — С. 177.

56. История войньї на Тихом океане. — Т. 3. — С 268.

57. Крейтон Кристофер. Загадка Бормана. — Смоленск, 1997. — С. 373 - 375.

58. Ильин И.А. О сопротивлении злу сплой. Соч.: В 2-х т. — М, 1993. -ТІ.- С. 317.

59. Кант Иммануил. Об изначально злом в человеческой природе. Соч.: В 6-ти т. - М., 1985. - Т. 4. - Ч. 2. - С. 48.

60. Там само. — С. 48.

61. Там само. — С. 52.

62. Бердяев. НА Царство Духа и царство Кесаря. — М., 1995. — С.317.

63. Цит. за: Левандовский А.П. Робеспьер Максимилиан. — Ростов-на-Дону, 1997. - С. 3.

64. Макиавелли Никколо. Избранньїе сочинения. — М., 1982. — С. 358.

65. Цит. за: Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в полито­ логию. — С. 49.

66. Брандт Вилли. Воспоминания. — М., 1991. — С. 328.

67. Цит. за: Ландрам Джин. Четьірнадцать гениев, которьіе ломали правила. — Ростов-на-Дону, 1977. — С. 134.

68. Ноймайр Антон. Диктатори в зеркале медициньї. Напо­ леон. Гитлер. Сталий. — Ростов-на-Дону, 1977. — С. 231.

69. Райх Вильгельм. Сексуальная революция. — СП6.-М., 1997. — С. 345.

70. Див.: Райнер Сильвен. Звита. Подлинная жизнь Звм Перон. — Смоленск, 1998.

71. Цит. за: Ландрам Джин. Четьірнадцать гениев, которьіе ломали правила. — С. 53.

72. Бажанов Б. Воспоминания бьівшего секретаря Сталина. — Париж, 1990.-С. 154.

73. Див.: Келли Китти. Жаклин. — Смоленск, 1997.

74. Чалидзе Валерий. Иерархический человек. — М., 1991. — С. 136.

75. Мей Ролло. Любовь и Воля. - М„ 1997. - С. 26 - 27.

76. Див.: Радзинский Здвард. Сталий. — М., 1997. — Ч. 3.

77. Див.: Ильин И.А. О сопротивлении злу силою. Соч.: В 2-х т. — М., 1993.-Т. 1.

78. Див.: Антология ненасилия. — М.-Бостон, 1992.

79. Див.: Кулаковский Л.В. Песня, ее язьік, структура, судьбм. — М., 1962.

80. Ландрам Джин. Четьірнадцать гениев, которьіе ломали правила. — С. 573.

81. Цит. за: Оге^піак Во£из1а\у. Кикига тл* сіепи з^ахіукі. — Рогпап, 1969.-5.169.

82. Шнаппер Антуан. Давид. Свидетель своей зпохи. — М., 1984. - С. 64.

83. Там само. - С. 250.

84. Див.: Яворская Н.В. Западноевропейское искусство XIX века. - М., 1962.

85. Нариси з історії українського мистецтва. За ред. Заболот­ ного В.Г. - К, 1966. - С. 65.

86. Там само. - С. 100.

87. История русского искуства. Отв. ред. Каганович А.Л. — М, 1961.-С. 101.

88. Шиндлинг Антон, Циглер Вальтер. Кайзери. — Ростов-на- Дону, 1997.-С. 170.

89. Хейг Кристофер. Елизавета І Английская. — Ростов-на- Дону, 1997.-С. 258.

90. История искусства зарубежнмх стран.: В 3-х т. Под общей ред. Доброклонского М.В. — М., 1964. — Т. 3. — С. 45.

91. Нариси з історії українського мистецтва. — С. 65—66.

92. 'Гам само. - С. 96-97.

304

Примітки

93.

М.-Смоленск, 1997. —

Шпеер Альберт. Воспомииания.

С. 226.

Там само. — С 230.

Шаиовалова М.С., Рубанова Г.Л., Моторний В.А. Історія

зарубіжної літератури. — Львів, 1982. — С. 356.

Пирсои X. Вальтер Скотт. - М„ 1978. - С. 241.

Толстой Л.Н. Собр. соч.: В 22-х т. - М., 1981. - Т. 7. -

С. 335.

Верт Александр. Россия в войне 1941 — 1945. — М., 1967. —

С. 295.

Солженицьін А.И. Рассказм. Малое собр. соч. - М., 1991. —

Т.З-С. 111.

100. Хрущев Н.С. Воспоминания. - М„ 1997. - С. 503.

101. Див.: Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. - К., 1995.

102. Шацкнй Ежи. Утопия и традиция. - М., 1990. - С.180.

103. Ьет Зипіі»]а\у. Рапіазіука і ги1иго1о§іа. — Кгако\у, 1970. — Т. 2. - 5. 220.

104. Див.: Шацкий Ежи. Утопия и традиция. — С.47.

94. 95.

96. 97.

98. 99.

ПЛЮРАЛІЗМ ТИПІВ

ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

типи полільної культури

фрагменті ліберально-

дімократичних

політічних культур

тоталітарнс-авторитарна полїтічна культура

Традиційна ліберально-демократична культура — це, коди «особистості можуть представляти громадянське суспіль­ство перед державою, ...виті мають політичну шец іаядяки свпім заслу­гам у науці, літературі або мистецтві, одним словом, перед громадян­ським суспільством, яке при буржуазній демок­рата володіє певною са-мостійтшю в державі*.

ЖежюЖехєв Тоталітарно -автори ■ тарній культурі прита­манні авторитарний спо­сіб мислення, «властивий усякій монархії, усякій пшархЬаай систем прав­ління, усякій більш-некш цілісній бюрократичній ієрархії».

ЖелюЖелт

307

Типи політичної культури

Типи політичної культури (А.Р.)

Коли говоримо про багатоманітність і численність політич­них культур, то виходимо з того факту, що кожний одержав-лений етнос, стаючи нацією, формує власний тип політичної культури, органічної складової національної культури. Тому ЇЇ частинами стають домінуюча релігія, специфічний тип світорозуміння, певна ментальність, психологічний тип, система суспільно-політичних традицій, звичаїв, що конкре­тизуються в національній літературі, мистецтві тощо. Разом із тим специфіка політичної культури дозволяє синтезувати національний тип політичної культури в цивілізаційний, притаманний тому або іншому великому регіону типу політич­ної влади, а навіть способу виробництва, споживання, стилю суспільно-побутового життя.

Як стає все ясніше сьогодні, цей підхід (цивілізаційний) може замінити формаційний підхід (феодальна, капіталістична, соціалістична культури) і стати фактично класичним. Справді, важко опиратися поділу на національні тини культур, однак можна погодитися на більш широкий поділ — цивілізаційний, зокрема Західна, Далекосхідна, Індійська, Східна (православна або російська) тощо.

У 60-ті р. XX ст. американські політологи Алмонд і Верба запропонували поділ на три «чистих» типи політичної культури та кілька змішаних. Аналізуючи та співставляючи функціонування п'яти західноєвропейських та північно­американських держав, вони віднесли до чистих політичних культур: патріархальну, підданську та активістську'.

Патріархальна культура вирізняється наявністю жорсткої системи абсолютної влади зверху, одновладдям політичних

Типи поМтичноГ

308

309

Тили політичної культ

вождів, відсутністю в громадянства зацікавленості в участі в політичних процесах, певною покірливістю своїй долі та обожнюванням суворого, але, як видається масам, ♦спра­ведливого» вождя. Такими є між іншим північнокорейська, а також, певною мірою, китайська культури, окремі арабські та африканські культури. Через певні суб'єктивні та об'єктивні причини, вони містять у собі достатньо багато елементів патріархальної культури. Очевидно, можна ствердити, що Гі елементи були притаманні радянській культурі ЗО—40-х р. із культом «вождя всіх часів і народів», «батька народів» тощо.

Наступним чистим типом політичної культури є піддан­ський, який характеризується значною орієнтацією грома­дянства на політичну систему, її складові елементи, зокрема на інститути політичної організації суспільства. Цей тип культури сформувався, починаючи від часів пізньої Римської імперії, імперії ромеїв та розвитком феодальних держав, становленням європейських абсолютних монархій. Як зазначали історики французької школи «Анали», середньовічне суспільство було суворо ієрархічним, біля тисячного року утвердилася три­членна структура — священики, воїни та селяни: одні моли­лися, другі воювали, треті працювали, кожен мав своє коло обов'язків, прав². Ця тричленна структура була притаманна Західній цивілізації загалом, вона в той же час ділилася на менші, однак майже всі вони об'єднувалися одним — були підданими конкретного монарха. Тому головним для певної культури виступає позиція повного підпорядкування політич­ним рішенням владних інститутів.

Третім чистим типом є активістський тип політичної культури, який притаманний демократичним політичним системам. Громадяни цього типу є добре обізнаними як про цілісну політичну систему, так і про її структурні елементи, а також про політичні, управлінські процеси, що відбуваються. Окремі громадяни можуть відноситися позитивно або негатив­но до різних політичних суб'єктів, вони зацікавлені не так тим, що можна отримати від політичної системи, скільки тим, в який спосіб вони могли 6 брати участь у політичному житті. Активне ставлення може виявитися в діях, спрямованих на зміцнення, або навпаки на послаблення елементів політичної системи. Багато авторів підкреслюють, що описаний вище тип політич­ної культури найбільш повно відповідає моделі «громадянської політичної культури».

Означені типи політичної культури були визначені, за Алмондом і Вербою, як «чисті типи», які виявляються

домінуючими за тієї або іншої політичної системи. Домінація одного з цих типів, однак, не заперечує, що поряд з основним типом, хоча й в обмежених формах, будуть присутні два інших типи. Проблема неоднорідності або «змішаності» типів політичної культури виявляється в двох площинах. По-перше, кожен громадянин є індивідуальним варіантом з'єднання всіх трьох типів, по-друге, кожен із означених типів об'єднує в собі різною мірою ознаки двох інших. Виходячи з тези, що політична культура має динамічний характер, автори дійшли висповку, що на практиці в реальному політичному житті справа може доходити до розбіжностей між тилом політичної культури та політичною системою. Спираючися на аналіз їхніх збігів і незбігів, автори виділили три відмінні типи: 1) патріархальний і підданський; 2) підданський та активіс­тський; 3) патріархальний та активістський³.

Патріархальна та підданська політична культура. Це такий тип культури, за якого значна частина населення країни відкинула власні претензії на участь у політичному житті, внаслідок нечітко визначених меж і повноважень племінної, військової або феодальної влади та прийняла позицію лояль­ності щодо досить складної політичної системи зі спеціалізо­ваними структурами центральної влади, наприклад Османська Імперія та африканські королівства.

Підданська та активістська політична культура. Спосіб, у який було здійснено перехід від патріархальної до підданської культури, має велике значення для наступного переходу вже від підданської до активістської культури. Цьому значною мірою сприяє набуття громадянами почуття національної ідентичності та лояльності, а також схильності до слухняності щодо розпоряджень центральної влади. Якщо при переході до активістської культури продовжує ще існувати групова та локальна влади, то вони можуть виявитися в нагоді для формування інфраструктури демократичного суспільства. За цього типу політичної культури лише частина населення займає позицію, спрямовану на розвиток ініціативи та власної активності, у той же час решта населення орієнтується на авторитарні структури влади. Франція, Німеччина та Італія XIX ст. та першої половини XX ст. є прикладами цього типу політичної культури. Власне в цих країнах у зазначені часові межі існували нестабільні політичні структури та коливання між авторитарними та демократичними урядами. За цього типу політичної культури активістська позиція є поширеною лише

Типи політичної культури

310

311

Типи політичної культури

серед частини населення, оскільки подальше її розповсюд­ження стримує існуюча культура підданства, яка власне й не дозволяє остаточно сформуватися компетентній, свідомій більшості громадян. Якщо змішана культура підданства та активної участі існує протягом довшого часу, то це здатно вплинути на сутнісні ознаки підпорядкування. Під час демократичних фаз розвитку суспільства групи, орієнтовані на авторитарні форми політичного життя, змушені співіснувати з групами, налаштованими демократично. Внаслідок цього перша група мусить пристосовуватися до вимог демократичних структур, що сприяє поступовій зміні позицій представників цієї групи в напрямку демократизації.

Політична культура патріархальна та активістська. У більшості країн, які слід віднести до цього типу політичної культури, домінує культура патріархальна, хоча в самому суспільстві політичними інститутами запроваджуються норми активної участі. Подібна комбінація буває притаманна культурному розвиткові народів, які знаходяться на стадії свого формування. Для такого типу політичної культури притаманні коливання між авторитаризмом і демократією. Жодна з альтернатив не має достатньо розвинутої бази, яка була б здатна гарантувати певний напрям суспільного розвитку.

На підставі класифікації Алмонда та Верби розроблено ряд похідних варіантів типологій. Для однієї з них підставою для класифікації є характер поведінки громадянина в тій або іншій політичній системі. На цій основі розрізняють підданську та громадянську політичні культури⁴, де громадянська — є проти­лежністю підданській політичній культурі. Носієм цього типу культури виступає громадянин, який є чітко орієнтований на політичну систему загалом та окремі її компоненти. Щодо політичних явиш і процесів він займає активну, дієву позицію. Сама політична система, механізми її функціонування імманент-но передбачають власне активну участь громадян, органічно спираються на неї.

Цікавою є пропозиція розділяти типи політичної культури на підставі ставлення суб'єктів політичного життя до політич­них цінностей. На цій основі виділяють різні рівні інтеграції суспільства, відповідно різні типи політичної культури: 1) цілісна політична культура; 2) домінуюча політична культура; 3) дихотомізовава політична культура: 4) фрагмен­тарна політична культура⁵.

Цілісна, або інтегрована, політична культура є ознакою демократичних суспільств. Вона характеризується наявністю суспільного консенсусу щодо основних політичних цінностей, засад функціонування та інститутів політичної системи суспільства. Зазначений тип політичної культури характери­зується високим рівнем стабільності суспільства.

Домінуюча політична культура притаманна суспільствам переважно авторитарного типу, коли політичне домінування певної суспільної групи забезпечується різними засобами, у тому числі й шляхом нав'язування певної системи політичних цінностей, зразків поведінки, тобто певного типу офіційно сприйнятливої політичної культури. Зазначений тип не обов'язково повинен бути єдиним, навпаки досить часто він співіснує з цілою низкою інших видів, але власне він єдиний розглядається як ««стовідсотково вірний», його носії відкрито заохочуються в різний спосіб політичною владою.

Дихотомізована політична культура притаманна суспіль­ствам, поділеним на дві частини або країнам, що здійснюють перехід від одного політичного стану до іншого. Характерис­тикою цього типу політичної культури є наявність одночасно двох видів політичної культури або двох видів субкультур, які є приблизно однаково значимими для громадян.

Політична культура навіть за умов, що вона становить певний тип_: у межах країни не може існувати як єдине ціле, абсолютно однорідне утворення. Різноманітні суб'єкти політичного життя, які розрізняються між собою в першу чергу інтересами, сприяють формуванню відмінних варіантів — субкультур. Це поняття використовується для окреслення суспільних груп, політичні позиції яких виступають цілісними. Серед основних різновидностей субкультур, що існують, практично в кожній країні світу, вирізняються соціо-еконо-мічні, релігійні, етнічні, регіональні, демографічні.

Фрагментарна політична культура притаманна суспільст­вам, де одночасно конкурують між собою кілька суб'єктів політичного життя, які є приблизно однаковими за політичною потенцією. Внаслідок цього у суспільстві відсутня згода стосовно більшості політичних питань: основних політичних цінностей, існуючого політичного ладу, механізмів здійснення влади тощо. Відповідно, не існує довіри між цими суб'єктами політичного життя, саме суспільство є не стабільним, а кон­фліктним.

Типи політичної культури

312

313

Фрагменти ліберально-дем<жр*пг<ммк полгтмчмиж культур

Якщо в основу класифікації покласти засоби політичної діяльності, то виділяють реформістський, революційний, контрреволюційний і консервативний типи політичної культури⁶. Певною мірою, якщо ми вилучимо з цієї класифі­кації поняття «революція» в оціночному сенсі, то ми зможем звести ці типи політичної культури до консервативного, реформістського та революційного. Зміст кожного з цих типів буде безпосередньо пов'язаний із характеристикою понять — консерватизм, реформізм І революційність.

Схожою за підходом є класифікація, де за основу поділу обрані регулятивні механізми. Відповідно розрізняють ринкову політичну культуру та бюрократичну (етатнстську) політичну культуру. У першому випадку йдеться про політичні системи, де засади ринку поширюються одночасно на сферу економіки та політики. У цих політичних системах кількість суб'єктів політичного життя не лімітується, вони є рівними між собою щодо законів, які регламентують їхню діяльність, і перевагу Отримують конкретні цінності та зразки поведінки, які є найбільш дієвими та адекватними існуючим політичним вимогам. Цей тип політичної культури є варіантом активістсь­кого типу. Аналогом підданського типу виступає бюрократична (етатистська) політична культура, яка притаманна переважно авторитарним суспільствам. Головною її характеристикою виступає насадження стандартів слухняності, підпорядкування державі. У цьому випадку незалежно від стану політичної ситуації, конкретних політичних вимог часу, підпорядкування державі, лояльність щодо неї є постійним імперативом.

Згідно концептуальним засадам нашого Курсу лекцій, ми розглядаємо політичні процеси під кутом зору здійснення влади в конкретному суспільстві, що дає нам можливість розрізняти традиційні ліберальні, демократичні, авторитарні та тоталітарні політичні режими⁷. Відповідно це дає змогу виділяти ліберально-демократичну та тоталітарно-авторитарну політичні культури. Тоді тип політичної культури розглядається як похідна харак­теристика політичного режиму та виступає одночасно індика­тором сформованості режиму, його, так би мовити, «готовності» та необхідною умовою його існування.

Така залежність владних режимів і відповідних для них типів культури дещо звужує межі аналізу, оскільки його об'єктом, зрозуміла річ, береться насамперед владний аспект самої культури. Тобто вивчення політичної культури здій-

снюється в першу чергу як культури реалізації політичної влади, участі у владних процесах тощо. Це зовсім не означає недооцінки значення аналізу політичної культури за іншими критеріями, більше того — наше певне самообмеження створює сприятливе поле для попису для інших українських дослід­ників.

Фрагменти ліберально-демократичних політичних культур

Демократична політична культура Античності (Б.К.)

Приступаючи до висвітлення ліберально-демократичної політичної культури, зазначимо, що мова йтиме лише про деякі її фрагменти, зокрема про технологію політичної влади, певні особливості її реалізації, окремі відмінності духовного життя тощо. Цс пояснюється тим, що у вітчизняній політичній літературі це питання поки що недостатньо опрацьоване, а цей Курс не може замінити фундаментальні дослідження щодо цієї теми. Отже, почнемо з того, що стародавня Спарта (VI — IV ст. до н. є.) та Афіни (V — IV ст. до н. є.) дали нам приклади аристократичної демократії та народовладдя, які стали методологічною основою подальшого розвитку демократії як такої. «Школою Греції» назвав Афіни колись історик Фухідід, маючи на увазі, що вони показали приклад і виховали в грецьких громадян розуміння та смак до демократії. Афіни вирізнилися серед інших міст Греції завдяки блиску, з яким демократія влаштовувала свої великі свята, будувала величні храда та пам'ятники для уславлення афінського народу.

кЛочатки цієї демократії губляться в свободах грецьких родів, формальні ж її основи заклав своїми реформами архонт Солон, який вивільнив землю та людей, заборонив рабство за борги, що забезпечило особисту свободу громадянам і стало наріжним каменем античного права^Він же заклав основи цензової демократії (узалежнив політичні права від розмірів майна), створив нові демократичні Інститути — Раду 400 (буле) та Суд присяжних (гелією). Солон підніс значення законодав­чих народних зборів, що значно розширило основу формування культури в Афінах. 11,им самим були створені вирішальні умови для розвитку головної характерної риси прямої демократії —

Фрагменти ліберально' демократичних політичних культур

314

315

Фрагменти яЮеральмо-дмккмфатичния політичних культур

красномовства, публічних дискусій. Як вже зазначалося више, саме в демократичних Афінах виступали визначні промовці Античності: Солон, Клісфен, Сократ, Платон, Перікл, Демо-сфен та інші. Звичайно, до демократи треба було звикнути, тому той же Солон змушений був примусово формувати нову культуру, так він запровадив два закони: перший передбачав покарання за відмову брати участі, у політичній боротьбі, другий — обов'язок громадян повідомляти про замахи на демократію. Розвиткові політичної культури сприяв і поділ громадян на чотири категорії, що дало право обирати та бути обраним на різні посади громадянам перших трьох категорій (оскільки вони платили державні податки та оплачували військові видатки), громадяни ж четвертої категорії (фети) отримали право брати участь у народних зборах і судочинстві, виборах посадових осіб. Демократичним було й те, що кожен громадянин отримав право виступати позивачем за тих, хто зазнав кривди, а також апелювати до народного суду". Ці закони були записані на кірбах (дерев'яних призмах з дощок, які оберталися на вісі для зручності читання написаних на них законів), що закладало ще одну підвалину політичної демо­кратії — гласність. Тепер кожен громадянин міг ознайомитися з законами.

Продовжив справу формування демократичної культури Клісфен, який замінив родові філи територіальними демами, впровадив суд черепків (остракізм) як засіб проти тиранії. Завершив справу формування афінської політичної демокра­тичної культури Перікл, який сприяв розвиткові матеріальної основи масової соціалізації громадян (через плату за виконання праці на виборних посадах для бідніших громадян), широко практикував участь громадян у будівництві громадських споруд, що дало працю малозабезпеченимрЦе водночас дало афінській демократи вишукані приміщення для реалізації свого народовладдя. Варто зазначити, що загалом у грецьких республіках усе вирішувалося та творилося від імені народу або мі ста-держави, тому функціональні політичні та архітектурні й культові споруди будувалися таким чином, щоб засвідчити силу та могутність народної влади, дух грецької спільності. Саме цей дух спільності, єднання всіх громадян, коли все робилося на користь державі, і сформував душу афінської політичної культури. Водночас поряд із прекрасними пам'ятни­ками та спорудами ця культура сформувала власний мовний вираз — політичну філософію (Платон, Арістотель та інші), яка

стала її знаковим змістом, поряд із монументальною культурою. Взагалі, як слушно зазначав Гердер, саме Греція стала рідним домом філософії людської історії, оскільки лише в греків, власне кажучи, і була історія у властивому розумінні цього слова.

Протягом майже трьох століть в Афінах існувала рабовлас­ницька демократія як тип політичного правління, республіка як форма держави, тут також сформувалася політична демократія як модель політичної культури. Які ж характерні риси цієї політичної культури? По-перше, панування колек­тивної форми демократії, яка спиралася на єдність головних інтересів (збереження рабства, зміцнення свого елітарного становища в тогочасному суспільстві, ідентифікація грома­дянства з полісом-державою). Ця єдність знайшла своє відображення в політичній свідомості афінян у вигляді ідеї таксіса — рівності всіх перед законами, участі в голосуванні всіх громадян, обговоренні в публічному місці важливіших політичних проблем внутрішнього та міжнародного життя, винесенні присудів, голосуванні законів, обговоренні та прийнятті рішень щодо більшості політичних, суспільних проблем.

Вищими політичними цінностями афінської демократії були свобода, справедливість , які афіняни розуміли, за Платоном, як «кожному — своє» та рівність громадян перед законами. Особливістю афінської політичної культури було розуміння свободи як «повного підпорядкування індивіда авторитетові співтовариства як сумісне з колективною формою свободи»⁹. Тобто така вища культурна цінність як свобода розумілася афінськими громадянами не лише як права, а й обов'язки підпорядковувати власні інтереси полісним, держав­ним.

По-друге, афінська політична культура спиралася на принцип прямої демократії, що означало верховенство народних зборів — еклесії. На зборах прямим голосуванням приймалися різні законодавчі акти, рішення. Із часом була опрацьована певна культура законодавчої праці. Участь у зборах брали всі чоловіки-громадяни, яким виповнилося 20 років, порядок денний зборів оголошувався заздалегідь головуючим зборів. Скликання зборів відбувалося за рішенням головуючого, у військовий час — за рішенням стратега, у надзвичайних випадках на збори скликали герольди. Спочатку збори збиралися на афінській площі, пізніше — у театрі. При

_г

Фрагменти ліберально-деиократичник політичних культур

316

чіп Фрагменти лі&ерзльно-

*"' демоідотичних політичних культур

вході кожен отримував табличку, після представлення якої пізніше громадянин отримував плату (від 1 до 3 оболів). Хто спізнювався на збори, втрачав цю плату. Голосування відбува­лося підняттям рук, табличок, камінців. Промовець був особою недоторканою, на знак чого на голову йому одягавгя на час промови вінок. Якщо ж промовець відхилявся від предмета обговорення або порушував закон або мораль, він позбавлявся слова та штрафувався на значну суму (50 драхм). Цікаво, що промовець, який виступив з ініціативою, яка була схвалена, відповідав за її реалізацію протягом року. Перше засідання зборів у новому році починалося з обговорення питання, чи всі закони зберегли свою чинність, чи можливо потрібно внести якісь зміни. Нові закони спочатку виставлялися для загального ознайомлення, вибиралися захисники старого закону, потім відбувалося засідання зборів, на якому провадилося обгово­рення між захисниками старого та прибічниками нового закону. Після прийняття нового закону рішення зборів можна було оскаржити й лише тоді суд виносив рішення. Народні збори мали верховенство при прийнятті рішень про війну та мир, союзи та договори, уповноваження послів, зборам звітували посли, які повернулися з-за кордону, збори вирішува­ли проблеми оподаткування, використання державних грошей, питання мита, нових культів, проблеми громадянства, надання почестей, нагород тощо¹⁰. Зрозуміло, що участь у публічній діяльності змушувала громадян набувати певних політичних знань, цікавитися державними справами, виховувати в собі певну культуру поведінки, мистецтво промовця, дотри­муватися прийнятих норм етикету, моралі, побуту.

Із часом влада народних зборів ставала все більш абсо­лютною, народ (афінські громадяни) почав підніматися вище законів, почав керувати справами, які вимагали спеціальних знань і вміння, приймати рішення проти інакомислячих, втручатися у ведення військових дій, виховання, засуджування ініціативних, розумніших. Іншими словами, народовладдя перетворювалося все частіше на деспотію більшості, необме­жену та брутальну, яка втручалася навіть у приватне життя громадян.

По-третє, афінська політична культура спиралася на першість громадянських обов'язків, які були основою участі вільних чоловіків у політичному житті держави. Як зазна­чалося вище, починаючи від часів Солона, кожен був зобов'я­заний брати участь у народовладді, судочинстві, тобто бути

активним громадянином полісу. Для цього держава давала йому певну плату, заохочувала відвідання публічних громад­ських заходів, стимулювала заняття спортом, музикою. Не варто забувати великого суспільно-політичного значення олімпіад, функціонування заснованої Платоном Академії, високого авторитету грецьких мислителів, артистів і перемож­ців олімпіад. Таким чином, ця культура набирала дещо соціального аспекту, оскільки держава брала на себе певні зобов'язання перед громадянством, охороняла, захищала бідніші верстви громадянства, вимагаючи компенсації за збільшення участі в заходах апологетичного характеру.

Спільними ж рисами, які характеризували форму держави-республіки Афін, Спарти та інших полісів, були виборність усіх посад, звітність за час перебування на посаді, причому звіт повинен був бути не лише заслуханим, але й ухваленим, короткотерміновість перебування на посаді. Останнє звичайно мало різні виміри, так, по-сучасному, мером Афін можна було бути лише один день — від сходу до заходу сонця. Загалом в Афінах було близько 1 тис. посад, на які обиралися шляхом голосування, але здебільшого шляхом жеребкування. Більшість посад можна було займати лише раз в житті протягом одного року, тобто кожен громадянин мав шанси займати посаду, половина з них — засідати в Раді, а з них — 365 (із 500) стати на один день мером Афін. (Нагадаймо, що напередодні Пелопонеської війни в Афінах проживало 40-50 тис. громадян-чоловіків).

Демократична модель політичної культури Античності, яка сформувалася в Афінах, була розвинута та доповнена в республіканському Римі. Цей процес полягав у тому, що культура Риму мала, як зрештою й характер республіканської Влади, патріархальний характер. Римська республіка спиралася на традиційний інститут — римську сім'ю, тому опікунська влада над громадянством вважалася природною. Звідси й першість сімейних, державних інтересів над особистими.

Отже, республіканський Рим сформулював патерналістсь-ку, за своїм характером, владу. Патерналізм як функція політичної влади передбачав, що влада ставить собі за мету осягнути правильно зрозуміле добро тих, якими управляють. Дитина вимагає вказівок, оскільки сама не в стані зрозуміти, у чому полягає її добро, тому влада пильнує своїх громадян, як малих дітей, які не можуть подбати про себе. Патерналізм є необхідним і тому, що громадяни є дефективні, тобто вони є

318

Фрагменти ліберально-демократичних політичних культур

н едосконалими, вони не в стані самі забезпечити свою досконалість. Це стосується в першу чергу громадян молодих, без досвіду. Зло має місце й тоді, коли дорослі громадяни мають розум дитини. Нарешті патерналізм є необхідним з огляду на його виховну функцію, влада виховує досконалість грома­дянства, коли ж вона осягне такого стану, вона може бути непотрібною". Як у Греції, так і в Римі важливу роль відіграва­ли народні збори — коміції (еклесії), які в республіці склика­лися магістратами. На коміціях затверджувалися посадові особи та громадяни до складу патриціїв, приймалися закони, обиралися вищі посадові особи. Коміції мали й судову владу. Трибутні коміції як збори плебса обирали навіть релігійних діячів і військових трибунів.

