1. Письмова мова як об'єкт криміналістичного дослідження

Об'єктом вивчення почеркознавства є почерк людини, а авторозпавства - письмова мова людини.

За почерком криміналістика вчить і допомагає встановлюва­ти виконавця тексту (рукописного) чи окремих його реквізитів, а за письмовою мовою - автора як рукописного, гак і іншим способом викопаного тексту документа.

Письмо - один із способів матеріальної фіксації думок і мо­ви людини.

Розрізняють писемну та усну мову людини.

Відмінність писемного від інших способів фіксації мови по­лягає в тому, що думки та мова людини відображаються у ви­гляді літер, символів, знаків.

Своєю чергою, в письмі визначають дві сторони: змістовну та графічну.

Змістовна сторона письма - це письмова мова, а графічна -це почерк.

Письмова мова - зміст документа, який характеризується специфікою мовно-змістовних засобів.

Почерк - система автоматизованих рухів, які використову­ються для виконання письма.

Ознаки письмової мови поділяються на:

• Загальні ознаки письмової мови.

• Окремі (або індивідуальні) ознаки письмової мови. Загальні ознаки характеризують письмову мову людини в

цілому; вони притаманні всім людям що вміють письмово ви­словлювати свої думки, дає змогу попередньо диференціювати авторів рукописів чи машинописних текстів перш за все за сту­пенем володіння письмовою мовою. До загальних ознак відносять:

• загальний зміст документа;

• рівень володіння письмовою мовою або ступінь грамотнос­ті (тобто граматичні ознаки);

• лексичні ознаки;

• стиль викладу (стилістичні ознаки);

• ознаки просторової орієнтації (топографічні ознаки письмової мови);

• ознаки загального рівня розвитку автора письмової мови.

> Загальний зміст документа - його суть та сенс. Ознайомлюючись зі змістом, аналізують:

• тему (тобто сутність змісту документа, його ідейну чи іншу спрямованість);

• відомості фактичного характеру, посилання на джерела та використані матеріали;

- згадування про самого автора.

Виходячи із загального змісту документа можна виснувати про:

• умови, за яких складався документ;

• мотиви, якими керувався автор;

• цільове призначення документа;

• інтереси, які враховувалися під час складання документа;

• ступінь обізнаності автора щодо конкретних фактів.

Усе це сприяє попередньо (наближено, а подеколи точно як­що є відомості зі змісту про автора, які можна перевірити тощо) робить можливим визначити коло осіб серед яких доцільно шу­кати автора.

> Граматичні ознаки відображають ступінь дотримання автором системи граматичних норм мови, яких його свого часу навчали у школі чи іншим способом. Засвоєння (навчання) гра­матичного ладу мови відбувається поступово з дитинства через повторення мови дорослих, навчання у школі нормативної гра­матики та самоосвіту.

Граматичні ознаки поділяють на:

• орфографічні;

• синтаксичні;

• пунктуаційні.

До орфографічних ознак належать: порядок написання тих або інших письмових знаків, буквених складів; відмінювання слів, родові закінчення, відмінки, відміни тощо.

Синтаксичні ознаки - звичайний характер побудови речень, тобто спосіб поєднання автором слів у реченні.

Пунктуаційні ознаки - стійка, звична для автора система способів виживання, тобто розставлення на письмі розділових знаків, за допомоги яких забезпечується змістовне (семантич­не) формування письмової мови, її синтаксичні та ритмомело­дійні особливості.

Загальний рівень грамотності може бути:

- високим - за відсутності орфографічних, синтаксич­них помилок та обгрунтованого розставлення розділових знаків;

• середнім - за відсутності грубих помилок у нескладних ви­падках правопису, але їх наявності у складних;

• низьким - за наявності численних орфографічних, синтак­сичних і пунктуаційних помилок, не обов'язково у складних ви­падках.

> Лексичні ознаки є відображенням у змісті документа мовних засобів письма, якими володіє автор, виражаючи свої думки в рукоиисі чи машинописному тексті.

До лексичних ознак відносять:

• словниковий запас (власне лексика);

• фразеологію;

• зображувально-виразові знаки.

