Тема 9. Видатки бюджету на соціальний захист та соціальну сферу

Зміст

9.1..Необхідність і сутність витрат держави на соціальний захист і соціальну сферу

9.2. Визначення обсягу видатків держави на соціальну сферу і соціальний захист та їх розмежування між ланками бюджетної системи

9.3. Організація фінансового забезпечення соціальної сфери

Основні терміни та визначення

Бюджетна норма, державні мінімальні соціальні стандарти, індивідуальні норми, кошторисно-бюджетне фінансування, комбіновані норми, матеріальна норма, мінімальна заробітна плата, норма витрат, норматив, норматив мінімальної бюджетної забезпеченості, соціальна політика, соціальне забезпечення, соціальний захист, соціально-економічні гарантії, фінансова норма

Література: 1, 5, 6, 8, 10, 19, 21, 23, 26, 34, 37, 42, 50, 72, 75, 76, 98, 100, 102, 106

9.1. Необхідність і сутність витрат держави на соціальний захист і соціальну сферу

Зауважимо, що формування ринкової економіки загострює проблему соціального захисту населення. Це зумовлюється багатьма факторами: кризовим економічним станом, нестабільністю грошово-кредитної системи, зростанням кількості безробітних, падінням реальних доходів населення, майновою диференціацією тощо. Потреба в державних видатках на соціальні заходи також має тенденцію до зростання. В подібній ситуації виникає питання про межі фінансування соціальних програм, оскільки частка державних видатків у валовому внутрішньому продукті не може постійно зростати. Ця проблема особливо актуальна для України, де можливості виробництва скорочуються з кожним роком.

Більшість розвинутих країн світу визначають себе як держави соціальні, тобто політику яких спрямовано на створення гідних умов життя і вільного розвитку людини.

Держава є соціальною за своєю сутністю, оскільки складається на базі суспільства (лат. socialis — суспільний). Однак це поняття сформоване саме для того, щоб підкреслити, що держава має розвинену й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику. Крім того, необхідною і вирішальною ознакою віднесення держави до категорії соціальної є пріоритет прав людини.

У ринковій соціально-орієнтованій моделі економіки зростає роль соціальної функції держави. Держава несе відповідальність за надання громадянам соціального захисту і забезпечення рівного доступу до задоволення основних потреб. Соціальна функція державних і суспільних інститутів не повинна обмежуватися лише піклуванням про соціально вразливі верстви населення, а спрямовується на все суспільство – суспільні потреби і вимоги людини. Саме тому, що соціальна політика за сучасних підходів охоплює всі сфери суспільного життя, вона набуває першочергового значення, і економічна й інші види діяльності уряду і державних органів мають підпорядковуватись соціальним цілям, а не навпаки.

Соціальною державою можна визначити ту, яка орієнтована на людину, забезпечення її добробуту, безпеки і розвитку.

Головними цілями соціальної політики в Україні на сучасному етапі є:

• призупинення спаду життєвого рівня населення і зменшення наслідків кризи для найменш захищених верств населення;

• створення умов для зростання реальних доходів, підтримка оптимального рівня зайнятості і використання трудового потенціалу;

• збільшення тривалості життя;

• зміцнення здоров'я нації;

• забезпечення соціальної стабільності в суспільстві.

Розвиток соціального забезпечення, види і форми соціальних гарантій у державі визначаються двома основними факторами – рівнем економічного розвитку і станом демократії в країні.

Реалізація соціальних гарантій з боку держави повинна здійснюватись за декількома напрямами.

Перший полягає в тому, що держава повинна гарантувати кожному працюючому громадянинові рівень добробуту за допомогою мінімального рівня заробітної плати, її індексації, помірних податків і невтручання у підприємницьку діяльність.

Другий напрямок – це задоволення пріоритетних потреб суспільства. До них належать потреби у здобутті загальної освіти, вихованні дітей і підлітків, проведенні культурно-освітньої роботи, підготовці кадрів, організації охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспільства.

Третій напрямок має на меті зменшення рівня диференціації доходів. Держава повинна забезпечувати підвищення рівня життя тих груп населення, недостатня забезпеченість яких пов’язана переважно з причинами, що не залежать від їх трудових зусиль. Такими причинами можуть бути: підвищене навантаження утриманців на працездатних, стан здоров'я, вік, втрата роботи, кризові явища в економіці.

