Основи Політичної Науки

за редакцією Бориса Кухти

Політичні науки, на думку Збігнєва Бжезшського, є надбанням лише демократичних

країн.

Трансформація України є напрямку демократич­ного суспільства викликала нагальну потребу в розвитку політичної науки, що сво*ю чергою потребує всебічного розвитку ЇЇ інформаційної інфраструктури. Передовсім це - комплекс різноманітних видань, що охоплюють основні положення політичної науки. Авторський колектив під керівництвом професора Бориса Кухти та видавництво «Кальварія» представляють унікальний, відкритий до співпраці, живий проект — видавничу серію «Основи політичної науки».

Основи Політичної Науки ие —

по-перше, чотирнтомовий курс лекцій (одна політологічна спеціальність — один том) з чотириброшуровим додатком-ключем «Шпора» (кожному- тому — своя «Шпора*), представлений наразі першим і другим томом; по-друге, монографічний ряд, представлений поки-шо однією, але ключовою темою «Політичні еліти і лідери»;

по-третє, словниковий комплекс, на сьогодні представлений «Коротким політологічним словником» в авторській редакції та малим політологічним словником «Хто є хто в європейській та американській політичнії] науці».

Робота продовжується, а Автори і Видавець, керуючись словами великого Цщеронас «Вільно живе лише тоіі, хто знаходить радість у виконанні свого обов'язку», впевнені, шо обов'язок кожної людини в Україні, яка внажає себе вільною, якнайшвидше стати співавтором, спонсором, рекламодавцем або покупцем книжок серії Основи Політичної Науки.

0-75

ОСНОВИ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ: Курс лекцій за рвд.Б.Кухти. 4.3: Політична свідомість і культура /Б.Кухга, Л.Климанська, А-Ром*нкж та їм. — Львів: Кальварїя, 1999- — 556 с.

18В №966-7092-37-2

У іретіїі частині Курсу лекцій иисштж*н<і ііажлива частила політичної ті*ріі'. яки ириснячела пшіітичиійспілі'мос її г.і ю'-п.™-™ г..,і-.і-...-..'—.. здесяти трм, серед яких цодітична слідом і< Проаналізовано фпрми та функції, [шві ,

культури, подітичиу симошпку, ролгляпуто ііслиі аі:и'-! чш га

моралі, політичні; ми*'Т(!цтво та літературу, окремі , ісшиї

культури, важліішші цінирсті по-іітичітї культури, п ;ииіа.іі,.₁цй га екологічний асігекти. «^іову політики» та щілин яасо6<» иасониї інформації іш нолігичн\ кулі-¹¹ ■ • - -чкі проблема формування ікілп нчі юї свцомостІ та" куліл у і її

Розраховано тіа студснтіп і ви< V ■■ ■"чаіьних ткдадів.

політичних ліячіь

ББК66.0

Віддоиїдальмий редактор

Гк Мацкенлч

Редактор

Га.іина Каміне ька

Макет та художнє оформлення

Олега П

"Технічне редагувапня

Оіи Шемюва

Комп'ютерний набір

Галини Завалій

Кїфрктор

Віктрія Кравченк

Іиао до Лруку 09.0У 9Й-:Фоп«4дт Друк офсетний. Ум лрукЧрк 29

?. Паві рофес гний Гарні гура л арк ТІЛ9

«КдАЙрія*. мЛмів, вуя-Пючлигяка !'-'

Кальіарц», 1998- .

Усі права тастережево. Жодна частика цього видання не може бути ■Ідтіореиа або о^іх-дана в буль-доія формі чи будь-яким соособом без письмової згоди нате1[зОВ*Кальіі8ріль

< Кальварія* 29ІКЮ0, м Львів, а/с .і.тУфакс. (+0322)-28-27-71

О СНОВИ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ. Курс лекцій за р»д. Б.Кухтн Частина З Політичгіа свідомість І культура

ПолИмчн) аишим

56

57

Тни політичної свідомості

політичних знань — це їхнє певне психологічне забарвлення,

адже політика — це значною мірою певний емоційний стан людей нерівних між собою, неоднакових за становищем у суспільстві, адже одні приймають рішення, інші їх виконують, одні — могутні, інші — слабкі, тому повинні коритися першим.

Особлива роль політичних знань визначається тим, що вони є теоретичною основою державної політики, оскільки обґрунтовують керівну роль цілої політичної системи в суспільстві. Тому призначенням політичних знань є формулю­вання в суспільстві своєрідної філософії виправдання, що конкретизується в різних політичних доктринах і головне — у різних ідеологіях. Нарешті, роль і призначення політичних знань полягають ще й у тому, що вони, разом з іншими суспільними науками, активно беруть участь у формуванні системних парадигм. За Камалудіном Гаджіевим, піл цим поняттям можна розуміти «певний комплекс спільних для всієї системи цінностей, норм, установок тощо, які разом забезпе­чують тпоіїиз ілхіепАі (спосіб життя) для всіх членів суспіль­ства»¹⁰. Цей комплекс визначає зміст і спрямованість не лише політичної свідомості, але й суспільної свідомості та суспільно-політичної думки, головних концепцій щодо суспільства, людини, громадянського суспільства та держави тощо. ■«Парадигма є моделлю «законної» суспільно-політичної системи, форм, цілей і засобів її реалізації»¹¹.

Кожна епоха створює власну парадигму. Так капіталізм XIX — XX ст. (його три етапи: вільноринковий, державно-моно­полістичний, постіндустріальний) реалізувався та легіти­мізувався трьома парадигмами: ліберальною, соціал-демокра-тичною та неоконсервативною. Остання лише формується, суттєвою ЇЇ характеристикою, за Гаджієвим, є консенсус, адже нсоконсерватизм змушений, захищаючи існуючий порядок у світі, враховувати реальності та пристосовуватися до них. Він перейняв від лібералізму конституціоналізм, республіканізм, парламентаризм, політичний та ідеологічний плюралізм; від соціал-демократизму — ідеї соціальних прав, концепцію держави загального добробуту тощо. Неоконсерватизм еволюціонував від держави загального благоденства до суспільства загального благоденства, синтезував і трансфор­мував парадигми минулого в людиноцентризм. Разом із тим, кардинальні зміни, що відбулися в Східній Європі, висунули на порядок денний потребу оновлення парадигми лібералізму.

Можна погодитися з Гаджіевим, що нова східноєвропейська ситуація — це не просто перемога ліберальної, соціал-демократичної парадигми та моделей суспільного розвитку (що було б спрощенням), а певний крок вперед на шляху прогресу людства, який увібрав у себе краще (а воно, без сумніву, було навіть за певних авторитарних режимів). Головне для нової парадигми — це не створювати теоретичних конструкцій, які б мали ощасливити одразу все людство, ще й негайно.

Типи політичної'свідомості (Б.К.)

Коли вище йшлося про вертикальну структуру політичної свідомості, то зазначалося, що її суб'єктом є, серед іншого, свідомість мікро- і макрогруп, формальних і неформальних. В основі групової свідомості лежить неоднорідність інтересів, цілей і шляхів їхнього досягнення. Соціологи стверджують, що групова свідомість взаємопов'язана з реальною нерівністю людей, їхньою стратифікацією та різними ступенями їхньої суспільно-політичної організації. Так, за Нейлом Смелзером, в узагальненому вигляді це означає, що нерівність — це такі умови, за яких люди мають неоднаковий доступ до таких соціальних благ, як гроші, влада та престиж. Суспільна стратифікація пов'язана зі способами, через які нерівність передається від одного поколшня до наступного, що й формує різні верстви суспільства, а становлення класів він пов'язує з Існуванням соціальних груп, які мають нерівний доступ до багатства, влади, отже, і неоднаковий престиж¹².

