Мета соціальної політики

Мету соціальної політики можна сформулювати як

«створення умов для розвитку та оптимального функціо­нування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого соціального потенціалу людини, особистості, її сутнісних сил»*.

Різні соціально-економічні системи, державні устрої по-своєму задовільняють цю мету, виходячи зі своїх колективних традицій, економічного розвитку та враховуючи менталітет народу. Але в межах усіх без винятку держав існує НАЙГОЛОВ­НІША МЕТА - це НАДАННЯ ОСОБЛИВОГО ЗАХИСТУ ТА ДОПОМОГИ НЕДІЄЗДАТНИМ ТА НУЖДЕННИМ ГРУПАМ НАСЕЛЕННЯ. Не залишається поза увагою розв'я­зання або полегшення соціальних програм, які спричинені природними катаклізмами, економічними обставинами або несподіваною неадекватною поведінкою особи.

Слід зауважити, що соціальна політика в умовах реформу­вання економічних, правових і суспільних відносин, що має місце в перехідний період, зокрема в Україні, спрямовується на поступове зменшення чинників, які гальмують соціальний прогрес, і посилення факторів соціального поступу та зростан­ня соціальної та економічної безпеки особи. А це можливо зробити лише на основі стимуляції прагнення до високо­продуктивної праці, покращення на цій основі матеріального стану членів суспільства. Названа соціальна політика повинна «грунтуватися на діалектичній єдності процесів конструктив-

Поняття

структури

СВІДОМОСТІ

46

Поняття та структури політичної свідомості

свідомість людей, стати їхніми переживаннями та переко­наннями. Сенсом суспільної свідомості є розуміння; суспільна свідомість виникає тоді, коли виникає розуміння сутності предмету. Вона є певним «розуміючим охопленням» буття, його поясненням, узагальненням до рівня ідеального уявлення про майбутнє, яке передує реальному буттю.

Суспільна свідомість має кілька складових: політичну, правову, економічну, моральну, релігійну тощо. За визначен­ням, наприклад «Політологічного енциклопедичного слов­ника», політична свідомість — це «опосередковане відобра­ження політичного життя суспільства* суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток і задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів»*. Більш влучним видається визначення, що політична свідомість — це суб'єктивний образ політичної системи, політичного режиму. З нашої точки зору, політична свідомість - це УСВІДОМЛЕННЯ СУБ'ЄКТОМ (індивідом-лідером, тим, хто приймає рішення, або макро- і мікрогрупами) СВОЇХ ПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ, ПРАГНЕНЬ І НЕС­ВІДОМИХ ПОТЯГІВ. Політична свідомість розглядається у вигляді сукупності ідей, знань та оцінок, певних переживань.

має-шнійну одхктдаи'а становить

хуСТ у одхда т

складову багатьом наукіл-ак соціологія розглядає и ідеоло­гічний! масовий рівень, психологія політики поєднує вивчення змісту свідомості з індивідуальним механізмом Гі існування (тобто вивчає певний суб'єктивний образ політичного життя суспільства). У політичній науці вирізняють політико-психологічний, або емпірично-буденний (відчуття, настрої, наміри, установки, переконання, воля); і полІтико-ідео-логічний, або науково-теоретнчний (цінності, ідеї, концепції, доктрини, теорії), рівні політичної свідомості. (Дехто з вчених виділяє ще політико-дієвий рівень, який розглядає суто ідеологічно-доктринальні аспекти — консервативну, рефор­містську, радикальну свідомість).

Емігїрично-буденниЙ рівень (гносеологічний аспект політичної свідомості) будується, в основному, на практичному досвіді суб'єктів політики^це^іасампере^метод «спгхіб і помилок», він прояйдаєтьга.в.різног-0іиду-повсякденних уявленнях і навичках. Водночас буденний рівень є деякою мірою узагальненням емпіричного, оскільки його змістом стають певні теоретичні стереотипи, так би мовити, ідеоло­гічного порядку. Цей рівень проявляється як перший досвід у

