Ґенеза та зміст поняття «права людини»

Поняття прав людини в тій або іншій формі супроводжує всю історію людства. І саме виникнення цього поняття нерозривно пов'язане з розвитком суспільства, держави та людської індивідуальності.

В умовах давніх родоплемінних відносин поняття прав людини ще не виникало, тому що не було відчуження індивіда від влади, тобто не було необхідності утверджувати та захищати особистість та її свободу. Та й сама людина ще не була самосвідомим індивідом (вона не відділяла себе від общини, роду тощо), а її відносини з державою підпоряд­ковувалися традиції.

Історично уявлення про права могли виникнути, по-перше, тільки як усвідомлення конкретними індивідами певних претензій щодо соціальних благ як «суб'єктивного права». Фактично це й були перші зародки уявлення про права особи. По-друге,, ці уявлення були об'єктивними уявленнями про ідеальне та справедливе, які були відмінними тією чи Іншою мірою від фактично Існуючих прав та обов'язків. В усіх можливих уявленнях про права людини єдина соціальна основа — це історично визначені суспільні відносини. А з часом ці суспільні відносини починали виступати головним чином як альтернативні варіанти вирішення одних і тих же реальних соціальних проблем перш за все у зв'язку з проблемою підтримки, досягнення, зміни або захисту історично-конкрет­ного розподілу реальних можливостей та обов'язків у певному

ЛЮДИНИ

428

429

Права

людини

суспільстві. Тільки з цього моменту питання про права та обов'язки людини стають практично значущими для суспіль­ства. Особливо важливо тс, що суб'єктивні уявлення про права людини виступали як історична мета, яка в певному сенсі обумовлювала виникнення чогось нового та бажаного.

Становлення поглядів на права людини відбувалося разом із формуванням розвинутої самосвідомості індивідів, особливо під впливом усвідомлення свого становища в системі існуючих суспільних відносин. Тому ідеї прав людини виникли спочатку в небагатьох мислителів, філософів, які мали розвинуту самосвідомість і почуття власної гідності.

Першою формою осмислення та утвердження індивідуаль­ної гідності й автономії стосовно влади стали ідеї природного права, які виникли ще у першому тисячолітті до народження Ісуса Христа. Грецькі філософи Лікофром, Антіфон, Аякідам та інші в VI — V ст. до н. є. стверджували, що всі люди рівні від народження та мають однакові права.

На відміну від них, Платон писав про ідеальну державу, яка повинна бути справедливою, де б панували сувора регламентація життя людини, її діяльності, поведінки та залучення кожного до якогось єдиного, абстрактного, загального Добра, що насправді оберталося принесенням у жертву особистості та тим самим повною ліквідацією її права на свободу й індивідуальну діяльність.

Дещо по-іншому дивився на права людини Арістотель. Він захищав права, які притаманні людині від народження, і перш за все право власності, оскільки це право виходить із самої природи людини та любові її до самої себе. Арістотель не тільки визнавав права громадянина держави, але й розрізняв природне право та умовне, позитивне. Він також вважав, що право природне повинно бути взірцем для права умовного, яке у свою чергу більш мінливе, змінне, тому що є результатом діяльності влади та угод між людьми. Природні права, за Арістотелем, проте не поширювалися на рабів, оскільки рабство він вважав доцільним, справедливим і потрібним, адже раб від природи був створінням нижчим, ніж господар. Від самого народження одні люди призначені для підлеглості, а інші для керування, людина, яка від народження належить не собі, а іншій людині й с від природи рабом.

Лише згодом стоїки проголосили лозунг рівності людей від природи, незалежно від статі, національності та соціального становища, оскільки всі люди створені Космосом І над усіма тяжіє Доля.

Цікавими були погляди римського філософа Ціцерома, який стверджував, що через підлеглість усіх людей одному законові, отже, через ешвгромадянство, вони мають бути в певному сенсі рівними. Тобто Ціцерон розглядав рівність радше як моральну потребу, ніж як дійсність. У нього не було натяку на політичну демократію, а визначалося право кожної людини на певну частку людської гідності та поваги, оскільки вона належить до великого людського братства, а не перебуває поза ним. Ціцеронове визначення держави як спільноти людей, пов'язаних не лише правом, користю, але й взаємними правами та обов'язками, що є справою та добром усіх громадян, стало класичним.