У республіканському Римі вперше чітко сформулювалися суспільно-політичні об'єднання — партія оптиматів та партія иопуляріе. Перші вимагали більших прав і значення для кращих людей (за походженням, за економічним статусом), другі — вимагали збільшення значення народної більшості як вирішальної сили на народних зборах. Зрозуміло, що ці партії були ще дуже далекі від сучасного розуміння, однак це були перші паростки масової організації за інтересами з більш-менш виразним волевиявленням. Для римської республіканської демократії були притаманні потреба владарювання над іншими народами, почуття обов'язку громадянина. Тїт Лівій вказував, що потреба владарювання переповнювала римлян, а коли було заявлено, що римляни повинні відноситися справедливо до інших народів, коли латини (які давно вже складали добру половину воїнів легіонів, брали участь у всіх завоюваннях Риму) почали вимагати для себе рівних прав із римлянами, це так обурило римлян, що один консул заявив, що прийде в сенат і вб'є мечем усякого латина, якого зустріне в курії¹². Розви­нутим було й почуття обов'язків у римських громадян, головний із них — це любов до батьківщини. Це почуття набрало релігійного характеру, тому, без огляду на обставини, ми завжди знайдемо в душі римлянина лише громадянина. Новим було в римській культурі поняття держави, яка розглядалася як моральна спільнота людей, пов'язаних між собою взаємними правами та обов'язками, тобто це була гез рориіі — справа громадян. Важливим внеском римлян стала Ідея верховенства права незалежно від політичного ладу, опрацю­вання проблеми природного права, рівності людей. Основою права, за Ціцероном, є природний закон, який водночас є

319

Фрагменти ліберально-демократичних полТичник «улнгур

в ищим розумом, справедливістю та який служить ниткою, що пов'язує людей і богів. Керуючися цим законом, люди здатні відрізняти право від безправ'я, добро від зла. Як грецькій, так і римській політичній культурі були притаманні верховенство свободи над рівністю, хоча Ціцерон і зазначив, що «між людьми ніякої різниці немає»¹³. Людську однаковість він виводив із наявності в усіх людей розуму, почуттів, здатності вчитися.

Разом із тим можна віднайти певні спільні умови, необхідні для існування демократичної політичної культури Античності. До-перше, сама демократія можлива в тому суспільстві, де більшість громадян мають спільні інтереси та кінцеву мету. Громадяни не можуть особливо нічим відрізнятися між собою один від одного.

По-друге, усі повинні мати певний майновий достаток, однакову релігію, становити один етнос, бути приблизно близькими за освітою, мати одну мову, одну кількість вільного часу. Тому демократія встановлювалася в невеликих державах, де громадяни повинні були мати змогу час від часу збиратися в одному місці. Це не означало, що в тодішній Греції не виникали інші державні утворення, історія донесла нам, крім фактів існування народних, аристократичних демократій, ще й такі об'єднання, як Ліги, Конфедерації, а навіть зародження перших Федерацій. Проте ці спроби представницької влади довго не протрималися, оскільки не могли конкурувати з прямою демократією.

По-третє, демократична культура передбачала республі­канський устрій, реальну можливість громадянам брати участь у керівництві та управлінні державою.

По-четверте, демократія з часом отримала певну процеду­ру участі громадян у політичному житті, яка доповнювалася вихованням громадянства: утвердженням у свідомості демокра­тичних ідеалів, цінностей, формуванням у громадян політичної активності, навичок риторичного мистецтва тощо.

По-п'яте, як стверджує авторитет із цієї проблеми — Даль, така демократія повинна була бути повністю незалежною, не лише політично, але й в економічній і військовій сферах¹⁴. Тому, щоб бути незалежним від закордонної торгівлі, у демократії повинен панувати режим суспільної ощадності, дисципліни та порядку.

П

від їдай до концепцій

32

33

Громадянство -. •ід Іде* до концепцій

Полеміку щодо статусу громадянина продовжили Дені Дідро й Жан Жак Руссо. Дідро писав в «Енциклопедії», що громадянин — це той, «хто є членом вільного об'єднання багатьох родин, хто поділяє його права та користується його перевагами»³³. Підкреслюючи, що Гоббс не розрізняв підданого й громадянина, Дідро зазначав, що громадянин знаходиться у відношенні щодо законів у такому самому становищі, в якому підданий знаходиться щодо монарха. Обидва (громадянин і підданий) перебувають у стані підпорядкованості, тільки перший — від істоти моральної, другий — від істоти фізичної. Водночас Руссо писав, що члени асоціації (спочатку Руссо цю більшість називав конфедерацією) у сукупності називаються народом, «а кожен зокрема називається громадянином як таким, що бере участь у верховній владі, та підданим як таким, що підпорядковується законам Держави»⁴⁴. Таким чином, Руссо відійшов від схеми, яка утверджувалася в політичній свідомості, суть якої полягала в тому, що підданими були ті, хто служив і був відданим персоніфікованому суб'єкту влади — монархові насамперед. Громадянами ж були всі ті, хто брав участь у законодавчій владі та підпорядковувався законам держави. Руссо першим пов'язав суть громадянства з свободою, доброчесностями. «Батьківщина не може існувати без свободи, свобода без доброчесності, доброчесність без громадян. У вас усе буде, якщо ви виховаєте громадян; без цього у вас усі, починаючи від правителів Держави, будуть лише жалюгідними рабами»³⁵.

Громадянське виховання, вважав Руссо, потрібно починати вже з дитинства, до того ж варто вчити громадянина завжди розглядати свою власну особу не інакше, як «з точки зору її відносин з Державою загалом і дивитися на своє власне Існування лише, так би мовити, як на частину існування Держави... Від першої хвилини життя треба вчитися бути гідним жити, і подібно до того, як народжуючись, ми вже тим самим набуваємо права громадянина, так мить нашого народження повинна стати початком виконання наших обов'язків»³". Суть громадянських обов'язків, за Руссо, полягала в підпорядкуванні спільній волі, об'єктивному інтересу більшості народу, чий суверенітет є реалізацією цієї волі, яка прагне завжди рівності та скерована на користь суспільству, дотримується загальної користі громадян. Щоправда, висновок Руссо про те, що «корисне для всього суспільства майже ніколи не здійснюється інакше, як силою»,

а держава «загального блага» будується за допомогою насиль­ства в формі демократичної диктатури, став одним із джерел концепції держави «народного щастя», до якої «заганяли залізною рукою» в XX столітгя.

Ставлення Руссо до обмеження свободи людини та громадянина критикував Бенджамен Коистан, який стверд­жував, що людині притаманна свобода, тому вона діє насам­перед у власних інтересах, чим І зумовлюються головні громадянські права. Вони існують незалежно від державної влади та повинні бути непорушними. Констан розрізняв особисті та політичні свободи. Громадянська (особиста) свобода, вважав він, передбачала незалежність приватного життя людини від політичної влади та охоплювала певні особисті свободи: недоторканість особи, свободу совісті, слова, зборів, друку, свободи місця проживання, приватної власності, а також свободу вибору занять, вільну конкуренцію, невтру­чання держави в економічне життя тощо. Утвердження громадянських свобод він пов'язував зі зміною відношення до праці, появою особистої зацікавленості щодо результатів праці, пожвавленням комерції, а з нею й пошуки компромісів у відношеннях між людьми (за часи Античності й Середньовіччя не могло бути позитивного відношення до праці, оскільки важкою працею займалися поневолені, громадяни ж займалися війною та реалізовували політичну владу). Ідеали вільної доброї праці піднімали на вищий щабель особистість, ЇЇ свободи, приватну ініціативу та заперечували втручання держави в приватне життя громадян. Констан також вважав, що, на відміну від Античності з ЇЇ прямою демократією, у Новий час зі зростанням чисельності населення стало неможливим реалізувати участь усіх громадян у прийнятті політичних рішень, тому постало питання про перехід до представницького правління, за якого питома вага політичного значення окремих громадян зменшувалася. Констан наголошував, що саме через це головними стають особисті свободи громадян, а влада, яка їх порушує, перетворюється на тиранію. Межами влади с права громадян. Представницьке ж правління вимагає введення широкого виборчого права, яке мало б майновий ценз. Ідеї Констана розвинув Джеремі Бентам, який вимагав встанов­лення політичних гарантій громадянським правам і свободам. Такі гарантії може забезпечити лише демократія, за якої можливо вирішити головне завдання держави — осягнення «найбільшої суми щастя як можна для більшої кількості

Фрагменти ліберально-демократичних політичних культур

320

321

Фрагмента ліберально-демократичних політичних культур

Демократичні аспекти політичної культури в Середньовіччя (Б.К.)

Предметом нашого короткого аналізу є політична культура північноіталійських міст-республік, німецьких міст, що мали Магдебурзьке право. Як писали Пугачов та Соловйов, -«держа­ви, які мали підставові якості подібні до афінської демократії, існували в Стародавньому Римі, Стародавньому Новгороді, у Флоренції та низці інших міст-республік»¹³. Однак чи є правомірним порівняння Новгороду з Римом? Аналіз демокра­тичних аспектів культури в Середньовіччі показує, що вони спиралася в розвитку на наступні джерела: економічні, оскіль­ки економіка Північної Франції та Італії вимагала значно більшої особистої та майнової свободи ремісників і купців, що вступало в суперечність із прагненнями феодалів, які галь­мували розвиток міст, робилися нестерпними для міщан. Другим джерелом став широкий комунальний рух в Західній Європі, що спирався на прагнення до економічної незалежності міст-комун (від лат. соттипа — община). Інший рух прагнув насамперед вирішити економічні та соціальні проблеми — ліквідувати систему феодальної експлуатації ремесла та торгівлі, забезпечити умови вільного розвитку товарного виробництва та торгівлі. Ще одним джерелом став своєрідний ренесанс політичної та правової думки стародавнього Риму, що послужило теоретичною основою виникнення та розвитку державності міст-комун в Італії, Франції та Німеччині. Справа йшла в першу чергу про забутий Кодекс Юстініаиа, який почав пильно вивчатися європейськими правниками від початку XII ст., що дало можливість сформулювати незабаром, спираючися на приватне римське право, серйозну конкуренцію феодальному праву. Римська спадщина зміцнювала не лише економічні основи комунального руху, вона сприяла державній консоліда­ції, зростанню авторитету світської влади, зменшенню значення місцевих звичаїв і традицій.

Міста-комуни народжувалися в жорстокій боротьбі з феодалами, у цій боротьбі головними засобами були як відкриті збройні повстання, так і широка практика викупу за гроші в сеньорів окремих повинностей, прав і міської незалежності загалом, використання суперечностей між королівською владою та феодалами. Форми та ступені комунальної свободи міст були різними в залежності від багатства цих міст, співвідношення сил сеньорів і міщан, загальної ситуації в

державі. Найпростішими були форми звільнення міст від певних повинностей при збереженні залежності від сеньора. У той же час найбільш розвинуті та багаті міста Північної та Середньої Італії (Генуя, Венеція, ГІІза, Флоренція, Лукка, Сісна, Болонья, Мілан та інші) стали повністю суверенними та незалежними державами, після встаноапення республікан­ської форми правління. У Франції такими стали т. зв. «міста буржуазії», у Німеччині — «вільні міста», які, однак, часто залишалися певною мірою залежними від сеньорів і короля.

Візьмемо для прикладу винятковий випадок встановлення в середині XII ст. Римської Республіки. У 1143 р. мешканці Риму повалили папську владу в місті та передали «ладу сенатові. У Республіці найвищою владою став сенат, що засідав у Капітал ію, який мав повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, кожних півроку з сенату виділялася виконавча влада, т.зв. вепа(оге$ сопсіІіагі. Діяльність сенату контролювали збори римських громадян, функціонували професійні, незалеж­ні суди. Республіка для свого захисту прагнула нав'язати союзні відносини з імператором Священної Римської імперії, коли ж це не вдалося, то було вирішено обирати імператора з римських громадян. З'єднаними зусиллями папства та Римської імперії Республіка через десять років існування була повалена. Проте продовжували існувати північноіталійські міста-республіки — могутня Венеціанська республіка, яка в результаті хрестових походів перетворилася на середземно­морську імперію, а в кінці XIII ст. після закриття «Великої Ради» трансформувалася в олігархічну республіку»¹*. Від X ст. до ХІП ст. був час, коли республіканська влада в північно­італійських містах ще потребувала допомоги через свою економічну, військову слабкість. Тому більшість міщан брали участь у виборах міських влад, захищали їх від ворогів. Такою була Генуезька республіка, яка мала назву Кампанії-союзу всіх міщан, які були здатні носити зброю. На чолі комуни стояла колегія консулів, що пізніше була замінена посадовою особою (подеста), яка обиралася з іноземців та контролювалася радою з 8 нобілів. Генуезці вже від XII ст. звикли до політичної міжпартійної боротьби (партій гіббелінів і пополанів) і до певної толерантності щодо опонентів, оскільки наприкінці XIIІ ст. у республіці встановилася діархія, влада двох капітанів, які контролювали один одного. Лише в 1339 р. встановлюється інститут довічного дожа, будується олігархічна республіка¹⁷. Певною мірою класичним прикладом комунальної демократії

Фрагменти

Асмократичиих політичних культур

322

323

Фрагменти ліберілмю-демократичнмх політичних культур

була Флоренція, яку а 1115 р. проголосили незалежною комуною та якою управляли консули та Рада, що складалася з 100-150 міщан. У разі гострої потреби скликалися народні збори всіх міщан. Тут теж почалася міжпартійна боротьба (лополани, що разом із частиною дворянства складали т.зв. гвельфів: феодальна знать об'єдналася в партію гібеллінів). Перемога гвельфів закінчилася прийняттям чи не першої в Європі народної Конституції (1250 р.), яка передбачала створення иоиоланами в комуні особливої військово-політич­ної організації, на чолі якої стояв капітан народу, що спирався на міське ополчення. Було створено Раду з дванадцяти старійшин, яка разом із капітаном народу вирішувала важливі­ші політичні, соціально-економічні проблеми комуни. Уже через два роки Флорентійська комуна почала карбувати золотий флорін (найстабільнішу валюту тодішньої Європи), у кінці 80-х р. ХНІ ст. тут було скасовано поневолення (кріпац­тво). Згідно нової Конституції 1293 р., що отримала назву «Встановлення справедливості» від політичного життя комуни було відлучено феодальну знать (грандів), встановилося народовладдя, яке протрималося майже сто років, і потім було замінено владою флорентійських патриціїв¹⁸. Як писав пізніше Макіавеллі, внутрішній мир був зведений нанівець ворогуван­ням гвельфів і гібеллінів, оскільки одні прагнули лише панувати, другі - не бажали коритися, у чому й полягала «головна причина всіх негараздів, які відбувалися в державі»¹⁹. Загалом феномен міст-комун мав велике політичне та історичне значення в загальній конструкції демократичної моделі політичної культури, ідо пояснюється відновленням через тисячу років республіканської демократії з її основними характеристиками — виборністю посад, звітністю та коротко-терміновістю перебування на цих посадах. Звичайно, ці принципи не всюди суворо дотримувалися, однак сам факт їхнього відновлення не залишився забутим в історичній пам'яті європейців. Другим моментом було широке розповсюдження ідей свободи, що в умовах панування феодалізму, мало неабияке значення. Адже саме тоді народилася говірка: «Повітря міст робить вільним». Так у далекій Англії вілан, який втік із села, що прожив у місті рік і один день, вважався вільним. Ідеал свободи доповнював поняття суспільної справедливості, яка в комунах несла як політичний, так і соціальний аспекти. Водночас комунальна демократія призвела до розвитку інститутів державного управління як традиційних

(магістрати), так і сприяла зародкам майбутніх — представ­ницьких. В Іспанії (Кастильське королівство) у 1188 р. було вперше скликано станове представництво — Кортеси. куди, окрім дворянства, духовенства та міщанства, було запрошено й делегацію селян. В Англії союз монархії з міщанами складається від XII ст. У 1265 р. тут уперше були скликані представницькі збори, які складалися з баронів, рицарства та міщан (по двоє від кожного міста). За короля Едварда І почав функціонувати англійський парламент, який мав виключне право визначати податки. У той же час у Франції вперше скликаються Генеральні штати, куди, окрім духовенства, шляхти, увійшли й багаті міщани.

Однак найважливішим, видається, було духовне розкрі­пачення, яке почалося в умовах комунальної демократії, коли особисто вільні міщани, дрібні та середні власники почали самі вирішувати питання суспільного, виробничого життя. Кому­нальна демократія рішуче перетворила гроші на основне джерело влади, спочатку в межах міст, щоб незабаром перетво­рити ці джерела на основне для цілої Європи.

Водночас поряд із комунальною демократією в Франції, Італії, у містах Німеччини встановлюється Магдебурзьке міське право, в основі якого були покладені привілеї, надані жителям м. Магдебург 1188 р., які швидко поширилися в німецьких містах, потім у міста Східної Пруссії, Сілезії, Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, а значить й у білоруських та українських містах. Міста тут отримали самоврядування, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги щодо ремесла й торгівлі та звільнялися від феодальних новинностей. Право встановило порядок виборів міської влади, їхні функції, визначило норми цивільного та карного права, правила судочинства, податкову політику, визначало правила торгівлі, ремісничої праці. Вже пізніше спадкові міщани отримали право на герби, рішення приймалися від імені народу та сенату міст. Як і в містах-комунах. міста з магдебурзьким правом швидко набрали специфічного архітектурного вигляду. У центрі міста знаходилася міська іілоща — місце для публіч­них акцій, будинок мерії — ратуша, де містилися міська влада. Виробники та торговці об'єднувалися в цехи й гільдії на професіональній основі й теж мали свої приміщення. Тим самим комунальна демократія та міста з магдебурзьким правом (причинили формування специфічної політичної, духовної культури, своєї символіки тощо.

Фрагменти лй>*р*№ио-оемофятичнмх політичних культур

324

323

Фрагменти лМершльно-деммфвтмчимк йолітячмкя культур

Як певне відображення цих острівців середньовічної демо­кратії та їхній розвиток можна розглядати теоретичні погляди Марсилія Падуанського, викладені ним у праці «Захисник миру» (ійе/епхог Расіз») у 1324 р. Суспільних джерел політичної доктрини Марсилія Падуалського необхідно шука­ти в світських республіканських вимогах італійського міщанст­ва²". Республіканські тенденції міщанства помітно зросли в першій половині XIV ст., коли в містах прорвалися до влади аристократичні сеньорії. Пишучи трактат, Падуанський спирався на досвід свого рідного міста-комунн Падуї, в якому верховну законодавчу владу реалізував сопсіііит таїш, який складався з тисячі членів, що обиралися всіма міщанами Падуї. Цей Інститут визначав подесту, голову виконавчої влади, який пильнував за виконанням обов'язкових норм, за порядком у місті, за судочинством. Марсилій Падуанський уже в ті часи сформулював нову концепцію права, держави, в основу яких поклав римську ідею про панування народовладдя. У третій частині праці він писав, що лише народ має право видавати закони, народ — це є сукупність громадян або їхня більша частина. Він писав: «Кількість менш освіченого народу може бути збільшена до таких розмірів, що він буде здатний судити про справи на рівні, а може й ліпше від тих, які є високо вченими»²¹. Цс кредо демократії, за Падуанським, пізніше стало небезпечним обгрунтуванням політичної демократії натовпу. Суверенний народ мав би право не лише на законодавство, але й на створення уряду, що мав би право на збройний примус проти незгідних, народ мав безперервно контролювати дії уряду, щоб той не вжив військо проти суверена. Окрім цього, церковна влада теж мала бути виборною. Він запропонував відмовитися від традиційної для Середньовіччя (тричленної) суспільної структури: суспільство мало складатися з групи, яка реалізує владу, селян, ремісників, фінансистів, солдат і духовенства. Уряд мав би визначати місце та завдання для всіх суспільних груп у межах держави. На відміну від папської доктрини, Марсилій Падуанський стверджував, що політично-правний устрій отримує етичну цінність не через узгодження з правом Божим, а завдяки рішенням цілого народу. Лише весь народ є здатним творити земні критерії слушності та спра­ведливості в формі прийнятого народом права²². Цим самим уже в XIV ст. були закладені теоретичні основи майбутнього народовладдя епохи капіталізму.

Оцінюючи значення праці Марсилій Падуанського як мислителя-новатора епохи Середньовіччя, визначний російсь­кий вчений Борис Чичерін писав, що в цій праці «вперше в історії політичної літератури з великою силою та ясністю реалізуються суто демократичні початки. І ці початки не обмежуються однією світською областю, а вносяться в саму будову церкви. Богословському вченню про закон протистав­ляються початки свободи. Сам закон вважається як такий, що виходить із свободної волі громадян. Ми бачимо тут повний розвиток ліберальної теорії в середньовічний період»*'¹.

Демократична модель політичної культури Нового часу (Б.К.)

Отже, вже в Середньовіччі було теоретично обґрунтовано центральну рису демократизму — ідею про формальне визнан­ня народу джерелом влади, тобто її суб'єктом, що визначає характер і зміст владних функцій держави. Найбільш повно відповідає цьому змісту відома від часів Античності республі­канська форма правління. Та ж Античність дала й тип такого правління — пряму демократію, яка в класичній формі існувала в полісах Греції та в перший період існування Римської республіки. У той же час із розквітом республіки та наданням громадянства латинам пряма демократія Риму почала транс­формуватися в представницьку, цей процес був зупинений встановленням імперії. Комунальна демократія Середньовіччя теж була прямою, проте в межах феодальних держав вини­кають спеціальні представницькі інститути, які пізніше отримали назву парламентів. Шанси на перетворення в провідні інституції демократії вони могли отримати лише з розвитком інших атрибутів демократичної культури Європи. Це торкалося насамперед визнання природних прав людини, громадянських прав і свобод, а також визнання права громадян на участь у формуванні інститутів державної влади, контролю за їхньою діяльністю тощо. Незалежність інституту парламен­таризму (представницької демократії) безпосередньо залежала від обсягу надання демократичних прав людині, поширення цих прав у суспільстві, серед підданих і громадянства. На етапі нерозвинутості цього інституту, коли права людини та громадянина були обмежені, парламенти займалися податко­вою політикою, потім контролем за управлінням і витрачанням державних фінансів. Із демократичними завоюваннями в

326

Фрагменти ліберально -демократичних політичних культур

Н ідерландах, Англії, Франції, із наданням підданим прав і свобод, починаючи від прав на життя, власність, зібрання, добування собі їжі, слова, друку тощо, значення інституту парламентаризму зростало в сферах законодавства, важли­віших питань виконавчої влади, судочинства. Однак, як правило, парламент не був домінуючим державним інститутом у період станово-представницької монархії, оскільки монархи залишали за собою законодавче право у вигляді прийнятих власною владою нормативних актів за сшюю рівних парла­ментським актам. Тим не менше успішне функціонування парламентаризму в межах монархій усе частіше давало підстави тогочасним мислителям говорити про зростання ліберальних тенденцій у політичному житті. Тим більше, коли в Англії король не міг розпустити парламент, який мав підтримку землевласників і міського населення. У Франції в XVII — XVIII ст. Генеральні штати скликалися тільки двічі, а їхня роль зводилася до судочинства та надання рекомендацій монархові,

Узалежнення парламентаризму від прав людини означало, що коли європейські мислителі (насамперед Локк) опрацювали індивідуалістичну та раціоналістичну концепцію людини, що мала першість перед суспільством, державою та владою, то цим було сформульовано засади не лише майбутньої ліберальної доктрини, але й зроблено крок до поєднання її з демократією як засобом реалізації влади. Перший етап лібералізму ще не вийшов за межі монархізму, хоча вій був часом, коли були задекларовані важливіші демократичні цінності демократії, спираючися на які незабаром були створені умови для синтезу лібералізму з демократією. Видається, що ключовим тут було демократичне право на власність, точніше до ЇЇ здобування всіма, яке мало бути, на думку мислителів, головним підґрун­тям свободи людини. Ліберали теж були за рівність людей як фізичних осіб, які мають рівні шанси на здобуття щастя. Правда, одним це вдавалося, іншим — ні, життя — це боротьба за успіх, в якому слабкіші програють. Звідси моральною та відповідною мала бути суспільна нерівність як результат успіхів одних і поразок інших і як гарантій свободи індивіда. Головною цінністю лібералізму стала свобода, коли кожний може спробувати свої сили в осягненні кращого життя, лише необхідно створити відповідні умови для цього. Свободу ж обмежувала політична влада, тому виникла необхідність достосувати владу до кредо лібералізму. Монархія, зрозуміло,

¹

327

Фрагменти лКаральмо-дамократмчммх політичним культур

н е відповідала імперативам свободи, коли ж її неможливо позбутися, то варто докласти зусиль для пристосування її до вимог лібералізму. Це означало демократизувати існуючі монархії, і, як виявилося, першим наймогутнішим засобом для цього етап парламентаризм як нова форма тепер уже представ­ницької демократії. При чому парламентаризм часів феода­лізму поступово виявився непридатним для цього, оскільки вій був за характером цивільно-правовим представництвом за дорученням (за суттю та за формою). Депутат давав згоду виборцям, що за певну винагороду він представлятиме інтереси виборців, їхні доручення. У випадку незадовільного виконання наказів, депутат міг бути відкликаним конкретними виборцями певної місцевості. (Тим не менше в британському парламенті така форма все ж збереглася досі, залишаючися прикладом корпоративного представництва). Зрозуміло, що корпоративне представництво означало, що змістом наказів депутатам були насамперед соціально-економічні вимоги місцевого, локаль­ного та регіонального рівнів, політичні ж вимоги ставилися лише епізодично. Революційні катаклізми XVII — XVIII ст. поставили наголос на загальнонаціональних політичних проблемах, що змінило суть представництва в парламентах, наголос перейшов із представництва станового на народне, національним за масштабами, що дозволило перенести акцент насамперед на вирішення загальнонаціональних, системних політичних проблем.

У теоретичному плані біля початкІв народного представ­ництва були Руссо та Едмон Берк. Руссо вважав, що неподіль­ний, невідчужуваний суверенітет належить лише народові загалом, тому правильним було 6, якщо весь народ брав би участь у законодавстві, правда, він вважав це можливим лише при прямій демократії. Берк, не визнаючи ідеї народного суверенітету, тим не менше вважав, що такий суверенітет має парламент, тому депутати є не представниками певних виборців означеного графства, а вони повинні керуватися власними переконаннями, системою універсальних цінностей.

Певні положення народного представництва підтримував американець Олександр Гамільтоп, вважаючи представ­ницьку демократію кращою, ніж пряму. Завершеної форми представницька демократія набула в працях французького абата Вміля Сійєса, який категорично виступив за те, що кожен депутат є представником усього народу, нації, а не лише свого округу. Народ, писав він, може визначати мету діяльності

Фра такти ліберально-демократичних політичних купьгур

328

329

Фрагменти ліберально-чних політичних культур

представників, але повинен надавати їм повну свободу для визначення способів досягнення цієї мети. За його пропозицією Національні збори Франції на початку революції прийняли рішення щодо неприпустимості імперативних мандатів їхніх депутатів. Тим самим СІйєс став творцем концепції вільного мандату, а рішення національних зборів (1789 р.). які прийняли Декларацію прав людини та громадянина, заклали нормативігу основу не лише представницькій демократії, але й стали підґрунтям для ліберальної демократії. Однак для того, щоб представницька демократія стала реальністю, потрібно було, щоб лібералізм наповнився демократичним змістом, коли кожен громадянин не лише мав право, але й міг користуватися своїми правами як людина. Це могло статися лише за умов розширення змісту демократичних свобод, що мало місце в XIX ст., коли сформувався демократичний лібералізм, який спирався на ідеї та принципи аристократичного лібералізму кінця XVII і XVIII ст. Початок цього процесу завдячує не лише ліберальній спадщині, але й демократичним актам Французької революції: Декларації прав людини та громадянина та Конституції 1791 р., яка поєднала ліберальний принцип розподілу влад з ідеєю народного суверенітету, вільного мандата парламентарів.

Формування ліберально-демократичної політичної культури XIX — XX ст. (Б.К.)

XIX століття в Європі було широко використано важли­віший здобуток французької політичної культури — консти­туціоналізм, тому в конституціях Іспанії, Португалії, Італії, Греції, Німеччини були прийняті положення про народне представництво. В його основу була покладена сійесівська концепція вільного мандата, яка імперативно спиралася на ідею загального виборчого права як природного права людини. Це означало, що в Європі розгорнувся процес формування ліберально-демократичної політичної культури, який проходив кількома напрямами. Перший із них був пов'язаний із подальшою демократизацією політичного ладу в Європі, Якщо на початку XIX ст. Європа, за винятком республіканської Франції, складалася з держав-монархій, то в середині XX ст. більше половини європейських держав складали республіки (правда, із сучасних 12 краін-членів ЄС половина — монархії). Іншими словами, перемогла республіканська Ідея, склалася

республіканська політична традиція з усіма іі атрибутами, які ми розглянемо нижче.

Другий напрям пов'язаний із розвитком парламентаризму. Якщо на початку XIX ст. парламенти існували лише в Англії, Данії, Іспанії, Священній Римській Імперії, Франції, то у другій половині XIX і в XX ст. Європа стала континентом парла­ментів, для прикладу в Нідерландах парламент почав діяти в 1815 р., у Бельгії — у 1815 р., у Греції — у 186-4 р., в Італії — у 1870 р.. у Німеччині — у 1871 р., в Росії ~ у 1905 р., у Польщі парламент відновлено в 1918 р. Із парламентаризмом тісно пов'язаний такий атрибут політичної культури, як впровад­ження загального виборчого права, спочатку для чоловіків, за цензами осілості, майновими, освітніми.