політичних процесах широкого загалу. Як правило, він досить емошйне, ,чгкратн*?і^арвірння ("ам** через прояви цього рівня політичної свідомості лідери можуть відчути зав'язки ідей, які «носяться» в масах, підсвідомі прагнення та сподівання (може навіть певні напівсвідомі бажання), через це емпірично-буденний рівень має значну пізнавальну вагу та є підґрунтям формування науково-теорепічного рівня. Можливо, концепція Вільгельма Райха про повністю несвідоме походження фашизму в Свропі є перебільшенням, якщо він писав: «.., тепер ясно, що фашизм — це не справа рук якогось Гітлера чи Муссоліні, а вираз ірраціональної структури масової людини ... Расова теорія є біологічним містицизмом»⁴, — пояснюючи, що фашистський містицизм є ніщо інше, як потяг до орґазму, обмежений містичним спотворенням і придушенням природної сексуальності⁵. Однак сьогодні варто погодитися, що «в основі кожного успіху політичної реакції повинна лежати проблема психології мас. У масах відбувається щось таке, що нам поки що не вдалося зрозуміти. І це «щось» дозволяє масам мислити та діяти всупереч своїм життєво важливим інтересам... Сила фашизму полягає в готовності мас до засвоєння реакційних ідей»⁶. Сучасний досвід підтверджує, що ця ♦готовність мас» підкріплюється великими грішми та, головне, чіткою, навіть залізною організацією, накинутою масам групою лідерів, що обожнювалися цими самими масами. Тоді, дійсно, не варто перебільшувати значення емпіризму мас, однак не варто й недооцінювати його. Про це писав Олександр Зінов'єв: «Загалом ці феномени психології мас вислизають від істориків, які приймають їх за другорядні елементи, що не залишають жодного видимого сліду. А насправді ж їхня роль — величез­на»⁷. Ще Постав Ле Бон зазначав, що маса є людською сукупністю, яка має психологічну спільність, це не зібрання людей в одному місці. Дана спільність — це сума настроїв, образів, а навіть символів. Значною мірою — це образна чуттєва свідомість, яка спирається на узагальнені стереотипи, накинуті масам І пережиті ними. Саме цей рівень свідомості, спрямо­ваний на ідею-образ, підтверджує, що мистецтво керівництва масами — це «мистецтво керувати їхньою уявою»".

Емпірично-буденний рівень політичної свідомості фун-кщонує здебільшого в сфері напіпн^ігкниу рмпіри ДДИ^^ї^

фр ^ р ^^ї^

ментальності, він утверджується у вигляді суми політичних звичаїв, традиціи.які поводіішбирають системного іарактеру. СашГїут появляються особливості національного характеру,

Соціальне політика як складова

460

461

Соціальна політика м

політ ичиої культури

ноі саморегуляції соціального розвитку та цілеспрямованій державній регулятивній діяльності*. Державна регулятивність полягає саме в тому, щоб створювати умови для розвитку та функціонування таких соціальних відносин, які є достатніми для самореалізації та самоутвердження людини, особистості. Така регуляція соціального розвитку може здійснюватися державою як безпосередньо, так і опосередковано — шляхом створення системи відповідних економічних, соціально-політичних передумов для збагачення соціального потенціалу суспільства³.

Варто зауважити, що процеси саморегуляції в соціально-економічному розвитку тісно пов'язані з функціонуванням ринкових відносин. Успішна реалізація мети соціальної політики неможлива без відповідного соціального моніторингу, який являє собою систематичний об'єктивний аналіз парамет­рів такої рухливої субстанції, як соціальна сфера. Тому надзви­чайно важливо вносити своєчасні корективи до змісту, методів і форм соціального регулювання тих чинників, які найбільш відчутно впливають на соціальні вимоги та потреби членів суспільства.

Соціальна сфера перехідного періоду часто збурена економічними потрясіннями та труднощами, які є наслідком використання форм і методів директивного управління, невдалими спробами наповнення нових форм менеджменту старим змістом, недооцінки новітніх форм соціального регулювання та самореалізації.

Головними особливостями соціальної політики розвинених держав, як і держав із перехідною економікою, стають її активність і дієвість Підкреслимо, що лише активний характер соціальної політики є основою зростання економічної незалеж­ності людини. Держави намагаються надавати всебічну підтримку своїм „потенційно активним членам суспільства, створювати для них вигідні умови творчої соціально-економіч­ної діяльності. А в Україні ми наразі відроджуємо ще й незаслужено забуті поняття: дух господаря, підприємництва, творчої діяльності, самореалізації та самовіддачі кожного активного громадянина.

Пасивний характер соціальної політики, який спирається лише на державну благодійність, веде до зростання інфляцій­них процесів, утвердження в суспільстві утриманських настроїв, зниження ділової активності. А це шлях до суспіль­ного регресу. Надзвичайно важливо віднайти ту межу в

реальному соціально-економічному полі, яка відділяє ці два протилежні характери дії соціальної політики. Потрібно зробити все можливе для зміни парадигми щодо державної соціальної політики на шляху переходу від «інституцішшго фетишизму» до цивілізованих методів саморегулювання соціального буття та соціального захисту людини та особис­тості⁴.

