Гойдалка за парканом

Н. Гавриш

У великому будинку сорок квартир. Тут живе багато дітей, якось хлопчик і дівчинка гралися на просторому подвір’ї. У кожного свої іграшки. У Ніни — великий гарний м’яч. Хлопчик узяв той м’яч погратися, а Ніна побігла мерщій до батька і поскаржилася. Той прийшов, відібрав у хлопчика м’яч і наказав Ніні:

- Нікому не давай своїх іграшок. Ось побудую тобі гойдалку.

Побудував батько Ніні гойдалку. Щоб ніхто більше не гойдався, він обгородив її високим парканом. Прийде Ніна, відімкне замок на дверцятах, сама гойдається, а діти дивляться й заздрять. Та набридло Ніні самій гойдатися, захотілось їй з дітьми гратися. Пішла вона до них, а ті не приймають її до гурту, кажуть: «Гойдайся на своїй гойдалці. Геть від нас».

Запитання для обговорення: Чому Ніна могла вважати себе багатшою за дітей? А насправді в чому виявилося багатство дітей? Чому вони почувалися щасливішими за Ніну?

Маленький принц (уривок)

Антуан Екзюпері

XIII

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов'яга був такий заклопотаний, що коли прийшов Маленький принц, навіть голови не звів.

— Добридень, — сказав Маленький принц. - У вас погасла цигарка.

— Три та два — п'ять. П'ять та сім — дванадцять. Дванадцять та три — п'ятнадцять. Добридень. П'ятнадцять та сім — двадцять два. Двадцять два та шість — двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п'ять — тридцять один. Ху! А всього виходить п'ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

— П'ятсот мільйонів чого?

— Га? Ти ще тут? П'ятсот мільйонів... уже не знаю чого... У мене стільки роботи!

Я людина поважна, мені нема коли язиком чесати! Два та п'ять — сім...

— П'ятсот мільйонів чого? — повторив Маленький принц: запитуючи про щось, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді. Ділок звів голову:

— За п'ятдесят чотири роки, прожиті мною на цій планеті, було лише три випадки, коли мені щось заважало. Першого разу це сталося двадцять два роки тому — сюди звідкілясь залетів хрущ. Він так страшенно гудів, що я припустився чотирьох помилок у підрахунках. Другого разу — одинадцять років тому — у мене був напад ревматизму. Сидячий спосіб життя. Мені нема коли вештатися. Я людина поважна. Утретє... оце тепер. Отож, виходить, п'ятсот мільйонів...

— Чого?

Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.

— Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.

— Це що ж, мухи?

• Та ні, такі дрібненькі, блискучі.

— Бджоли?

— Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина поважна. Мені мріяти нема коли.

— А-а! Це зорі!

— От-от, зорі.

— П'ятсот мільйонів зірок? А що ж ви з ними робитимете?

- П'ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина поважна, я люблю точність.

— То що ж ви робите із тими зірками?

— Що роблю?

— Так.

— Нічого. Я ними володію.

— Володієте зірками?

— Так.

— Але я вже бачив короля, який...

— Королі нічим не володіють. Вони лише правлять. Це велика різниця.

— А нащо вам володіти зірками?

— Щоб багатим бути.

— А навіщо бути багатим?

• Щоб купувати ще нові зірки якщо їх там хтось відкриє.

• «Цей,— сказав собі Маленький принц,— міркує майже так, як той п'яничка».

Однак розпитував далі:

— А як можна володіти зірками?

— Зірки, вони чиї? — пробурчав ділок.

— Не знаю. Нічиї.

— Отже, вони мої, бо я перший до цього додумався.

— I цього досить?

— Авжеж. Коли ти знайдеш діамант, який не належить нікому, то він твій. Коли ти знайдеш острів, який не належить нікому, то він твій. Коли тобі першому спаде якась думка, ти береш на неї патент: вона твоя. Я володію зорями, бо до мене ніхто не здогадався ними заволодіти.

— Оце правда,— мовив Маленький принц. - I що ж ви з ними робите?

— Завідую ними,— відказав ділок. - Лічу їх і перелічую. Це дуже важко. Але я людина поважна. Одначе Маленького принца це не вдовольнило.

— Якщо в мене є шовкова хустинка, я можу пов'язати її на шию й забрати із собою,— мовив він. - Якщо я маю квітку, я можу її зірвати і взяти із собою. А ви ж не можете забрати зорі?

— Ні, зате я можу покласти їх у банк.

— Як це розуміти?

— А так: пишу на папірці, скільки в мене зір. Потім кладу цього папірця до шухляди й замикаю її.

— Та й усе?

— Цього досить.

«Цікаво! — подумав Маленький принц. - I навіть поетично. Але це не дуже серйозно!» Що серйозно, а що несерйозно — Маленький принц розумів по-своєму, зовсім не так, як дорослі.

— Я маю квітку,— сказав він,— і щоранку її поливаю. У мене три вулкани, я щотижня їх прочищаю. Усі прочищаю: і ті, що діють, і той, що згас. Мало що може статися. I моїм вулканам, і моїй квітці корисно, що я ними володію. А зірками від вас нема ніякої користі...

Ділок відкрив рота, але так і не здобувся на відповідь, і Маленький принц рушив далі.

«Дорослі таки справді дивацьке поріддя», — простодушно казав він собі в дорозі.

Запитання для обговорення: Чим була зайнята ділова людина? Чи вважала вона себе багатою? Чи була вона справді багатою? Чи давало їй те багатство щастя? Користь? У чому сенс життя цієї людини? Чи може багатство бути на папері? Як можна зберігати гроші?

Граємо – краще розуміємо