Історичність окреслених вище понять визначає історич­ність різних типів політичної свідомості. Так марксисти визначали історичні типи свідомості в залежності від характеру конкретних соціально-економічних формацій: вирізнялася політична свідомість рабів та рабовласників, свідомість кріпаків і феодалів, пролетаріату та буржуазії, політична свідомість робітничого класу, селянства та інтелігенції (останні розглядалися лише як прошарок). У результаті створилася спрощена суспільна структура. Однак історичний аналіз свідчить, що за рабовласницького суспільства, окрім рабів та рабовласників, значну верству складали вільновідпущеники (у містах Південної Італії вони становили на кінець республікан­ського періоду не менше 1/6 населення). За статусом вони не ■були рабами, їхніми обов'язками були «пошана та послух»

Типи полгтичної свідомості

58

59

Типи політичної свідомості

щодо свого патрона, ім'я якого вони приймали. Як писав Нума де Кулапж. їхнє «юридичне становище було таке ж саме, як і юридичне становище патрона; він (вільновідпущеник — Б.К.) ставав римським громадянином лише в тому випадку, якщо сам патрон був громадянином »Ч Таціт вказував, що значна частина вершників і багато сенаторів були рабського поход­ження (тобто спочатку вони стали вільновідпущениками), із них формувалося чиновництво Риму, вони служили на флоті, в службі громадської безпеки, гасили пожежі в містах, займалися торгівлею, лихварством, ремеслом, акторством, служили візниками, займалися навчанням і вихованням молодого римського громадянства, серед них було багато людей мистецтва, культури.

Римські рабовласники як клас теж мали досить складну структуру, наприклад одна з чисельніших категорій римського громадянства — пролетарі (лат.ргоїеіапі нідргоіея — нащадки) не мали жодної власності, окрім дітей, яких вони могли до трьох разів продати в рабство. До кого ж віднести римських вільновідпущеників і пролетарів, згідно з марксистською класифікацією? Це стосується й феодального суспільства, де, окрім безправних селян і феодалів, існували чисельні верстви вільних селян, міщан, духовенства (чорного та білого). Ще більше марксистський розподіл на класи не підходить для буржуазного суспільства з його архіскладною суспільною структурою (вічне питання для теоретиків: до якого класу віднести військовослужбовців, студентів, допоміжний персонал у державному управлінні, побутовій сфері). Марксистський підхід не враховував і складної структури самих робітників, селян, буржуазії, які в межах одного класу мали зовсім різні, специфічні інтереси, установки та системи цінностей.

Тим не менше, типом політичної свідомості є класова свідомість (де класи — це великі групи людей, що історично склалися в певних системах суспільного виробництва на основі зафіксованих відносин до засобів виробництва, їхньою роллю в суспільній організації праці, способами одержання та розмірами винагороди за працю). Кожне структуроване суспільство мало кілька основних та неосновних класів, яким був притаманний свій інтерес, певні цілі, намагання в тій чи Іншій формі брати участь у прийнятті системних політичних рішень та організації їхнього виконання. Класи мали тенденцію до збільшення в кількісному виразі та до зростання їхньої ролі в політичному житті суспільства, нації. Через це можна

говорити про існування класової свідомості, але не варто ц абсолютизувати (як це було в колишньому СРСР). Як зазначав Вернер Зомбарт у праці «Сучасний капіталізм», теза Маркса, що історія всіх суспільств була історією класової боротьби, є невірною, оскільки цим Маркс висловив тільки частину істини. Адже якщо ми прагнемо «взагалі звести* всесвітню історію «до єдиної формули», то нам доведеться визнати, що існує подвійний антагонізм, навколо якого обертається вся історія: антагонізм соціальний та антагонізм національний.

Варто визнати, що політична свідомість залежить від більш важливих чинників, ніж класовий розподіл, зокрема національ­них, демографічних, конфесійних, які в певні історичні періоди можуть відігравати вирішальну роль. Отже, важливішим типом політичної свідомості є національна свідомість, вищий рівень етнічної свідомості. За своєю структурою національна свідо­мість складається з етнічної свідомості та національної ідеології (що спирається на націоналізм: крайні теоретичні положення національної політичної доктрини, національну психологію та менталітет). Складовими поняття «менталітет» є національна самосвідомість і національний характер. Політико-правовий вираз національної свідомості реалізується через устрій і форму національної державності. Національна свідомість українця як члена національної спільноти (макрогрупи) становить сукуп­ність уявлень про соціальні цінності, норми, що є визначальним для віднесення особистості до національної спільноти україн­ців, включає в себе ознаки відмінності українського «ми» від «не ми»¹⁴. Чітко окреслений вираз національної свідомості українство отримало через формування національної ідеології (на різних етапах існування державності), що служить розвиткові національної гідності, самоідентифікації в загально­національному (груповому) українському «ми».

Типом політичної свідомості є свідомість різних масових політичних партій сучасності (нагадаємо, що це характерно саме для XX ст.), що конкретизується в формі тих чи інших партійних ідеологій, коли партії прагнуть зробити з власної ідеології світогляд для великих суспільних груп (класів, націй). Навіть не просто зробити, а примусово нав'язати свої ідеоло­гічні, політичні, системні цінності.

Можна також говорити про політичну свідомість різних верств населення, професійних груп тощо, якщо дана верства чи група висловлює докорінні інтереси певної частини суспільства, претендує на лідерство в політичних процесах, має

Вступ О

політичним проблемам у художній літературі. Окрім того, розглянуто питання плюралізму типів політичних культур і такі важливі цінності політичної культури, як суспільно-політична справедливість, політична демократія, свобода та рівність, права людини, а також соціальний та екологічний аспекти політичної культури. Зроблено спробу дослідити деякі проблеми формування політичної свідомості та культури в Україні.

Підкреслюю ще раз, що це видання є першим в Україні Курсом лекцій, присвяченим виключно проблемам політичної свідомості та культури. Тому цілком зрозуміло, що різні проблеми викладено з різним ступенем повноти, а деякі з них лише окреслено та сформульовано. Більше того, деякі з питань, які вважав би за потрібне запропонувати читачам, із різних міркувань, не включено до цього видання. Тим не менше сподіваюсь, що цей доволі об'ємний том стане в пригоді студентам і викладачам вищих навчальних закладів, аспірантам і політичним діячам, стане поштовхом для наукових пошуків і написання нових, більш досконалих курсів лекцій.

А наразі — Ресі циоАроіиі^асіапі теііота роіетйе5...

Щиро дякую рецензентам за розуміння та всім працівникам видавництва «Кальварія» за творчу співпрацю й терплячість. Особлива подяка належиться двом Галинам — Камінській та Завалій — за плідну співпрацю, яка принесла і задоволення, і користь.

Борис Кухта

Ш СОКРОКЕ Борис Кухта (Б.К.) Лариса Климанська (Л.К.) Анатолій Романюк А.Р.) Любов Старецька (Л.С.) Галина Ткаченко (Г.Т.) Людмила Павлюк (Л.П.) Олександр Синицький (О.С.) Петро Шевчук (П.Ш.) Леся Угрин (Л.У.) Віталій Яремчук (В.Я.) Світлана Яремчук (СЯ.)

ПОЛІТИЧНА ЛЮДИНА

Тили політичної свідомості

60

61

Типи політичної свідомості

власну доктрину політичного розвитку, оригінальні соціально-економічні та культурні концепції, тобто має «своє обличчя», отже, за певних умов може стати суб'єктом верховної влади нації. Як бачимо, окрім окреслених чинників (демографічного, професійного), така суспільна група повинна диспонувати цінностями, які потенційно могли 6 стати привабливими для більшості громадянства. Справа тут навіть не в розмірі групи, а в перспективності пропонованих цінностей, ідей та ідеалів, адже політична свідомість як форма свідомості є феноменом історичним, тому, до речі, варто замислитися над феноменом політичної свідомості учасників війн, суспільних катаклізм тощо. Доки вони живі, суспільство змушене рахуватися з існуванням відживаючого історично релікту іп-согрого (у повному складі) учасників цих подій (наприклад в Англії — це верстви, які служили в колоніальних військах або адміністрації в Індії, Африці. У Франції — це т. зв. в'єтнамський, алжирський синдром, у США — в'єтнамський синдром).