Словниковий запас - це кількість слів, понять із різних галу­зей знань, якими оперує автор і які відображають рівень його культури, професіоналізму, начитаності, ерудиції.

Цей запас може бути:

• великим,

• середнім,

• малим (бідність мови).

На бідність лексики вказує така ознака, як невиправдані по­втори тих самих слів і виразів.

Що більший словниковий запас, то більш письменною вва­жається людина, про що свідчить використання лексичних си­нонімів, фразеологізмів, різноманітних визначень.

Особливістю лексики письмової мови є використання:

• професіоналізмі в (слів-термінів, вживання яких є харак­терним для осіб певної професії);

• архаїзмів (слів-термінів, що вийшли із сучасного літера­турного вжитку: чадо - дитина; чолом бити - просити, зверта­тися з клопотанням тощо);

• нових слів - неологізмів (тобто таких слів, що недавно ввійшли в мову науки, техніки, мистецтва та інші сфери спілку­вання: нові українці, менталітет, космоплавання тощо);

• історизмів (слів, якими в минулому характеризували певні поняття: предмети, явища, але вже сьогодні не існують: опричники, волосний писар тощо);

• арготизмів - жаргонні слова (слова-терміни з таємного жаргону певних соціальних груп, злодіїв, волоцюг, жебраків тощо, які відрізняються від загальноприйнятої мови наявністю специфічних слів і виразів: соси - гроші, ксива - документ і т. д.);

- діалектизмів (слів, характерних для мешканців певної територіальної одиниці або запозичених із діалекту цього краю);

- варваризмів (неправильно вживаних слів чи виразів, запо­зичених з іншої мови: трапляються тоді, коли автор, виконуючи писання нерідною мовою, пише окремі письмові знаки, слова, а інколи і цілі речення з дотриманням правил граматики рідної мови);

- вульгаризмів (слів, що несуть різко виражену грубість);

- ідіом (своєрідних зворотів мови, властивих певній мові та дослівно не перекладуваних на іншу мову).

Фразеологія - сукупність стійких поєднань слів (усталених зворотів) мови, які позначають щось як єдине за змістом (ідіо­ми, прислів'я, крилаті вирази тощо).

Характер фразеологічних зворотів оцінюється під кутом зору їх розповсюдженості, архаїчності, національного забарв­лення, що допомагає встановити вік, умови виховання й рівень освіченості; національність, ерудованість, професію автора, се­редовище проживання і коло спілкування.

Зокрема, звороти «стрімголов», «ловити рибу в каламутній воді», «танцювати під чужу дуду» - є типовими для будь-якої людини, а ось: «геркулесова п'ята», «лебедина пісня», «сизифо-ва праця» є характерними для освічених і начитаних людей.

Зображувально-виразові засоби - це речення, звороти слів, вирази, що вживаються в переносному значенні (метафори, гі­перболи, іронії, порівняння), а також стилістичні фігури (гра­дація, антитеза, риторичні запитання та ін.).

Вони застосовуються для підвищення, підсилення дієвості мови, надання їй образності, сили експресії тощо, створюючи пам'ятний образ: поглиблюють і покращують процес зрозумін­ня та усвідомлення основного, головного в описуваних подіях і можуть індивідуалізувати письмову мову аноніма.

Ступінь володіння такими засобами дає змогу судити про належність автора до певної групи осіб.

> Стиль викладу (стилістичні ознаки) письмової мови -це сукупність використання лексичних, фразеологічних і зо­бражувальних засобів мови; манера викладення думок, зворотів у реченні, синтаксичній структурі, структурі фраз і побудові тексту в цілому.

До цих засобів відносять:

• характер уживаної мови, залежно від якого стиль (жанр) викладу може бути:

- науковий;

• публіцистичний (газетно-журнальний);

• офіційно-документальний (канцелярський);

• виробничо-технічний;

• художньо-белетристичний;

• епістолярний;

• жаргонний;

• розумовий тощо.

Специфіка кожного з названих стилів обумовлюється цільо­вою скерованістю документа, навичковими особливостями авто­ра виражати думки, що відповідають його індивідуальним, емо­ційним, психічним, професійним та іншим звичкам, захопленням.