Головним завданням соціальної політики с забезпечення чіткого функціонування всієї системи соціально-політичних інститутів, суб'єктів цієї політики, здійсненнії координуючої дії всіх елементів політичної системи, оптимізація співвідношення форм, засобів і методів для одержання очікуваних результатів соціального буття. Основними результатами цього мають стати: зменшення нужденності та нерівності в суспільстві, уникнення економічної та соціальної маргіналізації в недієздат­них членів спільності, зростання економічної та соціальної безпеки в працездатних групах населення на основі їхньої власної ініціативи, самореалізації та самодостатності.

_х Суб'єкти соціальної політики

Структура суб'єктів соціальної політики досить складна. До неї належать людина (особистість), держава, суспільство, соціальні спільноти та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації та колективи громадян, різноманітні фонди, а також давно відомі для світової ринкової економіки, але цілком нові для українського суспільства суб'єкти: підприємці та роботодавці. Сюди варто віднести й деякі інші суб'єкти, які функціонують на самодіяльних засадах або входять асоційовано до вже відомих інститутів. Усі ці суб'єкти мають неоднакові можливості, масштаби, глибину, способи та засоби впливу на об'єкт, який вони використовують, та на розвиток соціального буття. Вони характеризуються різно­манітною юридичною та економічною діяльністю, мають різний суспільний характер, потребують оптимального співвідношення між складовими соціальної політики та узгоджених консолідуючих зусиль державних, політичних, громадських, підприємницьких організацій, виробничих колективів та окремих лідерів і політиків.

Одним із головних суб'єктів соціального розвитку та творення соціальної політики є людина, індивідуальність, особистість. Вона завжди була, є й буде творцем та учасником

Соціальна політика ж складе** політичної культури

462

463

Соціальна полі™*» ■> складам політично* культури

соціодииаміки, генератором соціального розвитку. Прогресивне здійснення завдань соціальної політики можливе лише за умов, «коли індивідуальність, особистість перетвориться з об'єкта соціального розвитку, соціальної політики, соціальної безпеки на активний творчий суб'єкт цього процесу, що самореалізує свій багатий соціальний потенціал»⁷.

Саме людина здатна активно виливати своєю діяльністю на всі сфери соціального розвитку, шо веде до всебічного розширення політичного, економічного та духовного просторів соціального буття та становлення нових ціннісних пріоритетів. Лише особистість здатна сформувати певні форми та риси соціальної духовності й індивідуальності, які вивільняють розум, підприємництво, творчу та виробничу активність, ініціативу та які є подальшими здобутками не лише самої людини, але й суспільства загалом. Сучасний розвиток суспільства, створення та розвиток соціальних комунікацій на рівні держав і представників різних соціальних верств у ній самій, входження до світової соціальної культури та освіти неможливі без залучення та всебічного розкриття особистістю потенціалу людини, її соціальної неповторності, унікальності та духовності.

Основним координуючим суб'єктом, який охоплює всі сфери соціальної політики, виступає соціальна держава. За своїми потенційними можливостями держава переважає всіх інших суб'єктів політичної організації. Вона об'єднує спільні зусилля, координує та направляє діяльність інших учасників, які функціонують у соціальній сфері. Не завжди діяльність держави як суб'єкта соціальної політики була ефективною. В історії людства існують моменти, коли держава була гальмом для соціального розвитку. Соціальна політика недалекого минулого створювала умови відчуження людей від процесу самореалізації особистістю свого соціального потенціалу. Однак прогресивний суспільний розвиток призвів до змен­шення впливів держави на різноманітні сфери суспільного буття, пом'якшив її домінуючу роль та утвердив демократичні основи державного управління, яке характеризується власти­вим для нього регулятивним характером дії на соціальні процеси. Виникла нова концепція державного регулювання соціальної політики, у підвалини якої закладені наступні принципи:

— відмова від уніфікованості, шаблонування та оперативне втручання в процеси виконання соціальних програм;

• використання диференційованих підходів, врахування унікальності та неповторності шляхів вирішення проблем, ситуацій та суперечок в соціальній сфері;

• випередження проявів деструктивного та неефективного перебіг^' певних соціальних процесів та явищ (зокрема хаотичності та спонтанності ринкових перетворень);

• створення для людини умов, необхідних для розвитку та реалізації її особистісного потенціалу'.

Слід зауважити, що абсолютизація ролі та місця держави в суспільному житті «істотно гальмує процес самореалізації «цього потенціалу»⁸.