Третім напрямом формування ліберально-демократичної культури стала ліквідація політичної дискримінації жінок, після того як в першій половині XX ст. жінки більшості держав Європи теж отримали загальне виборче право. Процес демократизації супроводжувався прийняттям досить значної кількості конституційних актів (лише у Франції їх було прийнято 16), в основі яких залишалася концепція народного представництва.

Четвертим напрямом лібералізації стала поступова ліквіда­ція виборчих цензів, до середини XX ст. у більшості європей­ських держав було відмінено досить високий віковий ценз (21 — 25 років), який обмежував політичну активність молоді. Тоді ж був ліквідований ценз осілості, щоправда, у деяких державах залишилося обмеження у вигляді виборчої застави. Тобто коли кожен, хто має намір балотуватися на виборах до парламенту Великобританії або Франції повинен внести визначену суму як заставу, яка не повертається у випадку поразки на виборах. Не демократичним залишається обов'язок обов'язкового голосу­вання, який зберігається в Італії, штрафами караються за не участь у голосуванні громадяни Бельгії, Люксембургу, Нідерландів, кримінальна відповідальність за такий вчинок передбачається в Греції, Австрії²*. Б Європі вже закріплений принцип рівного виборчого права, тобто кожен виборець має лише один голос, усі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах. Демократичність виборів пов'язана з дотриманням розмірів виборчих округів, з адміністративно-територіальним поділом, характером виборчих систем (мажоритарна, пропор­ційна, змішана). Загалом рівень фактичної політичної культури, як правило, можна перевірити під час виборів.

Фрагменти лібврально-д«мократичних політичних культур

330

ЗЗІ

Фрагменти ліберально-демократичних полггнчних культур

Парламентаризм, який утвердився в Європі, характери­зується наступними спільними рисами: функціональним призначенням; прийняттям законів і нормативних актів; відповідальністю уряду перед парламентом; правом винесення вотуму недовіри уряду; правом імпічменту президенту; законодавчими ініціативами; аналізу та прийняття рішень щодо стратегічних питань національного розвитку, безпеки та дотримання системних цілей і цінностей.

Таким чином, завершуючи розгляд становлення лібераль­но-демократичної політичної культури, ми вирізнили наступні її джерела: а) республіканська традиція (Греція, Рим); б) комунальна демократія італійських міст-комун; в) ідеї та інститути представницької демократичної влади; г) еволюція прийняття прав людини та громадянина в європейському суспільстві. Джерелами цієї культури стали цінності, прита­манні аристократичному та демократичному лібералізмові, які вже розглядалися нами раніше. Окрім цього, Даль пропонує додати сюди логіку політичної рівності, оскільки виникнення та тривалість демократичного правління залежить певною мірою й від людських переконань. За Далем, у людській групі, де всі члени вважають себе рівними за компетенцією, щоб брати участь у прийнятті рішень, існує значний шанс, що ця група буде правити за певними правилами демократичного управ­ління, навіть не знаючи самих демократичних принципів". Тобто Даль висуває думку про певну ірраціональність демокра­тичності, її природну притаманність людській групі, що може бути прийнято за умови існування в суспільстві асиметричної тенденції до елітарності.

Загалом історичний досвід формування ліберально-демократичної політичної культури доводить, що вона включає в себе: 1) примат прав вільної особистості, яка є водночас рівноправним громадянином в державі; 2) використання державної влади в ім'я права своєї зростаючої компетенції, пильнування інтересів цілої спільноти при нерівномірному розподілі власності; 3) політичний устрій і форма держави та її системи мають бути демократичними, ознаками цього є наявність парламенту, Інститутів територіального самовря­дування, які формуються на основі загальних безцензових виборів, повинен панувати політичний партійний плюралізм; 4) суспільство перестає бути лише сумою індивідів, воно стає також сумою груп із різними інтересами; 5) важливими елементами демократії є поширення безкоштовної світської

освіти в умовах розмежування між державою та Церквою*⁶. Таку ж приблизно модель запропонували визначні теоретик^ XX ст. Ганс Кельзеи у праці «Про суть і цінності демократії*- і Карл Поппер у книжці «Відкрите суспільство та його вороги». Зрозуміло, що ця модель неповна, оскільки досвід останнього століття довів необхідність існування вільних, альтернативних джерел інформації, дотримання прав і можливість висловлення думок меншинами.

Етапи демократизації політичної культури в XX ст. (А.Р.)

Окрім вищесказаного, варто ознайомитися зі спробою періодизації процесу формування ліберально-демократичної культури, яку здійснив Самуель Хантінгтон. На його думку в цьому процесі можна виділити три хвилі, які мали місце від першої іретини XIX ст. до другої половини XX ст. Отже, перша хвиля поширилася на 33 держави світу та проходила від 1828 до 1926 р.²⁷. У подальшому в державах, де сформувалася ліберально-демократична культура відбувалися складні процеси: з однієї сторони, вдосконалення демократичної політичної культури, з іншої — відхід частини держав від засад демократії та зразків цієї політичної культури. Це була перша хвиля відходу від демократії, яка прийшла на зміну демокра­тизації, вона охопила період від 1922 до 1942 р. Найбільш повно цей відхід пов'язаний із поширенням ідей і нав'язуванням політичних норм та Інститутів фашизму, націонал-соціалізму в країнах світу. Лише II держав змогли за цих умов зберегти та далі розвинути ліберально-демократичииії політичний режим та відповідну політичну культуру. Друга хвиля демократизації охоплює 51 державу в період 1943-1962 р„ тобто демократичні процеси охопили ще 40 держав. На зміну їй приходить друга хвиля відходу, яка охопила 22 держави в період від 1958 до 1975 р. І нарешті третя хвиля демократизації почалася, за Хантінгтоном, у 1974 р. від падіння диктатури Салазара в Португалії. Ця хвиля поширилася на 33 держави та продовжує поширюватись. Власне колишні держави соціалістичного табору складають основну частку нових держав, які здійснюють транзит до демократії. За даними Хантінгтона, на 1990 р. у світі нараховувалося 58 демокра­тичних держав²⁸.

Слід зазначити, що перенесення властивих для демокра­тичних держав Заходу зразків політичної культури на населен-

Фрагменти лібералам о-демократечних політичних гул*тур

332

333

То талітарчо- м торит»рна політична культур*

ня держав, які здійснюють перехід до демократії, зустрічається з необхідністю подолання певних проблем. По-перше, проблем, пов'язаних із сутністю демократичної політичної культури. Власне ідеї ліберальної демократії — свобода та гідність людини, принцип управління, що передбачає обов'язкове врахування інтересів громадян спільноти, не завжди здатні узгодитися з позиціями лідерів переважно виконавчої влади, спрямованими на збільшення обсягів власних владних повноважень. По-друге, досить складними виступають головні засади здійснення демократичної політики: способи прийняття політичних рішень, пов'язані з ними норми та способи поведінки, особливо щодо людей старшого покоління, а також з їхнім відношенням до влади та до своїх співгромадян.

По-третє, наразі зовсім неясно, як подолати відмінності в політичних традиціях, поведінці слов'янського менталітету загалом щодо норм І традицій, притаманних західній лібераль­ній демократії. За суттю ми тут маємо різні політичні культури, що утвердилися досить дапно. Виникають наступні запитання: Чи можна їх поєднати? Чи можливо краще мирно нав'язати західну політичну культуру східноєвропейському ґрунту? Можливо сумістити лише окремі ліберально-демократичні Інститути, цінності, а решту залишити? Нарешті, як бути з гегемоні стичними прагненнями сформувати нову російську політичну культуру як міст між Європою та Азією?

Варто зазначити, що періодизація Хантінгтона була здійснена ще до розвалу СРСР, у мій не врахований конкрет­ний досвід лібералізації та демократизації в колишньому СРСР у період 1991 — 1998 р., а також перші результати югославської кризи, що мають певні особливості європейського значення. Тим не менше ясно одне — процес демократизації політичної культури продовжується, Його осмислення с важливим та вкрай необхідним.

Тоталітарно-а втори тарна політична культура (Б.К.)

Авторитарна політична культура Античності

Своїми джерелами тоталітарно-авторитарна модель європейської політичної культури губиться в глибокому мороку давнини, у культурах річкових цивілізацій^. Значна частина з них були рабовласницькими цивілізаціями, зокрема Єгипет, Дворіччя, із сильною політичною організацією, яка спиралася на принцип монаршої, необмеженої влади, звідси авторитарність її носіїв. Як вже зазначалося в першій частині нашого Курсу лекцій, спільними рисами політичної свідомості та культури цих цивілізацій були фаталізм, теократизм, деспотичний характер влади. Оскільки ці цивілізації були недостатньо структуровані, то брали участь у політичній діяльності лише нечисельні групи людей, суб'єктами владних відносин була невелика група рабовласників, які й входили в політичне та культурне поле тодішніх суспільств. Величезна ж більшість безправних людей-рабів були як би поза політи­кою, а значить і поза межами політичної культури. Тобто саме суспільство структурно складалося з політичної організації, в яку входили вільні піддані монархій, що мали різні рівні політичної культури, та другої частини суспільства — маси рабів, що були поза політичною організацією та політичною культурою, авторитаризм відносився до політичного поля суспільства, політичної загальності (тотальності) в рабовлас­ництві бути не могло, оскільки більша частина суспільства перебувала поза організацією, поза полем політики.

Аналізуючи політичну культуру, ми вивчаємо лише частину суспільства Античності, яка мала низку якісних владних відмінностей. Наприклад у стародавньому Єгипті (теократичній державі) на чолі стояв фараон (як писалося в документах: «Хай буде Він живий, неушкоджений і здоровий»), поставлений Богами й за «Своїм походженням Божественний» — син Бога — фараон, верховний законодавець, суддя, передяким звітуються міністри, той, Хто підтримує спокій у державі, з яким мусять миритися всі піддані. Якийсь придворний одного з фараонів так влучно охарактеризував суть влади фараона та сам ієрархічний порядок у державі: «Він той, хто примножує добро, Хто вміє дарувати. Він — Бог, цар Богів, Він знає всіх,

334

Тоталітарно- мтормтариа політична культур*

х то Його знає. Він нагороджує тих, хто Йому служить. Він захищає Своїх прибічників. Цс — Ра, Чиє видиме тіло — сонячний лиск, і який живе вічно»³". Божественність поход­ження душила в зародку різні прагнення до непокори, виховувала почуття досконалості влади, бажання наслідувати такий характер влади. Тому не дивно, що значно пізніше, коли Алєксандр Македонський завоював Єгипет, він вирішив теж пройти обряд сакралізації, відвідав оазу Аммона, де жерці проголосили його сином бога Аммона, сподіваючися можливо, що тим самим йому «вдасться перекинути міст між східною авторитарністю та грецькою демократичністю»¹¹. Оскільки македонський цар у себе в державі був лише першим серед майже рівних йому аристократів, то після сакралізації він вже ставав на щабель вищим. Щоб закріпити таке становище, дещо пізніше Македонський спробував добитися ввести обряд проскінези (звичай прийнятий в Персії, під час якого піддані ставали на коліна перед владарем і цілували його). Якщо громадянам теократичних монархій падання ниць видавалося природним, го грекам, людям західної культури це «видавалося нісенітницею», оскільки для них цар був хай кращим, але одним із них. Тому врешті-решт визнання або несприйняття проскінези «було символом протистояння вільного світу — світу рабства»³-. Як відомо. Македонському, незважаючи на його деспотичний характер, не вдалося ввести цей обряд.

Тим не менше теократії Сходу зробили певний вплив на формування політичної культури Греції. Це проявилося досить чітко в інституті тирана. Як свідчить дослідник ціИ проблеми Гельмут Бєрве, малоазійський Бог рабів Мен носив прізвище «тиран». Солон визначив, що тиран — це знатний пан, жадоба багатства та влади якого призводить до насильства над общиною, «невгамовному та жорстокому придушенню її членів... Він із своїм основоположним егоїзмом вороже протистоїть правильному порядку в суспільному житті... Його панування незаконне...»¹¹ Пізніше Арістотель назвав чотири типи тиранів, а софістами були опрацьовані теоретичні підстави тиранії. Не вдаючися до детального висвітлення проблеми, зазначимо лише, що грецькі мислителі вважали, що появі тирана передує введення надзвичайного стану в державі, дехто навіть забороняв навчання риторики, оскільки тиран, як правило, був блискучим промовцем, нарешті тиран народ­жувався з опозиції, яка захоплювала владу, забороняла озброєння громадян, обмежувала їхні права, вводила деспотич-

335

Тот*і * і •|нм>-**торитарна політичне

н ий режим особистої влади. Окрім цього, Історія доводить, що визначний тиран, був дуже добрим організатором, його завжди оточували прибічники, які захоплювалися ним, захищали його. Відповідно формувалася й політична культура тиранії, яка спиралася на страх перед жорстоким і рішучим, безжалісним тираном, де поступово почали панувати підлабузництво, заздрість, донос і непорядність. Тим не менше паралельно з грецькою демократією, що проіснувала кілька століть, жила та процвітала антична тиранія, хоча, за Иолібієм, саме слово «тиран» включало в себе найбільш мерзенний сенс та охоплю­вало всі людські злочини та беззаконня. «Бо тиран викликає страх і панує як деспот над тими, хто його ненавидить, сам теж їх ненавидячи»^.

Таким чином, стародавні греки внесли в модель автори­тарної культури запозичену з Єгипту сакральнІсть, інститут тиранії.

Що ж до Римської Імперії, біля початків якої стояв Юлій Цезар, то вона зародилася, як зазначав Теодор Моммзен, як взірець необмеженої військової монархії, «яка стала логічно неминучим результатом і завершенням історичного розвитку античних держав, де все було побудовано на рабстві, де з міського (полісного — Б.К.) ладу протягом століть розвинувся олігархічний абсолютизм, у порівнянні з яким необмежена монархія була меншим злом»^. За суттю, Цезар відновив владу давніх царів, коли став самовладним державцем, він відвів лише дорадчу роль Сенату, який обговорював і публікував закони, водночас уся адміністративна влада перейшла до його рук. Цезар також постановив, що має право особисто творити безапеляційний суд, коли відчує потребу в цьому. Із метою формування єдиного та зцементованого римським духом суспільства, яке було б відданим йому, він вибачив своїм ворогам, відкрив дорогу до деяких посад новим громадянам, зміцнив армію, прагнув правити державою за допомогою законів І права. Він «злив в одне народність, що створила державу, але не мала культури, із народністю, яка мала високу культуру, але не мала держави»³⁶. Цезар започаткував імперсь­ку політичну культуру, що так пишно розквітла за часи панування наступних імператорів. Ця політична культура характеризувалася кількома загальними рисами.

Першою серед них можна назвати синтезуючу імперативу віротерпимість. Як писав де Куланж, «релігія займала надзви­чайне, виняткове місце в житті стародавнього римлянина. Дім

Топлітарно-аатормтарна політична

336

337

Тоталітарно- авторитарна політична куіаітура

для нього був тим самим, що для нас тепер храм, він був житлом для його богів і місцем, в якому відправлялися богослужіння*³⁷. Тим самим у давньому Римі було більше богів, ніж самих громадян. Уся римська релігія зводилася до обрядності, була дуже дріб'язковою, ЇЇ особливістю було нав'язування віруючим спокою, під час культових церемоній панувала мовчанка, образно кажучи, їхня релігія забороняла «навіть думати». Римляни від початку мали державну релігію, усі інші форми релігійних почуттів видавалися їм забобонами, тому принцип свободи совісті, право вірити та молитися, як би кожен хотів, у царському та й республіканському Римі прямо суперечило установам давньоримської общини та формально забороня­лися. Ніщо не можна було замінити ні у вченні, ні в бого­служінні без особливої постанови сенату, релігія знаходилася у винятковому розпорядженні держави. Вона користувалася релігією, не підпорядковуючись їй, і історія Риму, як і Греції, не знала тому боротьби за першість між державою та церквою. У той же час ситуація почала змінюватися з перетворенням Риму на наймогутнішу державу Середземномор'я, коли римляни познайомилися з релігіями підкорених народів. Римлянин, який намагався умилостивити розбурханий Тібр, припосячи йому жертви, не міг критикувати єгиптянина, який просив милостині у величезного Нілу, чи германця, гала, які молилися на Рейн або Луару. Так ще за часи початку імперії Меценат радив Августу: «Пильно шануйте богів за звичаями наших батьків і змушуйте інших шанувати їх. Ненавидьте та карайте поширювачів іноземних релігій не лите заради богів (хто їх зневажає, той нікого не поважає), але також тому, що ті. хто вводять нових богів, змушують масу людей дотриму­ватися іноземних законів, а звідси виникають небезпечні для монархії угоди під присягою, союзи та асоціації»³⁸. Водночас намагання укріпити імперію змушувало формувати власну ідеологію, яка в ті часи не могла не мати релігійного характеру. Тому все більше набирала сили інша тенденція — синтетична, яка передбачала толерантність щодо інших релігій, тим більше, що римська релігія не була чимось винятковим і з часом усе менше перешкоджала засвоєнню чужих вірувань. Як зазначав Моммзен, «уже в найглибшій давнині серед римлян поширю­валися поклоніння різним латинським богам, а пізніше й грецьким — Аполлону, Гермесу, Геркулесу, Асклепію, Діані»³¹*. У період падіння республіки державна релігія ще зберегла­ся як політично вигідна установа, але нічиєї душі вона вже не< хвилювала. У Римі щезла віра та все більше почав поширю-

ватися культ персидських і особливо єгипетських богів, містицизм. Політичні проблеми вимагали синтезу населення завойованих країн. їхньої культури та релігії. Тим більше, коли пізніше імператорами ставали варвари. Та й завжди Існувала спокуса на всяк випадок заручитися підтримкою місцевих богів, тим більше, що підкорене населення продовжувало вірити в них. У перший період імперії її мешканці могли спокійно сповідувати релігію своїх предків, політика імпера­торів і сенату щодо релігії знаходила для себе корисну підтримку в переконаннях найбільш освічених підданих і в звичках найбідвйї забобонних. Різноманітні види богослужін­ня, які існували в римському світі, були в очах народу однаково істинні, а в очах уряду однаково корисні (у даному місці варто згадати хоча б два едикти про віротерпимість — імператорів Галерія та Константина, 311 і 313 р.). Таким чином, зазначав Гіббон, релігійна терпимість породжувала не лише взаємну поблажливість, але навіть релігійну однодумність'¹⁰. Щоправда, так було не завжди, більшість релігійних вірувань довший час активно боролася з молодим християнством, яке врешті-решт перемогло, стало офіційною, державною релігією, спочатку у Вірменії, а потім у Римі (IV ст.у¹¹. Єдина державна релігія стала цементуючим засобом зміцнення римської політичної культури відтоді, коли надала їй місіонерського характеру.

Другою рисою імперської політичної культури був інститут римського громадянства, який став важливішим засобом соціалізації підданих, виховання в них почуття відданості, шанування влади імператорів, римського політичного устрою та римського способу життя. Римляни зрозуміли, що більш раціонально та більш почесно засвоювати доброчесності та гідність звідусіль, хто б не був її носієм — чужинець, ворог, варвар або навіть раб. Тому, на відміну від греків, римляни розширювали інститут громадянства (від 83 тис. громадян за Сервія Тулія до прибл. 0.5 млн. перед початком громадянської війни, а потім майже до 5 млн. у наступні чотири століття). Як ми знаємо, громадянство давало привілеї, відкривало шлях до політичної влади, багатства тощо.

Взагалі варто вказати, що саме інститут громадянства став тією цементуючою ланкою римської політичної організації, яка, мов обруч, охоплювала римське суспільство протягом усієї його історії. Як тільки мужчина потрапляв у лави громадян, перед ним відкривалися широкі дороги у війську (лише громадянин

Тоталітй р но - ш торит ари* політична культура

338

339

Тота літа ри о- аяторитар на політична культура

служив легіонером), самоврядуванні, нарешті він мав право бути обраним до виконавчо-адміністративних установ або осягнути ключових посад — квестора (від 27 років), едила (від 37 років), претора (від 40 років), консула (від 43 років) і цензора. До речі, усі ці посади не передбачали отримання платні⁴². Не забуваймо, що важливим складовим політичної культури Риму стало те, що слово римського громадянина було речовим доказом у суді, він був суб'єктом власності в державі, спадкоємцем, чоловіком та мужем римлянки, його як римля­нина не можна було публічно покарати ганебним чином. Зрозуміло, то це формувало наступну складову культури — римський дух, для якого були характерні самовпевненість, рішучість, ініціативність, пиха, презирство до варварів, дух експансії, певної вищості. Однак поряд із цим, громадянство часів Імперії переросло в інститут підданства, були втрачені республіканські традиції: на посади вже не обиралися, не було звітів за час праці на посадах, оскільки все в імперії вже залежало від вищих посадових осіб, вони призначали на посади, перед ними звітувалися, тому в імперії панував не вільний римський дух, а почуття відданості певному держав­ному діячеві, керівникові, дух відданості, само собою зрозуміло, імператорові.

У зв'язку з цим, третьою рисою політичної імперської культури стала значна авторитарність влади, концентрація всіх гілок влади в руках Імператора, який сам приймав важливіші політичні рішення, був головнокомандуючим, видавав адміні­стративні розпорядження, імператор — «живий закон», кожне його слово тут же фіксувалося та набирало сили закону, він же був верховним суддею, до нього апелювали, оскільки він міг помилувати; тобто все, що торкалося життя та смерті підданих вирішувалося одноособово імператором. Тому четвертою рисою цієї культури був культ особи імператора, який ще за життя проголошувався безсмертним, йому встановлювалися пам'ятники та статуї, у тому числі в Сенаті, образа імператора каралася смертю. Започаткував ці традиції Юлій Цезар, який отримав титул батька Вітчизни, на його честь була встановлена статуя з написом «Напівбогові». Рішення Цезаря були заздалегідь схвалені Сенатом і народними зборами. Із культом імператора було пов'язане поняття «велич римського народу», яке народилося ще в епоху республіки. Справа в тому, що імператор теоретично був представником римського народу. Юридично це виглядало так, що він був наділений владою

народного трибуна та в роки свого панування звітувався від дня її прийняття. Звідси народився принцип: хто якимось чином вчинив шкоду імператору або образив його особу та сім'ю, він таким чином образив велич римського народу. Відповідно чинив злочин «образи величності» той, хто не проявив належної поваги до статуї державця, відмовився присягнути йому на вірність, фальшиво присягав його іменем, образив його усно або письмово. За імператора Нерона такі судові справи стали звичайним явищем. Культ імператора породив і систему культів його прибічників, цілої системи верхівки виконавчо-адміністративної влади. Усі вищі чиновники імперії були поділені на три класи: ясновельможні, вельмишановні, шановні. Пізніше імператор впровадив ще систему титулів: Ваша Щирість, Ваша Повага, Баша Досконалість, Ваша Вищість, Ваша Найвищість і Чудовна Прекрасність, Ваша Знаменитість і Чудовна Високість тощо". Титул ясновельможного могли отримати лише консули та патриції, командири імператорської кінноти та піхоти, семеро палацевих службовців, що викону­вали сакральні функції при особі імператора. Носій кожного титулу мав виключне право на певний одяг, кольори, пояс тощо. Культ особи Імператора знайшов втілення в присвоєнні цілій низці римських міст імен того чи іншого Імператора (здається, приклад тут подав Македонський, за часи якого в імперії було засновано понад чотири десятки Александрій), присвоєнні імен різним святам (наприклад відомі Неронії), найменуванню міських площ, районів міст тощо. Нарешті творами політичної культури часів Імперії можна вважати й усипальниці Імператорів і членів їхніх родин, які часто ставали предметом релігійного поклоніння, різних процесій і ритуалів. Тут ми підходимо до важливішої риси античного культу монарха — його сакралізації. Від часів Августа головою колегії понтіфіків назавжди став імператор, оскільки ця посада стала постійною частиною імператорської гідності. Навіть після легітимізації християнства багато імператорів продовжували носити цей титул — Ропй/ех тахітия. Усе це породило традицію розглядати імпера­тора як носія надприродних сил, виразника волі та бажань богів, а навіть і самого бога. Підтвердженням цього мав служити обряд апої})еоза імператора — урочисте причислення його до сонму богів, яке відбувалося на завершення пишної кремації тіла померлого імператора".

Наступною характерною рисою імперської політичної культури була постулована єдність громадянства (підданих)

Громадянство:

■ід ідей до концепцій

34

35

Гро м адяиство;

•ід ідей ДО концепцій

людей». Тому Бентам закликав до введення загального виборчого права, прямих, таємних виборів депутатів законо­давчої влади.

Ці ідеї продовжив Джон Ст. Мілль, який приділяв велику увагу питанням свободи громадян, обґрунтуванню переваг представницького правління, громадянському вихованню. Останнє набувало особливого значення з введенням загального виборчого права, оскільки збільшувалася вірогідність викорис­тання громадянами права голосу для своїх егоїстичних інтересів. Щоб запобігти цьому, Мілль (окрім виховання) запропонував диференціювати голоси громадян, ввести інтелектуальний привілей для тих, хто займається розумовою працею. Загалом у XIX столітті було здійснено спробу визначити оптимальне співвідношення між природними правами людини та правами громадянськими. Вже в підста-вовому документі Великої французької революції — Декларації прав людини та громадянина були статті, окремо присвячені правам людини (Ст. 1—4) та правам громадянина (Ст.11 — 12). І надалі це питання — співвідношення природних і грома­дянських прав людини — не було вирішено однозначно. Цікаво, що вже в наші дні рішеннями Московського засідання Конференції по людському виміру ОБСЄ (1991 р.) перевага надавалася забезпеченню прав людини, а не принципу невтручання у внутрішні справи окремих держав. Тобто права людини розглядалися як вищі від громадянських прав, які держава надає своїм іромадянам.

Інститути громадянства XX століття

XX століття затвердило розуміння громадянства як певного типу організації (інституту), який передбачає насамперед приналежність до якоїсь держави (підданство), тобто під­порядкованість законам певної держави, дія яких поширюється на громадян як на її (держави) території, так і за її межами, комплекс обов'язків і прав, що має особа щодо держави. Причому права людини можна реалізувати тільки тоді, коли вони тісно пов'язані з обов'язками. Варто зазначити, що сучасні конституції європейських країн (на відміну від конституцій періоду до Другої світової війни) окреслюють певні обов'язки громадян, а саме: дотримання законів, повагу до прав і свобод інших громадян, сплату податків, підпорядкування право­охоронним силам держави, охорону довкілля, збереження

пам'яток культури. У конституціях деяких держав перед­бачається як обов'язок громадян участь у виборах, служба в війську, праця, ііднс виховання дітей тощо.

Водночас права громадян у деяких державах означають права на соціальне забезпечення, виборче право, право на представництво інтересів в інститутах державної влади, свободи слова, друку, зібрань, участі в діяльності політичних організацій, право на житло, освіту, захист й охорону життя та власності тощо. Громадянство передбачає законослухняність, повагу до дій та рішень інститутів державної влади, цінностей громадянського суспільства.

Поняття прав та обов'язків громадянина доповнює поняття правового розуміння громадянства, під яким розуміють правосуб'єктність особи, що настає після досянсння певного віку, найчастіше 16 років. Правосуб'єктність складається як з прав, які надає громадянину держава, так і з обов'язків громадян щодо держави. Громадянство передбачає й рівень самоусвідомлення належності до певної політичної державної організації, до певного типу національної культури, визнання правоустрою певної держави.

Правосуб'єктність громадян України закріплена Консти­туцією, де вказано, що вона наступає від моменту народження та наповнюється новим змістом у залежності від віку: від 6 років громадяни виступають суб'єктами конституційно-правових відносин, реалізуючи своє право на освіту; від 14 років — право на об'єднання в громадські утворення, у 16 років громадяни отримують паспорт і стають юридичними особами, від 18 років набувають право брати участь у виборах, від 21 року -- мають право бути обраними до представницьких інститутів різних рівнів.

Статус громадянина певної держави можна отримати двома способами: за фактом народження або через натуралізацію. Для першого способу вирішальним стає «право крові» (коли новонароджений є дитиною громадян певної держави, незалеж­но від місця народження) або «право грунту» (за яким громадянство надається будь-якій особі, яка народилася в певній державі, незалежно від громадянства батьків; інакше кажучи, варто лише народитися в певній державі й одразу стаєш її громадянином).

Для другого способу отримання громадянства — через натуралізацію — особі достатньо висловити (письмово) прохання про надання громадянства певної країни. Таке

Тоталітарно- авг ори та рна політична культура

340

341

Тоталітарно- авторитарна політична культура

із державою та римським суспільством. Ми далекі від захопленої оцінки Гіббона, що в римському світі панувала одностайна слухняність, добровільна та постійна настільки, що завойовані народи навіть не прагнули відновити свою незалеж­ність, майже вважаючи власне існування за тісно з'єднане з Існуванням Риму. Як ми вже знаємо, римська політична історія часів імперії багата на драматичні сторінки, однак слід визнати, що офіційно й певною, досить значною мірою така єдність все ж існувала. Вона спиралася, як вже вище вказувалося, на єдиний інститут громадянства, однаковий характер влади, культ імператора, окрім того, на цементуючу роль римського права, однакового законодавства, які охоплювали всю терито­рію імперії. Це відобразило перехід від республіки до імперії, від традиційних форм правління до нових форм одноособової влади — принципату та домінату. Римські юристи опрацювали правовий режим Імператорської влади та обґрунтували його претензії щодо законодавчої влади. Юристи Гай і Ульпіан відстоювали легітимність імператорських рішень. Так Ульпіан переконував, що «принцепс є вільним від дотримання законів», «що бажає принцепс, то має силу закону». Основою загальної єдності стали опрацьовані головні положення цивільного права — питання власності, заповіту, сім'ї, угод, правових статусів особи. Апологетичну роль відіграло розроблене римлянами право народів, яке включало в себе норми міждержавних відносин, майнові та інші договірні відносини римських громадян із неримлянами. Права народів захищали політичні позиції римської держави, приватні Інтереси римських громадян в їхніх взаєминах із иеримськими народами та окремими особами⁴'.