Таким чином, гарантії держави полягають в тому, що вона, по-перше, створює умови для самозабезпечення населення життєво необхідними благами для задоволення власних потреб; по-друге, вилучаючи у громадян частину створеного ними доходу, повертає їм блага й послуги у формі освіти, дошкільного виховання, охорони здоров'я, культурного обслуговування, соціального страхування і забезпечення; по-третє, за рахунок вилучення у деяких громадян частини їхнього доходу надає певну кількість благ і послуг тим громадянам, які за станом фізичного здоров'я неспроможні забезпечити собі необхідний рівень проживання.

Завдання соціальної політики полягають у створенні умов для реалізації конституційних прав і свобод людини, які забезпечують її існування і розвиток як соціальної істоти. Для України, зокрема, ці права і свободи визначаються у другій групі прав Конституції України [26]. Оскільки всі громадяни проголошуються Конституцією України рівними у своїх правах (ст. 21), зрозуміло, що соціальна політика стосується всіх без винятку членів суспільства.

Отже, об'єктом соціальної політики виступає все населення країни.

Суб'єктами соціальної політики є — державні і суспільні інституції і людина, оскільки вона також має нести відповідальність за свою долю і добробут своїх близьких. Таким чином, до суб'єктів соціальної політики можна віднести:

• державні органи, відомства і установи;

• громадські, релігійні, благодійні й інші недержавні об'єднання;

• комерційні, фінансові і інші бізнес-структури;

• громадян, які беруть участь на професійних і добровільних засадах у здійсненні громадянських і суспільних ініціатив.

Сукупність конституційних природних прав людини, які забезпечують її існування і розвиток як соціальної істоти, і визначає простір компетенції соціальної політики. До них згідно з ст. 27, 42-53 Конституції України відносяться основні права, а саме:

• право на життя;

• право на підприємницьку діяльність;

• право на працю;

• право на відпочинок для тих, хто працює;

• право на соціальний захист;

• право на житло;

• право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї;

• право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування;

• право на безпечне для життя і здоров'я довкілля;

• право на освіту та навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови.

Таким чином, соціальна політика — це діяльність державних та громадських інститутів, суспільних груп і окремих осіб (суб'єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію природних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність і розвиток як соціальної істоти при беззастережному дотриманні її громадянських прав і свобод.

Визначимо сутність і зміст видатків держави на соціальний захист і соціальну сферу.

Соціальний захист - це комплекс законодавчо закріплених соціальних норм, що гарантує дер­жава окремим верствам населення, а також за пев­них економічних умов всім членам суспільства (під час зростання інфляції, спаду виробництва, економічної кризи, безробіття тощо).

Форми і методи соціального захисту населення повинні забезпечити задоволення життєво необ­хідних потреб кожного громадянина на рівні не нижче прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум визначається як вартісна оцінка мі­німуму життєвих засобів, необхідних для підтрим­ки життєдіяльності і відновлення робочої сили працівника. Прожитковий мінімум є законодавчо визначеним базовим державним соціальним стан­дартом, на основі якого встановлюються соціальні гарантії і стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, соціально-культурного об­слуговування, охорони здоров'я, освіти тощо.

Так, згідно з Законом України від 15.03.2007 р. № 749-V "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" з 1 квітня 2007 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць становить 525 грн., при цьому мінімальна заробітна плата не досягає рівня прожиткового мінімуму і становить з 1 квітня 2007 р. 420 грн. [64].

Класифікація соціальних нормативів наведена на рис. 9.1.

Рис. 9.1. Класифікація соціальних нормативів

Державні мінімальні соціальні стандарти і нормативи фор­муються, встановлюються і затверджуються у по­рядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Соціально-економічні гарантії - це метод за­безпечення з боку держави задоволення різно­манітних потреб громадян на рівні соціально ви­знаних норм і нормативів.

Нормативи споживання — розміри споживан­ня в натуральному виразі продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання і деяких послуг за певний проміжок часу (за день, місяць, рік).

Нормативи забезпечення — визначена кіль­кість предметів довгострокового використання, яка є в особистому споживанні населення, а та­кож забезпечення певної території мережею за­кладів освіти, охорони здоров'я, побутового, транспортного обслуговування тощо.

Нормативи доходу — розмір особистого доходу громадян або сім'ї, який гарантує їм задоволення потреб на рівні нормативів споживання і забез­печення.

Нормативи раціонального споживання — рі­вень споживання товарів та послуг поточного та довгострокового користування, що гарантує оп­тимальне задоволення потреб. Прийнятий рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг визначений за нормами соціальних або фізіологіч­них потреб.