Суспільство як один із суб'єктів соціальної політики істотно впливає на соціальну сферу. Так у суспільстві визріває та утверджується національна ідея, формується менталітет народу чи етнонаціональної спільноти, виникають принципи суспільного співжиття та соціальних потреб. І лише суспіль­ство створює та підтримує певну парадигму щодо розвитку відповідної моделі соціального захисту чи допомоги своїм членам. І найбільш вдалою серед них є демократична модель.

Політичні партії та рухи (політичні формування) займають чільне місце серед розмаїття суб'єктів соціальної політики. Це зумовлено ефективними принципами їхніх партійних проірам, зв'язками та близькістю до народу, його потреб, залучення членів суспільства до процесів вдосконалення соціального буття загалом і соціальної політики зокрема. Політичні партії та рухи здатні найбільш повно консолідувати суспільство щодо певних соціальних цінностей, як правило, загальнонаціо­нальних ідей. Для політичних партійних платформ властиві плюралізм, різнобарвність ідей І принципів, але є ідеї, які поділяють більшість партій. Це — ідеї єдності суспільства, соціального миру, соціальної безпеки людини та суспільства. Вплив партій на соціальну сферу буде ефективним лише тоді, коли в їхніх лідерів зменшиться феномен «гетьманства», почнеться процес політичного прогнозування шляхів розвитку соціодинаміки, вивчення соціального стану та настроїв у реальному масштабі часу.

На сучасному етапі суспільного розвитку створюються нові умови для зміни місця та ролі громадських організацій, асоціацій і мікрогруп громадян як суб'єктів соціальної політики. Вони здатні найбільш повно висловити інтереси відповідних спільнот, соціальних груп і верств населення, стабілізувати позитивні тенденції в соціальному розвитку. Дія

політика як складок* іпмюґ культури

464

465

Соціальна політики як складова поліпмиої культури

права

правові

титули

оподат­кування

фінансові трансферти

спеціальні стягнення

заборона, обмеження певних дій

вторинні

ефекти інших

галузей

права на

приватні

вимоги,

захист

Інструменти соціальної

ПОЛІТИКИ

міжгалузеві консультації

консультації

рекомендації

заохочення

рішення стосовно ємодії

нефінансові винагороди

прямі послуги або ваучери

цих ^групувань може бути досить ефективною, завдяки використанню ними в своїй діяльності специфічних форм і снось-бів виливу на своїх членів. Найбільш масовими серед громадських організацій сучасності є профспілки. Але їхня роль тактика діяльності на сучасному етапі функціонування соціальної політики докорінно переосмислюються. І цього вималають нові реалії життя. Профспілки поряд із класичними завданнями забезпеченая соціальної безпеки особи здатні брат» активну участь у формуванні в дієздатного населення ринкового світогляду, подоланні утриманських настроїв і зрівняльного підходу, виробленні нового менталітету щодо питань формування власного добробуту, соціального захисту, мотивації праці. Різноманітні угрупування (асоціації та групи громадян, громадські організації), як правило, відносяться до недержавних структур. Це можуть бути елементи системи соціального партнерства: недержавні (некомерційні) організа­ції (іфупи, асоціації) або спеціальні нецільові позабюджетні фонди, які не є юридичними особами. Сферою діяльності цих угруггувань є галузі культури, охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення. За винятком національно-релігійних організацій, вони становлять нове явище для України. Такі важливі сфери діяльності недержавних організацій як благо-чинкветь та гуманітарна допомога не завжди можуть бути надійними та стабільними через відсутність відповідного правового поля. Але вони можуть відігравати певну роль для захисгу соціальних прав деяких категорій населення або для надакия такої допомоги (послуг), які відсутні в державній системі. Названі суб'єкти в умовах ринку розглядаються як специфічні фінансові інститути, які не лише розподіляють спонсорську допомогу, але й відтворюють її та отримують прибутки. Через них можна отримати ті кошти, які функціо­нують на ринку, але не враховані банками.

Умовою нормального функціонування суб'єктів соціальної політики є неодмінне надання їм відповідної самостійності, свободи вибору форм і напрямів діяльності.

Інструменти соціальної політики

Головним координуючим суб'єктом соціальної політики держави є її виконавчий інститут — уряд. Але він досить обмежений у своїх інструментах щодо досягнення цілей соціальної політики (рис. 2). Соціальна політика має наступні осноаиі державні інструменти виконання.

Рис.2. Інструменти соціальної політики.