Не менш важливу роль у формуванні імперської політичної культури відіграла латинська мова. В Африці, Іспанії, Галії, Британії та Панонії запанувала мова Вергілія та Ціцерона, несучи не лише єдині закони, але й знання, а навіть моду. Було введено однакові правила діловодства на латині; оскільки право було теж латинським, то політико-економічне життя латині­зувалося. У той же час мистецтво Греції підкорило Рим, грецька мова залишилася мовою науки, латинська — мовою публічної діяльності в межах імперії.

Важливим об'єднуючим чинником в імперії стало впровад­ження в обіг уніфікованих грошей, мір, ваги тощо. Не можна оминути й синтезуючої ролі римського мистецтва, зокрема архітектури, скульптури, які набрали за часи імперії монумен-

тально-репрезентативного характеру. Типовими стали помпезні громадські будівлі —стадіони, іподроми, лазні (терми), на честь перемог імператорів споруджувалися величні тріумфальні арки, колони, різні культові споруди. Був опрацьований парадний імперський стиль в архітектурі, будувалися форуми (там часто засідали міські суди), базиліки. Окремо можна виділити палаци та вілли імператорів, членів їхніх родин, палацевої знаті, римських багатіїв. Гігантські навіть за сучасними мірками будівлі мали на меті переконувати у всемогутності та всесильності імператорів, довговічності та стабільності їхнього правління, вимагали послуху та дотри­мання порядку підданими. На чужинців і варварів міста, приміщення влади мали справляти приголомшуюче враження, свідчити про велич, силу та могутність «вічного Риму». Тому, до речі, так пишно будувалися приміщення виконавчої та судової влади — магістрати, судові будинки, які відігравали роль політичних символів римської влади та панування. Подібну роль відігравав і розкішний одяг посадових осіб, а особливо одяг імператора та його придворних, імператорської гвардії, римських легіонерів, офіційних осіб.

Усе це характеризувало загалом Імперську політичну культуру, яка вже мала певні зародки загальної, тотальної культури. Варто підкреслити, що за змістом вона була елітарною (на противагу римській республіканській), аристо­кратичною культурою, апологетичною, певною мірою роз­важальною за характером. її філософською основою був стоїцизм із його ідеєю всесвітньої держави, природного права та загального громадянства. Стоїки вважали, що всі люди — брати, що складають одну родину, завдяки чому дар розуму споріднює їх із Богом і в своїй основі уподібнює їх один одному, незважаючи на всі відмінності, викликані розмаїттям мов і місцевих звичаїв. Проте не будемо захоплюватися, оскільки така філософія стала, хотіли того мислителі чи ні, певним виправданням римської експансії, будування імперії та світу Рах Коша. Всевладдя імператорів, їхнє жорстоке панування посилило поширення скептицизму в Римі за часів імперії, оскільки окремі піддані не здатні були боротися з всемогутніми державцями, це сприяло поширенню зневіри, пасивності та головне загальної байдужості, тому що щось змінити високо­моральний римський громадянин-підданий уже був не в стані. Як писав стоїк Епіктет, різниця між людиною розумною та нерозумною полягає в тому, що нерозумна людина постійно

342

Тоталітарно -автори тар на політична нульгур»

х вилеосться та шкодує за тим, що від неї не залежить. «Розумна ж людина, якщо їй випадає турбуватися та сумувати, то лише про те, що залежить безпосередньо від неї», тобто про тс, що торкається «її власних думок, бажань і вчинків*⁴". Уся складність у тому, щоб «бажати лише тс, що в нашій владі, те, що можливе*. Звідси й розуміння важливіших цінностей людини, зокрема уявлення про свободу: «Лише про ту людину можна сказати, що вона вільна, яка живе так, як вона хоче. Розумна людина завжди живе так, як вона хоче, і ніхто в світі не може їй в цьому завадити, тому що вона лише тільки й того бажає, що можливо отримати. 1 тому розумна людина є вільною». Саме тому Епіктет вважав, що вільна людина не може бути нещасною, оскільки «вільна людина розпоряджається лише тим, чим вона може розпоряджатися без перешкод. А розпоряджатися цілком без перешкод можна лише самим собою»¹⁷. Звідси суспільний Ідеал, який пропагували стоїки: бажай малого - і ти будеш вільним і щасливим.

В умовах імперії все ставало відносним — багатство, родина, щастя та, нарешті, сама свобода людини. Це породжувало загальний песимізм, вбивало ініціативу, соціальні прагнення. Можливо тому, все частіше в пізньому Римі верховними державцями ставали не римляни, а інколи колишні раби. Політична культура ж не може довший час носити песиміс­тичний, смутний характер, сіяти зневіру, вбивати політичні інстинкти прагнення до влади, до експансії. Або це миттєвий стан протягом одного, двох десятиліть, або така політична культура свідчить про виродження та занепад, які мали місце в Західній Римській імперії.

Авторитаризм політичної культури Середньовіччя

Спадкоємцем Риму, його культури прийнято вважати Візантійську імперію, яка за тисячу років існування сформу­вала власну політичну культуру. Відповідно до періодизації історії Візантії виділяється кілька періодів формування візантійської політичної культури, що пояснюється різними історичними завданнями, які стояли перед візантійською державою на певних етапах її існування. Поряд Із цим були спільні риси, які пронизували цю культуру наскрізь, роблячи її подібною до вже розглянутої. По-перше, візантійська політична культура теж мала імперський характер, що знаходило відображення в її апологетиці самодержавства,

343

Тоталітарно -автори тарне політична культура

ц ентралізації, культу імператора як верховного владики та «живого закону» на Землі. По-друге, вона мала імперативний характер та утверджувалася не лише переконаннями, а примусом у візантійській провінції. Пр-трете. важливішою рисою цієї культури був її тісний зв'язок із християнством, яке займало підпорядковане становище щодо держави та її інститутів. По-четвсртс. вона, як правило, несла певний експансіоністський характер, нав'язуючи стереотип Рах Вігапґікит. Це була елітарна латинсько-грецька політична культура, яка спиралася па античні традиції, римське право (Кодекс ІОстініана). носила загальний характер.

Разом із тим кожний період візантійської історії накладав певний відбиток на неї, робив її по-своєму специфічною, оригінальною та відмінною від попереднього. Наприклад у першому періоді (IV— перш. пол. VII ст.) провідними були ідея імперії та християнська ідея, які візантійські імператори прагнули реалізувати, для збереження римського імперського спадку та відродження єдності римського світу. Багато для цього зробив Юстініан, який, як цезарі, прагнув бути найбільш повним втіленням абсолютної влади, безпомилковим законо­давцем і реформатором, що турбується про порядок в імперії. Водночас він взяв на себе місію захисту православ'я, його поширення, відновлення Західної Римської імперії. В історію політичної культури він увійшов своїм Кодексом — ■«великим твором, одним із найбільш плідних для прогресу людства. Якщо право Юстініана дало обгрунтування абсолютної влади імператора, то воно ж пізніше зберегло та відновило в середньовічному світі ідею держави та соціальної організації»¹**, — так оцінював значення визначної пам'ятки політичної культури класик світової візантологи ШарльДіль. Поруч із цим пишно розквітла культура: письменництво, релігійна поезія, історичні дослідження та архітектура (базиліки, церкви, у т.ч. Св. Софії, замки-фортеці, побудовані на кордонах імперії), що все разом знаменувало появу нового візантійського архітектурного стилю — блискучої розкоші, урочистої величі великої імперії ромеїв. Під впливом Сходу та античної традиції візантійське мистецтво епохи Юстініана вступило в свій золотий вік**. Звичайно, пам'ятки тих часів, які дійшли до нас, можуть викликати не лише подив, захоплення, але й суперечку, наприклад знаменита книжка Прокопія Кесарійського «Таємна історія». Однак саме тоді були закладені основи візантійської політичної культури (І не лише її), спираючися на які, візантійська культура проіснувала ще близько тисячі років.

Тоталітарно- автори тарна політичне культура

344

345

Тоталітарно- автори гарна політична культура

Проте незабаром відбувся важливий перехід від римської політичної спадщини до еллінської. Власне під час правління Імператора ІраклІя (672 р.) уперше в імперському протоколі на місці римського титулу з'явився грецький — «вірний Богу басилево, а грецька мова замість латинської стала офіційною мовою Імперії. Таким чином, від кінця VII ст. усі імперські укази та урядові постанови почали видаватися грецькою мовою. Окрім цього, були змінені назви титулів вищих чиновників імперської адміністрації, замість латинських з'явилися грецькі - лагофет (титул вищих чиновників цивільної влади імперії), епархи (титул начальника тюрми та міської поліції), стратиг (вищий військовий командир), друнгарій (командир затну в тисячу воїнів). Незважаючи на те, що візантійська армія була багатонаціональною з перевагою азіатів І вірмен, грецька мова стала мовою наказів в армії. В результаті суспільно-політичне, культурне життя у Візантії елліііізувалося''¹'. Водночас зростаючі суперечності з Римом, розлад між папами та патріархами сприяли розриву між Заходом і Сходом, між різними течіями и християнстві. Візантійська політична культура все більше ставала, як і східне християнство, нетерпимою, ортодоксальною.

Другий церіод імперської культури почався з важливішої події в політичному житті Візантії — проведення адміністра­тивної реформи, підготовки та публікації цивільного кодексу — Еклогу (739 р.), який вніс у право новий дух гуманності та людяності, новий вимір справедливості в Візантії. Разом із тим, тоді ка довший час було иокінчено з претензіями на месіанську роль імперії в країнах басейну Середземного моря, що означало прощання з римською та еллінською великодержавною спадщиною. У центр політичного виховання була поставлена проблема формування в підданих імперії «національної солідарності», через це в середині ЇХ ст. поволі сформувалася «...візантійська національність.,. Імперія, після періоду боротьби з Іконами знову виборола релігійну єдність, політич­ну могутність, велич духовного життя»⁵¹. Водночас завершився ще один важливий процес — Візантія перетворилася переважно на східну імперію, а значить її політична культура набрала перш за все орієнталістського характеру з усіма наслідками. Імперія остаточно звернула свою увагу та військові прагнення на Схід. Це знайшло своє відображення в пожвавленні культурної експансії у вигляді христового місіонерства, зокрема перекладу -«слов'янськими апостолами» — Кирилом і Мефо-

дієм Священного Письма на слов'янську мову, створення ними глаголиці. Де означало, що саме з Візантії слов'янство Сходу врешті-решт отримало алфавіт і літературну мову, Христове вчення та основні положення візантійської політичної культури та політичної доктрини. Із Візантії довгі століття призначалися вищі церковні ієрархи, які несли з собою візантійську культуру, норми, звичаї, нав'язували специфічне імперське світо­розуміння дійсності.

Необхідно підкреслити, що імператори македонської династії (IX — XI ст.) усі думки спрямовували на збільшення багатств імперії, створення нових розкішних функціональних будівель, розвиток детально опрацьованих палацових церемо­ній для підтримання престижу імперії. Імператори, «наповнені прагненням слави, із серцем, охопленим найвищим людським честолюбством, ...прагнули перетворити Візантійську імперію на могутній бастіон східного світу, на поборника еллінства та православ'я одночасно»⁵². Важливим елементом політичної культури було запровадження інституту спадкової, динас­тичної влади, що було зроблено Василієм І (867—886 р.). Відтоді члени імператорської родини отримали імена порфірогенетів (тих, що народилися в порфірі), а в народі поступово зароди­лося почуття прив'язаності та відданості до членів роду. Саме в ці сто п'ятдесят славних років столиця імперії — Констан­тинополь — стала блискучим центром не лише Візантії, але й усієї Європи, «Парижем Середньовіччя», як назвали його пізніше. Можливо саме тоді справа формування єдиної імперської політичної культури осягла певної завершеності. Ясно, що цс була ортодоксально православна єдина еллінізо-вана культура, нав'язана багатонаціональній імперії пануючою грецькою народністю, сильною своїм прагненням до експансії та зверхності, а також славною спадщиною, яка мала певні характерні риси цієї імперської культури. Перша з них — це культ «священного» імператора, якого вже тоді художники почали зображати з німбом навколо голови, як святих і Бога. Церква після підкорення її сваволі (поборниками ікон) була зведена до службової ролі в імперії. Другою рисою був деспотичний рівень централізації, зосередження всієї повноти влади в столиці, значний рівень виконавчої дисципліни імперського чиновництва. Уся система правління спиралася на тридцять стратигів (начальників фем, які призначалися тільки імператором і залежали лише від нього). Від цих стратигів, які повністю залежали від вищих суб'єктів влади, безпосередньо

Тог&п іта рно- н к> ритарнм політична культура

346

347

Тоталітарно- авторитарна політична культура

залежала прямо армія державних чиновників. Третьою рисою було осягнення певної єдності в багатонаціональній імперії, де повинні були співіснувати понад 20 різних народностей, яких об'єднувала одна доктрина, «один державець, одна віра». Закріплювала цю єдність грецька мова, література, релігія. За Ділем, саме «завдяки вмілій пропаганді еллінської культури та чудовому мистецтву щадити та асимілювати переможені народи імперська адміністрація накладала загальний відбиток на ті різнорідні елементи, з яких складалася монархія... У результаті поширення православ'я та вміння Церкви отри­мувати моральні перемоги над країнами, які були завойовані зброєю, адміністрація змогла зблизити та змішати всі ці різноманітні раси, якими керував басилевс. Вона насправді була могутнім юстяком, який підтримував імперію та робив її однорідним і міцним організмом»-^.

Окрім цього, імператори македонської династії постаралися зміцнити імперську симфонію шляхом широкої законодавчої діяльності, зокрема виданням наприкінці IX ст. т. зв. Василік — 60 книжок повної збірки праць юристів, опублікованих ще за Юстініана, що зміцнило правовий аспект політичної культури. Поряд із цим, важливим елементом цієї культури стало мистецтво, зокрема саме в цю епоху утвердився майстерний спосіб прикрашення храмів, церков, який перетворив живопис на засіб виховання на службі Церкви. У прикрашенні куль­тових і публічних споруд поширилися яскрава мозаїка, емаль, які сприяли перетворенню імперського візантійського мистец­тва на законодавця мод для всього Близького Сходу, значної частини Середземномор'я.

Усе це отримало подальший розвиток і за часи династії Комнінів, коли навіть у далекій Венеції, Палермо церкви та палаци будувалися за візантійським взірцем (собор Св. Марка). Не забуваймо, що в ті часи центрами суспільно-політичного життя були три елементи: палаци державців, церковні храми та різні публічні споруди (лазні, іподроми тощо). Тому ці споруди, а точніше їхній архітектурний, мистецький рівень, були не лише функціональними, але й важливими елементами політичної культури, які в більшій або меншій мірі відобра­жали стан і силу політичного режиму. Ясно, що оскільки імперія була багатонаціональною, то ці елементи повинні були виконувати певне політичне призначення — служити якимось синтезуючим елементом, а разом із тим будити в присутніх

почуття гордості та пихи, відчуття покори та розуміння всесильності влади деспотичних монархів⁵*.

В останній період існування імперії (XIII — XV ст.) напередодні П паління мав місце своєрідний античний ренесанс, коли пробудився загальний інтерес до античної Греції, коли античні взірці почали проголошуватися засобом, що може врятувати конаючу імперію за допомогою еллінського духу, гордості, військової доблесті. Відомий Георгій Пліфон навіть запропонував цілу систему реформ для відродження Еллади тоді, коли турки вже стояли біля столиці. Знаменно, але факт, що в дні штурму Константинополя захищати його виявилося практично нікому: на мурах міста билися близько З тис. західноєвропейських рицарів і 5 тис. греків-добровольців, решта населення байдуже віднеслася до мусульманської навали, вважаючи, що гірше, ніж було за часи деспотичного правління імператора, вже не буде.

Така байдужість до долі імперії мала багато причин, однією з них було те, що, як слушно зазначав Гіббон, у всіх сферах діяльного та споглядального життя «суперництво між держа­вами та між індивідами є самим могутнім двигуном людського підприємництва та прогресу», коли ж була заснована величезна Римська Імперія, вона стала перешкодою для такої діяльності, її велич давала певною мірою простір для взаємного супер­ництва, однак, коли імперія поступово звузилася аж до розмірів Греції та Константинополя, «характер візантійських підданих зробився огидним і в'ялим, що було природним наслідком того, що вони жили насамоті, як би відрізані від решти світу»⁵⁵.

На Півночі були невідомі нікому варвари, на Півдні — араби з чужою мовою та культурою, брати за релігією на Заході були «за вдачею грубі та рідко вступали в якісь дружні або приязні відносини...». Тому візантійці залишилися ніби в певній Ізоляції, вони не мали можливості з кимось порівнятися, у них не було ні суперників, які б штовхали їх вперед, ні тих, хто б міг оцінити їхні досягнення, «хто міг би увінчати їх переможними лаврами, тому не було нічого дивного, що вони не встояли в боротьбі»³⁶.

У той же час у Західній Європі, де політичне життя проходило в межах майже десятка держав, єдина політична культура спочатку не сформувалася. Причому, ще раз підкрес­лимо, що виходячи з даного вище визначення, вивчення політичної культури — це, за своєю суттю, аналіз культури

Тоталітарно- авторитарна політична кужтурв

348

349

Тотал Іттрн о-а ат

політична культура

політичної влади, тобто владної культури. Найбільший вплив на культуру Західної Європи мала в цей період політична культура імперії Карла Великого, тобто коло каролінгської культури. Нагадаймо, що Карл заходився відновлювати колишню Римську імперію, тому він прагнув підкреслити свою рівність із візантійським імператором, звідси прийняття ним на 58 році життя імператорської корони (800 р.)- Каролінгська імперія спиралася на яскраво висловлену авторитарність особи імператора, яка походила з повного та безумовного переко­нання самого Карла в своїй слушності. Карл ніколи не відчував сумнівів і хитань, він був наділений рідкісним хистом навіювати оточуючим віру в доцільність своїх ідей та вчинків. «Характер його уявляється нам сильним і рівним, йому були невідомі спалахи люті, притаманні Александру чи Наполеону. Подібним чином йому були чужі безсенсовна жорстокість, він цінував відданість і був гідний дружби, ...простий у відносинах із людьми, він не терпів розкоші та церемоній у побуті, такий же простий був і спосіб життя імператора»--¹⁷. Тим не менше, якщо цього вимагали обставини, він міг бути жорстоким, твердим у стосунках із суперниками, дуже вимогливим до підлеглих, нещадно боровся з хабарництвом. Свою імперію він розглядав як вотчину та проводив політику, яка отримала назву «диригентство». Усі гілки правління сходилися до рук Карла, тому центром держави був Імперський двір (Раіаііит), який знаходився в Ахені, там же були вищі сановники, збиралася королівська Рада та раз в рік — «генеральний сейм», які мали дорадчий характер.

Водночас Карл очолював королівський, а потім імперський суд, у 802 р. за його рішенням були опубліковані «права всіх народів, ...які не мали писаних законів», залишилися в силі старі «римські»- закони, кожна велика провінція теж отримала свій кодекс, євреї судилися за своїми законами, було вказано, що кожний із жителів імперії, до якого б він народу не належав, обов'язково знав свої закони. Із метою централізації та посилення єдності держави, він розділив ЇЇ на кілька округів, кожний з яких контролював прибічники імператора, одні були світськими, а другі духовними особами, вони мали великі права, включно до права відмінювати розпорядження графів та єпископів областей, вони ж могли зняти вищих обласних достойників. Була впроваджена одна монета, єдині міра та вага. Хоча не лише через це залишився в історії Карл, а головне через свою політику в сфері державного будівництва та культури. У

столиці він створив навколо двору значне культурне оточення, сприяв поширенню освіти та розвиткові науки й мистецтва. Це культурне оточення отримало назву палацевої академії, його улюбленець Алкуїн впровадив викладання «семи вільних мистецтв», які стали класичними для Європи. За спеціальним розпорядженням Карла (789 р.) були відкриті початкові школи при монастирях у цілій державі, було закладено основи історіографії (Аннали). У столиці та центральних містах імперії були збудовані величні храмьі, палаци, на всій території Імперії були споруджені імператорські вілли, понад дві сотні монас­ тирів, прокладалися дороги, канали. Свою столицю -■ Ахен Карл прагнув перетворити на земний образ небесного Ієруса- лима, оскільки саме тут опрацьовувалися плани будівництва християнської імперії — «Граду Божого», яку хотів побудувати Карл, наслідуючи Аврелія Августина. Карл вважав, що він отримав владу від Бога, тому саме він призначений втілити в життя плани Августина: збудувати світову державу — хрис­ тиянську імперію, утвердити всілякими способами «святу правду», тобто добитися безумовного торжества християнської Церкви. Мечем і хрестом утверджував християнство Карл, вимагаючи, щоб у святкові дні всі відвідували службу Божу, щоб чітко дотримувалися постів, щоб молилися вдень і вночі за биттям дзвонів, щоб вміли співати «Господи, помилуй!», регулярно сповідувалися та причащалися. За всякий непослух, порушення належалася кара: винного зачитали голодувати доти, доки він не виправиться, не вивчить необхідний мінімум, не змінить поведінки. Карл встановив покарання за клятво- злочини. фальшиві свідчення, розпусту, пияцтво. Разом із тим Карл вимагав покори зі сторони самої Церкви, церковну ієрархію він будував таким чином, щоб всі головніші рішення приймав він сам. Карл скликав церковні собори та диктував їхні рішення, ревно боровся за чистоту віри. Карл ще до розколу Церкви фактично заклав основи нової західної Церкви. Таким чином Карл побудував тимчасову будівлю теократичної імперії, в якій «єдність і міцність ...залежали від життя його одного»⁵⁸. Оцінюючи зусилля Карла в формуванні нового типу християнської держави-імнерії з культурою політизованого християнства, яке спиралося на місіонерство, сувору внутріш­ ню дисципліну, обрядність, можна погодитися з думкою, що він багато зробив для консолідації Заходу, він «став засновником та ідеологом майбутнього західного світу загалом І окремих народів, що його складали, з їхньою державністю, еконо­ мічними, соціальними та духовними інститутами»⁵⁵*. .,

тоталітарно- ааторт рма політмчиа культура

350

351

Тоталітарно- авторитарне політична культура

■ Чи була ця імперія політичним, соціально-економічним, духовним монолітом? Видається, що каролінгське суспільство трималося на авторитаризмі самого Карла, його харизмі, суворому порядку, введеному ним, та на ортодоксальному християнстві, канони якого вбивав у голови своїх підданих імператор разом із духівництвом. Імператор прагнув дати відчути всюди свою владу, особливо за рахунок поширення письмових розпоряджень, адміністративних і судових указів та за рахунок постійно зростаючої кількості своїх особистих посланців у провінції. Хотілося 6 підкреслити оце слово — «прагнув», оскільки утвердити в свідомості франків дух державності все ж таки не вдалося. Головна причина цього полягала в тому, що і Карл, й інші франкські монархи розглядали державу як свою власність, щось на зразок великої садиби або скарбу. Тому відбулося велике зміцнення головних цінностей тогочасного суспільства. Якщо в античному суспіль­стві врешті-решт головними цінностями були свобода, справедливість, то в середньовічній імперії ними стає вірність, відданість сеньорам, слухняність. Звідси важлива особливість моделі політичної культури Середньовіччя — її патріар­хальність, оскільки сеньор прагнув того, щоб його васали були відданими йому, як діти батькові, усі разом складали щось на зразок великої родини. Тому для культури Середньовіччя був притаманний більш патерналістський характер, що знаходило відображення навіть у титулатурі монархів («король франків»), системі присяг васалів своїм сеиьорам, бенефіцій, які розда­валися за вірне служіння. У цьому сенсі імперія ставала загальною, набирала тотальних рис. Вийти за її межі було дуже ризиковано, оскільки загальноприйнятим стало «бути люди­ною когось», чи то самого імператора, чи його герцогів, графів тощо. Сеиьор був зобов'язаний захищати вірних васалів, коли ж хтось втрачав сеньора, то він ставав нічиїм, його кожен міг скривдити, підкорити. Тому в цьому сенсі кароліигське суспільство, будучи суворо ієрархізованим, особисто відданим монархам, у певному сенсі творило вже одне ціле, яке гуртува­лося навколо особи імператора, тому його культура мала той характер, який пізніше назвуть патріархальним.

Водночас пізнє Середньовіччя в Північній Тталії дало нам певний ренесанс грецької тиранії. Від кінця XIїї ст. поряд із містами-комунами з'явилися держави, керовані на зразок давньогрецьких тираній, в яких з'явилося багато тих, кого можна було вважати особистостями; засади середньовічної

ідеології, які нівелювали людину, були зламані, людина стала повним господарем своїх бажань, ніхто вже не боявся бути іншим, ніж усі. Появі таких людей сприяли міста-комуни Італії, оскільки чим частіте там панування переходило від однієї партії до іншої, тим більше вимагалося від індивіда володіти собою або для захоплення влади, або після ЇЇ втрати. Часто вигнання з міста ставало своєрідним іспитом для людини, воно або нищило людину, або піднімало її на значно вищий щабель, гартуючи її характер. Політичне життя тодішньої Італії дало новий тип рішучої безжалісної людини, войовника-кондотьєра, який служив тим, хто добре оплачував його здібності, безмірно прагнув слави, почестей. В італійській культурі це був час переважно всебічно обдарованих людей⁶⁰, однаково сильних у політиці, мистецтві, домоводстві, палких у коханні та активних у торгівлі, побуті. Синтетичним гаслом того часу стали слова відомого Леоне Альберті: «Люди здатні своїми силами досягнути всього, як тільки вони цього захочуть»⁶¹. Тому «тиранія у вищій мірі сприяла розвиткові індивідуальності самого тирана, кондотьєра, потім тих, кому він робив протекцію та талант яких він одночасно безпощадно використовував — секретарів, посадових осіб, поетів, компаньонів»^Кї. Що ж до решти народу, то його «як такого більше немає, є лише покірна маса підданих, яка контролювалася, яка, наприклад, не мала права без спеціального на те дозволу вчитися та укладати шлюби на стороні; університет Неаполя практикував перше відоме в історії примусове навчання...», а в Падуї близько середини XIV ст. вже існувало паспортне бюро, в якому піддані отримували щось на зразок паспортів (квитанцій), можна тільки здогадуватися про достатньо розвинуту в ті часи паспортну систему, за допомогою якої «панував контроль над особистістю»⁶³.

Авторитаризм політичної культури Нового часу

Новий час, коли формувалися національні монархії, національні культури, був часом будування абсолютних монархічних держав. Для прикладу розглянемо Францію Людовика XIV, коли встановився класичний абсолютизм. Вихідним пунктом владної культури абсолютизму стало середньовічне визнання божественного походження короля, який, мовляв, володів проникливістю, даром угадувати думки своїх підданих, знанням того, чого хочуть піддані⁶⁴. Свою

Тоталітарно -а вторктарка політична культура

352

353

Тоталітарно- авторитарна політична культура

особисту славу король ототожнював зі славою держави та народу. Людовік XIV писав у щоденнику: «Франція є монар­хією: король представляє в ній усю націю, і перед королем кожен — лише приватна особа. Тому вся влада, уся сила сконцентрована в руках короля, І в королівстві не може існувати іншої влади, крім тої, яка встановлена ним». Вище короля <: лише Бог, члени королівської родини стоять вище самих вельможних дворян, але вони не рівні королю. Королів­ський деспотизм був безмежний, Людовік говорив міністру фінансів Кольберу: «Я Вам наказую, і Ваша справа — викону­вати». Далі Людовік XIV писав: «Королі — абсолютні владарі, і вони, природно, повністю вільно розпоряджаються всім майном як світським, так і церковним, використовуючи його як мудрі економи, тобто у відповідності до потреб держави»⁶⁵. Відповідно сформувався авторитаризм владної культури — усі важливі рішення король приймав сам, віті же підбирав собі вірних помічників — канцлера, генерального контролера фінан­сів і державного секретаря з закордонних справ. Дорадчі інсти­тути: державна рада, фінансова рада, рада депеш, рада сторін (вища адміністративна інстанція), рада з питань совісті — засідали при королі. Держава була поділена на 25 адміністра­тивно-територіальних областей, якими управляли королівські інтенданти — «руки, очі, вуха державця». Людовік відмінив вибори мерів, його едикти більше не обговорювалися парла­ментом, вони лише реєструвалися, судочинство почав контро­лювати генеральний комісар поліції. Роль Церкви король звів до суто виховних завдань, вона мала допомагати віруючим обожнювати королівську владу. Для культури абсолютизму було характерним і втручання в економіку, суть її полягала в дріб'язковій регламентації всього господарства Франції (за прізвищем міністра вона отримала назву кольберизм). Духовне життя зводилося до прославляння особи та політики монарха, якого придворні називали «королем-сонцем».

