Насильство в політиці (б. К.)

Моральні засади в політиці яскраво виявляються через важливіший метод реалізації влади — насильство. Політичну владу характеризує застосування організованого насильства та примусу, що легально здійснює держава через свої інститути. Насильство полягає в навмисних діях, скерованих на заподіян­ня шкоди людині, її здоров'ю або навіть на її знищення, що здійснюються всупереч волі людини. Воно має різні форми — психологічне, фізичне, політичне, економічене, військове. Серед перерахованих форм лише політичне насильство має систем­ний, загальний характер, оскільки політична система через свою організацію (державу з її Інститутами, політичні партії) утримує, оберігає та сприяє розвитку або стримує від розпаду саму систему. Окрім цього, саме політичне насильство одне з систематичних, планомірних насильств, тому що через виконавчу владу, армію покликане захищати всіма засобами систему та політичний режим. У залежності від типу політич­ного режиму питома вага насильства займає відповідно

Політика га мораль

270

_І

271

Політика та мораль

домінуюче місце в тоталітарному режимі, велике місце в авторитарному, певне місце в ліберальному та демократичному режимах. У зв'язку з цим, видно, справедливими є твердження, що для будь-якої політичної влади є притаманна якась питома вага насильства. Світова історія не знала ще політичної влади без насильства або загрози її застосування, і, видається, у найближчий час насильство ще буде залишатися характерною рисою будь-якої політичної влади, а тим більше організованої — державної влади.

Специфічною ознакою політичного насильства є його освячення законом (легітимність). Загалом лише держава має в суспільстві монополію на застосування насильства, оскільки при рівності всіх громадян перед законом, жоден із них не має права (окрім передбачених законом) застосовувати насильство щодо інших людей. Це відноситься й до різних організацій, об'єднань, тому держава володіє публічною владою, тобто має переважаюче право віддавати накази та розпорядження, маючи в своєму розпорядженні засоби для реалізації наказів і розпоряджень. Напрошується висновок, що таке легітимне насильство є автоматично й моральним, на що свого часу вказували АрІстотель, Цезар, Макіавеллі, Гоббс та інші мислителі разом з Євгенієм Дюрінгом, Жоржем Сорелем, Леніним включно. Справді, довший час насильство було головним засобом вирішення політичних і соціально-економіч­них проблем. Однак, як знову ж говорить та сама історія, ефективність політичного насильства часто є ілюзією, оскільки воно в свою чергу викликало нове насильство, яке відповідно породжувало нове й т. д. Зростали масштаби, жорстокість насильства, зростав кошт реалізації системних цілей, які висувала та чи інша система. Насильство руйнувало держави, нищило нації. Більше того, як вірно писав Валерій Челідзе, систематичне насильство призвело до зміни самого людського виду, оскільки «слабкі та покірні виживали, розмножувалися, розвивали свої ієрархії за іншими, ніж сила, ознаками. Як результат, ми — суспільство слабких, в основному неагресив-них і порівняно покірних людей. Ми в більшості випадків підпорядковуємося закону, а в тиранічних суспільствах — тирану»⁷'. Однак систематичне насильство аморальне за сіттю, різноманітне за формами та загальне за масштабами поступово спричинило суспільну апатію, оскільки постійні вольові рішення владних структур спричинили все більшу байдужість, відстороненість, небажання громадянства брати участь у

суспільно-політичному житті. Як стверджує Мен, між апатією та насильством існує діалектичний зв'язок. Апатичний спосіб життя провокує насильство, а «... насильство сприяс поширен­ню апатії... Коли внутрішнє життя перетворюється на пустелю, коли слабшають почуття і набирає сили апатія, коли людина не може вплинути на іншу людину, ...тоді вибухає насиль­ство»⁷⁵. Насильство спричиняє іншу аморальність — патоло­гічний страх, люди як атоми суспільства, люди як індивіди при систематизованому та загальному насильстві починають панічно боятися, суспільство Перетворюється на тоталі-таризовану спільноту великого Страху, який епізодично може інспіруватися владою, диктатором, тираном⁷⁶. Водночас побудувати владу без насильства ще, як бачимо, нікому не вдавалося. Класичним виправданням насильства є випадок, коли тоталітарно-авторитарні режими узурпують владу, жорстоко тероризуючи своїх громадян, ставлячи себе в стан війни з власним народом, що дає право яа насильство щодо режиму, робить Його необхідним і моральним. Відповідно конституції демократичних держав визнають законним і моральним право народу на застосування сили спротиву тим, хто прагне встановити диктатуру, повалити демократію⁷⁷. Поряд із цим вищим рівнем моральності є подальше поши­рення ідеї ненасильства, перші джерела якої можна віднайти в світових релігіях — конфуціанстві, іудаїзмі, християнстві, буддизмі, індуїзмі. Заслугою християнства було внесення в концепцію ненасильства ідеї самопожертви та любові до ближнього. У Нагірній проповіді можна знайти заперечення насильства, непротивлення злу насильством (Лк. 6.27-6.37). Розвивали концепцію ненасильства й великі гуманісти — Достоєвський, Лев Толстой, Генрі Торо, Мохандас Ганді, а також екологічний рух «Грінпіс»⁷⁸ тощо. Можливо, суть ідеального розуміння ненасильства певною мірою висловив американський мислитель Торо: «Ми повинні бути спочатку людьми, а потім уже підданими уряду. Бажано виховувати повагу не стільки до закону, скільки до справедливості...» Однак, на мій погляд, це придатне лише /хпя громадянського суспільства, для громадян правової держави.

гг-1

Політичне мистецтво та літератур*

272

273

Політвчи« мистецтво та література

Політичне мистецтво та література (Б.К.)