Оподаткування. Податкова (фіскальна) політика визначає не тільки тих, хто платить, але й умови цих платежів. Сплата податків є найголовнішим джерелом формування фондів соціальної політики.

Фінансові трансферти. Трансферти — прямі проплати особам, які їх потребують, є досить поширені. На Заході трансфертами охоплено значну кількість сімей та фізичних осіб, об'єм трансфертів складає від 15 до 20 відсотків валового національного продукту, який іде на проплату соціальних програм. Традиційно прямі бюджетні трансферти (ПБТ) бувають трьох видів: бюджетні дотації (незв'язаний, загальний, безумовний трансферт); бюджетні субвенції (зв'язаний, спеціальний, умовний трансферт); бюджетні субсидії (зв'яза­ний, спеціальний, умовний трансферт, який не вимагає участі отримувача коштів).

Право та правові титули. Поняття «права» визначають обов'язки держави по відношенню до об'єкта соціальної політики, які передаються через суд. «Заслуги» — це права, застережені спеціальними актами у вигляді конкретних коштів. У суспільстві, зокрема перехідного типу, спостерігається

Соціальна політика ак складова полтписи культури

466

467

Соціальна політика яв складова політкчнен культури

зростання синдрому «менталітету заслуг». Громадяни почи­нають багато вимагати від держави, незважаючи на труднощі з фінансуванням соціальних заходів.

Прямі послуги, або ваучери (кредити) на оплату послуг. Заміна фінансових трансфертів на пряме чи непряме надання специфічних послуг. Це один із видів активної соціальної політики (виплати на перепідготовку, перекваліфікацію, пільгові кредити для відкриття особою власного підприємства, доступ до інформації та матеріально-технічного постачання тощо).

Нефінансові та близькі до готівки винагороди. Сюди входять житлові субсидії, «концесійні»- картки для отримання товарів та послуг за заниженими цінами; «картки на харчу­вання» — ваучери для придбання продуктів; безкоштовне харчування дітей у закладах освіти.

Заборона або обмеження певних дій, а саме дискриміна­ційної поведінки роботодавців при прийомі на роботу або створення ними виснажливих умов праці. Конкретний вплив соціальної політики на них може наступити, коли ймовірні негативні результати цих дій можна сирогнозувати та оцінити.

Права на приватні вимоги та захист. Соціальна політика забезпечує певні види фізичного та соціального захисту непрямими особами, наприклад регуляція умов праці або надання роботоемцям права переривати процес праці, якщо ЇЇ умови не забезпечують належного захисту від шкідливих умов і наслідків. Вказані дії працівників не підлягають стягненням зі сторони роботодавців.

Інформація — є не тільки важливим повідомленням про програми соціальної політики, вона надає також дані про гарантії та наслідки для здоров'я від тих чи інших дій.

Консультації, рекомендації та заохочення тієї чи іншої галузі діяльності. Це наявність широкої мережі консульта­ційних і рекомендаційних програм. Прикладом таких програм є програми оздоровлення населення, випуску товарів широкого вжитку, які мають ішлив на підвищення фізичного та духов­ного стану нації тощо.

Вторинні ефекти інших галузей людської діяльності суттєво впливають на розвиток соціальної політики, це в першу чергу фінансова та податкова політики, розвиток нових технологій. Значення двох перших галузей загалом, полягає в формуванні та функціонуванні джерел економічного забезпе­чення соціальної сфери. Нові технології такі, наприклад, як

матеріалознавство, мікрорадіоелектроніка, біоінженерія, мікробіологія тощо, спрямовані на позитивні зрушення в житті населення, хоча деякі з них при неадекватному або невмілому використанні можуть мати й негативні прояви (наприклад наслідки аварії на Чорнобильській АЕС).

Міжгалузеві консультації та угоди між соціальними партнерами (урядом — працеємцями-працедавцями) можуть бути офіційними та неофіційними. Такі угоди значно впли­вають на виробничі відносини та переговори в більшості галузей економіки. Деякі угоди можуть бути міжнародними, забезпечуючи передачу трансферту заслуг з однієї країни в іншу (виплату пенсій при міжнародній міграції населення).

Заходи стосовно взаємодії, наприклад заходи, які регу­люють укладепня колективних договорів (угод). Це дає можливість роботодавцям та працівникам, за їхньою згодою, урегульовувати форму громадської політики, зокрема умов праці та соціального захисту. Це можуть бути також обмежу­вальні заходи, які мають місце в суспільстві. Але ці заходи є чинними лише в правовому полі цих колективних угод.