Авторитаризм сформулював ефективну виконавчу куль­туру, дисципліну та порядок і разом із тим атмосферу загальних лестощів, підлабузництва, поклоніння, починаючи від особи короля й вниз по вертикалі. Центром усього політичного життя був королівський двір, де все залежало від уваги, милості короля, його фавориток. Поряд із цим, Людовік XIV вже не розглядав державу як свою вотчину, він вже був змушений вказувати, що він дворянин, але перший серед дворян у державі. У перший період свого царювання, він, будучи

сильною особою, об'єднав навколо себе видатних осіб - Жана Батіста Кольбера, маркіза де Лувуа, брата Кольбера — Круассі, маркіза де Торсі та багато інших. Король вмів використовувати чужі ідеї та думки, був достатньо гнучким, оскільки очолюючи християнський світ водночас приятелював з султаном Осман­ської імперії, його армія перетворилася на наймогутнішу на той час в Європі, яку очолювали видатні особи — принц Кондс, маршали Тюренн, Вобан. Проте в другий період панування Людовік XIV задовольнився досягнутим, почалася ерозія влади, зріс вплив всесильних фавориток короля, поширилася корупція, політична культура абсолютизму набрала застій-ливого характеру, величезні кошти витрачалися на оновлення королівського двору, Франція вкрилася не лише фортецями, побудованими Вобаном, але й прекрасними комплексами палаців (Версаль) тощо. Якщо б спробувати лаконічно окреслити політичну культуру абсолютизму (зрозуміло, беручи її формальну зовнішню сторону), то це — парадна, палацева політична культура.

Доречно згадати й схожу за типом англійську політичну культуру, яка сформувалася дещо раніше, за часи сорока­п'ятирічного правління Єлизавети І Англійської. Присутність при її дворі було вирішальним для політичного успіху, тому що «двір був центром розподілу королівського покровитель-ства, а розподіл милостей був ключем до політичної влади». Тому в Англії всі люди прагнули наблизитися до придворних, які були в стані забезпечити їх посадами або дарунками, положення придворного в його місцевості залежало від здатності забезпечити покровительство, а це в свою чергу залежало від королеви, її волі. «Так розподіл політичної влади міг визначатися прихильністю королеви»⁶⁶. Більше того, «любов Єлизавети була великим політичним виграшем: той, хто нею користувався, ставав могутньою фігурою, здатною впливати на урядові рішення та розподіл нагород. Це тягнуло за собою жорстку конкуренцію за її схвалення та необхідність демонструвати знаки її прихильності»⁶⁷. Як відомо, королева була, як і її великі попередники, дуже емоційно нестриманою. «Вибухи гніву Єлизавети, а час від часу й шаленства, нагаду­вали міністрам, що її милість дуже оманлива... Своєю люттю Єлизавета викликала в членів Ради страх, але своєю увагою викликала в них любов»⁶*. Королева Єлизавета перетворила свої емоції на «інструмент політики. Вона робила спроби політичного залякування своїм гнівом і політичного зваблю-

354

г

Тоталітарно -політична иуяьгур

в ання словами любові»⁶⁹. Тому за и правління встановився порядок боротьби за милості та посади як постійної риси англійської політичної культури.

Таким чином загальна риса авторитарної політичної культури (не лише Нового часу) - це значна персоиіфікова-ність політичної культури, узалежнення її від особистості монарха, його індивідуальних рис як позитивних, так і негативних. Авторитарна культура майже вся будується на веліннях, хотіннях, примхах владаря. Потім із його смертю вона занепадає, чекаючи на появу наступної яскравої особистості на троні. Портрети ж померлого державця, його скульптури вкриваються павутинням, їх зиосять у сховища, щоб потім згодом витягнути для онуків, нагадати про великі постаті минулого.

Автократична політична культура Роси

Дещо інакше формувалася політична культура деякою

мірою спадкоємниці візантійської культури — царської Росії. В її основі лежала теза, що між власністю державця та власністю держави різниць немає, оскільки не використо­вувалися принципи римського права, не було традиції шанування прав власності підданих. У Росії не розрізняли роль царя як власника та суверена, тому палацова служба не лише керувала двором монарха, але й управляла територією держави. У Росії традиційно царським палацом був Кремль, навколо нього групувалися всі адміністративно-виконавчі служби. Той порядок і культура» які панували в Кремлі, насаджувалися й на службах. Через значну централізацію культура розвивалася й через різні державні інститути, головнішим серед яких був црикдз ~ відомство для управління довіреною йому терито­рією. Ближче за інші біля Кремля знаходилися центральні прикази, які виконували функції державного управління. Прикази були організовані за джерелами прибутків, а не за принципами публічної відповідальності. Державне правління розросталося в Росії через те, що палацеві прикази не були в стані справлятися з державою, яка швидко росла. Проте для нашого аналізу головним є не посилення впливу держави, а те, яким чином зайняті там отримували заробітну платню. У вотчинній Росії зайняті в приказах отримували гроші не від держави, а від населення, т. зв. система чкормлепия*. Лише чиновники центральних приказів отримували платню з казни.

355

Тоталітарно- автори тари* політична

У се це формувало специфічну культуру (пробачте) хабар­ництва, при тому вічного, узаконеного: не даси — не зроблять справи, більше того, в залежності від того, скільки даш, буде й прийматися рішення. І справа тут зовсім не в якихось негативних рисах росіян, справа в самій владній системі та її похідній — політичній культурі. Формувалася система «хабарницької культури*, оскільки чиновник, не отримуючи жодної платні від держави, зустрічав усякого, хто приходив до нього, голодним поглядом, дивлячися не в очі, а в руки — «скільки приніс?*-.

Оскільки монархи ототожнювали свою та державну власність, то в Росії був довший час відсутній такий елемент державності як бюджет, який вперше з'явився лише в 1700 р. Він дисциплінував, впорядковував видатки та прибутки, не варто говорити про те, що це був значний показник не лише політичної культури, але рівня культури загалом. Оскільки обліку не було, то ще за часи правління самодержця Івана IV популярним було порівняння народу з бородою або стрижкою овець. Чим частіше стрижеш, тим більше маєш. За московсь­кими вимогами справжнім царем можна було бути за трьох умов: 1) походити з> стародавнього роду; 2) бути спадковим монархом; 3) не залежати від жодної іншої влади, внутрішньої або зовнішньої. Тому дехто з царів знаходив свій родовід не лише у Візантії, але навіть мало не від принцепса Августа. Звідси поширений негативізм самодержців щодо інших європейських монархів, що було не просто безкультурністю, а результатом певних політико-культурних стереотипів. Так за свідченням папського посла, Іван IV був повністю переко­наний, що він наймогутніший у світі, так само думали й піддані царя'". Зрозуміло, що цей стереотип підкріплював російський експансіонізм, оскільки лише протягом XVI — XVII ст. Московське царство стало найбільшим в Європі за територією. Причому експансіонізм ототожнювався з культурною та місіонерською діяльністю, що й стало елементом політичної культури.

Важливою рисою російської політичної культури був постійний, вічний її зв'язок Із військовою справою. Вже за Петра /держава була перетворена на військовий табір. Петро І, продовжуючи у великих розмірах традиційний російський експансіонізм, сформулював тезу, що армія є важливішою домінантою для розвитку Росії, а війни — головними чинни­ками історичного процесу (за 36 років його правління мирним

То талітврно- авторитарна політична культура

356

357

Твп літярно • ««торит» риа політична культура

був лише ОДИН рік). І ніхто не доведе, що це були лише оборонні війни, однак військова культура, як ніяка інша, вимагає грошей, тому Петро І реорганізував податкову службу, впровадив єдиний загальний податок (подушний), який і дав монархії значні кошти на війну. Вдумаймося в цифри: на військові потреби за Петра І почало йти 80—85 відсотків від усього прибутку Росії. Він одним із перших в Європі ввів обов'язкову військову службу, заснував регулярну армію. У результаті в рік смерті Петра ї Росія мала найбільшу сухопутну армію в Європі, цю пальму першості вона тримала понад 200 років і з невеликими перервами зберігає лідерство нині...

Мілітаризація Росії деформувала не лише економіку, демографію, але й суспільно-політичне, культурне життя держави. За правління Петра І був введений Табель про ранги. Власник посади, названої в Табелі, мав відповідний до неї чин. Водночас війна вимагала все нових командирів, тому Петро І дозволив простим матросам, солдатам і писарям, які відмінно виконували свої обов'язки та були здатні виконувати вищі обов'язки, які окреслені в Табелі, займати вищі посади, що означало їхній перехід у дворянство. Тому в мілітаризованій Росії вищим ідеалом в народі стало отримання якогось чину. Оскільки, як писав декабрист Микола Тургенев, росіяни, які не мали чина, були «поза нацією в офіційному та юридичному сенсі цього слова». Усе життя в Росії стало регламентованим, військова дисципліна панувала на службі, у суспільстві, навіть у приватному житті. Якщо в Західній Європі шлях до вершин суспільства йшов через накопичення капіталу, то в російській імперії — через вірну службу. В межах імперської політичної культури сформувалася й мілітаризована громадянська культура, основними рисами якої стали:

— панування культу верховного суб'єкта влади, який набрав сакрального характеру та поєднувався з велико­ державним шовінізмом; утвердження стереотипу «Бог, Цар і Вітчизна»;

- імперська форма політичної влади детермінувала само­ державство як принцип політичної організації та функціонування суспільства загалом. Воно визначало характер політичних відносин між державою та підданими, між підданими. Тому культура в такому суспільстві набрала імперативного характеру, поширеною стали не так спонтанність, ініціативність знизу, як *соизволение*, *6лагосклонностьь суб'єктів влади щодо митців, <вьісочайшиеразрешения* для культурної діяльності;

• в умовах імперії політична культура стала чітко асиміля­ торською, виконуючи цілеспрямовано політичне завдання — синтез культур «инородцев*. їхню трансформацію у «великую мировую культуру»;

• імперська культура спиралася й на політичну міфологіза- цію як минулого нації гегемона, так і на її культуртрегерську роль щодо культур національних меншин. Імперіалістична експансія царизму в Сибіру, Середній Азії трактувалася як поширення передової російської культури, європейської цивілізованості, її матеріальних здобутків. Імперська культура не допускала понять «завоювання»-, «експансія», замінюючи їх на «воссоединение», «присоединение* тощо;

• військовий характер імперії відбився й на політичному мистецтві, що знайшло своє відображення в значній мілітариза­ ції самого образотворчого мистецтва, художньої літератури. Видатні письменники імперії присвячували свої кращі твори проблемам війни, захисту Вітчизни, доблесті армії та її окремих полководців (Пушкін, Лєрмонтов, Толстой), а навіть офіцерів і солдатів. Цікаво, що в серйозній музиці російських компози­ торів значне за обсягом місце займає маршова музика. Далеко не кожна велика європейська нація має стільки запальних маршових мелодій, як російська;

• важливішим елементом імпе^хтької культури став етатизм — домінування інтересів і цілей держави над партикулярними, приватними інтересами підданих. Як вже вказувалося виїде, в імперії одним із важливіших суспільних ідеалів стала державна служба, посада чиновника, кар'єра для молодої людини була забезпечена, якщо вона потрапляла на службу. Зрозуміло, шо чиновнича служба вимагала розгляду інтересів департаменту, міністерства як своїх, утверджувалися почуття вірнопідданст- ва, слухняності, дисципліни, відданості та законослухняності. Само собою це передбачало апологетизацію режиму влади, православність як релігійний канон, відданість ^великому народу» тощо. Усе це породжувало такі суспільно-політичні цінності, як вірнопіддане *допосительство*, різні нашіпту­ вання, усілякі Інсинуації навколо владних осіб тощо.

Важливою рисою імперської культури стала таємничість, містицизм, які оточували родину монарха, верхні прошарки аристократії. Усе, що було пов'язане з політичною стратегією, оточувала таємнича аура, закритими був бюджет, приватне життя аристократії, внутрішні події та скандали, що мали політичний підтекст. (Ну як можна було вільно поширювати

Г

То г«літерно «вторите рна політична культура

358

359

Тоталітарно- авторитарна

політична культура

відомості про сина Петра — Олексія, якого батько наказав стратити за зраду?) Таємницею були події за кордоном (тобто вони просіювалися крізь щільне сито цензури), таємно приходили до влади, так само зникали в безвість. Поверхневе знайомство з життям Інших держав і народів породжувало самовпевненість, пихатість, почуття виключності та зверхності щодо інших. Коли ж піддані імперії потрапляли за кордон, вони робили великі відкриття для себе, не кожен міг витримати знецінення імперських цінностей та сприйняти цінності іншого світу. Нарешті характерною рисою російської імперської культури стало поєднання світської та духовної влади, держави та Церкви. Дана риса почала розвиватися від Петра І, уже Катсриіга II претендувала на великого просвітника свого часу, принагідно згадаймо, що Микола І особисто цензурував Пушкіна тощо. Сьогодні в новій Росії почався болісний процес переоцінки цінностей, який, з однієї сторони, означає це розставання з імперською культурою, з іншої — початок формування оновленої ліберально-демократичної культури, витоки якої — в кращих традиціях XIX ст. — початку XX ст.

Формування тоталітарно-авторитарної політичної культури

Рабовласницьке та феодальне суспільства ми розглядали вище як такі, в яких розвивалася авторитарна політична культура, в яких владні суб'єкти мали всю повноту влади, вони були вільними, уся решта суб'єктів (невелика верства грома-дян-пїдданих у полісах, де правили тирани, диктатори, царі, імператори та королі) різною мірою брали участь у політич­ному житті, були особисто вільними, рівними в страху перед верховною владою, несли тягар обов'язків, були вірними патронам, сеньорам. Тільки вони (патрони, сеньйори) у полісах, царствах, імперіях та королівствах вступали у владні відносини, вони становили об'єкти, в яких утверджувалася політична свідомість і культура. Величезна більшість населен­ня (раби, кріпаки) не брали участі в політичному житті, у Римі не складали «народу римського*, у феодальних державах не були практично включені в феодальну ієрархічну суспільну драбину. Точніше, вони знаходилися внизу, на останній сходинці. Тому, за характером свого буття, раби та кріпаки були виключені з політичних відносин, вони не могли стати об'єктами політичної культури. Входячи як структурний

елемент у суспільство, ці великі суспільні групи (за рідким винятком) знаходилися роза межами політичного культурного кола, вони складали переважну більшість суспільства, були його робочою силою. Тому не можна сказати, що за часи рабовласництва та феодалізму політична культура охоплювала асе суспільство, оскільки раби та кріпаки знаходилися поза нею. Іншими словами, культура не могла бути тотальною.

Інша справа в буржуазному суспільстві, де всі громадяни-піддані були особисто вільними, поступово вибороли собі політичні права, почали масово брати участь у політичному житті, насамперед у його простіших формах — різних організо­ваних публічних акціях, плебісцитах, виборах тощо. У політику прийшли широкі народні маси, почали будуватися різної форми держави, формуватися різного типу суспільства. Зросла масова політична свідомість, почала формуватися загальна політична культура дорослого населення. У таких умовах XX сто­ліття вперше формуються тоталітарні держави, що означало крок назад у суспільному розвитку Європи, оскільки об'єктив­но такі держави заблокували не лише суспільний прогрес, але йшли назад до тотожності держави з суспільством при верховенстві держави. Громадянство в тоталітарних державах фактично знову поверталося до статусу підданих, вірних тоталітарному режимові чи конкретному суб'єктові політичної влади. Відповідно й політична культура почала набирати тотального характеру, адаптуючи собі інститути та систему всіх суспільно-політичних цінностей. Відбулася реанімація імперських цінностей в усьому полі політичної культури, яка поступово трансформувалася з авторитарної в тоталітарно-авторитарну, а в окремі відрізки часу навіть у суто тоталітарну (у нацистській Німеччині ие період від середини 30-х до середини 40-х р., у СРСР — від середини 30-х до середини 50-х р.). Історичний досвід Європи нашого століття дав можливість виділити певні риси тоталітарно-авторитарної політичної культури. По-перше, це панування загальної єдиної ідеології, якій правляча партія надала статусу державної, абсолютної істини. Ця ідеологія спиралася на виключність єдиної націо­нальної ідеї (в унітарних державах) або на синтезовану транснаціональну ідею, яка була замаскованою шовіністичною ідеєю панівної нації (у конфедеративно-федеративних утво­реннях).

Взагалі кожна ідеологія прагне постійності та тотальності, формування ж тотально-авторитарної культури призводить до

Громадянство:

■Ід ідей до концепцій

36

37

р ■ід Ідей по концепцій

прохання повинно бути серйозно обґрунтовано чи то фактом проживання в цій країні батьків або членів родини, чи то фактом політичного переслідування або іншими перекон­ливими аргументами. Можна здобути громадянство й через укладення шлюбу або займаючи певну важливу посаду. У державах, що віддавна є об'єктом імміграції (США, Канада, Австралія та інші), встановлюються імміграційні обмежувальні норми (квоти). Загалом усі питання щодо надання або позбавлення громадянства визначаються конституцією та законодавстом держави.

Інститут громадянства має наступні правові статуси.

Статус апатрида (від грец. арат$ та ароНз — той, хто не має вітчизни) людина отримує тоді, коли перестає бути грома­дянином держави (за рішенням суду тощо), вона позбав­ляється, як правило, виборчих прав, не може розраховувати на захисні функції будь-якої держави, проте повинна дотри­муватися норм та вимог законодавства держави перебування.

Статусу інтернованої (від лат. іпіетиз — внутрішній) людини набувають громадяни певної держави, які через певні причини перебували на території іншої держави, де їх змотивовано затримано. Інтернування полягає в забороні пересування державою перебування в межах визначеної території. Інтернований забезпечується безкоштовним харчу­ванням, одягом, медичною допомогою, користується правом листування з родичами, із відповідними міжнародними організаціями. Розрізняють інтернування іноземних громадян та іноземних військовослужбовців.

Статус депортованої людини набувається через депортацію (від лат. НероПо — засилаю, виселяю). Це примусове виселення, переміщення з місця постійного проживання чи вигнання за межі держави особи, яка визнається державною владою «небажаною» або «соціально небезпечною». Різновидом депортації є транспортація, яка полягає в комплексному покаранні - вигнанні, що доповнюється примусовими важ­кими роботами. Більшовицький режим широко викорис­товував депортацію щодо цілих народів, які населяли Північ­ний Кавказ, Крим, ця ж міра була застосована до німецької національної меншини Поволжя.

Статус біженця отримують особи, які через загрозливі для життя політичні, соціально-економічні катаклізми були змушені покинути свою державу та просити тимчасового притулку в чужій державі без отримання громадянства або

спеціального дозволу (виду) на проживання. Цей статус надає право на отримання певної допомоги й на захист зі сторони держави перебування. Статус біженця набув поширення в нашому столітті через війни світового та локального масштабів, розпад СРСР тощо.

Статус біпатридів (від лат. Ьі... — подвоєння та раігіз (ра£гі<Іоз) — батьківщина) отримують ті громадяни, які мають одночасно громадянство двох або більше держав, наприклад, коли новонароджена дитина має батьків, які є громадянами держави, де діє «право крові», а сама дитина народилася в державі, де діє «право ґрунту». У деяких випадках подвійне громадянство може бути в громадян держав із федеративною формою устрою.

Зі зміною людиною місця постійного проживання встанов­люється статус емігранта (від лат. еті&гапз — той, що висе­ляється) або іммігранта (від лат. іттщгапз — той, що вселяєть­ся). Емігрантом стає людина, яка переселяється з батьківщини на постійне або тривале проживання до Іншої країни. Внаслідок земельного голоду, важкого економічного становища з теренів Західної України за період від кінця 70-х р. XIX ст. до Першої світової війни понад 500 тис. українців емігрували в США, Канаду, Бразилію та Аргентину. Продовжувалася еміграція й у міжвоєнний період, лише до Канади емігрували 70 тис. українців. У цей же період мала місце й значна політична еміграція. Так у перші повоєнні роки кількість українських емігрантів у державах Європи доходила до 100 тисяч. Згідно підписаним угодам у межах Ліги Націй, емігрантам зі Сходу Європи було надано статусу бездержавних і видано паспорти Нансена (за прізвищем комісара в справах біженців при Лізі Націй). Це дало можливість пізніше (1933 р.) прирівняти власників таких паспортів або до громадян держав перебу­вання, або до привілейованих іноземців. Після Другої світової війни в Західній Європі перебувало вже від 2 до 3 млн. українських емігрантів. Під тиском радянського уряду значна частина цих емігрантів повернулася в СРСР (репатріація), більшість із них була репресована. Для тих, хто залишився в Європі, був встановлений спочатку статус -«переміщених осіб», а потім політичні емігранти отримали статус «утікачів». Матеріальною опікою емігрантів займалися такі організації, як УНРРА та ІРО. Політика сприяння, яку проводили лібе­рально-демократичні режими Заходу, дозволила реемігрувати значній частині «втікачів» за океан, де вони поступово влилися

Т¹

Тоттяіт«рмо- ав тори та риа полНмчмв культура

3*0

361

Тетяні гарно- авторитарна попітичи* культур*

ідеологізування всього суспільства, коли реалізується т. зв. закон інаконемислення. Його суть полягає в тому, що всяка ідеологія прагне в своєрідному системному розвитку до такого становища, в якому її ефективність вимірюється не тим, «наскільки вірять в ідеологію люди та як багато таких людей, а тим, чого вона не дає думати та не дає сказати»⁷'. Загалом у СРСР утвердилося «поєднання ідеології, політичних початків у діяльності вождя... Для Леніна це було природним... У часи Брежнєва претензії лідера на духовне керівництво нацією набуло таких грандіозних форм, яких не знала історія людства... Горбачов перейняв цей стереотип і став виступати в якості «головного ідеолога країни»⁷².

По-друге, утвердження керівною партією єдиної суспільно-політичної психологи тоталітаризму, починаючи від виробниц­тва, громадської сфери та закінчуючи побутом, приватною, сімейною сферами. Були опрацьовані система установок, стереотипів, що знайшли своє закріплення в штучній мові диктатури (такий собі новояз), були створені пропагандистські штампи на зразок «один народ — одна Вітчизна — один фюрер», <партия — наш рулевоп», які затвердилися в буденній свідомості, вели до бездумності, автоматизму в діяльності. Розум почав поступово заповнюватися ірраціональними, бездумними слоганами, замість раціонального мислення утверджувалося -«безмислие*, нав'язування рефлекторних дій. Партіями нав'язувалася стадна парадигма — суцільної, тотальної боротьби не лише як засобу реалізації влади, але й як способу житія, взаємовідносин.

По-третє, домінуючим стає утопізм, який спирався на віру, яку вносили ідеологи всіх партій у свідомість мас. Більше того, маси громадян почали примушувати відмовитися від тради­ційних релігій і перебудуватися на віру в політичних вождів, у політичні інститути режиму влади.

Про що вже говорити, коли дружина одного з фюрерів рейху — Магда Геббельс невдовзі перед самогубством заявила: «Якщо наша держава впаде, то для нас усе закінчено, ми жили для націонал-соціалістичної Німеччини і ми з нею помремо...». Віра ж передбачала глибокі надії, підсвідомі передчуття чогось надзвичайного, дива, панувала ірраціональність. Доктор Геббельс у січні 1945 р. зробив запис у своєму щоденнику: «Ми зрозуміли, що політика не є більше мистецтвом можливого, ми віримо в диво, у неможливе та недосяжне. Для нас політика є дивом неможливого...»" Не менш переконливою була віра

_І

інших представників тоталітарно-авторитарної культури — більшовиків, які здійснили збройне повстання в Петрограді та революційні перетворення в Росії з вірою в близьку перемогу світової соціалістичної революції. У першій Конституції УСРР у п.4 вказувалося, що як лише утвориться Міжнародна Соціалістична Радянська Республіка, то соціалістична Україна має намір твердо увійти в її єдиний склад'"¹. У зв'язку з утопізмом, так притаманним тоталітарним культурам, останні набирають загально мобілізуючого характеру, оскільки тоталітарне суспільство покликане, як правило, реалізувати велику мрію: чи то створити світовий рейх, чи здійснити світову пролетарську революцію. Тому подальше існування таких суспільств нагадує загальну мобілізацію — «Усі на фронт!» Чи то на військовий, чи то на народно-господарський, чи це битва під Курськом, чи за черговий урожай... В усякому разі політична культура теж ставить перед людьми грандіозні утопічні плани, мобілізує, активізує та весь час закликає до великих подвигів, самопожертви та напруження останніх сил, оскільки всюди точиться боротьба, усюди стоять фронти — трудовий, військовий, навчальний, медичний тощо.

Утопізм виражався у нереальних показниках соціального та культурного розвитку, твердженнях на зразок ~ «Увесь світ затамувавши подих слідкує...», а далі — чи це за черговим з'їздом, чи за виступом десь там фюрера. Утопізм проявлявся в суперопти мі стичних оцінках рухів симпатиків за рубежем або перспектив національно-визвольного руху десь у Латинській Америці тощо. Щоправда, слід визнати, що тоталітарні режими прикладали максимум зусиль (незважаючи на міжнародне право) до підживлення таких рухів, для цього в Німеччині при нацистській партії існував відділ АО, товариство «Сила через радість», у СРСР у правлячої партії віддавна були рахунки для інспірування революційних рухів у суверенних державах, куди пливли чималі кошти⁷¹. Усе цс спотворювало реальну дійсність, народжувало серед народу імперій псевдооптимістичний образ перспектив різного типу революцій, фантастичне бачення всього світового процесу. Утопізм тоталітаризму проявлявся також і в мистецтві, архітектурі. Це знайшло своє відображення в будівництві помпезних виставок, початку будівництва в Москві величезного Палацу Рад тощо. Відповідно в рейху архітектурне будівництво майбутнього очолив особистий архітектор фюрера Шпеєр, який підтримував прагнення фюрера до надвеликих за масштабами будівель. Як влучно

Тоталітарно- автори тарна політична гультура

362

363

Тоталітарно- ааторитарн а політична культура

зауважив Шпеєр, «...претензії Птлера на надмасштабність включали в себе, однак, щось більше, надрозміри повинні були піднести його, Птлера, справу, зміцнити його віру в себе. Будування цих монументів переслідувало мету заявити про претензії на світове панування задовго до того, як Гітлер ризикнув вголос сказати про це своєму найближчому оточен­ню»⁷⁶.

По-четверте, притаманним для тоталітарно-авторитарної культури стали міф і міфотворчість. В їхню основу була покладена певна об'єктивно існуюча потреба людини у вірі в авторитет старшого, мудрішого, сильнішого, яку людина успадкувала з далекого дитинства, сивої Античності. Давні міфічні герої були мужніми, сильними, шляхетними, вони були взірцями, у яких вчилося, яким дивувалося та яким намагалося наслідувати людство протягом усього свого розвитку. Разом із тим, як зазначав Юнг, людський розум має власну Історію, а психіка зберігає багато слідів від попередніх стадій свого розвитку. Ціла низка символів, що так широко використо­вуються в міфах, мають своїм джерелом, за Юнгом, «колектив­не несвідоме». Міфічні образи та символи, які захоплюють ще й сьогодні людей, мають ту об'єктивну основу, що підсвідома частина людського розуму зберігає здатність до створення символів, які колись знаходили вираз у віруваннях і ритуалах первісних людей. Ця здібність усе ще відіграє для психіки важливу роль. За Юнгом, ми залежимо значною мірою все більше, ніж думаємо, від послань, які отримуємо за допомогою всяких символів, що впливають на наші переконання та па поведінку⁷⁷. Тому, наприклад, твори великих письменників минулого захоплюють нас, оскільки ці твори виходять за межі простору та часу, піднімаючи вічні, універсальні теми, які є символічними за своєю суттю. Найбільш поширеним і простим для сприйняття є міф про героя, який має універсальну структуру (про що ми вже говорили вище). Призначення таких міфів полягає в розвитку індивідуальної самосвідомості (своїх сильних і слабких сторін), хоча коли людина долає перші серйозні випробування та стає дорослою, героїчний міф втрачає для неї привабливість. Смерть героя — це як би час осягнення зрілості для нас. Окрім того, еволюція образу героя відображає кожну стадію розвитку людської особистості⁷⁸. Доти, поки не осягнуто певного рівня самостійності, індивід не здатний пов'язати себе з дорослим оточенням. Досягнення ж такого стану дозволяє свідомо підтримувати та розвивати

свідомість цього та розуміння, що життя прожите не марно, що ти відрізняєшся від інших.

Більш складними є міфи про пробудження — ініціацію, це діонісійський цикл міфів, що притаманний для людей, яким необхідне пробудження, усвідомлення своїх можливостей, а потім — прагнення до великого. Є також міфи про підпоряд­кування, які повинні приборкати внутрішню невгамовну людську природу. Нарешті існують мїфи-символи трансцеден-тного, які пов'язані з перехідними періодами в житті людини, спрямовані на людську потребу вивільнитися від усякого до кінця закінченого, дуже незмінного або .закінченого стану. У дорослої людини почуття завершеності осягається через поєднання свідомості з підсвідомим змістом розуму, що Юнґ назвав «трансцедентною функцією душі», за допомогою якої людина може досягнути повної реалізації можливостей свого індивідуального «Я».