• манеру викладу (лаконічна, багатослівна, багаторазові по­втори чи відступи);

• вибір речень та їхню різноманітність;

• композицію викладу (загальну будову документа): чи пи­шеться текст за планом, чи поділяється текст на абзаци, чи вирізняються найбільш важливі думки тощо;

• послідовність викладу - висновок, потім факти (докази) чи навпаки;

• використання для передання змісту образних та ідіомотор-них зворотів мови тощо.

Стиль викладу відображає використання мовних засобів у від­повідності до функціонального значення мови, він певним чином характеризує особистість автора документа, відображаючи:

• характер мислення автора,

• досвід,

• глибину знань,

• професію,

• індивідуальні мовні звички та нахили,

• культуру,

• середовище проживання (перебування) тощо.

> Топографічні ознаки (розташування тексту і його частин на папері, тобто ознаки просторової орієнтації засобів письма), а також інші незначні звички письмової мови:

• поля (марґінеси): їх розташування (ліве, праве); розмір; конфігурація; напрям (вертикальні, такі, що звужуються чи розширяються);

• абзаци: наявність і кількість; спосіб вирізнення абзаців; розмір абзацних відступів;

• рядки: конфігурація (прямі, вигнуті, ступінчасті); напрям; розташування щодо розлінування на папері; розмір проміжків між рядками;

- наявність перенесень слів; проміжки між словами;

• особливості закінчення рядків; рівень і розташування зна­ка переносу;

• звернення до адресата (розміщення щодо країв листа папе­ру і тексту документа);

- підпис, дата - розміщення на аркуші відносно тексту.

До дрібних (незначних) звичок як загальних ознак письмової мови треба віднести:

• вирізнення окремих частин тексту;

• методи внесення виправлень до тексту;

- спосіб нумерації сторінок, розділів, абзаців, пунктів, час­тий тощо;

- спосіб скорочень слів, абревіатури.

Доречно зазначити, що топографічні ознаки письмової мови багато авторів через їхню близькість до ознак почерку відно­сять до загальних ознак почерку.

Як видається, це не виправдано, оскільки своєрідність розта­шування тексту на аркуші паперу свідчить не так про особли­вості графічного оформлення автором своєї думки на папері ав­томатизованою й координованою системою рухів, як про прояв однієї з важливих його звичок, що залежить від його індивіду­ально-інтелектуальних (а деякою мірою й естетичних) особли­востей, що виступають важливим і додатковим фактором роз­пізнавання автора документа.

> Ознаки загального рівня розвитку автора - це те, що за оригінальним текстом (лист, виклад власних думок у певному документі) можна судити про загальний рівень розвитку автора.

Але для проведення такого дослідження (для виявлення са­ме цієї ознаки) потрібен оригінальний текст доволі великого обсягу.

Не треба плутати ознак грамотності з ознаками загального рівня розвитку, бо інколи текст може бути безграмотним, але змістовно наповненим (оригінальним за ідеями, новизною, під­ходами, логікою тощо), а часом - навпаки: жодних граматичних помилок, але текст - беззмістовний.

Хоча, зазвичай, у більшості випадків існує закономірність -безграмотність доповнюється беззмістовністю і навпаки.

Тут іще раз треба наголосити, що перелічені загальні ознаки письмової мови є засобом установлення автора, або ж автора і виконавця.

У випадку, коли виконавець тексту жодного стосунку до інтелектуального боку (змісту документа) не має, є писар, дру­кар, набірник тексту на комп'ютері - названі ознаки письмової мови цю особу в жодному разі не характеризуватимуть.

До окремих (індивідуальних) ознак письмової мови відносять:

• усталені лексичні та граматичні помилки:

• постійні помилки в буквеному складі слів, відображені в родових відмінкових закінченнях тощо;

• помилки в побудові речень; неузгодженість слів і зворотів мови у конструкціях речень; невиправдане з'єднання декількох простих речень в одне складне; невиправдане вживання прикмет­никових, дієприкметникових і прислівникових зворотів тощо;

• стабільні помилки під час розстановлення розділових зна­ків, у побудові речень тощо;

• своєрідні конструкції речень;

• усталене використання певних слів: професіоналізмів, арготизмів.

