8.2. Необхідність і склад видатків на науку
Останнім часом в Україні відбулося визнання того факту (який в цивілізованих країнах вже давно не викликає сумнівів), що наука є найголовнішим фактором соціально-економічного розвитку суспільства, а витрати на неї визначають темпи такого розвитку.
Зазначимо, що перше десятиріччя соціально-економічних перетворень в Україні пройшло при недооцінці ролі наукового фактору як у виробничо-економічній сфері, так і в більш широкому аспекті - при виборі шляхів і способів розвитку соціально-економічної системи держави. Таке положення було зумовлене не тільки нерозумінням важливості розвитку науки при створенні основ ринкового господарства. Стан науково-технічної сфери України в перше десятиріччя її незалежності частково був наслідком процесів і тенденцій, що відбувалися в колишньому СРСР.
Незбалансований розвиток академічної і галузевої науки в колишньому Радянському Союзі продовжувався протягом десятиріч. Пріоритет віддавався напрямам, пов'язаним з військово-промисловим комплексом і традиційними галузевими технологіями за рахунок відставання ряду провідних напрямів природних, соціальних, психологічних наук.
Політичні принципи розміщення наукового потенціалу призвели до того, що безліч регіонів України залишилися без науково-технічного забезпечення. Матеріально-фінансові ресурси спрямовувалися в науку за залишковим принципом - після воєнно-промислового комплексу (ВПК), виробництва, будівництва. Спеціалізація наукових організацій і монополізація напрямів наукових досліджень в сукупності із замкненістю, закритістю науки від зовнішніх досліджень виключили конкуренцію. Внаслідок цього знизилась мобільність і адаптованість наукового потенціалу, з великими труднощами здійснювалися інноваційні процеси, засновані на високих технологіях.
Інноваційна діяльність - діяльність на основі використання нових форм організації, управління, фінансування.
Таким чином, роль науково-технічної діяльності при планово-централізованій економіці полягала в зміцненні геополітичного, військово-стратегічного положення держави.
Така ситуація в науково-технічній сфері негативно позначилась на діяльності промислових підприємств України. Відсутність стимулів до отримання конкурентних переваг призвела до зниження технічного та технологічного рівня виробництва, якості продукції, підвищення його матеріало- та енергоємності.
Крім того, протягом цього часу багато дослідно-експериментальних наукових установ перепрофілювалися на випуск прибуткової продукції, оскільки такий шлях виявився єдиним можливим в умовах недофінансування з боку держави, низького попиту внаслідок неплатоспроможності потенційних замовників, неможливості оновлення технічної бази для проведення досліджень високого рівня і відсутності матеріальних стимулів для працівників підприємства.
Таким чином, в 90-х роках сформувалася тенденція до скорочення науково-технічного і інтелектуального потенціалу держави, підтвердженням чому є такі дані:
за роки реформ скоротилася частка ВВП, яка витрачається на розвиток науки (рис.8.2);
Рис. 8.2. Динаміка обсягу виконаних науково-технічних робіт у % до ВВП
- починаючи з 1990 року поступово зменшувалася кількість фахівців, які виконували науково-технічні роботи: з 313,1 тис. чоловік до 100,2 у 2006 р. Так, в фундаментальній науці кількість працівників скоротилася майже в 2 рази, в прикладних науково-дослідних, дослідницько-конструкторських установах і вузівській науці - в 4,5 рази;
- питома вага підприємств, що займалися інноваціями, у загальній кількості підприємств скоротилася з 18,0% у 2000 р. до 11,2% у 2006 р.
Джерела і обсяги фінансування інновацій в Україні у 2000 – 2006 рр. наведені у табл. 8.2.
Таблиця 8.2