Тоталітарно-авторитарні режими, які будувалися насам­перед на постаті Героя (дуче, вождя, фюрера), від самого початку існування почали створювати власні міфи. У більшо­визмі такими міфологізованими поняттями стали «диктатура пролетаріату», «влада народу», пізніше «дружба», «інтерна­ціоналізм». Не вдаючися до викладення основ марксистської теорії та більшовицької доктрини, зазначимо лише, що міфічність першого поняття починалася одразу від визначення головних принципів цієї диктатури. Так вказувалося, що вищим принципом диктатури є союз робітничого класу з селянством за керівної ролі робітничого класу. В цьому вже приховувалася нерозв'язана суперечність: з однієї сторони, це мав бути союз, тобто рівноправне об'єднання, з іншої сторони, у цьому «рівноправному» об'єднанні керувати вия&іяється мав би один суб'єкт — робітничий клас. Більше того Ленін у книжці «Держава і революція» пояснював, що диктатура пролетаріату, це влада робітничого класу, яку він не ділить із жодним інтим класом, влада, в якій він виступає вождем усіх трудящих... Отже, фактично під гаслом диктатури пролетаріату був нав'язаний міф про співучасть селянства у владі, у прийнятті політичних рішень. Ми вже знаємо, скільки коштувала селянствові віра в цей міф... Це саме можна сказати й про наступні поняття, коли влада народу виявилася в дійсності владою однієї партії, владою номенклатури. Що ж до міфіч­ності понять «дружба», «інтернаціоналізм», то справедливо охарактеризував їхню суть Бердяєв, який зазначав, що вождь

Тоталі тармо- аатормта рив політична кумтура

364

365

Тоталітарно- авторитарна

політична культура

більшовиків — Ленін фактично продовжив лінію російських царів *собира?пелей* земель *русских*, а політика інтернаціона­лізму за суттю стала великодержавною, імперіалістичною. Однак саме ці міфи утверджувалися в свідомість радянським громадянам, вони підкріплювалися величезною військовою силою імперії, пильнувалися держбезпекою та стали вагомою часткою радянської політичної культури.

На міфах будувався й італійський фашизм. Ще в 1922 р. Муссоліні говорив: «Нам треба створити власний міф... Він не обов'язково мусить бути реальністю... Наш міф — нація, наш міф — велич нації»⁷⁹. Тому в фашистській Італії сформулювали головний політичний міф про фашизм як законного спадкоєм­ця величі та традицій імперського Риму. Офіційний філософ режиму Джованні Джентіде провів освітянську реформу, коли запровадив низку обов'язкових підручників, створив систему примусового навмання в Італії цьому міфу, який став основою фашистського «духовного імперіалізму». На іншому за змістом міфі будувався німецький націонал-соціалізм — це було поняття світогляду, світоспоглядання, духовною основою якого мали бути «кров і земля». Націонал-соціалізм у теоретич­ному плані будувався на міфі крові, оскільки Його світо­споглядання «головну роль визнає за расою». В основі ж раси було покладено чистоту крові, оскільки всі великі культури минулого гинули лише тому, що представник вищої раси вимирав через «зараження крові», писав Гітлер, тому він ділив людство на засновників культури, носіїв культури та руйнів­ників культури. Арійці, тобто німці, на його думку, були в основному представниками перших двох типів, і власне вони «створили, так би мовити, фундамент і стіни всіх людських творінь». Тому головним призначенням націонал-соціалізму мало бути збереження цього спадку, дотримання арійської чистоти та подальшого розвитку арійської Німеччини. Щоб виконати це завдання використовувався міф землі, який був пов'язаний із прямою залежністю існування раси від географіч­ного чинника — ро:їташування, ландшафту, розмірів території тощо, тобто на озброєння було взято абсолютизоване поло­ження геополітики, що політичні процеси залежать від землі. Стверджувалося, що Німеччина, щоб розвиватися, повинна осягнути свої «природні кордони», у гітлерівській інтерпрегації це мали бути землі на Сході до Уралу. Ці міфічні положення стали головними в націонал-соціалістичній доктрині та ідеології, нацистській культурі. Квінтесенцією цієї міфо-

творчості стала книжка Альфреда Розенберга «Міф XX сторіччя», в якій було подано генезу нордійського міфу крові, просл ід ковано етапи розвитку арійства та окреслено завдання для формування нового типу людини, яка 6 над усе цінувала «чистоту здорової крові». Міфологізації мав служити й звичай бальзамування померлих вождів, предтечею чого були мавзолеї та саркофаги тиранів, царів Античності.

Загалом виділяємо певні постулати міфу; перший — принципова неможливість перевірки міфу; другий — наявність у ньому дива: «дивовижний акт у міфі — природний, законний акт»""; третій — мислення в міфі не логічне, раціональне, алогічне; четвертий — у міфі все має значення, усе пов'язане. Усі держави творять свої власні міфи за певним порядком: «спочатку стереотипи, потім формування певних напів-допоміжних засобів (знаки, обряди тощо), нарешті ритуали, які дають приклади правильної поведінки»⁸¹.

По-п'яте, загальною рисою тоталітарно-авторитарної культури став етатизм — абсолютизація державної влади, її інститутів, інтересів і цілей. Держава виступала як суб'єкт загального колективного суперінтересу та супермети. Вона «дарувала» права та свободи, вона вимагала безумовної покори та відданості. Абсолютизація державності перетворювала на доброчесність такі низькі почуття та дії, як заздрість, зраду, нашіптування. Згідно партійним інструкціям, а потім й законодавству, не здійснення доносу навіть на своїх родичів стало кваліфікуватися як злочин проти влади. Т. зв. пильність була проголошена в усіх режимах не просто обов'язком, а невід'ємною рисою нової людини чи то радянського, чи нордичного типу. Держава була перетворена на предмет поклоніння, взірець для всіх, було передбачено щільну централізацію та регламентацію всього суспільно-політичного, народно-господарського життя.

Характерною рисою цієї політичної культури стала модернізована візантійська симфонія, тобто загальна сус­пільно-політична єдність між державою, її інститутами та громадянами. Політична ідеологія режимів утверджувала почуття єдності з режимом, державою, спільність інтересів і мети держави та громадян, загальну зацікавленість усіх у перемогах на військових, народно-господарських, культурних, освітніх фронтах, в усіх сферах життєдіяльності. Був створений єдиний стандарт людини, бійця за щасливе майбутнє, за процвітання, наприклад тисячолітнього рейху, усе грома-

1"

Тоталітарно- авторитарна політична культура

367

Тотапїтарио- авторитарна логітмчна культура

По-^ьрме. загальною рисою тоталітррр культури є її образність і монументальність. У зв'язку з цим, варто виділити політичний плакат як своєрідний синтезуючий вираз тих чи інших ідей, образний символ імперської ідеології та доктрини. Як спеціальний вид мистецтва політичний плакат (від франц. ріасаг(і — об'ява) виник на початку XX ст. у Західній Європі, визначними авторами перших політичних плакатів були Теофіл СтеЙнлен у Франції, Юрген Вальткорі та Кете Кольвіц в Німеччині. Властивістю плакату було те, що

дянство повинно було без зупинки боротися за досягнення таких Ідеалів. Найвищими цінностями стали відданість режимові та вождям, політичній партії та її ідеалам.

Водночас тоталітарно-авторитарна культура — це контро­льована культура, тут здійснюється повний контроль за книговидавництвом, журнально-газетним видавництвом, рад^о та ТБ, за всіма засобами інформації, панує загальна цензурі існують монопольні видавці (на зразок «Політвидаву»), для^х кожної галузі знань є чіткий перелік дозволених видань, публікація в яких дозволяє зголошуватися для отримання наукових звань і вчених ступеней. Одні й ті ж самі «перевірені» автори видають і перевидають навчальну літературу. Науковці та митці в такій моделі культури виконують суто службову функцію — вони «славлять і вихваляють» системні цінності, коментують і розвивають висловлювання класиків (мертвих і живих), пояснюють рішення пленумів, конференцій і з'їздів, постанови партії та уряду. Формується певна мовна політична культура, притаманна для певної моделі, пропагандисти, агітатори та лектори говорять на ідейно витриманому «речек-ряку» (Джордж Оруелл), висування нових ідей проходить за раз і назавжди визначеною схемою — ідеї висувають вищі керівники партії на з'їздах або інших публічних заходах, тоді відповідні ідеологічні інстанції партії спрямовують творчу інтелігенцію на їхнє опрацювання, науковців — на розширення та коментарство. Всякі видання оцінюються за вірністю генеральній лінії партії та участю у виданні партійних керівників, визначні твори, публікації не можуть з'явитися без участі партійної або номенклатурної еліти. Не менш поширена практика, коли вожді просто підписуються під зробленими заготовками, і, у кращому випадку, інколи дякують за допомогу при написанні... У гіршому, із справжніми авторами розпла­чуються доступом до дефіцитних благ, партійною або держав­ною кар'єрою (так були написані трилогія Брежнєва та деяких інших радянських лідерів)". Під суворим контролем проходить і навчально-виховний процес у школах і вузах, майже все доросле населення охоплене систематичним політичним навчанням, за єдиним планом діють засоби масової інформації. Цікаві в цьому відношенні є щоденні записи Геббельса, коли в березні—квітні 1945 р. напередодні краху цей міністр пропа­ганди далі продовжував систематично займатися ідейно-виховною працею серед населення рейху, яке катастрофічно зменшувалося з дня на день*³. У певній мірі, уявлення про

Гт

становище, наприклад нацистської політичної культури, можуть дати постулати державної політики: а) обов'язковий зв'язок із народом; б) розвиток культури шляхом» накресленим націонал-соціал і стичною революцією; в) героїчність; г) романтизм; д) одночасні обов'язковість і ангажування; є) реалізм; є) політичність; ж) ідеологічне виховання народу; з) ясність та зрозумілість для всіх (звідси — критика модер­нізму, символізму тощо); і) життєстверджувальність; к) пос­тійний оптимізм¹".

По-шосте, важливою рисою політичної тоталітарно-авторитарної культури є її мілітаризація. Мається на увазі не лише апологетика національної або федеральної армії, зображення її як єдиного захисника справедливості у всесвіт­ньому масштабі, мова йде про повсякденне нагадування про обов'язок захисту режиму, пильності, введення більш-менш загального напіввійськового однострою, безконечні паради,

військові свята тощо.

Формується цілий блок військової тематики в художній літературі, кіно, ТБ. Військово-патріотична тематика знахо­диться під пильним оком партії та держави. Розробляються певні ритуали всяких дійств (спеціальні паради, покладення вінків, вічні вогні, чергування навколо них тощо), військова символіка. Особлива роль відводиться музиці, чільне місце тут займають духові оркестри, для яких композитори писали марші. Той, хто з наших читачів старшого віку хоч раз брав безпосередню участь у військових парадах минулого, знає про психологічний вплив кращих військових маршів імперії, які своїми чітким ритмом та мелодіями створювали иіднесено-святковий настрій. Марші згуртовують, вони виводять на вулицю, натовп перетворюється аа одне ціле, а тоді лише потрібна добра команда, щоб почався рух... Інша справа, що багато учасників цього руху навіть добре не знали, куди вони крокують, але це вже річ другорядна.

Пе. загальною рисою тоталітарно-авторитарної і і тльність У зв'язку з цим

7'

Тотал І тарнії- автори тарна політична культура

368

369

автори тарна політична культура

його треба було сприймати зі значної відстані, відрізняти від Інших джерел інформації. Щоб викликати інтерес, активі­зувати сприйняття глядача, спрямувати в потрібному напрямі свідомість і волю до дії, плакат використовує різні засоби — метафори, загальнозрозумілі символи, співставлений різних масштабних зображень, зображення різних великих подій, узагальнення різних предметів. Яскраві кольори, декоративний шрифт урізноманітнюють плакат, притягують увагу глядачів. Зрозуміло, що всяка зріла політична культура взяла собі на озброєння цей вид політичного мистецтва. Тим більше це стосувалося тоталітарно-авторитарних культур, які змушені були постійно нав'язувати своєму громадянству Ідеологію, концепції, доктрини певного змісту. У СРСР виник особливий вид політичного плакату, започаткований Володимиром Маяковським і Михайлом Черемних, це були відомі <Окна РОСТЛ». Видатними майстрами плакату були Дмитро Моор. Олександр Дейнека, Лазар Лисицький, Олександр Родченко. Під час війни прославилися Іраклій Тоідзе, Л.Голованов, Кукринікси. Враховуючи важливість ролі плакату, у 1974 р. за рішенням секретаріату ЦК КПРС було створено спеціальне партійне видавництво «Плакат», яке почало видавати щороку до 500 назв політичних плакатів.

Не менш важливим стало мистецтво портрету провідних політичних діячів, зокрема вождів, керівників режимів. Виник мало не цілий напрям у мистецтві, лише окремим перевіреним художникам дозволялося писати портрети вождів, так в СРСР це були Олександр Герасимов, Ісаак Бродський, що створили цілу галерею портретів Леніна, Сталіна, деяких провідних державних діячів (найбільш відомі «Ранок нашої Батьків­щини», «Ленін на трибуні»). Цікаво, що до Другої світової війни портрети писалися на тлі певних дій, пейзажів, пізніше це вже були суто парадні портрети. Серед пізніх праць цього жанру можна назвати роботи Іллі Глазунова та Михайла Шшіова. роботи яких, незважаючи на талановите виконання, залишалися різновидом політичного жанру.

У третьому рейху художники (Карл Бауер, Отто Прібе та Адольф Ціглер) теж кинулися наввипередки писати портрети фюрерів, які повставали на полотнах як видатні керманичі народу, сидячи чи стоячи мислячі про долю нації (таких собі живих ангелів), пізніше портрети теж стають більш парадними, холодними.

Поряд із живописом широко розвинулася скульптура, в якій теж можна виділити зображення вождів (серед авторів в СРСР — це Микола Андреев, у Німеччині — Вільгельм Петерсен), помітним явищем стали скульптури символічного, монументального плану Віри Мухіної, Євгена Вучетича (СРСР) та Йозефа Торака, Йозефа Вакерле (Німеччина)⁸⁵.

Тоталітарно-авторитарна культура передбачала широке використання монументальної пропаганди. В СРСР до війни через нестачу коштів скульптури встановлювати тільки для прикрашення каналів, московського метро, ВДНГ і гігантського Палацу Рад, то мав би стати однією з найбільших у світі споруд (тільки скульптура Леніна, яка мала вінчати будівлю, повинна була мати 100 м заввишки). Натомість у рейху широко розгорнулося монументальне будівництво (Пауль Троост, Шпеєр), за проектами яких були збудовані помпезні Дім німецького мистецтва, трибуни на Цеплелінфельде в Нюрн­берзі, нова імперська канцелярія фюрера. Почалася перебудова Берліна, який мав стати столицею не лише імперії, але світу (було передбачено спорудження Тріумфальної арки висотою 500 м, Парадної вулиці шириною 330 м, вздовж якої мала б стояти трофейна зброя). Досить точно дух монументальності висловив, за словами Шпеєра, сам фюрер: «Врешті-решт про великі історичні епохи нагадують потім лише монументальні споруди... В історії кожного народу завжди бували періоди слабкості, але тоді їхні споруди починали віщати світові про їхню минулу велич, ...тому наші споруди повинні звертатися до Німеччини майбутніх століть»⁸*. Його особистий архітектор Шпеєр навіть розробив і сформулював «закон руїн*.

Для політичної культури тоталітарно-авторитарного типу були притаманні різною мірою дух, почуття та стереотипи колективізму, спільності та заперечення індивідуалізму, проповідування настроїв егалітаризму супроти духу еліта­ризму. Такого роду режими тримаються на почуттях «ми», спільності, підпорядкуванні партикулярних інтересів загаль­ним, суспільству, державі. Тоталітарна культура в принципі ірраціональна, вона нереалістична. Це пояснюється тим, що громадянство тут нічим не володіє, оскільки держава, режим кожної хвилини може все забрати. Індивід тут не приймається до уваги, він лише частка цілого, яку можна в разі потреби просто замінити. Головне, що громадянин втрачає свої підставові права — на життя, на власність, на демократичні

Тоталітарно- авгорлт арна полНкчна культура

370

371

Тотал гтарн о- штор*гтарка ініггіїичма культура

свободи, він не мас майбутнього. Кожної хвилі можна втратити все, включно й життя, тому все стає сюрреалістичним. У таких ситуаціях люди починають боячись об'єднуватися в групи — колективи, які не обов'язково повинні бути трудовими, люди просто почуваються впевненіше разом, вони разом несуть відповідальність за ачинки кожного, разом переживають горе та радість. Це нетривалі колективи (цс слово в радянському тоталітаризмі стало загальноприйнятним буденним стерео­типом), які будуються на страху громадян, і всі рівні перед ним. Загальний страх панує в суспільстві, тому мистецтво, літера­тура покликані компенсувати це почуття, роблячися над-оптимістичними, дуже бадьорими, у літературі переважає, як правило, щасливий кінець, оскільки мистецтво загалом покликане пробуджувати віру в прекрасне майбутнє. Що­правда, культурі націонал-соціалізму була притаманна апологія смерті, вона мала певний некрофілійний характер, який був результатом некрофілії самого фюрера⁸⁷. Зовнішніми проявами цього була символіка елітарних військ СС та їхні емблеми, прагнення масового руйнування та нищення різних національних етногруп тощо. Можна образно сказати, що атмосфера над рейхом нагадувала повітря навколо крематорію, яке пахло трупами, руїнами. Смерть носилася в повітрі, звідси певний містичний наліт нацистської культури, яка спиралася на захопленні окультизмом⁸⁸. Містицизмом був забарвлений і гітлерівський месіанізм, загалом притаманний для нацистської культури. Офіційно проголошувалося, що місією націонал-соціалізму та його фгорера є здобуття світу, щоб на руїнах плутократії, капіталізму та більшовизму збудувати новий тисячолітній арійський рейх, де панували б синьоокі, біляві чистокровні арійці.

Досить тісно з колективізмом був пов'язаний і загальний негативізм, який ототожнювався не лише з запереченням, але й із руйнуванням історичних традицій духовної культури минулого. Це знаходило свій вираз як у тотальному перей­менуванні вулиць, площ, міст, обмеженні доступу до історичної літератури, літературних пам'ятників (а в рейху — у масовому спаленні неарійської літератури), так й у відмові та часто нищенні творів образотворчого, пластичного мистецтва (цікаво, що як нацизм, так і більшовизм затаврували та заховали праці імпресіоністів, постімпресіоністів, не кажучи вже про сюрреалістів, мотивуючи це схожими причинами). Замість цього утверджувався голий реалізм, культ мужицького

робочого тіла, у СРСР — це сумнозвісні скульптури колгоспни­ків і колгоспниць Із мускулистими руками та ногами, широ­кими сідницями та потужними грудьми, у Німеччині — це скульптури тевтонського вульгаризованого типу, де домі­нували випнуті, вольові підборіддя, конеподібні могутні жінки. Заперечувалися народні старовинні звичаї, свята, які супере­чили пролетарським або арійським традиціям. Із останніми в Німеччині був справжній клопіт, у театрах знімали опери, п'єси неарійських митців, проте обожнювали Ріхарда Ваґнера. В СРСР перевагу віддавали різним хоровим ансамблям, великим танцювальним групам. Заперечувалися побутові традиції, широко вводилися святкування нових, часто надуманих свят.

Важливою в зв'язку з цим була проблема ставлення тоталітарно-авторитарних культур до традиційних релігій. Коротко вкажемо лише на те, що, якщо в СРСР в угоду пануючому державному атеїзму були закриті, знищені понад 20000 церков, храмів, то в Німеччині були заперечені підставові християнські цінності та зроблено досить для впровадження відновленої міфологізованої релігії древніх германців. Є свідчення, що Птлер вважав себе певний час претендентом на володіння Священним Списом, що мало дати йому можливість очолити Німеччину в боротьбі за світове панування. (У всякому разі незаперечним є факт кількох зустрічей фюрера з астрологами в 1945 р.). На противагу Німеччині, колективізм в СРСР базувався на цілій ідеології інтернаціоналізму, яка давала теоретичне виправдання політичній, економічній, культурній експансії більшовиків, особливо після закінчення Другої світової війни. Провідною тезою більшовицької політичної культури стало положення про соціалістичну культуру, національну за формою та інтернаціональну за змістом.

На відміну від ліберально-демократичної культури, у тоталітарно-авторитарній культурі існувала ще одна специ­фічна риса — це домінування примусу. Формування суспільної думки, культури на основі принципу, що Бог І цар завжди праві, створило ситуацію, коли народ став, як віск, він був готовим навіть виправдовувати своїх насильників, через страх заявляти про «любов» до них. Не можна відкидати, наприклад, відомого факту, що коли помер тиран Сталін, то не лише в Москві, але й у більшості населених пунктів Союзу, населення досить щиро плакало. Зрештою, любов до тирана — загальновідома річ. Як пишуть психологи Л.Гозман і Олена Шестопал: «...люблять

Тоталітарно- авторитарна політична культура

372

373

Тоталітарно' авторитарна політична культура

диктаторів і вірять їхнім словам не мазохісти та не садисти, які схибнуті на насильстві. Як правило, це сповна нормальні люди. Просто для тих, кому випало нещастя жити за тоталітарного режиму, любов до системи була єдиним доступним для них способом позбавитися паралізуючого страху перед майбутнім, витіснити жал у підсвідомість. Невротична любов до джерела насильства — не оптимальна, але можливо найбільш поширена реакція людей при зіткненні з обставинами, які лякають людей і непідвладні їм»⁸⁹. Справді, люди загалом хочуть спокою, комфорту, щоб їм ніщо та ніхто не загрожував. Тому за умови диктатури люди, що були не в стані щось змінити або примиритися з нею, будують собі якийсь фантастичний світ, де панує щастя, добро. Отже, перед тим, як засуджувати людей тоталітарної культури, варто лише пригадати, якою жахливою була тодішня дійсність, довгими, сповненими тривожного чекання ночі, від яких і пробували втекти громадяни, які жили в таких умовах.

Домінуваня примусу в політичній культурі тісно пов'язане з ще однією загальною рисою тоталітарно-авторитарної культури — деспотизмом. Дуже багато говориться про східний деспотизм і дещо менше — про західний. Поняття західного деспотизму вперше було висунуто б епоху Великої французької революції, коли французький поет Франсуа Шатобріан зазначав: «Повсякденний досвід змушує визнати, що французи безперечно пориваються до влади, вони ні трішки не дорожать свободою. їхній ідол— рівність. Між тим рівність і деспотизм з'єднані таємними путами»⁹⁰. Політичні системи, в яких панують партійні керівництва з їхніми обговореннями, дискусіями в принципі теоретично нестабільні, тому сучасні масові суспільства прагнуть до стабільності. Осягнути стабільність можливо, якщо модифікувати такі системні цінності як рівність або свобода. Навряд чи відважиться сьогодні якийсь уряд відновити нерівність прав між грома­дянами, оскільки це б суперечило природі народних мас, яка себе заявляє саме через рівність індивідів, які її складають, оскільки масою стають, власне, маючи на увазі рівність для всіх. Тому залишається свобода, лише потрібно вміти переконати маси в її непотрібності. Для цього треба переконати маси в необхідності передати владу одній особі або передати владу анонімному владному шститутові. Тоді суспільство в першому випадку отримує демократичного деспота, який шляхом регулярних плебісцитів підтримує ідею загальної рівності,

добиваючися санкціонування певної політики. У цьому випадку плебісцит є ознакою свободи, від якої відрікаються в ту ж хвилину, коли вона здійснюється¹".

У другому випадку суспільство отримує владу бюро­кратичної та анонімної партії, що дивиться на державу або суспільство як на націоналізоване виробництво. Тоді питання про владу видається другорядним, більшість втрачає до нього інтерес, залишаючися мовчазним і пасивним. Монополія поліції та засоби масової інформації (ЗМІ) гарантують, що свободи не вийдуть за певні межі. Вибори стають формаль­ними, згода більшості, авторитет зборів і повага до закону зберігаються юридично, але занепадають фактично. Саме такий західний деспотизм, який відповідає передовсім політичній необхідності, він передбачає захоплення засобів впливу або навіювання. Якщо східний деспотизм панував над масами, завдяки контролю за їхніми життєвими потребами (вода, харчі), то західний стає деспотом, завдяки контролю над вірою більшості в особистість, в ідеал, у партію⁹². Зрозуміло, що в умовах сьогодення зовнішнє підпорядкування замінюється внутрішнім підпорядкуванням мас, духовним, від якого захиститися дуже важко, якщо взагалі можливо.

Окрім цього, розглянемо проблему фальшивої загальної політичної активності громадянства. Переважна більшість дорослого населення, а також підлітки беруть безпосередню участь у різних політичних заходах: у демонстраціях, зборах, системі політосвіти тощо. Видається, що рівень політизації високий, але оскільки всі ці дії є безальтернативними (діватися бо нікуди, донесуть мало не рідні діти), то ця активність зовнішня, показна, вона формальна. Справді згадаймо масову участь у різних демонстраціях, інших усіляких походах і навіть щотижневих політінформаціях. Здавалося б усі політизовані вкрай, але за цим ховався скепсис, зневіра інтелігенції або байдужість у значної кількості робітництва. Загалом помітною ставала суцільна пасивність. Це й зрозуміло, вибух ентузіазму може бути природним певний короткий час, далі настає втома, ще далі — апатія, оскільки суспільство, як живий організм, не може весь час жити за рахунок ентузіазму або за умов постійного «надзвичайного стану». У той же час довге перебування людей в апатії призводить до того, що люди починають некритично ставитися до себе, до власних вчинків та вчинків інших людей. У такому стані притуплюється й почуття вини, людина ладна перекласти її на кого завгодно.

Тоталітарно - авторитарна

політична культура

374

375

Втрачається почуття реальності, людина задовольняється сурогатами, готовими штампами, усе багатство навколишньої дійсності починає спрощуватися, зводитися до стереотипів «свій — чужий»-, *добре — погано». Цим самим створюються умови, коли поступово замість видатних авторитарних особистос­тей зростає загальна маса сірих посередностей, які добре служать, але неспроможні врятувати систему в критичний момент. За цим уже гряде системна криза, за нею — лише крах режиму...

Цікаво, що після падіння тоталітарного режиму, карди­нальна зміна політичної культури такої моделі на іншу не наступає одразу, вона ще за інерцією продовжує існувати певний час, оскільки ми маємо справу з феноменом свідомості, де неможливі такі раптові переключення. Тоді з'являються верстви тотальних критиків, які відкидають геть усе, що було в тоталітарно-авторитарній культурі. Все було погане, всі були погані — ось їхні переконання. Є незначна верства діячів культури, які були в опозиції, сиділи в тюрмах, таборах, вони намагаються вийти в світ із творами, які різними шляхами публікувалися нелегально на батьківщині або з'явилися за кордоном. Однак таких завжди дуже мало, оскільки треба мати велику мудрість і мужність для заперечення, для того, щоб створити щось дійсно вартісне. Основна ж маса творців культури вичікує, переглядає поволі свої позиції, пристосо­вується до нових процесів. Нарешті є верства, яка вперто захищає минуле, мріючи навіть про певний реванш. Однак, якщо історія вчить хоча б чому-небудь, то тому, що вона (історія) повторюється хіба у вигляді фарсу. Тому очікувати реваншу — справа малоперспективна. Інакше відбувається з масами, які прагнули свободи, правди тощо, однак, коли правда виявилася такою страшною, вони ціпеніють від жаху. Вони прагнули свободи, однак у свободі треба навчитися жити, далеко не кожний готовий до самостійності, ініціативності, відповідальності. Не кожен може стати сам собі авторитетом... Значна частина ж мас, після того як скуштувала свободу, почи­нає сумувати за авторитетами (це те, шо Фромм назвав «втечею від свободи»). Хід мислення тут такий: усі якось жили, а свобода виявляється — це річ дорога. Справді, за свободу треба платити, в її умовах треба вміти жити. Тому не всім до вподоби падіння тоталітарно-авторитарного режиму та його політичної культури. В усякому разі вже зрозуміло, що перехідний період затягується і процес переходу від патерналістської тоталітарно-авторитарної культури до нової лише розпочався.

ВИСНОВКИ:

1. Беручи за основу цивілізаційний підхід (замість фор­ маційного), можна виділити т. зв. чисті політичні культури: патріархальну, підданську та активістську. Геоітолітичний підхід дає нам Західну та Східну культури. Розбіжності між типом культури та політичною системою дають змогу виділити ще патріархальну та підданську, підданську та активістську, патріархальну та активістську культури. Беручи за основу цю класифікацію та характер поведінки громадян, можна виз­ начити підданську та громадянську політичні культури; беручи ще ставлення політичного суб'єкта до політичних цінностей, можна визначити цілісну, домінуючу, дихотомізовану та фрагментарну політичні культури; беручи ще засоби політич­ ної діяльності, визначити ще реформістську, революційну, контрреволюційну та консервативну політичні культури; беручи регулюючі механізми, визначити ринкову, бюрокра­ тичну політичні культури; беручи за основу типи політичних режимів отримаємо тоталітарно-авторитарну та ліберально- демократичну політичні культури.

2. Ліберальні та демократичні політичні режими спирають­ ся на класичну модель демократичної політичної культури, яка сформувалася ще в Афінах і Римі. Для неї були характерні колективні форми демократії, принцип прямої демократії та домінування громадянських обов'язків як основи участі вільних греків у політичних процесах. Вищими політичними цінностями стали свобода, справедливість, рівність громадян перед законами. Був сформульований республіканський принцип правління як справа всіх громадян. Політична культура Середньовіччя включала в себе демократичні елементи — комунальну демократію, міське самоврядування (Магдебурзьке право). Марсилій Падуанський сформулював теоретичну підставу майбутнього народовладдя, визначаючи народ джерелом влади. У політичній культурі Нового часу було відновлено концепцію природних прав людини, яку було поєднано з інститутом представництва, насамперед парла­ ментом. Було висунуто тезу про залежність розвитку парламен­ таризму від обсягу надання демократичних прав людині, поширення цих прав у суспільстві. Опрацюванням концепції нової людини (Локк) було зроблено крок до поєднання лібералізму (доктрини) із демократичним принципом реалі­ зації влади. Почався процес переходу від станового пред-

У'Г

376

377

ПрммНкш

ставництва до народного, важливу роль у створенні теоре­тичних основ його здійснили Руссо та автор теорії народного представництва та вільного мандату — Сійєс. Спираючися на ці здобутки, у XIX ст. та першій половиш XX ст. в Європі розгорнувся процес формування ліберально-демократичної культури, який проходив кількома напрямами та отримав певні якісні параметри та спроби періодизації.