Досить сумна, як на мене, достатньо реальна історія Девіда Моррелла про Рембо, яка змальовує не просто індивідуальну свідомість учасника війни, а певний (американський і не лише їхній) спосіб захисту нехай нечисельної, але групи військових ветеранів, зі своєю специфічною суспільно-політичною свідомістю. Варто лише пригадати залягання, які ставив Рембо, щоб одразу відчути їхню суспільно-політичну значимість. «Адже я хотів лише того, на що заслужив: свободи йти, куди захочу, робити, що захочу, тим більше, що це нікому не шкодило... Невже я воював у В'єтнамі для того, щоб потім наді мною знущалися вдома?»

Герой Моррелла шукає виходу, відповідає на зло злом, він спромігся перемогти, тому що був «суперменом*, але ж десятки тисяч ветеранів не могли стати такими. Вони теж хотіли помститися за свої розтоптані ідеали, адже й у них, як у Рембо, «більше всього постраждала душа, оскільки кожен раз, коли він вбивав або бачив, як вбивають інші, у ньому щось вмирало»¹⁵. Хіба це лише переживання? Чи не є цс певною ідеологією? Чи не є це певним рівнем специфічної свідомості? Багато запитань, на які американське суспільство, політичний режим не в стані були дати однозначної відповіді. Лише тоді, коли подібного роду настрої, маргінальна свідомість стали масовими (тобто охопили певну чисельну суспільну групу), державні інститути США, громадська думка звернули на них увагу, спробували їх осмислити та дати відповідь на ці запитання, провести таку собі

психотерапію. Разом із тим, ветерани війни, спілкуючись між собою, сформувалися в групу, що дозволило їм змінити ситуацію, в якій вони знаходилися, у напрямку їхнього взаємного задоволення або створення більш комфортних для них умов"¹.

Що стосується теоретичного аспекту формування політич­ної свідомості, то історичний досвід доводить, що політична свідомість вноситься й у великі, і в малі суспільні групи. Цей процес має деякі закономірності. Перша з них полягає в тому, що будь-яка політична свідомість становить синтез нових ідей, концепцій і доктрин із певними концепціями, що застаріли, адже сила живих ідей будується на фундаменті мертвих. Будь-яка новина повинна мати деякі знайомі елементи, інакше вона не має шансів бути «впізнаною». Друга закономірність полягає в тому, що для ефективного формування свідомості необхідний сам суб'єкт (Герой, Лідер або Вождь), навколо якого склада­ється певна група вірних прибічників (-«апостолів» або «хор»), який підспівує солістові. Найкраще, якщо суб'єкт є «гнаним і голодним», він не такий, як всі, і «хор» теж складається з вигнанців чи незадоволених, які готові об'єднатися навколо нових ідей чи концепцій. Вони складають власне оту ініціатив­ну меншість, яка має вплинути на великі групи людей і повести їх до реалізації ідей, причому Герой (Вождь, Лідер) повинен нав'язувати свої ідеї народові найкраще в формі наказу. У зв'язку з цим, можна пригадати твердження Володимира Леніна, що необхідно вносити ззовні соціалістичну свідомість у народні маси.

Третьою закономірністю є необхідність мук і страждань за нові ідеї, концепції зі сторони Героя (Вождя, Лідера), адже це запам'ятовується, викликає співчуття, цим самим долається емоційний бар'єр, упередження щодо нових ідей. Дуже часто, якщо політичний режим або окупанти знищують Героя, наступає процес сакралізації, за якого формується феномен віри (нові ідеї та концепції теж сакралізуються). Сформована таким чином політична свідомість має шанси стати мало не новою релігією, інколи вона й стає такою. У випадку більш-менш мирного перебігу подій, наступає стан поширення ідей, він проходить непомітно, не проявляється досить довго. Дуже часто ідеї переходять із свідомого в підсвідоме, у психологічну та емоційну сфери, підсвідомо стають часткою конкретного досвіду людей, їхніх думок. Вони набувають внутрішньої логічності та очевидності, усе стає простим та ясним, мислення

63

Висновки °2

с тає альтернативним, тобто усе стає тільки «білим» або тільки ■«чорним». Утверджуючись у колективній пам'яті, політична свідомість певного типу (конкретизація означених ідей, концепцій) перетворюється на певну віру. 1 вона тим стійкіша та могутніша, чим більш універсальні цінності вона має, чим давніші ідеї закладені в ці нові ідеї, чим більше часу було, щоб поєднатися з іншими концепціями, чим більше є фактів своєрідного «згадування» минулого.

Цей процес формування політичної свідомості можливий за кількох умов. Перша з них — це наявність нових ідей, концепцій (адже вносити в свідомість можна тоді, коли є що вносити). Друга умова — це наявність Лідера (Героя чи Вождя), навколо якого могли, хоча 6 на час, згуртуватися прибічники та який міг би стати взірцем (нехай тимчасовим) для мас. Не варто забувати, що людині взагалі притаманне почуття пошуку авторитету, більшість воліє знайти для себе такий авторитет, ніж самому ним стати. Третя умова — це наявність організації, яка планомірно та послідовно опрацьовує ідеї, роз'яснює, поширює та агітує за них. Нарешті є ше рдна умова, суть якої полягає в тому, що навіть після утвердження, політична свідомість повинна постійно закріплюватися, підтверджувати­ся пануючою ідеологією, системою політичного, громадян­ського виховання за будь-якого політичного режиму. Це пояснюється короткочасністю свідомого людського життя, зміною поколінь, впливом несприятливих зовнішніх чинників, тому стабілізуючим чинником у постійному відтворенні політичної свідомості певного типу є політичні інститути держави, системи освіти та виховання, які притаманні конкретному політичному режимові. Певною мірою політична свідомість суспільства — це теоретико-емоційний рівень людської спільноти, який важко сформувати, але ще важче втримати в потрібних межах.

ВИСНОВКИ:

і. Політичну свідомість можна визначити як усвідомлення суб'єктом своїх політичних інтересів, прагнень і несвідомих потягів. За структурою вона складається з політичних знань, оцінок, певних переживань, які згруповані на двох рівнях — емпірично-буденному та науково-теоретичному. Останній рівень складається з державних політичних доктрин, стратегіч­них концепцій у сферах безпеки, оборони, правопорядку,

Примітки

провідних галузей народного господарства, освіти, культури та громадянського виховання, що являється втіленням політич­них знань, опрацьованих у межах тієї або іншої політичної системи, режиму влади. До цього рівня належить і політична ідеологія.

2. Важливішою структурною частиною науково-теоретич­ ного рівня політичної свідомості є політичні знання, які включають в себе історію політичної думки, вчень, політичних доктрин. У знання входять теорія політичних процесів, систем та інститутів, політичні суб'єкти, у т.ч. політичні партії, об'єднання та рухи, політичні еліти та лідери. У політичні знання включені політична культура з її цінностями, теорія міжнародних відносин, політичне прогнозування. Головними характерними рисами політичних знань є відображення суспільної нерівності, прямий вплив на сфери життя, загаль­ ний, імперативний, функціонально-координаційний і прони­ зуючий характери, їхня спрямованість на масові дії та психо­ логічне забарвлення.

3. Політична свідомість має наступні типи: національний, класовий, різних суспільних груп. Особливістю політичної свідомості є її внесення в свідомість великих і малих суспільних груп, яке проходить за певними закономірностями при наявності конкретних умов.

Примітки:

1. МаІа Епсукіоресііа Рііогопі. Росі ге<і. пайкова. 51. Уесіупака. — ВусІ^озгсг, 1997. - 5.460.

2. Там само. — 5.461.

3. Політологічний енциклопедичний словник. Відп. ред. Ю.С.Шемшученко, В.Д.Бабкін. - К., 1997. - С. 267.

4. Райх Вильгельм. Психология масс и фашизм. — СПб, 1997. — С. 20.

5. Там само. — С. 20.

6. Там само. — С. 131.

7. Цит. за: Московичи Серж. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. — М., 1966. — С. 32.

8. Там само. — С. 142.

9. Ніконенко В.М. Політологія. Курс лекцій. — Тернопіль, 1992. -С. 12.