У II ст. римський імператор-філософ Марк Аврелій практично намагався розширити права жінок, приділяв увагу охороні прав рабів (у моральному плані), завдяки йому римські юристи переконувалися, шо рабство порушує природне право.

Визначний вклад у поширення гуманістичних цінностей, які лежать в основі концепцій прав людини, внесло христян-ство. Християнство надало гуманістичним ідеям вищий ціннісний статус, поєднуючи їх із релігійно-моральними цінностями. Християнство зверталося до внутрішнього світу людини, її вільного вибору віри та ціннісних орієнтацій і тим самим сприяло розвитку людської індивідуальності. Воно вимагало поваги кожної людини як творіння, наділеного душею та створеної Богом за своїм взірцем і подобою. Божественне походження обумовлювало принципову рівність і свободу всіх людей. А обов'язок поважати законну владу вкоренив у християнство ще його засновник. Коли фарисеї намагалися показати нелояльність Ісуса Христа до римської адміністрації, він промовив: «То віддайте кесарю — кесареве, а Богові — Боже!». Усі проповіді Христа були звернені до принижених і знедолених, що підкреслювало рівність усіх людей в їхньому вищому духовному вимірі — у ставленні до Бога.

Гуманістичні ідеї християнства мали великий вплив на подальший розвиток людства, виступаючи як моральні регулятори поведінки людей. 1 все-таки вони не знайшли політико- інституційного визнання та втілення в реальних державних правових нормах. Феодалізм успадкував взаємо­відносини між індивідом і владою від Античності та германсь­ких звичаїв, які були пом'якшені християнською мораллю.

Епоха феодалізму у відносинах між індивідами та владою являла собою складну ієрархію прав та обов'язків людини, яка

Права

людини

430

мала своє певне місце в чіткій суспільній ієрархи. Право частіше трактувалося як привілеї, а кожний стан мав певні специфічні права, які зменшувалися, звужувалися за мірою зниження сходинками суспільної ієрархії. Людина у відповід­ності до місця, яке вона займала в ієрархії на соціальній драбині, була зобов"язана виконувати вказівки свого пана (сюзерена) і в той же час могла розраховувати на його покровительство та захист. Тоді права людини трактувалися радше як принілеї, даровані з чиєїсь доброї волі.

Ідея рівності всіх перед законом, а вірніше, певний прецедент її законодавчого закріплення, мав місце ще у Великій хартії вольностей 1215 р., ст. 39 якої проголошувана: «Жодна вільна людина не може бути арештована або заключена в тюрму, або позбавлена володіння, або якимось іншим чином знедолена, і ми не підемо на неї, і не нашлемо на неї інакше, як за законним вироком рівних їй і за законом країни»⁷¹. У цьому формулюванні можна побачити [це один важливий принцип, який також став першоосновою прав людини (поряд із рівністю), недоторканість особистості.

Своєрідного ренесансу, переосмислення та розвитку ідеї права людини набули в XVII ст. у працях видатних європейсь­ких теоретиків, які власне й заклали основи сучасного розуміння прав людини. Гроцій, Гоббс і Спіноза стверджували, що існують основні природні права людини — на життя, власність, безпеку, різні свободи. На передній план висувалася вже не людина з певним соціальним статусом, а просто людина -жива, розумна істота. Але людина, індивід — це також і грома-дянин, підданий. Суспільство створене для людини, а не людина для суспільства. Індивід логічно та морально ставав на першому місці. У XVII ст. саме цей пріоритет індивідуального став найхарактернішою та найстійкішою ознакою теорії природного права та найчіткіше розмежовував середньовічну й нову теорії.

Гоббс свого часу доводив, виходячи з судження про штучність колективних утворень, що начебто звичайна маса людей не може мати прав і не може діяти, на таке здатен лише індивід, і тому «кожна людина, яка претендує на певні права, повинна визнавати ці права за будь-якою іншою людиною»⁷².

