9.3. Галузеві центри як суб’єкти наукової діяльності

Сучасна наука утворює тісні зв'язки з усіма соціально-економічними, політичними і культурними інституціями. Вона глибше проникає у політику, промисловість, сільське господарство, адміністративну діяльність і військову сферу. Розвиток науки і напрямки використання її досягнень впливають на розвиток засобів виробництва.

Соціальна роль науки зазнає істотних змін, котрі виражаються у зміні характеру її зв'язків з технікою і виробництвом. Наука «у малому» грала допоміжну роль в удосконаленні виробництва. Науки «у великому» визначає розвиток як техніки, так і виробництва. На такій основі сформувалася єдина система: наука – техніка – виробництво, де головну роль грає наука.

Для сучасної науки на перший план випливає проблема організації керування її розвитком. Спочатку ці проблеми вирішувалися за допомогою розвинутої системи університетів і вищих закладів освіти за галузевим принципом. Вищими формами організації науки в Україні є Національна Академія наук (НАН) і галузеві академії (Академія сільськогосподарських наук, Академія педагогічних наук, Академія медичних наук та ін.).

До структури академій належить велика кількість спеціалізованих науково-дослідних інститутів, проблемних лабораторій, дослідницьких станцій, наукових товариств, інформаційних центрів, бібліотек, музеїв тощо. Крім того, існують галузеві науково-дослідні і проектні інститути, відділи, лабораторії та допоміжні заклади, які безпосередньо підпорядковані міністерствам і відомствам України (промисловості, сільського господарства, транспорту, екології, освіти і науки, культури та ін.).

Необхідність концентрації і централізації наукової діяльності обумовила розвиток таких організаційних форм науки, як центри галузевого значення (наприклад, центр космічних досліджень НАН України та ін.), центри комплексного характеру (Південне, Кримське та інші відділення НАН України). Поряд з цим створені міжнародні наукові організації і центри за різноманітними сферами наук.

В нашій країні функціонують міжнародні центри ядерних, космічних і біологічних досліджень, де працюють учені з багатьох інших країн. Для вирішення низки міжгалузевих актуальних проблем часто створюються спеціалізовані творчі колективи із проблемних груп, які виконують комплексні проекти або цільові програми.

Очевидно, що загальні цілі і задачі науки на конкретний період розвитку кожної конкретної держави визначаються завданнями соціально-економічного і політичного розвитку цієї держави. Тому в системі державного управління створені спеціальні органи керівництва наукою.

У координації і керуванні науково-дослідницькою діяльністю головну роль відіграють Державні комітети з питань освіти і науки при Верховній та місцевих Радах України. Розробкою стратегічних напрямків розвитку науки займається Департамент з питань науки при Міністерстві освіти і науки України. Важливе місце в координації і керуванні науковою діяльністю належить також президії НАН України. Стратегічні та тактичні схеми роз-витку наукових напрямків реалізують наукові ради, товариства учених, ради університетів та інститутів, проблемних лабораторій та інших наукових підроз-ділів. Наукові товариства, з'їзди, конференції. симпозіуми дають значний внесок у практичну реалізацію щодо виконання визначених функцій науки.

Суттєвими пізнавальними елементами науки є наукові ідеї, гіпотези, факти, а також засоби матеріалізації наукових ідей – книги, карти, графіки, креслення, таблиці, методики і відповідні матеріальні засоби спостереження у процесі проведення експерименту, методи фіксації результатів дослідження тощо. Символічні засоби науки утворюються за допомогою наукової термінології, системи мір, наукової символіки, різноманітних форм «технічної мови» (графіки, таблиці, інтернетівські «сайти» тощо). Наука має у своєму розпорядженні засоби контролю, оцінки, санкції і заохочення. Це вчені звання, авторські дипломи, гарантія авторських прав та ін.

Забезпечення функцій інформації здійснюється інформаційними центрами, відділами, бібліотеками та іншими підрозділами. Використовуючи обчислювальну техніку і засоби управління, створюються автоматичні системи керування і розвитку. На основі системного аналізу, пов'язаного з застосуванням методів математики, кібернетики, моделювання та ЕОМ, розробляються проблеми удосконалювання принципів керування науковими і виробничими колективами, підприємствами та ін.

Урахування національних умов і можливостей розвитку науки має важливе значення в раціональному розподілі наукових кадрів між окремими державами з метою підвищення ефективності вирішення проблем науки спільними зусиллями. Водночас досягнення науки мають загальнолюдське (інтернаціональне) значення.

Найважливішою умовою відтворення науки як соціального інституту є удосконалювання системи підготовки наукових кадрів. Ця робота безпосередньо здійснюється академіями, галузевими інститутами і проблемними лабораторіями через докторантуру, аспірантуру, магістратуру та інші форми підвищення кваліфікації спеціалістів (захист дисертацій, затвердження відкриття, реалізація проектів, винаходів, розробок тощо). Інтегрування України до Європейського Союзу дає широкі можливість українським вченим, фахівцям різних галузей проведення сумісних наукових досліджень за фінансовою підтримкою інших країн.