10. Гаджиев К.С. Политическая наука. — М., 1995. — С. 250.

11. Там само. — С.250.

ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ

Примітай °4

12. С мелзер Нейл. Социология. - М., 1994. - С. 274.

13. Гиро Поль. Частная и общественная жизнь римлян. — СПб., 1995. -С. 130-133.

14. Етно національний розвиток України. Терміни, визначення, персонали. Відн. рад. Ю.І.Римаренко, І.Ф.Курас. — К., 1993. — С. 234.

15. Моррелл Дзвид. Рзмбо-3 // Моррелл Д. Рзмбо-3, Криси Д. Иллюзия смерти, Макдональд Д. Пуля для золушки, Стаут Р. Иммунитет от убийства. — Тула» 1992. — С. 6—7.

16. Робер М.-А., Тильман Ф. Психология индивида и грушш. — М.. 1988. -С. 107.

суть І структура поняття

«політична ідеологія»

функції політичної ідеологи'

оцінка впливу політичних

ідеологій на суспільство

важливіші політичні ідеологи

Як тільки ідеологія охоплює та формує структуру янюськоі особистості, нона стає, матеріальною, соціальною силою.

Вічьгельм Рапх

67

Суп І структур» поняття ■політична 1д*олоН*-

Суть і структура поняття «політична Ідеологія» (А.Р.)

Поняття «ідеологія» стосується перш за все політичного життя, філософії, соціальної та політичної теорії. (Термін «ідеологія» походить від грецьких слів іАеа — форма, вид, уявлення та Іо£о$ — слово, поняття). Різні автори, що його використовують, надають Йому позитивне, нейтральне або від'ємне значення. (Поняття «політична ідеологія» ми розглядаємо як узагальнююче, усвідомлюючи, що в реальному політичному житті не Існує політичної ідеології «взагалі», а функціонує багато різноманітних, відмінних між собою за багатьма параметрами політичних ідеологій. Однак, щоб проаналізувати основні характеристики та властивості політичної ідеології, ми розглянемо її на абстрактному рівні в однині).

Першим це поняття використав Антуан де Трасі в І796 р. у праці «Елементи ідеології». Для нього ідеологія означала науку про ідеї, завдяки яким, аналізуючи духовну діяльність людини та сутність понять, ідеологи прагнули виробити правила для виховання населення та політичного життя. Цікаво, що певне іронічне ставлення до ідеологів сформувалося через Наполеона, який відносився до них зневажливо, трактуючи їх як метафізиків і теоретиків, відірваних від розв'язання проблем реального життя.

Ґрунтовно розробили поняття «ідеологія» Карл Маркс та Фргдріх Енгельс, які розглядали його як форму ілюзорної свідомості¹, елемент надбудови, складову частину духовного виробництва. На зламі XIX та XX ст. з'явилося поняття пролетарської, або марксистської, ідеології. Ленін постійно

Суть і структура понятті •політична ідеологія»

69

Суть і структура поняття •політична Ідеологія»

звертався до аналізу цього поняття та запровадив розподіл на громадянську та соціалістичну ідеології. Власне він остаточно визначив ЇЇ класовий характер, який став домінантою суспіль­но-політичних досліджень ідеології в Радянському Союзі та країнах колишнього соцтабору. За часи «розвинутого соціа­лізму» термін «ідеологія» розкривався як «...система поглядів та ідей, в яких усвідомлюються та оцінюються відношення людей до дійсності та один до одного, соціальні проблеми та конфлікти, а також вміщуються цілі (програми) соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну (розвиток) існуючих суспільних відносин. У класовому суспільстві ідеоло­гія завжди носить класовий характер. У сфері ідеології відо­бражаються положення суспільних класів, їх корінні інтереси»².

XX століття поняття ідеології отримало різноманітні трактування. Наприклад представники франкфуртської школи (Макс Хоркхаймер, Теодор ЛОорно, Еріх Фромм, Герберт Маркузе) негативно ставилися до ідеології взагалі, однак вони своїм критичним аналізом сприяли комплексному розвиткові цього поняття. Так Фромм аналізував соціально-психоло­гічний зміст ідеології, Адорно та Маркузе — взаємозв'язок ідеології та суспільства.

Розподіл ідеології на часткову та тотальну запровадив Карл Манхейм у своїй головній праці «Ідеологія та утопія», який розумів часткову ідеологію як уявлення окремого індивіда щодо суспільства загалом і свого положення в ньому, а тотальну ідеологію як ідеологію епохи та класу.

Ідеологію як необ'єктивне пізнання предмету, фактичне приховування його сутності трактував Ганс Кельзен. У 1958 р. Даніел Белл виступив з обгрунтуванням концепції «кінця епохи ідеології». В її основу були покладені тези про змен­шення значення політичної боротьби як класового проти­стояння та формування «загальнонародних партій». Однак поява в 70-х р. ідеологій «Нових лівих» та «Нових правих», якісні зміни в ідеологіях традиційних політичних партій (соціал-демократів і християнських демократів) призвели до нового висновку про «завершення епохи кінця ідеології». Отже, поняття «ідеологія» залишається важливим елементом політичного життя кожного суспільства, продовжує змінюва­тися та наповнюватися новими формами. (На думку деяких авторів, новим явищем сьогодення є поява «ситуаційної ідеології», зміст якої полягає в сукупності оцінок конкретних ситуацій та механізмів і засобів їхнього розв'язання).

У сучасній західній суспільно-політичній літературі при аналізі ідеології переважає функціональний підхід, за яким «ідеологія є зразком символічно-обтяжливих переконань та емоцій, які представляють, тлумачать та оцінюють світ шляхом визначення, формування, мобілізації, спрямування, організації та оцінки певних методів і напрямів дій при одночасному запереченні інших»¹.

Політична ідеологія виступає підвидом ідеології і визна­чається переважно в операційному контексті як -«...набір ідей або перекоігань, які характеризують ставлення людей до існуючого політичного режиму та його інститутів, з також їхню власну позицію та роль у ньому»* (політичному режимі — А.Р.). На дієвому аспекті політичної ідеології наголошують і польські вчені, які вважають, що політична ідеологія «...у широкому розумінні цього слова - сукупність цінностей та принципів поступального руху, що відносяться до сфери політичних відносин, ...визначають цінності, яких слід дотримуватися, та цілі, яких мають домагатися політичні суб'єкти, прагнучи зберегти існуючий стан суспільних відносин або радикально його змінити»⁵. Росіяни Василь Пугачов та Олександр Соловйов вважають, що ідеологія — це різновид корпоративної свідомості, що виправдовує «ЗАЗІХАННЯ ТІЄЇ АБО ІНШОЇ ГРУПИ ОСІБ НА ВЛАДУ (АБО II ВИКОРИСТАННЯ) І ПРАГНЕ У ВІДПОВІДНОСТІ ДО ЦИХ ЦІЛЕЙ ПІДКОРИ­ТИ ГРОМАДСЬКУ ДУМКУ ВЛАСНИМ ІДЕЯМ»⁶. Таким чином ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ ВИСТУПАЄ ПОСЛІ­ДОВНО ПОВ'ЯЗАНОЮ СИСТЕМОЮ ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ І ЦІННОСТЕЙ, ЯКИХ ДОТРИМУЮТЬСЯ її НОСІЇ. Вона роз'яснює, що є цінним, а що — ні, що потрібно зберігати та захищати, а проти чого слід боротися та прагнути змінити. На відміну від філософії та політичної теорії, які займаються перш за все вивченням суспільно-політичних явищ на різних рівнях, політична ідеологія насамперед пов'язана з політичною поведінкою та діяльністю. ВОНА СПОНУКАЄ ЛЮДЕЙ ДО ПОЛІТИЧНИХ ДІЙ І Є ОСНОВОЮ ЦІЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Політична ідеологія розглядає такі основні проблеми: * — місце та значення громадянина в суспільстві;

— природу національного інтересу;

■ — відношення між громадянином і суспільною групою;

• характеристику політичної влади, її джерел та обмежень; *'" — визначення та оцінку суб'єктів політичної діяльності;

• сутність держави та її функцій;

Суть і структур* попит™ •політична Ідеологія»

70

7І

Суть і структур* поняття •політична ідеологія»

- цілі та механізми функціонування економічної підсистеми суспільства в сукупності з питаннями соціальної політики.