Свій внесок у розробку теорії природних прав людини зробив і Локк. Перелічуючи їх. він вживав такі поняття, як «життя», чволя», «майно». На його думку право власності є поза будь-якою конкретно сформульованою угодою людей із

народу. Це право кожен індивід вносить до суспільства в своїй власній особі, достоту так само, як він вносить свою тілесну енергію. Звичайно ж Локк вживав поняття «власність», і воно неминуче вирізнялось як типове та дуже важливе'¹. Він писав про всі природні права як атрибути індивідуальності, народ­жені разом із нею, отже, як неодмінні вимоги до суспільства та до урядування. Інакше кажучи, за Локком. «життя, воля та майно» однієї особи могли бути обмежені лише, щоб задовіль-нити так само обґрунтовані претензії іншої особи на ті ж самі права.

Ще один аспект теорії прав людини можна виділити в творчості Руссо. У «Суспільному договорі...» він писав, що народний суверенітет означав підпорядкованість влади індивідам, які добровільно об'єдналися в спільноту (суспільст­во) і які мають право розірвати цю суспільну угоду та скинути владу в тому випадку, якщо ця влада посягає на фундамен­тальні права людини — на життя, свободу та власність'³.

Підсумовуючи зазначимо, що природні права людини притаманні їй від народження, їхня невідчужуваність відображає імманентність індивіду як живої істоти, без наявності яких вона не може проявити свої людські якості. А також їхню прита­манність людині взагалі, незалежно від часу та простору, в якому вона існує. Внаслідок чого, права людини служать загальним критерієм гуманістичної оцінки будь-яких держав. Свяшенність прав означає високу повагу та пошану прав людини. їхній вищий ціннісний статус в ісрархІЇ суспільних цінностей.

Окрім теоретичних проблем, пов'язаних із осмисленням прав людини, варто нагадати про спроби їхнього юридичного вираження в різні часи в таких документах, як Велика Хартія Вольностей (1215), Петиція про права (1628), Білль про права (1689), Вірджинська декларація (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1789-1791). Видатним документом стала Декларація прав людини та громадянина (1789), де в дусі ідей суспільного договору підкреслювалося, що мета кожного державного союзу полягала в забезпеченні природних І невідчужених прав людини. До таких прав відносяться свобода, власність, безпека та опір гнобленню. В якості прав людини визнана свобода думки та суджень, у т.ч. і реліпйних питань. Проголошено принцип рівності всіх громадян перед законом (який під впливом Руссо визначався як вираження загальної волі). Ряд статей Декларації присвячений захисту прав і свобод людини в нормативно-правовій сфері'⁵.

ПрЯМ

людим*

432

_І

433

У XIX ст. ліберальні права отримали державне визнання, але вони охоплювали лише частину взаємовідносин індивіда та держави, їхню взаємодію як фізичних осіб, які мають власність, права людини забезпечували громадянам особисту безпеку, охороняли їхнє приватне життя від небажаного втручання зі сторони інших людей І держави, а також дозволя­ли контролювати владу через обрання її представників. Поза увагою держави залишилася сфера економічних, культурних та інших відносин між людьми та відповідні види влади. І саме в XIX ст. повстало питання про доповнення ліберальних прав правами соціальними (спочатку в чартистському русі в Англії). Але юридичне закріплення соціальні права громадян отримали тільки після Другої світової війни. У 1948 р. важливі з них (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту, достойний рівень життя тощо) були включені в Загальну дек­ларацію прав людини, яку прийняла Генеральна Асамблея ООН.

Із розширенням зв'язків між державами та народами все сильніший вплив на права та свободи людини мають міжнарод­ні фактори. Права та свободи громадян у XX ст. значною мірою вийшли за межі внутрішньої компетенції держав, стали предметом міжнародної турботи. Це означає й те, що права людини вже не можуть визначатися виключно характером та рівнем розвитку певного суспільства, усе більший вплив на їхній стан має єдина спільна людська цивілізація.