3. Первісною основою тоталітарно-авторитарної політичної культури стали еакралізація верховної політичної влади, інститут тирана та римська (імперська) культура. Головними рисами останньої були інститут громадянства, який перейшов у підданство, авторитаризм політичної влади, культ особи імператора, єдність громадянства з державою та суспільством, яке спиралося на уніфіковане римське право, латинську мову, єдині гроші, міру, вагу тощо. Авторитарна політична культура Середньовіччя мала два виміри — візантійський і західноєвро­пейський. Візантійська імперська культура характеризувалася насамперед культом імператора, деспотичним характером правління, духовною, релігійною єдністю, єдиним законодав­ством. Західноєвропейська культура стала культурою політизо-ваного християнства, яка трималася значною мірою на харизмі верховних владних суб'єктів, вищими цінностями тут стали вірність, відданість, слухняність, тобто вона набула патріар­хального характеру. В Новий час із будуванням абсолютних монархій сформувалася парадна, иалацева політична культура. Подібного плану була й російська імперська культура, яка вирізнялася ще й тотожністю царської та державної власності, які за характером вирізнялися експансіонізмом, мілітариза­цією, владним містицизмом. У XX ст. формуються тоталітарні держави, авторитаризм переростає в тоталітаризм. Тоталітар­но-авторитарна політична культура мала наступні риси: панування єдиної ідеології, утвердження єдиної суспільно-політичної психології з одною парадигмою — тотальною боротьбою. Домінував утопізм, міфотворчість, культ імперсь­кого героя, етатизм, контрольованість усього суспільного життя, мілітаризація, образність та монументальність в політичному мистецтві, почуття та стереотипи колективізму, прагматичного реалізму» панував примус у культурі, фальшива активність громадянства, одновиміриість культури, патерна­лізм.

Примітки:

Див.: Аітопсі О.А., УегЬа 5.С. ТЬе Сіуіс Сиіідіге. Роііглсаі

АиіЕисіез апсі Оетосгасу іп Ріує ИаіІопз // ХУІасіга і

зроіесгегізгдто. Апіоіо^іа іекко^ г гакгезу зосіоіо^іі роійукі. —

\Уаг5га™а, І995. - 8. 334-335.

Лс Гофф Жак. Цивилизация средневекового Запада. — М.,

1992. - С. 239-250.

Див.: Літоті С.А., УегЬа 5.С. ТЬе Сіуіс Сиісиге. Роіііісаі

АиНікіез апо* Ветосгасу іп Ріує Каїіопз // ^іагіга і

5роІесгеп5І:\то. Апіоіофа Секкоу/ г гакгету зосіоіофі роікукі. —

5. 337.

Политология. Под ред. Г.В.Полуниной. — М, 1996. — С. 239.

Цит. за: СЬта) М., 'Ї.тщто6тк\ М ^рго^асїгеше о!о Ьеогіі

роіііукі. - ЬиЬііп. 1996. - 8.105.

Політичний енциклопедичний словник. За ред. Шем-

шученка Ю.С., Бабкіна В.Д. - К., 1997. - С. 263.

Див.: Основи політичної науки. Курс лекцій за ред.

Б.Кухти. - Львів. 1997. - Ч. 2. - С. 108.

8.

Аристотель. Афинская полития. Государственное устройст-

во афинян. — М- Л., 1936. — С. 37.

9.

Констан Бенджамен. О свободе у древних в ее сравнении со

свободой у современньїх людей//Полис —1993, — № 3. — С. 98.

10. Реальний словарь классической древности. Фр. Любкера. - СП6.-М., 1888. - С. 343-344.

11. 5ІШ0П К. Уує5. Рііогопаггагіи сіетокгаСусгпейо. — Кгакб^¹, 1993.-5.10-11.

12. Гиро Поль. Частная и общественная жизнь римлян. — СПб., 1995. - С. 375.

13. Цицерон. Диалоги. О государстве. О законах. — М., 1994. — С.98.

14. Див.: БаЬІ А.КоЬегС. Бетокгасіа і ^е^ кгуїусу. — Кгакбш, 1995. -5.29-30.

15. їїугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. — М., 1996. - С. 158.

16. Див.: Ковалевский М.М. Ироисхождение соврсменной демократии. — М., 1897. — Т. 4; Перцов II. Венеция. — СПб., 1905.

17. Див.: Уіі^ііе V. Вгеуіагіо сіеііа ніогіа сіі Сєпоуз. — Сепоуа, 1955. V. 1- 2.

18. Див.: Оауісізогш К. Оег СєзсЬісЬіе уоп Ріогепсе. — Вегііп, 1896 1927.-Ва. 1-4.

Прим тої

378

379

ПряиНкм

19. Макьявелли Никколо. Истории Флоренции. — Л., 1973. — С.67.

20. 5еі<11ег Ь. Сг2е§ог2. Рггесітагкзоіл'зка тузі роііСусгпа. — Кгако%'. 1985. - 5. 363.

21. Там само. — 5. 365.

22. Там само. — 5. 367.

23. Чичерин Б. История политических учений. — М., 1869. — Ч. 1.-С.242.

24. Шаповал Володимир. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993.-С. 39-42.

25. ОаЬЗ А.КоЬегі. Оетокгасіа ^ кгуіусу. - 5. 49—50.

26. Киіезга Т. \У!асІу5Іа№. Ісіеоіо^іе пазгусЬ сга5о\у. — \Уат52а%'а,

1996. - 5. 49.

27. НипСіпдооп Р. Затиеі. Тггесіа їаіа ііетокгаіугасц. — Шагзга^а, 1995. - 5.24-25.

28. Там само. — 3.35.

29. Див.: Мечников Л.И. Цивилизация и великие исторические реки.-М., 1993.

30. Цит. за: Монтз Пьер. Египет Рамсесов. - М„ 1989. - С. 203.

31. Шахермайр Фриц. Александр Македонский. — Ростов-на- Дону, 1997. -С. 225.

32. Там само. — С. 230.

33. Берве Гельмут. Тирани Греции. — Ростов-на-Дону, 1997. — С. 9.

34. Там само. — С. 694.

35. Моммзен Теодор. История Рима. — СПб., 1993. — С. 239— 240.

36. Там само. — С. 244, 253.

37. Цит. за; Гиро ГІоль. Часпіая и обшественная жизнь римлян. — С. 326.

38. Цит. за: Гиббон Здуард. История упадка и разрушения Великой Римской импсрии: Закат и падение РимскоЙ империи. В 7-ми т. - М.. 1997. - Т. 2. - С. 77.

39. Моммзен Теодор. История Рима. — С. 27.

40. Гиббон Здуард. История упадка и разрушения Великой Римской империи — Т. 1. — С. 104.

41. Там само. - Т. 2. - Гл. ХУ-ХУІ.

42. Ферреро Гульельмо. Юлий Цезарь. — Ростов-на-Дону,

1997. - С. 18.

43. Гиббон Здуард. История упадка и разрушения Великой Римской империи — Т. 2. — С. 204.

44. Гиро Поль. Частная и общественная жизнь римлян. — С. 443-444. ■■-'■-

45. Див.: История политических и правових учений. Подред. В.С.Нерсесянца. - М., 1995. - С. 93-102.

46. Зпиктет. В чем наше благо? // Римские стоики. Сенека. Зпиктет. Марк Аврелий. — М„ 1995. — С. 214, 217.

47. Там само. - С. 231, 234.

48. Диль Шарль. История Византийской империи. — М-, 1948. — С.39.

49. Там само. — С. 43.

50. Гиббон Здуард. История упадка и разрушения Великой Римской империи. - Т. 6. - С. 194 - 233.

51. Диль Шарль. История Византийской империи. — С. 69.

52. Там само. — С. 72.

53. Там само. — С. 86.

54. Гиббон Здуард. История упадка и разрушения Великой Римской империи. — Т. 6. — С. 205 - 206.

55. Там само. - С. 232.

56. Там само. — С. 233.

57. Левандовский А.П. Карл Великий. Через империю — к Европе. - М., 1995. - С. 93-94.

58. Гиббон Здуард. История упадка и разрушения Великой Римской империи. — Т. 5. — С. 440.

59. Левандовский А.П. Карл Великий. Через империю — к Европе. — С. 145.

60. Буркхардт Якоб. Культура Возрождения в Италии. — М., 1996. -С.92.

61. Там само. — С. 94.

62. Там само. — С. 89.

63. Там само. — С. 10,373.

64. Див.: Блок Марк. Короли-чудотворцьі. — М, 1998. - Кн. 1. — Гл.2.

65. Цит. за: Борисов Ю.В. Дипломатия Людовика XIV. — М., 1991.-С. 57-58.

66. Хейг Кристофер. Елизавета І Лнглийская. — Ростов-на- Дону, 1997. - С. 157.

67. Там само. — С. 174.

68. Там само. - С. 146-147.

69. Там само. — С. 173.

70. Пайпс Ричард. Россия при старом режиме. — М., 1993. — С. 105-107.

71. Мамардашвили М. Необходимость себя. — М., 1996. — С. 316.

72. Бурлацкий Ф.М. Русские государи. Зпоха Реформации. Никита Смелнй, Михаил Блажеиньій и Борис Крутой. — М., 1996. - С. 228.

Громадянство:

гід Ідей до концепцій

38

39

Вискоки

в життя держав перебування⁴⁷, разом вони творять феномен, що отримав назву «діаспора». За останні сто років українська еміграція, що осіла в СІНА, Канаді, Аргентині, Бразилії, Франції, Англії, Австралії, Новій Зеландії, Бельгії, Парагваю, Уругваю, Венесуелі та деяких інших державах, об'єднує понад 2 млн. осіб, саме вони творять українську діяспору, яка складається з емігрантів, їхніх нащадків у другому й третьому поколіннях, які постійно проживають у державах перебування, й отримала (особливо друге та третє покоління) усі права громадян цих держав.

На завершення зазначимо, як статус громадянина забез­печено в Конституції України. У Ст. 22 вказується, що права та свободи громадянина, які закріплені Конституцією, не є вичерпними, у Ст.24 — що громадяни мають рівні консти­туційні права та свободи й є рівними перед законом, вказується на відсутність привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. У Ст. 25 зазначається, що громадянин України не може бути позбав­лений громадянства та права змінити громадянство, він не може бути вигнаним за межі України або виданим іншій державі, держава гарантує піклування та захист своїм грома­дянам, які перебувають за її межами. Ст. 26 зазначає, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами та свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, зако­нами або міжнародними договорами України. Україна надає притулок іноземцям та особам без громадянства в порядку, встановленому законом. У Ст. 33 вказується, що громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну, Ст. 55 стверджує, що права та свободи людини й громадянина захищаються судом. Інші статті другого розділу Конституції надають широкі демократичні права, свободи та обов'язки людини й громадянина України.

Отже, кожна держава є міцною та стабільною в залежності від повноти та розвинутості в ній статусу громадянства, відчуття загалу громадянства й кожного зокрема, власної гідності, усвідомлення громадянами особистих прав та обов'язків перед державою, від бажання та здатності захищати ці права, готовності виконувати громадянські обов'язки, довіри

до влади та а інститутів, участі в їхній роботі та й, зрештою, почуття гордості за належність до тієї чи іншої політичної спільноти, виразом якої є громадянство.³⁸

Узагальнюючи, можна ствердити, що ознаками інституту громадянства є приналежність до певної держави, підданство; володіння системою прав й обов'язків; комплекс вимог до певної держави в обмін на виконання її настанов; законо­слухняність. Усе разом відбиває різні аспекти політичної культури держави (про що мова буде далі).

ВИСНОВКИ:

1. Життя в суспільстві перетворює людину на політичну істоту — Ното роіііісз. Цей процес (соціалізація) пройшов кількісну та якісну еволюцію: від невеликого прошарку вільних людей до загальної участі в політичних процесах, від прямої до представницької демократії. Важливішими етапами становлення політичної людини стали:

— усвідомлення загалом своїх природних прав, договірного походження держави, перехід від інституту підданства до громадянства, обмеження ролі держави;

— введення загального виборчого права, масова участь у діяльності політичних партій,

• використання здобутків НТР у політичних процесах — формування інформаційного суспільства;

• тенденції до систематичного зростання участі жінок у політичному житті.

2. Політична соціалізація — це безперервний процес набуття людиною політичних якостей, політичних знань, уміння, навичок, спадщини політичної культури. Виділяємо три етапи політичної соціалізації. Первісний, що має наступні аспекти: образний, персоналізації, ідеалізації, інституалізації. Другий етап полягає в усамостійненні, опрацюванні свого бачення політичних реалій, особистої участі в політичних процесах. Третій етап — реалізація або сповзання до пасивності.

3. Виділяються чотири типи громадянства, що формуються як результат політичної соціалізації: гармонійний, гегемо- ністичний, плюралістичний, конфліктний. У залежності від політичного режиму формуються різні форми участі в політич­ ному житті (апатія, лояльність, негативізм, громадянськість, членство в партіях, інших організаціях).

380

ВАЖЛИВІШІ ЦІННОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Примітки

73. Г еббельс Йозеф. Дневники 1945 года. — Смоленск, 1993. — С. 41.

74. III Всеукраїнський з'їзд Рад. Стенографічний звіт. — Харків, 1932. - С. 282-283.

75. Див.: Волкогонов Д.Л. Ленкн. Политический портрет.: В 2-х кн. - М., 1994. - Кн. 2. - С. 265-292.

76. Шпеср Альберт. Воспоминания. — Смоленск, 1997. — С. 115.

77. Юнг Карл. К вопросу о подсознании // Юнг Карл Густав, фон Франц М.Л., Хендерсон Дж.Л., Якоби И., Яффе А. Человек иего символьї. — М., 1977. — С. 15 — 95.

78. Хендерсон Дж. Л. Древние мифн и современнмй человек // Юнг Карл Густав. фон Франц М.Л., Хендерсон Дж.Л., Якоби И., Яффе А. Человек и его символьї. — С. 110.

79. Цит. за: Себайн Г. Джордж, Торсон Л. Томас. Історія політичної думки. — К„ 1997. — С. 783.

80. Голосовкер ЯЗ. Логика мифа. - М„ 1987. - С. 26.

81. Почепцов Г.Г. Имидж: от фараонов до президентов. — К., 1997.-С. 38-50.

82. Див.: Болдин В.И. Крушение пьедестала. — М., 1995; Королев Ю.А. Кремлевскіій советннк. — М., 1995; Прибьіт- ков В. Аппарат. — М., 1995.

83. Див.: Геббельс Йозеф. Дневники 1945 года. — С. 383—387.

84. Желев Желю. Тоталитарное государство. — М., 1991. ~ С. 156-157.

85. Див.: Искусство народов СССР. 1917 — 1970-е годм. Сост. Сопоцинский О. — М., 1977; Огечтіак Во^изіа*. Киїіига \у сіепіп $л\азїукі. — Рогпап, 1969. — 5.136 — 167.

86. Цит. за: Шпеер Альберт. Воспоминания. - С. 96.

87. Див.: Фромм Зрих. Адольф Гитлер — клиничєский случай некрофилии. — М., 1992.

88. Див.: Гудрик-Кларк Николас. Оккультньїе корни нацизма. Евразия, 6/р.

89. Гозман Л.Я., Шестопал Е.Б. Политическая психология. — Ростов-на-Дону, 1996. - С. 285.

90. Цит. за: Московичи Серж. Вектолп. Исторический трактат по психологии масс. — М, 1996. — С. 71.

91. Там само. — С. 73.

92. Там само. — С. 75.

суспільно-політична

справедливість

суть, зміст і форми

політичної демократії'

політична свобода та рівність

права людини

віра в політичній культурі

Не може бути культури там де ненаєможли­вості апелювати до принципів громадян­ської справедливості. Хосе Ортеїа І Гассет

383

Суспільно-політична справедливість

С успільно-політична справедливість (Б.К.)

Суть поняття «справедливість», Його ґенеза

Важливішою цінністю політичної культури є поняття справедливості, яка викликає постійний теоретичний і практичний Інтерес, є предметом жвавих суперечок та обміну думок. Кожен політичний режим від Античності й до наших днів прагнув нав'язати своє розуміння справедливості, власне бачення його суті та структури. В соціально-політнчному аспекті справедливість, її суть розкривається як значущий суспільний ідеал, як принцип організації суспільних відносин та як елемент соціальної психології, яка включає в себе такі елементи, як почуття, вимоги та сподівання¹. Якщо розглядати справедливість як важливіший за значенням ідеал, то треба визнати, що протягом усього організованого існування людства суспільні ідеали справедливості мали досить рине значення (ми спробуємо показати це далі). Що ж до справедливості як принципу організації суспільних відносин, то вона розкри­вається через врівноваженість прав та обов'язків людей, інтересів суспільства та особи, між діянням і відплатою, працею та винагородою, заслугами та їхнім загальним визнанням. Тобто справедливість дуже часто виступає як принцип еквівалентності, коли за добро платять рівноцінним добром, а за зло — рівноцінним злом². Принцип справедливості визначає якісну сторону суспільних відносин, насамперед політичних. Визначальними тут є системні цінності політичного режиму, які власне конкретизують саму справедливість в межах певної, так би мовити, сітки координат. Цінності поступово усвідом­лені суспільством як свої власні визначають головні методи

Сус п ільно полпмч на сярмедлмаість

384

385

Суспільно- політичне і

діяльності та принципи відносин у межах системи. Усе, шо працює на систему, наприклад у тоталітарно-авторитарному режимі, оголошується справедливим І навпаки. Водночас ліберально-демократичні режими послуговуються поліваріант-ними ідеалами та цінностями, тому для них справедливість є за змістом більш широкою, багатоплановою та толерантною.

Розкривається справедливість і через елементи соціальної психології — почуття, сподівання громадянства та його вимоги. Видається, ідо це чи не найбільш поширений вираз справедли­вості, оскільки ці почуття значною мірою ірраціональні, їх важко виміряти та точно визначити, скоріше це певний настрій. Почуття справедливості відділені тонкою гранню від іншого почуття — заздрості. Часто буває важко відрізнити мотивацію вчинків того або іншого суб'єкта влади, що ж ним насправді керує — почуття нікчемної заздрості до успіхів супротивника чи ортодоксально зрозумілі нормовані почуття вищої справед­ливості. У політичних відносинах ці почуття майже завжди тісно співіснують і присутні при прийнятті політичних рішень. Що ж до сподівань, то справедливість, становлячи суспільний ідеал, збуджує переважно значно більші сподівання, ніж може в дійсності дати, їхні кінцеві осягнення, як правило, це лише мрії, які ледь-ледь виглядають із крайнеба. З наближенням він віддаляється. Так відбувається й зі сподіваннями справед­ливості, які будь-який режим обов'язково обіцяє осягнути через законодавчу та судову владу. Законодавча влада творить нормативну базу, законодавчий вимір справедливості, судова — реалізує публічно цю саму справедливість у взаємовідносинах між державами як суб'єктами міжнародного права (це питання розглядатимемо в четвертій частині Курсу), між державою та громадянами, між інститутами держави та суспільством, врешті між громадянами. В останньому випадку закон розглядається як системний вимір справедливості, усе, що виходить поза межі закону, є неправовим та залишається, значною мірою, с лодіван-нями на суспільну справедливість.

Разом із тим, якщо розглядати політичні відносини та діяльність, то осягнення справедливості завжди було конкрет­но-історичним. Перед тим, як проаналізувати це, ми повинні відповісти на запитання — Чи можуть і чи повинні бути політичні відносини справедливими? Якщо виходити з нашого розуміння суті політичної влади (що влада є відображенням нерівності людей за фізично-психомоторними, інтелектуаль­ними, розпорядчими властивостями, а також певним рівнем

організації людей, це сильна Воля та могутній Дух), то логічною буде відповідь, що справедливість загалом становить лише ідеальний варіант, до якого варто прагнути, вона повинна була б бути, але осягнути її практично дуже важко. Звідси й вічна роль політичної влади: встановити пропорційну або розподільну справедливість серед неоднакових людей, різних за моїутністю, силою впливу, різними владними інститутами, між різними державами.

При намаганнях осягнути справедливість в Античності, Середньовіччі діяв принцип пропорційної справедливості. Наприклад, коли в Античності існували вільні громадяни, вільновідпущеники та величезна маса рабів, то Ідеалом справедливості було «кожному — своє*-. Більшість суспільних багатств концентрувалася в руках агресивніших, сильніших, ініціативніших, спритніших, що мали кращу зброю, техніку, вищий рівень знань, були краще організованими. Звичайно, із точки зору рабів, такий політичний устрій був вкрай неспра­ведливим, коли ж у рідких випадках повстапі раби перемагали, то з часом вони встановлювали майже аналогічний політичний устрій, по-новому справедливий для нової аристократії та несправедливий щодо тих, хто був переможений. Чи був у рабів шлях визволення від рабства? Звичайно, що для сильніших, розумніших, спритніших інколи відкривалася дорога до свободи, оскільки грецьке та римське суспільство знало спеціальний суспільний інститут — вільновідпущеників. Правда, ця воля «не давала незалежності. Раб ставав по відношенню до суспільства вільною людиною, але по відно­шенню до свого колишнього пана залишався йому підпоряд­кованим», оскільки його патрон (колишній пан) мав певні права на особистість вільновідпущеника та права на його працю³. Причому кожен римський громадянин навіть скром­ного достатку мав хоча б кілька вільновідпущеників. В усіх містах Південної Італії разом взятих принаймні одна шоста населення складалася з вільновідпущеників¹. Основну ж кількість решти населення становила раби, які терпляче зносили несправедливість, мирилися зі своїм становищем. Не знаючи іншого суспільно-політичного ладу, вони змушені були погоджуватися з несправедливістю.

Крах рабства підняв рівень справедливості, оскільки людина отримала право розпоряджатися собою, однак, не маючи власності, була змушена, щоб вижити, погодитися на невільну працю на панів, що знову зробило її залежною від них.

Суспільно- політмч ня справедливість

386

387

Суспільно - політмчн * і

Ідеалом справедливості залишався принцип «кожному — своє», християнство прикрасило цей ідеал мрією про Царство Боже. Воно ж сформувало ідеали кращого, справедливішого життя на Землі, яке розумілося як покращення становища людей, яке існувало, а не його кардинальні зміни, відмову від неспра­ведливості. Як писав з цього приводу Лев Карсавіи, суспільний ідеал, будучи релігійним ідеалом, «носить консервативний характер і розуміється як найкращий устрій тимчасового життя в юдолі земних випробувань»⁵. Справедливістю стає становий устрій феодального суспільства (священики, воїни та селяни), як зазначав Лє Гофф, ці «...три категорії були різні, але доповнювали одна одну: кожна потребувала інших. їхня гармонійна єдність і була «тілом» суспільства»⁸. І такий стан розглядався як справедливість. Такий порядок не означав, іцо ці стани страждають від своєї поділеності, оскільки, як писав тодішній священослужитель А.Лаиський: «Послуги, що надаються однією частиною, служать умовою для праці двох інших, у свою чергу кожна частина бере на себе турботу про ціле»⁷. Більшість, однак, погоджувалася на це, оскільки кращого просто не знала, не розуміла, яким воно може бути. Кращим в їхньому розумінні, тобто й справедливішим, означало більше доброї їжі, одягу, добротного та безпечного житла, гарніших видовищ, рівноправної участі в усяких урочистих процесіях, кращих місць у костелах, церквах тощо. Наскільки відомо, ні раби, ні кріпаки за незначними винятками не мали детально розроблених концепцій справедливої політичної організації суспільства, справедливіших суспільних відносин, поділу благ. За винятком мислителів Античності (Платон, Арістотель, Евгемер, Ямбул) до Нового часу майже не було науково-обґрунтованих проектів улаштування спра­ведливого суспільства, якщо не враховувати релігійних концепцій. Ватажки селянських повстань у випадку тимчасо­вих перемог над своїми панами спочатку вводили зрівнюючу справедливість, яка швидко ерозувала, перетворюючися на звичайне грабування заможних. Як це було завжди, рушієм справедливості ставала елементарна заздрість, бажання скористатися результатами чужої праці, таланту, ініціативності. Новий час, розвиток капіталізму підняли на вищий рівень розуміння справедливості, маси народу, які стали вільними, не лише особисто, але й використовуючи нове для себе право на власність (інша справа користування нею), відважно кинулися

в широкий світ авантюр, ризику, підприємництва. Вперше (Велика французька революція) було законодавчо впровад­жене поняття рівності всіх громадян перед законом, право стати юридичними особами (правда, далі майже до XX ст. не щастило жінкам), брати участь у політичному житті, що реалізувалося з поступовим впровадженням загального виборчого права. Почався процес переміщення акценту щодо справедливості від пропорційності до розподільності. Тобто справедливістю все більше ставало зростання участі в прийнятті політичних рішень у залежності від величини власності, особистої ініціативності, розуму, спритності, Волі, Духу, бажання тощо. Водночас це провадило загалом до більш рівномірного розподілу різних благ, доступу до різних владних інститутів у суспільстві, формування суспільного егалітаризму. Звичайно, це не означало зменшення природних різниць між людьми, просто все більші маси отримували ширші можливості для прояву власного «Я», як не як до цього провадило зникання різних дискримінаційних обмежень, норм (соціальних, релігійних) тощо. Більше того, у деяких державах наступала певна компенсація для тих груп населення, які зазнавали ще донедавна дискримінації.

Тим не менше поставимо собі запитання — Чи створює держава XX ст. усі можливості для осягнення вищого рівня справедливості? Видається, що враховуючи зміст влади, вищий рівень справедливості можливий лише як рознодільно-кошіенсаційниЙ, тобто можливість більшої участі громадян у політичних процесах (у напрямку до прямої демократії), одночасно через громадські об'єднання суспільство компен­суватиме громадянам наслідки їхньої природної та структурної нерівності, неоднаковості. (Структурна нерівність у суспільстві — це суперечність між централізацією та автономізацією).

Окремо потрібно розглянути питання справедливості в громадянському суспільстві. Виходимо з того, що громадянське суспільство — це сукупність неиолітичних відносин вільних людей та їхніх об'єднань у різних сферах життя, діяльність людей тут є вільною від імперативних державних рішень. Свобода людей у Громадянському суспільстві є прямо пропор­ційною до владних рішень і підпорядкування в цій державі. Важливіша риса такого суспільства — це створення умов для задоволення підставових потреб людини, які вона може та хоче здійснити на власний розсуд. Держава повинна погодитися на

Суспільно - пол (тич нл справедливість

388

389

Сусально- полі тич ка спрмедлимсі ь

існування сфер приватних інтересів у виробництві, суспіль­ному житті та побуті Отже, усі її прояви повинні знаходитися поза сферою політичного контролю зі сторони держави. Головним у такому випадку стає проблема, як поєднати різноманітні інтереси та потреби маси Іноді зовсім різних соціальних сил, які мають дуже часто цілком різні уявлення про справедливість. Видається, що в цьому випадку слід мати наступні обставини. Держава повинна бути гарантом виконан­ня норм, які забезпечують права, свободи людини та громадя­нина, оскільки вони є. організаційною основою та межами співіснування людей і громадян. Водночас держава повинна забезпечувати реалізацію мінімуму людських і громадянських прав, не перетворюючися на патерналістський інститут. Звичайно, досить складно визначити межі цього мінімуму, але він повинен бути визначеним та сприйнятим усіма верствами суспільства. Більше того, видається, що держава повинна взяти на себе певні зобов'язання щодо створення певних компен­саційних ніш для людей, які від природи знаходяться фізично в гірших умовах поряд із, так би мовити, пересічною людиною. Разом із тим вищою метою громадянського суспільства мала б бути вільна реалізація засад свободи, рівності в усіх сферах життя, розвиток ініціативності, природніх нахилів і талантів. Чим більш розвинуте громадянське суспільство, тим більша свобода для реалізації справедливості, більше та ширше поле для прояву яскравої індивідуальності. Якщо можна так сказати, то громадянське суспільство •- широке поле для розвитку власне різноманітності людських натур, їхньої неоднаковості, у т.ч. і нерівності, я завданням держави є віднаходження різних варіантів компенсації для тих, хто через відмінність у чомусь повинен отримати певну компенсацію за свою меншецін-нісність в іншому. Зрозуміло, що для ленних людей компен­сацією може бути саме участь у політичних процесах, «скільки вони мають нахил і покликання л° політики. Тобто навряд чи можлива загальна, універсальна (для всіх і на всі часи) формула справедливості, скоріше можна очікувати появи моделі справедливості для різних форм громадянського суспільства — і це буде Теж справедливо.

Від ідеї до концепцн справедливості

У стародавній Греції вже Демокріт говорив, що справедливе все те, що відповідає природі, * справедливість є виконання обов'язку...»,, вершиною справедливості **:. сміливість духу та

безстрашність думки»⁸. Пізніше Платон у «Державі» стверд­жував, що «справедливо віддавати кожному належне», що значило -«творити добро друзям і зло ворогам», але в державі як політичній організації людського суспільства «справедли­вістю вважається одне й те ж, власне те, що вигідне існуючій владі»⁹. Разом із тим, за Платоном. у людському суспільстві, яке він ототожнював з ідеальною державою, «кожна окрема людина повинна займатися чимось таким із того, що потрібно державі, ...до чого вона за своїми природними здібностями більше всього здатна, ...це й є справедливістю»¹".

