Жінка з мечем у германському героічному епосі

Проблема вивчення європейського героїчного епосу – явище складне і багатоаспектне.

Героїчний народний епос – (з грец. "hеros": герой і "еpos": слово, оповідання, епічний вірш) – різножанрові твори усної словесності, в яких акумульовано ідеалізовану і монументальну героїку боротьби давньої, переважно доісторичної епохи. [1;222]

І хоча до цього вивчення залучилося багато дослідників (А.Ліберман, П. Окріменко, В. Жирмунський, А. Веселовський, П. Грінцер та ін.), рано ще стверджувати, що названа проблема закрита. Особливо це стосується гендерної проблематики.

Вивчаючи природу жінок, німецький філософ А. Шопенгауер прийшов до такого висновку: “Вже сам вигляд жіночої фігури показує, що вона не призначена для надто великої праці – ні духовної, ні тілесної”. [2,5]

Незвичайний тип жінки-жертви і агресора (“жінки з мечем”) виведено в німецькому героїчному епосі “Пісня про Нібелунгів” та англо-саксонській поемі “Беовульф”.

Крімгільда бачить віщий сон, у якому орли заклювали прирученого нею сокола. Це традиційні фольклорні образи-символи, які мають пророчу функцію (віщують смерть коханої людини). Віщі сни в героїчному епосі мають загальнодержавний, загальнонародний зміст. Сон Крімгільди, як і віщий сон матері Беовульфа, яку автор в творі називає “женочудовище”, “тварь зломрачная”, “волчица”, носять особистий характер і виконують у творі важливу композиційну функцію: це своєрідний “місток” у майбутнє, який передбачає смерть героя ще до його появи у творі.

У першій частині “Пісні про Нібелунгів” Крімгільда і Зігфрід –це образи ідеальної жінки та ідеального чоловіка. Сильний, мужній, справедливий Зігфрід, герой багатьох битв, славний лицар. Ніжна, красива, благородна Крімгільда, яка зображена ніби поза часом: проходять десятиліття, але вона залишається такою ж красивою, молодою і бажаною.

У німецькому героїчному епосі герої еволюціонують, у той час як в інших творах вони, як правило, статичні, незмінні. Змінюється й Крімгільда, яка хоче помститися за смерть чоловіка. Жадоба помсти вбиває в ній жінку, а ставши “жінкою з мечем”, вона перетворюється на моральну потвору. І якщо Ярославна “Слово о полку Ігоревім”) сильна своєю любов’ю, Крімгільда гине від виплеканої в душі ненависті, що є доказом незрілості її душі, хоч гине вона в першу чергу саме через те, що ЖІНКА ПІДНЯЛА МЕЧ НА ЧОЛОВІКА.

У першій частині антагоністом Крімгільди виступає Брюнхільда, яка наділена величезною фізичною силою та відрізняється завзятістю в досягненні мети, хитромудрістю, нескореністю і силою духу, що спонукають її до точно розрахованих дій.

Історія помсти Брюнхільди починається з обману, коли Зігфрід перемагає у всіх змаганнях, щоб добути наречену для брата Крімгільди Гунтера. Цим обманом вони змушують діву-воїна мимоволі порушити обітницю: вийти заміж лише за того, хто не знає страху.

Розкриття обману сприяє трагічній розв’язці конфлікту, бо Брюнхільда не може не помститися за зганьблену честь: вона йде на обман, змушує чоловіка порушити клятву вірності, щоб звершити помсту. Будуючи своє швидкоплинне щастя, вони руйнують чуже, що все одно закінчується трагедією. Адже, намагаючись відновити свою честь, Брюнхільда насправді карає не лише Зігфріда , а й саму себе.

Підсумовуючи вищесказане, зауважимо, що героїчний епос знайомить нас із багаточисленними учасниками бурхливих подій епохи Середньовіччя. І легко помітити , що в житті давньоєвропейських держав вагоме місце займали не лише чоловіки, а й жінки, які залишили помітний слід в історії.

Отже, жіночі архетипи в “Пісні про Нібелунгів” та “Беовульф”, безумовно мають у своїй основі єдиний архетип “жінки з мечем”, практично повністю побудований на мотиві помсти, який в кожній новій інтерпретації сюжету трактувався по-своєму.

ЛІТЕРАТУРА

1. Літературознавча енциклопедія : в 2-х т. / [авт.-укл. Ю. І. Ковалів]. – К. : ВЦ “Академія”, 2007. – Т. 1. – С. 222.