Нормативні судження з кожної з цих і деяких інших проблем і складають зміст сучасних політичних ідеологій. Структуру політичної ідеології за Мареком Чмаєм та Маре-ком Жмігродським складають наступні чотири елементи⁷.

і. Загальні переконання, які окреслюють прийнятливі в межах певної ідеології цінності та виступають наріжним каменем при оцінці суспільно-політичних явищ.

2. Загальні уявлення про світ, закони та принципи, що в ньому діють. Подібні уявлення створюють загальнотеоретичні підстави програм діяльності суб'єктів політичного життя та більш детальних підходів «акторів» політичного життя до суспільно-політичних явищ.

3. Сукупність суджень, які окреслюють умови реалізації прийнятих політичних цінностей.

4. Конкі)етні програми політичної діяльності та політичні гасла. Ці елементи складають структуру більшості сучасних

ідеологій, хоча, безумовно, треба дотримуватися конкретно-історичного підходу, оскільки в деяких ідеологіях може бути відсутнім останній елемент або недостатньо розвиненим один з елементів.

Політична ідеологія постійно звертається до певної системи цінностей — свободи, рівності, справедливості тощо. Якби щодо цих цінностей у суспільстві було досягнуто загальної згоди (консенсусу), то в світі існувала 6 лише одна ідеологія, яку б усі поділяли. Однак такої згоди немає ні в політичному просторі, ні в часі та не може бути, оскільки люди завжди були, є та будуть різними, їм притаманні відмінні погляди на події, що відбуваються, неоднакові інтереси, та, відповідно, вони сповідують різні цінності. Якщо ми візьмемо певну умовну систему політичних цінностей, яка буде притаманна суспіль­ству, то на підставі ставлення до неї, ми можемо виділити три групи політичних ідеологій.

1. Ідеології, які захищають і вдосконалюють існуючі економічну, соціальну, духовну та політичну підсистеми. Такі ідеології можуть бути віднесені до ідеологій захищаючих зіаіиз дио, або консервативних.

2. Ідеології, які заперечують Існуючі економічну, соціальну, духовну та політичну підсистеми та вимагають їхньої радикаль­ ної зміни. Вони можуть бути кваліфіковані як радикальні, або революційні.

3. Між цими двома групами звичайно вміщується досить широкий спектр політичних ідеологій, які різною мірою поєднують у собі перші дві групи. їх можна означити як реформістські.

Безумовно, ця класифікація (як і будь-яка інша) достатньо умовна, оскільки в основі віднесення певної політичної ідеології до тієї або іншої групи завжди повинен бути конкрет­но-історичний вимір. Так комуністична ідеологія в Росії напередодні Жовтневої революції 1917 р. відносилася до радикальних революційних ідеологій, а вже в кінці 20-х — на початку 30-х р. вона перетворилася на ідеологію, захищаючу 5ґаґМ5 цио. Водночас у тих країнах, де комуністичні ідеології боролися з існуючими там політичними режимами, вони залишалися революційними.

Кожна з цих трьох груп ідеологій використовує різні тактики для досягнення своєї мети, хоча основними для усіх є переконання, організація та примус. Якщо політична ідеологія висуває лише завдання модернізації суспільного ладу, то переважаючими механізмами, за допомогою яких носій цієї ідеології прагне досягнути поставлених перед собою цілей, будуть організація (створення політичних інститутів, спрямо­вуючих свою діяльність на досягнення намічених цілей) і переконання (за допомогою пропаганди). У разі, якщо ідеологія висуває своєю метою фундаментальні суспільні зміни, які мають охопити широке коло проблем, то тим самим вона ставить під питання подальше збереження зіаіиз дно. Відпо­відно, поряд зі створенням організацій, діяльність яких спрямована на зміну існуючого стану речей, та механізмів переконання, може бути використаний і примус. Історичний досвід свідчить, що кожна політична ідеологія має в своєму арсеналі всі три механізми та використовує їх у різному співвідношенні. Закономірністю при цьому є більш широке використання механізмів примусу революційними ідеологіями в порівнянні з іншими ідеологіями. Це підтверджує не тільки комуністична ідеологія, але й інші. Так під час революційного етапу становлення лібералізму в боротьбі проти короля та аристократії у Франції кінця XVIII ст. активно використо­вувалися механізми фізичного примусу. Однак після перемоги (отримання влади) революційні ідеології переважно перетво­рюються на консервативні. Як стверджують дослідники політичних режимів, деякі політичні ідеології (комуністична, націонал-соціалістична та фашистська) мають іманентну

Суп. і структура поняття ■політична Ідеологія»

72

73

політичної ілеолоіії

схильність до застосування примусу. Ідеології, які притаманні ліберальному та демократичному політичним режимам, здебільшого утримуються від застосування примусу, виняток робиться лише для чітко регламентованих законодавством надзвичайних ситуацій.

Окрім того, науковці класифікують політичні Ідеології в залежності від особливостей системи цінностей, які спові­дують їхні прихильники. За цією класифікацією розрізняють: лібералізм, консерватизм, соціалізм, анархізм, націоналізм, расизм, соціал-демократизм, комунізм, анархо-синдикалізм, корпоративізм, сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм, єврокомунізм, маоїзм, голізм тощо. Досить часто в політичній практиці здійснюється «спрощення» цієї класифікації, коли виділяють лише «ліву» та «праву» ідеології.

Політична система складається з організації, норм, відносин і свідомості. Ідеологія як елемент політичної свідомості входить до структури політичної системи та тісно взаємопов'язана з кожним елементом політичної системи, переважно впливаючи теоретично та методологічно на діяльність громадян, суспільних груп. Політичні організації складаються з інститутів і громадян, які виробляють, прий­мають і дотримуються політичних рішень і норм. Відносини між громадянами та суспільними групами складають зміст політичних відносин, і громадяни та суспільні групи висту­пають носіями політичної свідомості, яка, в свою чергу, постійно впливає зворотньо на них. Політична ідеологія формулює найбільш загальні світоглядні уявлення, якими кожна людина керується свідомо, підсвідомо або й несвідомо в щоденному житті.

Тому ідеологія є системою прийнятих цінностей, в яких визначені докорінні інтереси нації, класу, групи, їхні позиції по відношенню до інших людей, класів, держав, історико-суспільного розвитку, інших ідеологій⁸.

Функції політичної ідеології (А. Р.)

Головними функціями політичної ідеології є:

• спонукання суб'єктів політичного життя до діяльності;

• інтеграція;

• легітимність;

• виправдовування існуючого політичного ладу або критична його оцінка (рівною мірою, як і будь-яка інша форма оцінки існуючого політичного ладу, що знаходиться між цими двома крайніми ставленнями);

• сприяння суспільним змінам або стабілізації режиму;

• критицизм;

• спілкування;

• відстоювання групових інтересів;

• емоційна.

Політична ідеологія, відстоюючи певну систему цінностей та окреслюючи актуальні суспільні цілі та завдання, спонукає політичних «акторів» до узгодженої діяльності. Інколи це стосується цілих націй, інколи — суспільних груп, представ­ників певної політичної партії, громадської організації, окремих індивидів. У кожному з цих випадків вона здатна спрямовувати людей на вирішення широкого кола проблем (від вузько-конкретних до багаторівневих). В узагальненому вигляді метою цих дій є або захист певної ситуації, точки зору, або повний перегляд існуючого стану речей, включаючи й саму політичну систему.