Статистичні нормативи — нормативи, що ви­значаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього насе­лення або окремих соціальних груп.

Державні нормативи у сфері житлово-комунального господарства включають:

• граничну норму оплати послуг з утримання житла, житлово-комунальних послуг залежно від одержуваного доходу;

• показники якості надання комунальних по­слуг.

До державних соціальних нормативів у сфері транспортного обслуговування та зв'язку нале­жать:

• норми забезпечення транспортом загального користування;

• показники якості транспортного обслугову­вання;

• норми забезпеченості населення послугами зв'язку.

Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров'я включають:

• перелік та обсяг гарантованої медичної до­помоги громадянам;

• показники якості надання медичної допомоги;

• нормативи пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими засобами й іншими спеціальними засобами;

• нормативи забезпечення харчуванням у дер­жавних і комунальних закладах охорони здоро­в'я тощо.

До державних соціальних нормативів у сфері освіти належать:

• перелік і обсяг послуг, що надаються дер­жавними та комунальними закладами дошкіль­ної, загально-середньої, професійно-технічної і вищої освіти;

• нормативи граничної наповнюваності класів, груп;

• нормативи співвідношення учнів, студентів і педагогічних працівників;

• нормативи матеріального забезпечення на­вчальних закладів тощо.

Важливо усвідомити, що обсяг і рівень забезпеченості соціально-еко­номічними гарантіями є показником цивілізованості країни, яка повинна здійснювати соціальні га­рантії у таких напрямах:

1. Держава повинна гарантувати кожному зай­нятому у процесі виробництва: нормальний рівень добробуту через мінімальний рівень заробітної плати та її індек­сацію, помірні податки, невтручання у підприємницьку діяльність.

2. Держава повинна гарантувати задоволення пріоритетних потреб громадян і суспільства, які вона не може повністю довірити кожному громадянину самостійно - здобуття загальної освіти, виховання дітей і підлітків, підготовку кадрів, організацію охорони здоров'я і розвитку фізичної культури тощо.

3. Держава повинна сприяти підвищенню до­ходів окремих верств населення, які не можуть забезпечити життєвий рівень для себе і своєї сім'ї на рівні мінімальних соціальних стандартів незалежно від їх участі в процесі виробництва у таких формах – пенсії, різні види допомоги, стипендії, грошові виплати і їхня індексація, пільги в оподаткуванні.

Джерелами фінансування соціальних гарантій виступають кошти державного і місцевих бюджетів, страхових фондів:

• Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

• Фонду загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття;

• Фонду страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• Фонду медичного страхування (за рахунок страхових внесків підприємств і громадян, а та­кож благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків й інших джерел, не заборонених законодавством України);

• Державного Пенсійного фонду.

Держава законодавчо гарантує задоволення пріоритетних потреб за рахунок бюджету в міні­мально достатніх розмірах у формі безоплатних послуг.

Органи місцевого самоврядування при розроб­ці і реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціаль­ні гарантії за рахунок місцевих бюджетів.

Індексації грошових доходів населення підлягають такі грошові доходи населення: державні пенсії, різні види соціальної допомоги (сім'ям з дітьми, з безробіття тощо), стипендії, оплата праці.

Індексація грошових доходів проводиться у ра­зі, коли індекс споживчих цін перевищує зазда­легідь визначену величину, що є межею індекса­ції, яку прийняла Верховна Рада України.

Індексації не підлягають грошові доходи від власності: доходи від цінних паперів (крім державних), доходи від здавання в оренду нерухомого майна, доходи від ведення фермерського і підсоб­ного господарства, доходи від підприємницької діяльності.

Індексуються грошові доходи у розмірі трикратної величини вартості межі малозабезпеченості. Доход у розмірі величини вартості межі малозабезпеченості індексується повністю.

Якщо доход перевищує величину вартості ме­жі малозабезпеченості, то його частина у обсязі подвійної її величини індексується у розмірі 80%. Наступна частина доходу у розмірі потрій­ної величини межі малозабезпеченості індексується у обсязі 70%.

Частина грошового доходу, що перевищує три­кратну величину межі малозабезпеченості, індек­сації не підлягає.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс, що характеризує під­вищення цін і тарифів на товари та послуги, які входять до складу мінімального споживчого бюд­жету.

Джерела фінансування індексації грошових доходів населення залежать від їх виду. Підприємства, об'єднання і організації, що перебувають на господарському розрахунку, під­вищують розміри оплати праці у зв'язку з індексацією за рахунок і в межах госпрозрахункового доходу.