Орієнтиром у змісті сучасних прав і свобод людини для всіх демократичних держав є Загальна декларація прав людини (1948) і комплекс прав, окреслених у Пактах про права, прийнятих ООН у 1966 р. Базуючися на принципах поваги людини та верховенства законів, вона проголошує права кожної людини на життя, свободу, особисту недоторканість, право на рівний захист зі сторони закону, на володіння майном, на свобод}' мирних зборів та асоціацій, на участь в управлінні державою, на соціальне забезпечення, на свободу пересування, на захист і підтримку людської гідності та вільного розвитку особистості, на свободу вибору роботи та справедливі умови праці, право на рівну оплату за однакову працю тощо⁷⁶. У своїй сукупності названі права охоплюють важливі умови життя людини, незалежно від її соціальної, етнічної приналежності, забезпечуючи їй оптимальність у конкретно-історичних умо­вах. Разом із тим фактором реалізації прав людини виступає виконання відповідних обов'язків людини по відношенню до держави, а держави стосовно до свого громадянина.

Саме поняття «права людини» в науковій і публіцистичній літературі вживається як в широкому, так і вузькому значен­нях. У вузькому значенні — це ті права, які не надаються, а лите охороняються та гарантуються державою, діють неза­лежно від їхнього конституційного закріплення. До них нале­жать право на життя та недоторканість, рівність усіх людей перед законом, повага людської гідності, свобода від незакон­ного арешту, свобода совісті та віри, право на опір гнобленню.

У широкому значенні поняття «права людини» включають увесь комплекс прав і свобод. їхні різні види та типи.

У сучасному світі в філософсько-правовому плані став­лення до прав і свобод людини тісно пов'язане з двома основними напрямами полїтико-правової думки: природно-правовим та позитивним.

Природно'правовнй напрям висунув теорію, згідно з якою основа прав людини закладена в самій природі людини. Наслідуючи ліберальні теорії, він виходить із того, що фундаментальні права людини мають позадержавне, поза-юридичне походження. Держава може їх поважати та гаранту­вати або порушувати, але забрати притаманні людині від народження природні права не може. Права людини існують незалежно від соціально-класової структури та конкретних етапів розвитку суспільства, від законодавчих норм як базові моральні принципи та вимоги. Маючи для людини вищий ціннісний статус, вони виступають джерелом гуманності законів, зовнішнім критерієм, універсальним мірилом оцінки будь-якого суспільно-політичного ладу.

Позитивістський підхід виходить із трактування держави як реального втілення суспільного розуму та заперечення всякого позадержавного походження прав людини. Утверд­жується раціональна самоцінність права, його незалежність від економічних і соціальних передумов. Права людини не вирізняються з загальної системи права та не мають верховен­ства по відношенню до законів держави. А самі права громадян змінюються в залежності від можливостей суспільства та державної доцільності.

У чистому вигляді як позитивістські, так і природно-правові теорії не зустрічаються. Для визначення тих факторів, на основі яких законодавці формулюють юридичні норми в сфері прав людини, повинні прийматися до уваги принаймні три рівні: індивідуальний, який відноситься до людини як такої, з усіма її біологічними та соціальними потребами,

Пряша пюдиии

434

435

Прав* /водиш»

І і

суспільний, який визначає умови життя певного державного організованого суспільства, рівень його розвитку, усі особли­вості та традиції, а також міжнародний, який визначається мірою розвитку світового співтовариства загалом, рівнем взаємозалежності держав і народів.

ЗМІСТ поняття прав людини можна визначити ЯК СУКУП­НІСТЬ ПРАВОВИХ НОРМ ВЗАЄМОВІДНОСИН ВІЛЬНИХ ІНДИВІДІВ МІЖ СОБОЮ. А ТАКОЖ ІЗ ДЕРЖАВОЮ ТА СУСПІЛЬСТВОМ ЗАГАЛОМ, ЯКІ ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ МОЖ­ЛИВІСТЬ ДІЯТИ ЗА СВОЇМ ВИБОРОМ ТА ОТРИМУВАТИ ПЕВНІ БЛАГА ВІД ЖИТТЯ. Основні ПРАВА ЛЮДИНИ - ЦЕ ПЕВНІ МОЖЛИВОСТІ ЛЮДИНИ, ЯКІ НЕОБХІДНІ ДЛЯ П ІСНУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ В КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧ-НИХ УМОВАХ. Вони об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і закріплені у визнаних міжнародних документах.