Усі політичні ідеології виконують функцію Інтеграції своїх прихильників, але роблять вони це з різною ефективністю. Люди з однаковими поглядами щодо світу, його устрою, цінностей об'єднуються. Нас приваблюють люди, які спові­дують ті ж самі ідеї та цінності, що й ми, які мають однакові з нами стереотипи (забобони), які загалом бачать політичне життя так само, як і ми. Прийняття певних політичних ідей сприяє об'єднанню окремих людей у групи, організації, партії, суспільство. Як пише Рой Макрідіс, «ідеології відіграють ту ж саму роль, що й тотеми та табу в первісних племенах, визна­чаючи, що є загальноприйнятим для членів суспільства, а що є чужим»⁹. У такий спосіб політична ідеологія сприяє іденти­фікації громадянина з певною суспільною групою, відповідно, вона сприяє усвідомленню власної відмінності від тих суспіль­них груп, які є носіями інших політичних цінностей. Політична ідеологія значною мірою сприяє груповій ідентифікації,

Фумщй'

політичної іл*олоНТ

75

Фупкціі

оскільки наявшстьу суспільстві різних ідеологій призводить до плюралізму групвих ідентифікацій. Ефективність функції інтеграції політичюї ідеології значною мірою залежить від характеру партійне системи країни. За умов двопартійності конкуруючі партіїпрагнуть домогтися «перемоги»- (влади) шляхом долучення ;о «власних прихильників» ще н «прихиль­ників» протилежне партії, оскільки лише так вони можуть отримати перемов у виборах. Для підтримки зі сторони більшості населенії партії в своїх ідеологіях висувають цілі та завдання приваблиі для загалу. Така стратегія застосовується обома конкуруючши партіями, саме так ідеології сприяють об'єднанню суспільтва. За умов багатопартійності конкуруючі партії для перемси на виборах повинні, в першу чергу, домагатися підтриіки власних прихильників через жорстку ідеологічну ідентизікацію, таким чином політичні ідеології сприяють сепарацігруп виборців за ідеологічною ознакою.

У разі, коли субєкт політичної діяльності (група, організа­ція, політична парті, політична коаліція) має владу, ідеологія, яку він сповідує, юже виконувати функцію легітимності. Система політични цінностей, що властива політичній ідео­логії правлячого су'єкта, представляється як універсальна та поширюється на вс суспільство. Владний суб'єкт на підставі цінностей, які сповтує, виробляє політичні та правові норми, у тому числі й кок-титуцію країни. Ідеологічно домінуючі політичні цінності :кладають основу та системи пропаганди, які спрямовані на гоийняття та підтримку населенням країни як самої політично ідеології, так і дій політичного суб'єкта, що знаходиться при ладі. Ця функція політичної ідеології здебільшого притаманна для суспільств, де немає плюралізму політичних ідеологи, а навпаки створені умови для доміну­вання певної ідеолсії.

Важливою є функція виправдовування або заперечення політичної реальюсті в конкретних иолітико-історичних умовах, для поясіення своїх дій, формування у власних прихильників і громадян суспільства позитивного ставлення до себе.

Досить часто в ітературі, присвяченій проблемам політич­ної ідеології, ми моїемо знайти положення про те. що ідеології сприяють сусгальюм змінам або ними керують. У межах однієї та тієї ж політичне спільноти в певні періоди та за певних обставин окремі супільні групи можуть ставити під сумнів пануючий політичній лад (напрям політичного розвитку.

\

обстоюваний політичними силами, які знаходяться при владі). Зацікавлені групи, політичні організації та об'єднання за цих умов здатні прийти до «контрідеології», що ставить під сумнів питання $СаСиз цио та висуває програму ного зміни, У такому випадку політична ідеологія захищає зміни, а не порядок, вона критикує та заперечує існуючу соціально-політичну реаль­ність, висуваючи плани щодо перетворення суспільства. Цим ідеологія сприяє появі чисельних антирухів та анти організацій, метою яких є отримання достатнього обсягу влади, щоб реалізувати зміни. Тим самим політична ідеологія спонукає людей до дій, дає їм мотивацію щодо власної поведінки, включаючи й прагнення змін у суспільстві. Ідеологія надає громадянам мотивацію, яка змушує їх вимагати змін у їхньому способі життя та прагнути змін у суспільстві. Досвід Великої французької (1789 р.) і Жовтневої (1917 р.) революцій яскраво засвідчив значимість попередньої Ідеологічної пропаганди, спрямованої на повалення існуючого тоді політич­ного ладу.

Більшість політичних ідеологій включають в себе соціаль­ний критицизм. Критична оцінка суспільних і політичних переконань відіграла важливу роль у розвитку нових ідеологій, отже, і в політичному розвитку людства. Такі Інститути як рабство, спадкова монархія, колоніалізм були піддані критич­ному сумніву ідеологіями на певних етапах історичного розвитку, вони були відмінені або якісно змінені. У певних випадках критицизм може доходити до рівня фантазії, перетворюючися на мрію, на форму пошуку неможливого та нездійсненоїх) (повна рівність, добробут для всіх, відмова від застосування сили та воєн тощо). Політичні ідеології, що ставлять перед собою вимоги та завдання, які неможливо здійснити, називають утопіями. Різницю між ідеологією (набором цінностей і переконань, які ми поділяємо щодо нашого суспільства) та утопією (критичним викладом нових ідей, спрямованих на досягнення цілей, які неможливо досягнути в межах даного соціального порядку) дослідив Ман-хейм¹⁰.

Ідеологія як логічно послідовна сумісність ідей, яку поділяє певна кількість людей, що ідентифікують себе як окрему суспільну групу, суттєво спрощує та одночасно сприяє розвиткові спілкування між представниками цієї групи. Ідеологія в такій ситуації, як зазначає Макрідіс, «...надає загальну, сильно спрощену, спеціальну мову, схожу на стено-

у політичімГ ЬмопвгіГ

76

77

Функції' яоі^тмчі ЮГ Іжологй

Г".

графію»¹¹. У такій мові слова набувають особливого, часто символічного значення, наприклад «червоні», «комуністи», «націоналісти», «імперія», «західники», «східняки», «москалі», «комуністична змова» тощо. Ці слова та словосполучення є зрозумілими та прийнятливими для представників однієї суспільної групи, водночас для інших вони здатні стати Індикаторами, за допомогою яких можна визначити представ­ників конкретної групи.

Традиційно в марксистській літературі для визначення ідеології та функцій, які вона виконує, наголошувалося на відстоюванні кожною ідеологією певних класових інтересів. Так ліберальні теорії розглядалися як апологети багатих і відносно заможних верств населення (капіталістів), тоді як соціалізм (комунізм) трактувався як інструмент задоволення потреб робітників і бідних верств населення. Однак історичний досвід політичного життя свідчить, що такий підхід є занадто спрощеним. Хоча, дійсно, у другій половині XIX ст. — на початку XX ст. домінуючі політичні ідеології орієнтувалися на конкретні суспільні групи (класи), але наприкінці XX ст. майже всі без виключення ідеології стали «загальнонародними» або такими, що орієнтуються на значну кількість суспільних груп і в жодному разі не на одну суспільну групу. Навіть найбільш «класово чиста» комуністична ідеологія в Радянському Союзі офіційно була проголошена як ідеологія «всіх трудящих», до яких відносилися й некваліфіковані робітники та директори величезних промислових підприємств і банків. У сучасних умовах ми можемо лише говорити про певну соціально-групову орієнтацію окремих політичних ідеологій переважно за умов дійсної багатопартійності, коли (як ми вже зазначали) партії повинні шукати та «пильнувати» власних виборців. Так соціал-демократичні партії в своїх програмах постійно звертають увагу на соціальну програму держави, тим самим відстоюючи інтереси соціально уразливих верств населення (молоді, безробітних, одиноких матерів, інвалідів, мігрантів). Однак зазначені вимоги є тільки частиною загальних програмних положень, орієнтованих на всі основні суспільні групи. Підтвердженням цього стають результати парламентських виборів, коли за соціал-демократичні партії голосують часто представники всіх суспільних груп.

Політична ідеологія виконує також і емоційну функцію. Політичні ідеї здатні викликати різноманітні емоції, доводячи

досить часто людей до масового психозу. Прикладом цього можуть виступати шовінізм і релігійний фанатизм, у сучасних умовах — ісламський фундаменталізм. Ще одним злободенним прикладом є боротьба навколо абортів, яка в багатьох країнах світу, включаючи США та Польщу, вийшла за межі раціо­нальної дискусії, ускладнюючи пошуки припустимого компро­місу.