Організації і установи, що фінансуються за рахунок бюджетів різного рівня, підвищують розміри оплати праці за рахунок коштів відповід­них бюджетів.

Громадські об'єднання підвищують розміри оплати праці за рахунок власних коштів.

Пенсії, соціальні допомоги, допомога з безробіття індексуються за рахунок коштів Пен­сійного фонду, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Фонду за­гальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття.

Стипендії індексуються за рахунок відповід­них бюджетів.

Законом про індексацію встановлюється, що при рівні інфляції в 6% перелічені вище доходи мають індексуватися.

У зв'язку із зростанням витрат на виробницт­во окремих товарів та послуг з метою підтриман­ня їх виробництва і споживання на належному рівні держава згідно з політикою цін може здійс­нювати цінове регулювання у формі дотацій, наприклад, за такими напрямами:

• дотації на окремі види товарів та послуг, якщо собівартість продукції вища за фіксований рівень цін (газ, тверде паливо, медикаменти, будівельні матеріали для індивідуального житлово­го будівництва та молодіжних комплексів);

• дотації житлово-комунальному господарству (на воду, паливопостачання тощо);

• дотації міському транспорту (метрополітену, автомобільному) та інші.

Розмір дотації розраховується на одиницю продукції, або як різниця між ціною і собівартіс­тю продукції та послуг.

Джерелами фінансування цінових дотацій ви­ступають державний і місцевий бюджети.

Слід окремо визначити, що найважливішою сферою фінансування видатків бюджету є соціальний сектор. Соціальний сектор як збірне поняття включає в себе політику та програми в таких сферах, як зайнятість і безробіття, підтримання достатнього життєвого рівня населення, охорона здоров'я, освіта й навчання. Соціальні видатки посідають чинне місце в структурі видатків держави. Їх слід розглядати як частину економіки, фінансів, як систему, орієнтовану на конкретного споживача. На стан соціальної сфери впливають загальна ситуація в країні, рівень податкових надходжень, зміни в доходах населення, зміни в їх структурі й рівні бідності.

Метою діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-куль­турних і побутових послуг. Витрати держави на соціальну сферу є основою діяльності закладів освіти, науки, культури, фізичної культури, охорони здоров'я тощо.

Джерелами фінансування соціальної сфери є: державний бюджет, місцеві бюджети, власні доходи установ і організацій соціаль­ної сфери (самофінансування).

Виділення коштів з бюджету на утримання соціальної сфери здійснюється шляхом кошторис­но-бюджетного фінансування.

Кошторисно-бюджетне фінансування - це метод безповоротного, безоплатного надання коштів на ут­римання установ, що перебувають на повному фінан­суванні з бюджету, на основі фінансових планів-кошторисів витрат.

На адресу соціальної політики держави висловлюється чимало критичних зауважень, дуже часто вона стає предметом гострих дискусій, у яких беруть участь представники різних політичних партій, профспілок, уряду. Це пов’язано, з одного боку, зі значним падінням рівня реальних доходів десятків мільйонів людей у зв'язку з глибокою і тривалою кризою в економіці, а з іншого боку — з необхідністю внесення істотних змін у соціальну політику держави в зв'язку з трансформацією української економіки.

Деякі економісти вважають, що система соціальної підтримки об'єктивно скорочує обсяг сукупних заощаджень суспільства. Адже, якби не існувало цієї системи, то кожному члену суспільства довелося б самостійно турбуватися про свою старість чи страхуватися на випадок втрати роботи, роблячи відповідні заощадження. Отже, значна частина цих заощаджень могла б бути мобілізована фінансово-кредитними інститутами, підприємствами для реалізації інвестиційних програм. У цьому випадку відбувалося б збільшення виробничих можливостей суспільства.

Таким чином, приведені аргументи вказують на те, що програми соціальної підтримки в цілому мають деякий дестимулюючий ефект, і певним чином знижують мотивацію до праці. Однак, це не ставить під сумнів необхідність цих програм. Разом з тим, суспільство повинне знати, які витрати воно несе, реалізуючи програми, спрямовані на соціальну підтримку визначених категорій населення, і прагнути до того, щоб вирішувати проблеми соціального забезпечення з найменшим збитком для економічної ефективності. Соціальні програми повинні допомагати людям вирішувати деякі економічні проблеми, але не стимулювати зниження активності, спрямованої на самостійне ефективне покращення свого добробуту.