• своєрідну топографію письмової мови;

• своєрідні ознаки формально-логічних навичок письмової мови, зокрема інтелектуальних звичок у сприйнятті навколиш­ньої дійсності, аргументації, оцінки, акцентуації тощо;

• різноманітні розлади письмової мови.

Ці розлади письмової мови можуть бути наслідком досить численної групи захворювань, як-от:

- травматичних ушкоджень ділянок центральної та перифе­ричної нервових систем;

- хворобливих станів центральної та периферичної нер­вових систем: епідемічного енцефаліту, танцю святого Вітта, сухот (туберкульозу) спинного мозку, треморного (тремтячий) паралічу, спазму писання, неврозів, епілепсії тощо;

• розладів психіки: прогресивного паралічу, шизофренії, ате­росклерозу мозку, маніакально-депресивного стану, дебіль­ності тощо;

• інтоксикації організму: інтоксикації як наслідку вживання алкоголю, нікотину, вероналу, морфію тощо;

• хвороби органів зору: астигматизму, косоокості та ін.

Стійкі розлади письмової мови, що настають унаслідок наяв­ності у людини вказаних захворювань чи хворобливих станів впливають не тільки на зміст мови взагалі, а й породжують па­тологічні зміни у стилістичних, граматичних та інших навиках застосування письмової мови, а також під час графічного вико­нання письмових знаків, тобто впливають на почерк виконавця тексту.

У цих випадках джерелами інформації про автора доку­мента будуть не так звички письмової мови, як відхилення від них.

Ці звички та відхилення від них (загальні та окремі ознаки) у певних межах можуть свідчити про фізичний чи психічний стан автора, а інколи і про його захворювання.

Така інформація, яку отримують із рукописів або машино­писних текстів (меншою мірою), значно спрощує пошук автора документа, встановлення його особи і з'ясування таких обста­вин цієї події, які пов'язані з його фізичним або психологічним станом.

Розлади письмової мови можуть бути у вигляді:

• аграфії;

• регресу письмової мови;

• параграфи;

• особливостей стилю викладу;

• хворобливої незвичності топографії письма;

• атаксії;

• мікрографії.

Аграфія (властива шизофренікам) - розлад або часткова втрата письмової мови, за якої втрачається здатність викорис­тання окремих елементів письмової мови.

Наприклад, той хто пише, не може письмово відтворювати іменники, власні імена, деякі букви; не в змозі писати слова або неправильно пише початки слів, а закінчення або відсутні, або виражені набором письмових знаків без жодного змісту.

Регрес письмової мови (неврастенія, істерія) - зміст закін­чення не має жодного логічного зв'язку з початком тексту.

Параграфія (прогресивний параліч) - пропуски окремих букв, складів, слів, переставлення букв у складах і словах; невірні виправлення тексту щодо лінії письма та всього аркуша; неправильні перенесення слів.

Особливості стилю викладу (параноїдальна форма шизо­френії) - окремі частини рукопису не узгоджуються між собою за змістом, відсутній зв'язок між окремими реченнями; повтори окремих фраз і слів;

Хвороблива незвичність (химерність) топографії письмової мови (шизофренія, циркулярний психоз) - мудровані письмо­ві знаки, використання символічних малюнків, знаків; незвич­не розташування тексту (поперек, навскіс сторінки, хаотичний напрям рядків тощо);

Ознаки атаксії, мікрографії та інших розладів характеризу­ють здебільшого окремі ознаки почерку, через що про згадані види розладів згадаємо далі.

Отже, аналізом загальних та окремих ознак письмової мови як носіїв криміналістично значущої інформації під час установ­лення автора документа може бути наближено виснувано про:

• стать автора;

• національність;

• вік, професію (спеціальність);

• місце праці, місце проживання;

• за певних умов - партійність;

• наявні хворобливі стани чи хронічні захворювання;

• інші характерні ознаки особи.

Вони відіграють значну роль під час складання орієнтирів для розшуку злочинця, до того ж використовуються для іденти­фікації: оперативної, слідчої та експертної під час авторознавчої експертизи, про що мова йтиме згодом.