Арістотель розглядав справедливість двояко: як таку, що зрівнює (справедлива рівність), і таку, що розподіляє. Перша являє собою арифметичну рівність, ьона застосовується для узгодження громадянських правових справав (відшкодування, покарання тощо). Вона є серединою й передбачає не менше, як дві сторони, і знаходиться як би посередині між крайніми позиціями сторін, «справедлива рівність — це (рівність) двох (долей), нарешті як право — це (право) для відомих (осіб)»". Друга справедливість — розподільна. Вона спирається на принцип «геометричної рівності» та означає поділ суспільних благ за заслугами, внесками тих чи інших громадян. Тоді можливий рівний або нерівний розподіл відповідних благ, чи то влади, чи грошей тощо- У зв'язку з цим Арістотель писав, що «поняття справедливості пов'язано з уявою про державу, оскільки право, яке служить мірилом справедливості, стано­вить регулюючу норму політичного спілкування»". Право ж складається з певної системи законів, тоді ті закони, що «відповідають правильним видам державного устрою будуть справедливими, ті ж закони, що відповідають відхиленням від правильних видів, будуть несправедливими»¹¹. Кінцевою метою політики є державне благо, тобто «те, що служить спільній користі, ...справедливість є певна рівність, ...вона є щось, що мас відношення до особистості та те, що рівні повинні мати рівне»¹⁴. Тобто, іншими словами, політична справедливість можлива в суспільстві, де всі є вільними та рівними людьми та мають одну спільну мету — самозабезпечення.

Дещо з інших позицій розглядав справедливість Епікур, який зазначав, що «справедливість, що походить від природи, є угодою про корисне з метою не нашкодити один одному та не терпіти шкоди»¹⁵. Далі, за Епікуром, справедливістю є те, що всі вони є угодами для загальної користі тих, хто уклав ці угоди. Тому вся діяльність людей, владних інститутів і законів

Суспільно- політична справедливість

390

₁

391

Суспільно-політична с п рамдлиаіоть

повинні відповідати природним (тобто в даному місці, у даний час і при даних обставинах) уявленням про справедливість, тобто тому сенсу справедливості, який розуміється угодою людей про їхню спільну користь.

,^: Спираючися на грецьку спадщину, римські мислителі розробили деякі інші сторони поняття справедливості. Так Ціцерон писав, що першою вимогою справедливості є вимога не шкодити іншим і не порушувати чужої власності, держава з її порядками с за своєю суттю втіленням тога, шо за своєю природою становить справедливість і право. Тому політичні інститути та закони повинні відповідати справедливості та праву, оскільки вони незалежні від людей. Можливо, суть його розуміння справедливості було висловлено в проекті законів про релігію та магістрати, в одному з яких можна зустріти універсальне положення — «Під дію закону повинні підпадати всі». Він також чи не вперше запропонував поділ війн на справедливі та несправедливі. Перші — це війни на захист своєї держави, мета таких війн - - встановлення миру. Цікавими були думки інших римських мислителів, так Ульпіан зазначав, що право є мистецтвом реалізації добра, рівності та справедливості. Тим не менше вийти за платонівські межі він не зміг, оскільки справедливість для нього була постійною та безперервною волею віддавати кожному своє право, а саме: жити чесно, не шкодити іншим, кожному віддавати те, що йому належить тощо. Характерним для розуміння римської спадщини було їхнє підкреслення таких рис права, як необхідності та повин­ності, які, перебуваючи в тісній єдності, й творили справедливе право. Таким чином, уже в римській політико-правовій думці утвердився чи не найважливіший структурний елемент справедливості — повинність. Звідси запозичене від стоїків римське розуміння закону як мірила справедливого та несправедливого, наказу робити те, що треба зробити та заборони того, що не повинно робитися.

У тисячолітній період Середньовіччя його мислителі далі розвинули ідеал справедливості. Творці папської політичної доктрини (Григорій Великий, Григорій VII, Аквіиський, Боніфацій VIII) слідом за римськими правниками та Августи-ном вважали справедливість як постійне прагнення віддавати кожному своє, що в кінцевому результаті апологетизувало феодальну піраміду влади з її суворою ієрархічністю, послухом нижчих вищим. До епохи буржуазних революцій Західна Європа буласвітом, який являв собою щось на зразок ієрархіч-

ної драбини, яка була дана Богом або корінилася в природі речей, і тому вона за означенням справедлива та незмінна. Вважалося, що Бог поділив людське суспільство на окремі, чітко вирізнені та ієрархічно впорядковані верстви, які називалися латинським словом «орден» (огеІо). Кожний орден повинен був чітко виконувати свої обов'язки, мав окреслене коло прав, що все разом розглядалося як втілення вищої справедливості, оскільки кожен робив те, для чого його створив Бог¹⁶. Коли на початку XIV ст. Тома АквІиського було причислено до лику святих, ці положення папської доктрини стали канонічними на довгі століття.

Світські доктрини Середньовіччя теж виходили з римсь­кого спадку, розглядаючи державу як живий організм, який єдиний в стані забезпечити суспільну справедливість. Гарантом її виступав монарх, який був символом верховної влади, вищої справедливості та Вітчизни, історичного поняття, що форму­валося в Західній Європі в пізньому Середньовіччі. Саме на цьому етапі, коли сформувалася доктрина суверенності в її імперському вимірі¹⁷, в її основу було покладено культ монарха, який розглядався й як джерело справедливості, який творив право та здійснював вимір справедливості, провадив загальний контроль. Повнота його влади походила від волі народу. На основі римського закону монарх (як в добрі римські часи) був «живим правом». В інших різновидах світських доктрин сформувалася думка, що монарх (король) у своїй діяльності, будучи пов'язаний правом, не може діяти безправно, хоча це пов'язання правом більше носило моральний характер, а саме він був пов'язаний справедливістю. Це створювало такі ситуації, коли в ім'я справедливості (як її розумів тоді король), він міг часом І порушити право, тобто відкривало дорогу до крайнього монаршого суб'єктивізму. В цьому юридичному казусі відбивалося становище (досить специфічне, як на той час) короля, який, з однієї сторони, підпорядковувався законові, а з іншої, він був за своєю, так би мовити, посадою дещо вищий у порівнянні з іншими. Це пояснювалося тим, що головною була не рівність перед законом, а те, що кожен отримував ті права, які належали йому, згідно його становища в державі та ієрархічній піраміді. Король мав діяти згідно законам, але жодною нормою інші його дії не засуджувалися. Всі знали, що існують межі його повноважень, які він не міг переступити, не порушуючи закон і мораль; з іншої сторони, ніхто не сумнівався в тому, шо йому належать права, з якими

Сусіняьио-поклмчна

і

392

393

слрамдпимсть

не може зрівнятися жоден підданий. У цьому відношенні король був $іп£иіагіх тщот ипїьегш тпіпог (вищий за кожного, але менший від спільноти). Певною мірою цей казус став підґрунтям для формування майбутньої доктрини абсолю­тизму, яка розширила майже до безмежжя королівські права.

Навряд чи можна вважати подальшим кроком у розвитку ідеалу справедливості міркування Макіавеллі, Влада державця повинна спиратися на добрі закони та на добре військо, при чому опорою законів у нього виступала армія, тобто сила. Тому про право, справедливість у Макіавеллі ніде безпосередньо не йдеться, однак це не означало, що в нього не було щодо цього питання жодної позиції. Видається, що Макіавеллі пов'язував справедливість кожний раз конкретно з певною політичною ситуацією, а тоді державець, якщо це було вигідно йому або йшло на користь державі, приймав відповідні рішення, якщо ні, то він займав іншу позицію. Головне — це зміцнення держави, влади правителя, спокою та стабільності, чому підпорядковується все решта.

Інші європейські мислителі, зокрема Гроцій, запропонува­ли віднести справедливість виключно до юриспруденції. Справедливість, за Гроцієм, це природио-правовий характер заборон і приписів Божого права, сам Господь видає закони згідно природно-нравової справедливості. Тому держава є неминучим результатом буття природного права, тобто договору. В громадянському суспільстві та державі, вважав він, до правового принципу справедливості долучається й політич­ний принцип корисності та доцільності. Тобто причиною виникнення держави виступають природне право та справед­ливість, а користь і доцільність — лише привід. Дотримуватися справедливості, як правило, люди змушуються силою. Як античні мислителі, Гроцій розрізняв справедливі та неспра­ведливі війни. Причиною початку справедливої війни може бути правопорушення, справедливими можуть бути війни для збереження цілості держави, оборонні війни та захист майна. Розвиваючи далі концепцію про договірне походження держави, Гоббс стверджував, що люди повинні дотримуватися укладених угод, тому справедливістю буде виконання угод, а несправедливістю їхнє порушення, «...визначенням ж неспра­ведливості є ніщо інше, як невиконання договору. А все, що не несправедливо, справедливо»¹⁶. Далі Гоббс зазначав, що поняття справедливості та несправедливості з'явилися з виникненням власності, держави та примусового права.

Творці політичної доктрини аристократичного лібералізму теж розглядали поняття справедливості. Так Локк виходив із того, що справедливісті. громадянських законів держави залежить від того, наскільки «вони ґрунтуються на законі природи, за допомогою якого вони повинні регулюватися та пояснюватися»¹⁹. Справедливість полягає в тому, вважав він, що ніхто не може бути суддею у власній справі, жодній людині, яка знаходиться в громадянському суспільстві, не може бути зроблено виключення з законів цього суспільства, шо необхідно обов'язково виконувати свої обіцянки та зобов'язання, не передаючи їх своїм дітям, що за передачу частини своїх природних прав державі людина має право отримати захист держави від зовнішніх ворогів та посягань на її (людини) свободу, власність у державі, що застосування сили державою є виправданим лише «при виконанні таких законів, а закордо­ном — для запобігання шкоді або для отримання компенсації за неї... І все це повинно здійснюватися л ише... в інтересах миру, безпеки та суспільного блага народу»²". Монтеск є вважав, що право, закони є невід'ємними атрибутами організованого людського суспільства, їхнім духом повинна бути справедли­вість, яку він розглядав як поміркованість у всій політичній діяльності та відносинах, законодавстві. Правовий аспект справедливості розглядав Кант, який писав, що справедливість має вищий вимір — Божу справедливість, яка реалізується через караючу, нагороджуючу та розподільну справедливості. Вивчаючи американську демократію, Токвіль дійшов висновку, що існує універсальний закон для людства, який є обов'язко­вим для всіх, ним с справедливість. Саме вона й обмежує тиранію більшості, всевладдя народу²¹. Справедливість ТоквІль розглядав через призму рівності та свободи, їхню взаємо­залежність, співвідношення.

Не обійшли увагою поняття справедливості й представ­ники демократичного лібералізму. Так Руссо вважав спра­ведливість поряд із розумом і правом головним чинником, який робить можливим перехід людини від природного стану до громадянського. Основою всякої законної влади серед людей може бути лише угода, договір, оскільки існує загальна справедливість, що виходить із розуму, однак вона, щоб бути прийнятою нами, повинна бути взаємною. Тому необхідними є закони та угоди, щоб об'єднати права та обов'язки й вернути справедливість до її предмета. Справедливим має бути те, що коли щось відчужується в Індивіда на користь цілого (суспіль-

Суспільно- по літмч на справедливість

394

395

Суспільно- політична спрааедя» вість

ства), то воно мусить бути компенсовано йому у вигляді договірно встановлених прав і свобод. У результаті такого суспільного договору усі стають рівними в результаті угоди та за правом, що означає відновлення справедливості.

У відомій праці «Замкнута торгова держава» Фіхте, розглядаючи проблему загального добробуту, стверджував, що ідеалом мало б бути таке становище, коли «...добробут мав би поширитися на всіх і приблизно в однаковій мірі»²². Звичайно, що цеіі ідеальний варіант справедливості ставив його далеко попереду серед усіх демократичних лібералів, як і те, що свій добробут люди повинні «заробляти своєю нрапею». Призна­чення держави ж, за Фіхте, тим ие менше класичне — «дати кожному своє, ввести його у володіння його власністю, а вже потім почати її охороняти»-¹.

Із досить своєрідною концепцією розвитку суспільства, засадами свободи, рівності виступав наприкінці еталу вільної конкуренції в Західній Європі Огюст Конт. Оскільки низка принципів і норм лібералізму на той час вже себе вичерпує (принаймні в їхньому ранньобуржуазиому розумінні), то він критично віднісся й до абстрактного розуміння справедливості та рівності, зазначаючи, що такий естетичний підхід є неефективним. Ми знаємо, що внесок Конта в доктрину лібералізму полягав насамперед у подальшому розвитку ним солідаризму, що означало, що він ставив крапку на вже застарілому розумінні пропорційної справедливості, яка все ще існувала як релікт пізнього Середньовіччя. В ідеальному, позитивному суспільстві Конта мала 6 панувати загальна солідарність як основа суспільної гармонії. Осягнути цього можна було 6, якщо позитивне суспільство спиралося 6 на розподільну справедливість. Тому Конт писав: *,..щоб міцніше об'єднати всі елементи цієї остаточної гармонії, випадає поглибити абстракційні дослідження над практичним існуван­ням, розглядаючи н підсумку її головну функцію, яка полягає в поділі людських багатств між різними класами...»''*.

Справедливістю займався й Спенсер, який, виходячи зі своїх системних постулатів, ствердив, що основою справедли­вості є вимога, що «кожен повинен користуватися резуль­татами своєї діяльності та не повинен заважати іншим користуватися результатами їхньої діяльності», а ступінь справедливості та «ступінь організації зростають одночасно»²⁵. Він розрізняв почуття справедливості та ідею справедливості. Почуття справедливості виникає під впливом чотирьох

чинників, перший із них — це страх розплати, що стримує агресивність, другий — страх осудження зі сторони членів групи, третій — страх покарання, яке може накласти правитель, і четвертий — страх небесної кари. Наявність цих чинників формує почуття справедливості, яке сприяє взаємному визнанню прав та робить можливою людську кооперацію. Людська ідея справедливості включає в себе два елементи: позитивний, що витікає з усвідомлення кожною людиною своїх прав на будь-яку діяльність, та негативний, який витікає з визнання певних обмежень, які накладаються на нашу діяльність присутністю інших людей, що мають такі ж права. Ідея справедливості, вважав Спенсер, відповідала завжди суспільному устрою, відповідно така цінність устрою як свобода кожного, обмежується лише свободою всіх. Він вивів формулу справедливості — «Кожна людина може робити все, що захоче, тільки би вона не порушувала нічиєї подібної свободи»^и.

Дещо пізніше іспанський мислитель Хосе Ортега І Гассет, розглядаючи умови існування культури в суспільстві, зауважив, що «не може бути культури там, де немає можливості апелювати до принципів громадянської справедливості»²⁷.

Підсумовуючи, зазначимо, що поняття справедливості пройшло кілька етапів свого розвитку. Перший, коли в Античності стверджувалося, що справедливість — це виконан­ня своїх обов'язків, для яких природа та боги створили людину, обов'язків, які необхідні державі. З'являються також поняття зрівнюючої та розподільної справедливості й права як мірила справедливості, а також ідеї про те, що рівні повинні мати рівне, що вимогою справедливості є не шкодити іншим, що спра­ведливість є повинністю. На другому етапі, в Середньовіччі, в папській доктрині утвердилося положення про справедливість ієрархічного порядку в суспільстві, у світській доктрині домінувало положення про пропорційну справедливість, вимір якої залежав від суспільного становища людини. На третьому етапі, в Новий час, справедливість почали узалежнювати від конкретних ситуацій, її дотримання залежало від могутності суб'єкта влади, справедливістю стало дотримання укладених угод і договорів. 1 Іа четвертому етапі в доктринах лібералізму справедливість тісно пов'язали з володінням власністю, рівністю перед законами. Духом, що наповнює справедливість, має бути поміркованість. Справедливість розширили до караючої, нагороджуючої, розподіляючої та компенсуючої. В

Суспільно • політична епрамдоимсть

396

397

Суслільио-помітігми

спраавдімніст*

XX ст. акцент у понятті справедливості був зроблений на розподілі благ, на запереченні нерівності та дискримінації. Як результат Жовтневої революції понад 70 років утверджувалося нове поняття справедливості, засадами якого стало гасло «Від кожного за його здібностями, кожному за його працею». Окрім того, заперечувалася експлуатація людини людиною, наголо­шувалося на потребі добитися повної соціальної рівності в суспільстві тощо. Водночас під справедливістю розумілася рівність. (В основу даного підходу були покладені ідеї соціалістів-утопістів та положення, які були сформульовані Марксом і Енгельсом, Леніним). Однак соціальна практика поки що не підтвердила слушність цих теоретичних конструк­цій.

Водночас в середині XX ст. було опрацьовано нову концепцію справедливості, автором якої був Джон Ролз. Вихідним положенням концепції стало твердження, що кожна особистість володіє недоторканістю, яка спирається на справедливість, і ця недоторканість не може бути порушена навіть процвітаючим суспільством. Тому справедливість не допускає, щоб втрата свободи одними була виправдана більшими благами інших. Недопустимо, щоб незручності, які переживає меншість, иереважалися більшою сумою всяких переваг, якими насолоджується більшість. Отже, у справедли­вому суспільстві повинні бути встановлені свободи громадян, а права, які гарантуються справедливістю, не повинні бути предметом політичного торгу або калькуляції політичних інтересів. Суб'єктом справедливості, за Ролзом, виступає базова структура суспільства, а точніше — способи, якими основні соціальні інститути розподіляють фундаментальні права та обов'язки й визначають розподіл переваг соціальної кооперації (основні інститути — це конституція та головні економічні й соціальні устрої, наприклад вільний ринок, власність на засоби виробництва, моногамна сім'я, закони на захист свободи думки). Тут Ролз повторює тезу Арістотеля щодо розподільної справедливості, тобто стримання особи від отримання переваг, які дехто дістає шляхом захоплення того, що належить комусь іншому. Однак це положення Арістотеля явно передбачає розгляд того, що належить самій людині, та що надається їй. Ролз пішов далі, він розглядає справедливість базової структури, його концепція узагальнює до більш високого рівня абстракції теорію суспільного договору. Абстракція полягає в тому, що він пропонує не думати про

договір з якимось конкретним суспільством, який заключений для встановлення якоїсь конкретної форми правління. У Ролза йдеться про принципи справедливості для базової структури суспільства, що є об'єктами висхідної угоди. Це принципи, які вільні індивіди приймуть як основні для свого об'єднання, вони мають регулювати всі інші угоди, вони накладатимуться на види соціальної кооперації, форми правління, що можуть повстати. «Цей спосіб розгляду принципів справедливості я буду називати справедливістю як чесність»²¹*, — пише Ролз.

Які принципи пропонує Ролз? Він зазначає, що справед­ливість як чесність починається від самого загального вибору, який люди можуть зробити разом, а саме: від вибору перших принципів концепції справедливості, які повинні регулювати критику, реформування інститутів. Ролз стверджує, що люди у висхідному становищі виберуть два принципи: перший вимагає рівності в приписати основних прав, другий стверд­жує, що соціальна та економічна нерівність, наприклад в багатстві та владі, справедлива, якщо вона призводить до компенсуючих переваг для кожної людини, зокрема для менш процвітаючих членів суспільства, тобто нерівність повинна бути побудована так, що від неї можна було б розумно очікувати переваг для всіх, доступ до становища та посад був би відкритий усім". Другий принцип конкретизується як принцип рівних можливостей, він спрямований на ліквідацію нерівності, що вже є або складається в суспільстві. Кожна людина повинна мати рівні можливості в своїх прагненнях отримати певний статус у суспільстві. Таким чином, перед нами своєрідна концепція зрівняльної рівності, яка доповнена поняттями правильності, сумління та неупередженості, що разом забезпечуються за допомогою правових норм, у т.ч. Основного закону - Конституції. За Ролзом, соціальна справедливість — це принцип раціональної розважливості в застосуванні до сукупної концепції добробуту групи³⁰. Він вважає, що суспільство, яке задовольняється принципом справедливості як чесності, наближається до ідеалу суспіль­ства, яке засноване на добровільній схемі настільки, наскільки це взагалі є можливим, тому що воно є засноване на принципах, які вільні та рівні особистості повинні прийняти за справед­ливих обставин. У цьому сенсі його члени автономні і усвідомлені ними обов'язки накладаються добровільно³¹.

398

С успілм+о - політична справедливість

П роведений вище аналіз поняття «справедливість» дово­дить, що перед нами складне поняття, яке розкривається насамперед через розуміння повинності, того, що може відбутися, що має бути виконано людиною для людини. Найголовніше те, що це поняття розкривається через «повин­не» та відповідає певним уявленням про суть людини та її невід'ємні права. У такому розумінні справедливість стає однією з категорій людської діяльності та мислення. Саме так вона розглядається філософією, маючи на увазі її морально-правовий та соціально-політичний аспекти, тобто в першу чергу вимоги відповідності між практичною роллю різних владних структур або груп у житті суспільства та їхнім суспільним визнанням тощо. Оскільки існує така справедли­вість, то невиконання, недотримання цих положень розці­нюється як несправедливість. У зв'язку з цим, СПРАВЕД­ЛИВІСТЬ Є СТАНОМ ВИКОНАННЯ АБО НЕВИКОНАН­НЯ, РЕАЛІЗАЦІЇ АБО НЕРЕАЛІЗАЦІЇ ВАЖЛИВІШИХ ПОЛІТИЧНИХ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ (свободи, рівності тощо), ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА ВЗА­ГАЛІ. З критикою поглядів Ролза виступили Роберт Нозік, Ро-иалдДворкін та інші, з поглядами яких можна познайомитися у виданій нещодавно антології «Сучасна політична філософія».

В останні десятиріччя, розвиваючися далі, філософська критика спрямована на легітимізацію та обмеження права й держави, тобто провадиться моральна критика. Враховуючи той факт, що сфера політичного, починаючи від Нового часу, набирає форму правового та державного порядку, суспільна справедливість розглядається як нейтральна, яка, однак, розуміється як політична. У такому випадку вона означає моральну ідею права та держави. За її допомогою легітимні державні та правові норми відрізняють від нелегітимних. Тому політичну справедливість починають розглядати як фундамен­тальне поняття моральної критики права та держави, розумію­чи під цим не якісь рішення в правовому та державному відношенні, а як філософську критику. Це моральна критика панування як такого, умови та критерії справедливого панування, протиставлення справедливих форм панування несправедливим, окрім цього, спираючися на моральні аргументи, вказується всевладній державі її межі влади. Критика права та держави ведеться, виходячи з моральної перспективи та класичної формули суспільного договору. Одну з таких спроб здійснив німецький мислитель Отфрід Хеффе Не вдаючись у глибинний аналіз його концепції, вкажемо лише

399

Суть, зміст і форми політичної демократи!

н а кілька важливіших його тез- Головна, як видається, це те, що «...легітимна є не всяка держава, а лише держава справедли­ва» (підкр. наше - Б.К.). Завдяки легітимізації, відкидається принцип суспільного устрою як свободи від панування, а завдяки обмеженню держави — потенціальний державний абсолютизм, що заперечує гоббсівського Левіафана, ставлячи на його місце Юстицію — символ влади, яка своїм мечем від початку служить справедливості^.

Історичний досвід доводить, що справжній мир між людьми, інститутами влади збудований на повазі права на справедливість, це не моральна розкіш, а необхідна умова людського співжиття, оскільки, як зазначали ще римляни, мир є результат справедливості (Орих^изііііарах). У зв'язку з цим, видається вірною друга теза, що поняття «право» і «держава» потрібно розглядати у взаємозв'язках із поняттям «справедли­вість». Тут повинен бути системний зв'язок, оскільки якщо людське суспільство хоче мати легітимний характер, то воно повинно: а) мати правовий характер; б) право повинно набрати якості справедливості; в) справедливе право повинно бути захищене суспільним правопорядком — прийняти образ держави — справедливої держави". Разом із тим, політична справедливість і як поняття моральне реалізується через здійснення двох складових: принципу безсторонності та заборони на свавілля. Аналіз політичної справедливості показує, що вона має насамперед ще й інституційну сторону, оскільки становить справедливість державно-правової спіль­ноти. Інша її сторона — це особистісний вимір. Тому, говорячи про політичну справедливість, можна її розглядати як оцінку одиничної дії якого-небудь політичного інституту (певного рішення, закону чи постанови) та як політичну справедливість певних політичних інститутів, а навіть справедливість правового або державного ладу.

Суть, змісті форми політичної демократії (Л.С.)

Суть, зміст поняття «демократія»

Від ідеалу до реальності та від реальності до ідеалу — такі основні напрями пояснення розуміння демократії в сучасному світі. Саме поняття демократії бере початок із Стародавньої Греції, коли його вперше вжив Фукідід. Воно складається з двох слів: демос — це народ і кратос — влада, отже демократія — це

ББК66.0

0-75

ІШІН

шитої

НАУКИ

Курс лекцій

за редакцією Бориса Кухтн

Частина З Політична свідомість і культура

Шетуя

К ультура — явище глибоко

індивідуальне та неповторне...

Культура має душу...

Аі ьбер Камю

Автори: Борис Кухта. Лариса Климанська, Анатолій Ромакюк, Любов Старецька, Галина Ткаченко, Людмила Павлкж, Олександр Синицький, Петро Шевчук, Леся Угрин, Віталій Ярвмчук, Світлана Яремчук

ч,

У третій частині Курсу лею |і її висвітлена цажл ива частина політичної теорії, яка присвяченії політичній свідомості та культурі та склада­ється з десяти п-м, сі-|хуі яких політична свідомість та ЇЇ структурні елементи : шілігична ідеологія, політична психологія, а також політична пропаганда. Проаналізовано форм» та функції, ішвІліза-ііійііі цикли політичної культур», політичну символіку, розглянуто певні аспекти політики та моралі, політичне мистецтво та літера гуру, окремі тини політичної культури, важливіші цінності політичної культури, її соціальний та екологічний аспекти, «мову політики» та вплив засобів масової інформації на політичну культуру, деякі проблеми формування політичної свідомості та культури в Україні. Розраховано на студентів і викладачів вищих навчальних закладів,

ПОЛІТИЧНИХ ДІЯЧІВ.

Тле іпігсі рагїоїіііе іесШп.'соигкесоусгзапітрогіапіазресіоГроіііісаІ Ьпсогу гістоіео* ю роїііісаі а^агепедх апа" сиІНиге. її сопз&з оЙеп Шріся іпс!\кііпй: роїіііса! алагепсчз апсІ іік зігисіигаі еіетепіз. роіііісаі іс!іх>іоку,роіїіісаі рьусііпіоку, роіііісаі ргораааїкІа. Рогтзапа¹ йпеїіопх, сусіек оі іхгіїі ч аі сиііип- іп сііПсгслі сІУЇІігаііопз, апа¹ роЬіісаІ кутЬоІз аге апаіугеи"; коте а.чрег(х ої \ю\Ика апа¹ тогаІ₅, роїіСісаі аП зяб Іііегаішг:. (іійсгспі іурехоГіюІїисаі сиішгеагаі іи тозс ітіюгїапг уаіиез, косіаі апсі есоіокіса! акреі-ії, -Іан^иавс ої роііСІсх* апо¹ Ше іпЯиепа: о£ таз» тео'іа оп іюіііісаі сиішге, зоте ргоЬІепкоГроіііісаі а^агепезз аімі сиііиге їогтаііоп іп ІЛсгаше аге Ііюкиї а^ Кесоттепдесі іаг етисіепіз апсі іесСигегх о* Ьі^Ьег еііисаііопаі іаЬІЬт

Рекомендовано і схвалено Вченою Радою Львівсько™ філіалу Української Академії державного управління при Президентові України

Рецензенти:

доктор політичних наук, професор Ваяентшв Якутяк доктор політичних нзух, професор Ольга Бабківа

В художньому оформленні книжхи використані фрагменти робіт Пабяо Пікассо

Є«Кальварія-,1998

І5ВМ 966-7092-37-2

Вступ

З усіх складових політичної науки, спеціальність «Полі­тична свідомість і культура*- чи не наймолодша. Проте, чим далі, вона займає важливіше місце в політичній теорії, стає обов'язковим компонентом не лише наукових досліджень, а й навчального процесу в державах ліберальної демократії. Практично в більшості навчальних посібників з політичних наук, що вийшли в останнє десятиліття у Вільному Світі, зустрічаються бодай дві-три теми, присвячені політичній свідомості та культурі. В Україні становище з висвітленням тих проблем у посібниках гірше (у кращому випадку — це кілька параграфів).

Третя частина Курсу лекцій «Основи політичної науки» присвячена виключно проблемам політичної свідомості та культури. Оскільки таке видання здійснено в Україні вперше, тобто аналоги просто відсутні, коротко окреслю концепцію побудови нашого Курсу. Починаємо з поняття аполітична людина» , етапів формування та типології політичної людини — центрального суб'єкта політики, того, хто бере участь у політичних процесах і приймає політичні рішення, причому інколи робить це навіть свідомо. Тому наступний об'єкт дослідження—політична свідомість і найважливіші її струк­турні елементи: політичне знання, політична ідеологія, політична психологія, а також політична пропаганда — найпотужніший засіб поширення політичної ідеології.

Значна частина Курсу присвячена власне політичній культурі; формам цієї культури, її функціям і цивілізаційним циклам, політичній символіці, політичному мистецтву, політичній комунікації, проблемам політики: та моралі,