Однією з вирішальних умов стабільного функціонування будь-якого політичного режиму є прийняття громадянами суспільства діючих політичних та правових норм і зразків політичної поведінки, що відповідали 6 даному політичному порядку та сприяли б його стабільному функціонуванню. Тому політичні ідеології виступають Інструментом соціалізації та маніпуляції в кожному суспільстві. Основними агентами політичної соціалізації разом із сім'єю виступають державні та недержавні інститути. Усі вони складаються з громадян, які є носіями певних ідеологій. Кожне нове покоління, приймаючи систему цінностей, що пропонується, тим самим ідентифікує себе з конкретною суспільною групою, що сповідує цю ідеологію, і підтверджує, що існуючий політичний режим продовжить своє функціонування в майбутньому. Таким чином політичні ідеології стають головним механізмом забезпечення соціалізації громадян кожної країни.

Політична ідеологія тісно пов'язана з маніпуляцією. Маніпулювання ідеями полягає в свідомому та навмисному формулюванні положень, які спонукають людей до дій, мета яких чітко усвідомлюється лише тими, хто керує цим процесом. Такі лідери здатні обіцяти мир, готуючись розв'язати війну; відстоювати ідеали свободи, готуючись установити автори­тарну систему тощо. Як інструмент маніпулювання ідеологія особливо активно використовується в кризові моменти суспільного розвитку. Саме в ситуації суспільної невпевненості застосування механізмів спрощення суспільних проблем, шляхів і засобів їхнього вирішення, пусті заяви та обіцянки вирішення всіх проблем одразу знаходять своїх слухачів. Наприклад гаслом на всі випадки, яке активно проповідують ісламські фундаменталісти, є «Іслам є вирішенням усіх проблем».

Оі^нка впливу політичних Ідеологій на суспільство

78

79

Оцінка «пливу пшйтмчммх ідеологій на суспільство

Оцінка впливу політичних ідеологій на суспільство (А.Р.)

З'ясування впливу певної ідеології на суспільство в різних історичних ситуаціях в окремих країнах передбачає вияснення ідеологічних чинників, що сприяли перемозі партій певної орієнтації на парламентських виборах в одній конкретній країні або групі країн (наприклад, чому партії «лівої орієнтації» перемогли в парламентських виборах в Об'єднаному Коро­лівстві та у Франції в 1997 р., а попередні програли. Відповідно, чому в країнах Європейського Співтовариства партії та організації, що дотримуються лівої та правої Ідеологій, мають неоднаковий політичний вплив?). Наочним проявом впливу ідеології вважається кількість голосів, які отримує на виборах партія-носій конкретної політичної ідеології.

Кеннет Боулдінг вплив певної політичної ідеології на суспільство пов'язує з двома чинниками — інтенсивністю ідеології та її привабливістю¹². Інтенсивність визначається рівнем відданості прихильників ідеології та проявляється різноманітними діями: від тільки голосування за певну політичну партію (низький рівень інтенсивності) до активної підтримки усіх ідеологічних рішень партії, обов'язковості виконання кожним членом партії доручень (високий рівень інтенсивності). Привабливість політичної ідеології пов'я­зується зі здатністю ідеології пояснити суспільно-політичні явища, оперативно ставити на порядок денний актуальні суспільні проблеми, знаходити та пропагувати оптимальні шляхи їхнього вирішення. Цікаво, що чим більша інтенсивність конкретної політичної ідеології, тим менша її привабливість¹³.

Натомість Макрідіс вважає основними факторами суспіль­ного впливу політичної ідеології логічність, випробування часом, поширеність та інтенсивність". Логічність передбачає аналіз структури самої ідеології, наскільки вона є цілісною, завершеною, чи здатна вона чітко накреслити комплекс основних завдань і визначити шляхи їхньої реалізації? Чи узгоджуються її основні положення, що стосуються політичної, економічної, соціальної та духовної систем, між собою? Чи існує політична організація, яка підтримує ці ідеологічні принципи? Під випробуванням часом мається на увазі час, протягом якого «діяла» Ідеологія. Деякі ідеології були дієвими лише певний час, після чого вони зникали з політичного життя, інші можуть після деякого часу знову стати впливовими. У

будь-якому разі важливим показником виступає період часу, протягом якого люди сповідують певну ідеологію, і вона відповідно впливає на їхнє життя, формує їхні політичні позиції, визначає їхні дії. Поширення як фактор впливу політичної ідеології, полягає в звичайному підрахунку, скільки людей поділяють дану ідеологію. Досить часто поширеність визначається на підставі підтримки виборців тієї або іншої партії. Саме так складаються «ідеологічні карти», на яких зображують регіони за переважаючою партійною (відповідно Ідеологічною) орієнтацією населення (наприклад «черво­ний пояс» в Російській Федерації). Інтенсивність Макрідіс розглядає так само, як і Боулдінг.

Крім того, ефективність впливу ідеології залежить від індивідуальних характеристик конкретної особи. Ще в XIX ст. Йогам Блюнчлі стверджував, що темперамент особистості визначає її ідеологічну Ідентифікацію, тому сангвініки підтримують здебільшого прогресивні партії, флегматики — консервативні, холерики — радикальні, меланхоліки — релігійні¹⁵. Подальші дослідження проблем лідерства суттєво розвинули цей підхід.

Постійна прихильність певної частини населення кожної країни до конкретних політичних партій і, відповідно, до їхніх ідеологій та значний вплив основних політичних ідеологій на домінуючу частину населення ставлять на порядок денний питання про причини прийняття особистістю певної ідеології. Згідно з В.Гоаті, прийняття певної ідеології пов'язано з відповідною мотивацією. Він виділяє наступні чотири групи мотивацій.

1. Наявність переконань у тому, що програмні положення ідеології заслуговують на увагу, є справедливими, корисними в першу чергу для особистості, її групи та для цілого суспіль­ ства.

2. Емоційне ставлення до суспільної групи, чиї інтереси певна ідеологія захищає або навпаки опонентом яких виступає. Негативне ставлення до представників певної суспільної групи або політичної партії, її лідерів досить часто є достатньою підставою для прийняття ідеології конкуруючої групи, політичної партії.

3. Традиційна визначеність, яка полягає в тому, що багато громадян приймають ту ж ідеологію, що й їхні батьки, товариші, найближче оточення. Опитування в багатьох розвинутих країнах напередодні виборів говорять про те, що

поняття «політична людина» етапи формування політичноїлюдини

політична соціалізація особи (теоретичний аспект)

типи політичноїлюдини та форми участі громадян у політичному житті

громадянство: від ідей до концепцій

фпмпдянии - це той. хто є членом вільного об'єднання багатьох родин, хто поділяє його права та користується його перевагами.

ДетДідро

Поняття •політична людина»

Поняття «політична людина* (Б.К.)

Уявлення про людину як суспільну істоту склалося за часи Античності. На початку цього періоду людина розглядалася як єдине ціле з Космосом, так Сократ трактував людину як істоту, що має безсмертну душу та смертне тіло, причому за своїм розумом і духом людина була подібна до богів. Його учень Платон визначив основні риси душі, яка повинна була бути «справедливою, розважливою, мужньою, а також мудрою»¹*. Першим роз'єднав природу та людину Арістотель, який вказав на головну відмінність людини від тварини — її розум­ність. Водночас для нього людина була вже істотою «суспіль­ною, і спільне життя було для неї притаманним»². Життя ж у суспільстві перетворювало людину на істоту політичну {Ното роШсиз), адже політика стала формою спілкування та способом співіснування людей у межах певним чином організованих спільнот: осель, общин, міст, держав. Саме в них людина стала суб'єктом політичної діяльності через участь у найпростіших політичних акціях — виборах (точніше ~ голосуванні), в опра­цюванні та прийнятті законів (або принаймні в їхньому обго­воренні), у судочинстві. Політична людина вчилася не лише висловлювати власні думки, які відображали її інтереси, але й повинна була враховувати інтереси та думки інших, спів­відносити їх із власними, з інтересами общини, міста, держави загалом. Поступово, перебуваючи на різних посадах, політична людина вчилася приймати рішення та організовувати їхнє виконання, вести політичну полеміку. Участь у політичному житті сприяла формуванню та утвердженню політичних ідеалів і норм. Політична людина вчилася організованому, упоряд­кованому життю в спільноті, умінню синтезувати інтереси

■ Тут і далі переклад цитат з іншомових джерел подано в авторській редакції.