«Самим прекрасним поняттям після загального поняття про доброчесність є поняття про права. Точніше говорячи, обидва ці поняття пересікаються: права — це не що інше, як доброчесність, перенесена в політичне життя»⁷' — таке визначення прав дав Токвіль. І саме поняття про права дозволяє людям визначити, що є вседозволеність і сваволя, а що нормальні відносини та порядок. Вони допомагають бути незалежним без зарозумілості та підкорятися, не принижую­чися. А норми, пов'язані з можливістю мати певні блага, складають права у власному сенсі.

У функціональному плані поняття «права людини* повинні охопити та відобразити єдність і взаємозв'язок трьох моментів логічно безперервного процесу, коли уявлення про права людини як бажані послідовно виступають як ціль, засіб і результат, створюючи передумови для неминучого повторен­ня цього логічного ряду на новому рівні. Звичайно, що права людини можуть залишатися для тих або інших соціальних суб'єктів лише на рівні цілі або на рівні цілі (мсти) та засобу.

Підкреслюючи динамізм усіх видів реальних прав і свобод людини, їхній безперервний розвиток і зміну, необхідно зазначити, що розуміння прав людини, їхня Інтерпретація великою мірою засновані на визнанні стабільності найбільш важливих прав І свобод. Ця стабільність у свою чергу виводить­ся з найбільш загальних «вічних» духовних цінностей та імперативів. Наприклад право людини на життя не без підстави можна пов'язати з біблійною заповіддю — «Не убий!». А гуманне законодавство та гуманне ставлення до людини може

_і

пов язуватися з притаманним християнському віровченню та проповідуваному ним протягом багатьох століть людино­любством. Стійкі моральні цінності та цінності іншого походження також здатні та повинні виконувати аналогічну позитивну функцію у вирішенні проблем прав людини.

Аналізуючи дотримання прав людини в будь-якому суспільстві, треба виходити з того, що немає та не'ноже бути держав, які ідеально забезпечували б права своїх громадян. Оскільки як абсолютна мораль несумісна з реальним життям, так абсолютне дотримання всіх прав людини несумісне з існуванням реального людського суспільства, хоча 6 через притаманну йому інерційність. Адже розвитку суспільства передує розвиток окремих особистостей, завдяки подвижницт­ву яких нові ідеї та моделі життя входять у світ. У сучасному світі навіть у найдемократичніших країнах трапляються випадки порушення норм суспільного життя, які випливають як із традицій конкретного народу, так і з його економічних можливостей. Тим більше це стосується посттоталітарних країн, в яких можна лише стимулювати позитивну динаміку з дотриманням прав людини, але не можна очікувати негайного вражаючого ефекту.

Україна як посгготалітарна держава має наступні основні критерії оцінки прогресу в сфері прав людини. По-перше. ратифікація міжнародних правових актів у галузі прав людини в повному обсязі. По-друге, у більшості випадків запровад­ження законодавчих новацій не супроводжується розробкою процедур, які 6 гарантували дотримання прав людини. Система законодавства України успадкована від колишнього СРСР як система захисту інтересів держави, тоді як національна правова база захисту прав людини майже відсутня. По-третє, спеціальна юридична освіта набл ижена до сучасних міжнародних стандар­тів. По-четверте, існування державних програм інформування населення щодо прав людини. По-п'яте, піднесення ролі судової влади. По-шосте., свобода преси та віросповідань. Ситуація зі свободою совісті має шанси поліпшитися, хоч поряд із цим є факти втручання влади в міжконфесійні справи, маніпулювання аж до спроб призначити «головну конфесію» держави. Крім того, держава не в усьому компенсувала негатив­ні наслідки свого втручання в справи церкви в минулому.

На часі зменшення кількості населення, які співвідносяться з одним адвокатом, а також покращення умов у місцях позбавлення волі, які ще далекі від цивілізованих норм і міжнародних рекомендацій⁷⁸.

Прав» людини

436

437

Прав» людимн

_І

Урахування цих критеріїв щодо дотримання прав людини в Україні як у динаміці, так і в просторі, дозволить швидше просуватися до цивілізованого іромадянського суспільства. На шляху в цьому напрямку зроблено ще один крок — обрано уповноваженого з прав людини. Але наскільки дієвим він виявиться, покаже лише час.