2. Козуля О. Жінки в історії України / О. Козуля. – К. : Український центр духовної культури,1993. – 256 с.

Вікторія Густ,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: С. С. Журавльова, к.філол.н, доцент (БДПУ)

“Книга буття. Глава четверта” Оксани Забужко як повість-антиутопія

Повість “Книга Буття. Глава четверта” – це перша прозова річ Оксани Забужко. Твір відзначається своєрідним жанровим синкретизмом. Авторка визначає жанр повісті як футурологічну притчу (у творі дійсно спостерігається поєднання різних жанрів – притчового і науково-фантастичного). На нашу думку, у повісті також чітко вирізняються характерні ознаки антиутопії, що споріднює його із класичними зразками цього жанру (наприклад, “1984” Джорджа Орвела, “Ми” Євгена Замятіна, “Цей дивний новий світ” Олдоса Гакслі).

Літературознавці майже не приділяли уваги повісті “Книга Буття. Глава четверта”, вважаючи її певним наслідуванням роману Джорджа Орвелла. Однак твір української письменниці відзначається новаторством, оскільки Оксана Забужко, певною мірою наслідуючи антиутопістів-попередників, робить спробу прогнозування майбутнього (футурологічний рівень) через інтерпретацію біблійного сюжету про Каїна та Авеля (притчовий рівень). Відсутність літературознавчого аналізу повісті “Книга Буття. Глава четверта” зумовлює актуальність нашого дослідження, мета якого – виявити жанрові ознаки антиутопії у творі Оксани Забужко.

Антиподом Авеля, головного персонажа повісті, його негативним віддзеркаленням є Каїн, за Фахом – Соціалізатор (Авель має отримати Фах Цивілізатора). Протистояння двох опонентів зумовлено різними життєвими позиціями: Каїн насолоджується Правилами, «приміряє» їх на себе, живе виключно за Правилами; Авель, навпаки, виконує їх тільки заради того, щоб вижити. Отже, маємо змогу визначити, за Р.Гальцевою та І.Роднянською, одну з основних рис антиутопії: “…неодмінний диспут між героєм-нонконформістом, який не пристосувався до “щасливого” світу, і тим натхненником і апологетом нового життєвлаштування” [1, с. 218], якого у нашому випадку уособлює Каїн, адже він є “стерильною” людиною Цивілізації.

Авель у Оксани Забужко – це типовий герой антиутопії, нонконформіст. Усвідомивши свою чужість у “новому світі”, званому Цивілізацією, він кидає виклик усталеним суспільним нормам. Ставши на шлях пошуку істини, герой стикається з проблемою нестачі слів. Мовний запас людей обмежено трьома гаслами: “Цивілізація, це! згода! Цивілізація, це! поступ!.. Цивілізація, це! лад!..” [2, с. 24]. Принагідно згадаємо, що в антиутопії Джорджа Орвела “1984” свідомість людських мас теж керується трьома подібними партійними гаслами. Години Ритуалу у “Книзі Буття” нагадують двохвилинки і тижні ненависті у романі Джорджа Орвела. У суспільства, змальованого в антиутопії української письменниці, відібрано слово як засіб вираження власних думок. якщо вони й виникають, то знищуються Праритмом.

Серед цього абсурду Авель знаходить слово, що стає вартісно необхідним для нього. З цією знахідкою до юнака приходить кохання – почуття, яке для громадян Цивілізації не існує. Це слово – “Ада”, ім’я жінки, яка пробуджує в душі Авеля митця. Гадаємо, Авель у цьому випадку дуже подібний до замятінського героя Д-503. На підтвердження думки наведемо вислів А. Звєрєва: “якийсь шаленець наважується кинути віршем у Єдину Державу” [3, с. 342]. Пісня Авеля теж виявилась знаряддям поступової руйнації цивілізованого світу.

Зауважимо, що звернення Оксани Забужко до жанру антиутопії не є випадковим. Написанню “Книги Буття”передувало захоплення антиутопіями, зокрема романом “1984” Джорджа Орвела, і створення низки есе подібного характеру. повість “Книга буття. Глава четверта” є своєрідним художнім додатком до есеїстики Оксани Забужко. Авторка подає у ній оптимістичний футурологічний прогноз: мистецтво має відновити втрачене минуле, зцілити й очистити людей від схильності до антигуманізму, прокласти шлях до самоствердження людської особистості.