Оцінка впливу політичних ідеологій на суспільство

Оцінка впливу політичних ідеологій на суспільство

досить часто «сімейна партійна визначеність» є надзвичайно стійкою щодо суспільних змін, що пропонуються.

4. Корислива мотивація, зміст якої полягає в тому, що правляча партія здатна надавати своїм прихильникам певних привілеїв¹*, особливо це стосується країн з авторитарним політичним режимом і країн, які тільки починають перехід до ліберально-демократичного політичного режиму. У більшості випадків до правлячої партії (не лише на загальнодержавному рівні, але й регіональному та місцевому) прагнуть вступити ті громадяни, які намагаються за допомогою партійності або ■«відданості домінуючій політичній ідеології» отримати для себе безпосередню користь¹⁷.

Окрім того, як фактор, що впливає на вибір особистістю певної ідеології, деякі науковці розглядають спосіб, в який ідеологія враховує вимога та прагнення конкретних суспільних груп, це отримало назву «раціональність ідеології»-. Звичайно, кожна ідеологія включає в себе лише узагальнені, «середні» вимоги та цінності, які створюють можливість здійснення політичним суб'єктом широкого радіусу дій різної спрямо­ваності. Однак політичне життя постійно висуває на порядок денний конкретні проблеми. Раціональність, власне, і перед­бачає узгодження «середніх» положень ідеології та актуальних політичних вимог, здебільшого така гнучкість ідеології стає передумовою еластичної політики суб'єкта-носія цієї ідеології. Водночас гнучкість може спричинитися до виникнення конфліктів і формування фракцій у політичних організаціях, коли одна з самостійних «частин» партії буде виступати з претензіями на єдине вірне трактування ідеології. Ще одним чинником-мотивом є переконливість політичної ідеології, здатність достатньою мірою інтерпретувати політичну прак­тику. Це стосується не лише пояснення минулих подій, але й трактування сучасних. Користувач Ідеології повинен бачити, що ідеологія дає можливість йому реагувати на політичні виклики та дозволяє щодо кожного з них мати власне ставлення.

Деякі політичні ідеології здатні пояснювати навіть ті факти, які суперечать їхнім основним ідеологічним постулатам. Ханна Арендт пов'язує це з тоталітарними елементами, які притаман­ні будь-якому ідеологічному мисленню, та проявляються у прагненні пояснення всіх явищ і подій політичного життя, оскільки ідеологія «...має тенденцію до пояснення не того що є, а того, що виникає, що народжується та зникає. Вона займається виключно елементами в русі». Внаслідок цього

ідеологічне мислення стає незалежним від реального досвіду, від якого воно нічому новому не може навчитися, тому ідеологічне мислення стає емансипованим від реальності, яку ми сприймаємо. Ідеологія наголошує на «істинній» реальності положень, які виголошуються та які досить часто носять ірраціональний характер. Для усвідомлення та прийняття цієї реальності від її прихильників вимагається наявність шостого органу відчуття, що дасть можливість усвідомити істину. Арендт наголошує, що, «... оскільки ідеологія не має достатньої могутності, щоб трансформувати дійсність, вона здійснює емансипацію мислення від досвіду шляхом використання методів логічного доведення. Ідеологічне мислення групує факти згідно логічній процедурі, яка починається від одного аксіомно прийнятого положення, із якого виводиться решта. Це положення є абстракцією, яка не існує в дійсності»"⁴.

За певних умов ідеології, які прагнуть спиратися на афективні та ірраціональні сторони людської особистості та відірвані від реальності, здатні залучати значну кількість прихильників на незначний часу. Почуття загрози власності та особистої безпеки, зниження життєвого рівня, нестабільність, приниження стають важливим чинником зростання таких ідеологій (якщо вони охоплюють значні суспільні групи). Райх зазначав, що підтримка німецьким народом націонал-соціаліс-тичної ідеології базувалася значною мірою на емоційному «притисненні» людини та механістично-містичному розумінні життя¹⁹. Характерними в цьому контексті є приклади з комуністичної, фашистської та націонал-соціалістичної ідеологій, які засновувалися на ірраціональній вірі в непомил-ковість власних вождів — Леніна І Йосифа Сталіна, Беніто Муссоліні та Адольфа Птлера. Незважаючи на те, що низка ідеологічних положень суперечила здоровому глузду та практичному досвіду, а також критикувалася незалежними мислителями, ці особистості зуміли заручитися величезною кількістю прихильників та отримати політичну владу. Цікаво, що крах їхніх ідеологій настав не через абсурдність їхніх власних доказів і переконливість опонентів, а внаслідок військової поразки фашизму, націонал-соціалізму та еконо­мічного краху «реального соціалізму.* Це дає підстави зробити висновок, що істинність тієї чи іншої ідеології не є вирішаль­ною умовою її розповсюдження та впливу на населення. Однак існують межі, за якими нездатність певної Ідеології пояснити факти веде до краху цієї ідеології. Це, зокрема, стосується

Оцінка впливу політичних Ідеологій иа суспільство

82

83

Важливіші тмйтичні ідеології*

ситуації, коли факти реального життя починають заперечувати ідеологічні постулати, коли ці факти стає неможливо пояснити основними положеннями, офіційними цінностями ідеології. За таких умов ідеологія втрачає переконливість і нездатна виконувати властиві для неї функції. Це призводить до появи сумнівів серед колишніх прихильників, зниження їхньої мобілізації. Втрата ідеологією, яка ще недавно була доміную­чою, переконливості обов'язково викличе зменшення її прихильників. Досить часто це виявляється в старінні основної маси її носіїв і нездатності здобувати нових прихильників. Ідеології, основні положення яких є відірваними від реальності, здатні певний час утримувати своїх прихильників, якщо вони є жорстко інтегрованою групою, ізольованою від інших суспільних груп та суспільства загалом. Власне цим можна пояснити відносно довготривале існування країн «реального соціалізму» (в якості закритих суспільств), а також наявність малих політичних груп (переважно екстремістського харак­теру) та релігійних сект.

Кожна політична ідеологія спрямована на громадян цілої держави, на громадян — представників певної суспільної групи та на кожного конкретного громадянина. Ідеології існують лише тому, шо ми, громадяни, приймаємо їх, відстоюємо та керуємося ними в своєму житті. Ідеологію не можна заборо­нити або запровадити, якщо громадяни не підтримують цих дій, тому вимоги деідеологізацІЇ суспільного життя виглядають черговою суспільною утопією. «Перестройка» в колишньому Радянському Союзі та в нових незалежних країнах, що утворилися після його розпаду, характеризувалася перманент­ним поглибленням критичного аналізу марксистської ідеології та ідеології загалом. Однак перші романтичні вимоги деідеоло­гізацІЇ виявилися утопією. Дійсніть політичного життя засвідчила, шо на місці марксистської (комуністичної) ідеології з'являються інші варіанти ідеологій — антикомуністична, релігійна, націоналістична тощо. Вони за характером свого впливу, оцінкою свого місця та значення в суспільстві досить часто нічим не відрізнялися від своєї попередниці — комуні­стичної ідеології. На наш погляд, сьогодні мова має йти не про ефемерну деідеологізацію. а про правове регулювання відносин між ідеологіями. Зміст цього регулювання має передбачати недопущення в суспільстві ситуації, коли б яка-небудь Ідеологія мала переваги щодо інших ідеологій.

Важливіші політичні Ідеології (Б ,К.)