Контроль за якістю підготовки та атестацією наукових кадрів здійснюється Вищою атестаційною комісією при Раді Міністрів України (ВАК України), який має власний друкований орган – Бюлетень ВАК.

Однією із міжнародних організаційних форм науки є систематичні конференції з актуальних тематик, що мають глобальне загальнолюдське значення, – це, наприклад, незастосування і нерозповсюдження ядерної зброї на Землі, раціональне використання земних ресурсів, боротьба проти тероризму та інші, які покликані запобігати антигуманістичного застосування новітніх технологій.

Контрольні питання:

1. Які фізичні особи можуть бути суб’єктами наукової діяльності

2. Які юридичні особи можуть бути суб’єктами наукової діяльності

3. Назвіть галузеві центри України як суб’єкти наукової діяльності

Самостійна робота:

1. Охарактеризувати правове становище Національного наукового центру, Національної академії наук України, галузевих академій наук, науково-виробничих об’єднань [2, c. 71 – 82].

10. КЕРІВНИЦТВО НАУКОВИМИ ДОСЛІДЖЕННЯМИ

10.1. Керівництво науковими дослідженнями

Важливою проблемою організації наукової діяльності є підвищення ефективності її управління. Від рівня організації управління науковими установами залежить ефективність їх наукової діяльності [2, с. 95 – 105].

Управління науковими дослідженнями передбачає:

• організацію перспективного планування;

• фінансування;

• матеріально-технічне забезпечення;

• підготовку та розстановку кадрів;

• стимулювання праці вчених;

• забезпечення узгодженої роботи наукових структурних підрозділів;

• впровадження результатів наукових досліджень.

Головними напрямками управління є:

• вибір актуальної проблематики, яка б відповідала профілю діяльності наукової установи чи наукового підрозділу;

• ефективне використання виділених на проведення наукових досліджень коштів;

• ефективне використання наявного наукового потенціалу, раціональна організація праці на досягнення наукового результату при мінімальних затратах;

• створення в наукових колективах здорового морально-психологічного клімату, атмосфери творчості, здорової конкуренції та співпраці;

• створення належних умов праці та зручностей для наукових працівників установи;

• турбота про вчених, їх житлові умови, обслуговування, відпочинок;

• авторський супровід зданих науково-технічних результатів;

• організація видавничої справи;

• сприяння науковим контактам з науковцями інших установ та зарубіжними колегами;

• організація наукових конференцій, симпозіумів, круглих столів тощо.

Організація управління науковими установами включає оптимізацію організаційної структури наукових установ та їх підрозділів, визначення прав та обов'язків їх керівників та структурних ланок.

Безпосередньо наукову установу, в тому числі й ВНЗ, очолює його керівник, найчастіше ректор. Відповідно до статті 32 ЗУ «Про вищу освіту» безпосереднє управління діяльністю вищого навчального закладу здійснює його керівник – ректор, начальник, директор тощо.

Керівник вищого навчального закладу має такі повноваження:

• вирішує питання діяльності закладу, затверджує його структуру і штатний розклад;

• видає накази і розпорядження, обов'язкові для виконання усіма працівниками і структурними підрозділами вищого навчальною закладу;

• представляє вищий навчальний заклад у державних та інших органах, відповідає за результати його діяльності перед органом управління, у підпорядкуванні якого перебуває вищий навчальний заклад;

• є розпорядником майна і коштів;

• виконує кошторис, укладає угоди, відкриває банківські рахунки;

• приймає на роботу та звільняє працівників;

• забезпечує охорону праці, дотримання законності та порядку;

• визначає функціональні обов'язки працівників;

• формує контингент осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі;

• відраховує та поновлює навчання осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі;

• контролює виконання навчальних планів і програм;

• контролює дотримання всіма підрозділами штатно-фінансової дисципліни;

• забезпечує дотримання службової та державної таємниці;

• здійснює контроль за якістю роботи викладачів, організацією навчально-виховну та культурно-масову роботи, організовує побутове обслуговування учасників навчально-виховного процесу;

• подає на затвердження вищому колегіальному органу громадського самоврядування правила внутрішнього розпорядку та колективний договір і після затвердження підписує його.

Керівник вищого навчального закладу відповідає за проведення освітньої діяльності у закладі, за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження будівель та іншого майна.

Для вирішення основних питань діяльності відповідно до статуту керівник вищого навчального закладу створює робочі та дорадчі органи, визначає їх повноваження. Керівник закладу може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам та керівникам структурних підрозділів.

Керівництво факультетом здійснює декан, який може делегувати частину своїх повноважень заступникам. Декан видає розпорядження, що стосуються діяльності факультету. Вони обов'язкові для виконання усіма працівниками факультету і можуть бути скасовані лише керівником вищого навчального закладу. Керівник закладу відміняє розпорядження декана, якщо вони суперечать закону, статутові вищого навчального закладу чи завдають шкоди його інтересам.

Керівництво відділенням здійснює завідуючий, який призначається на посаду керівником вищого навчального закладу з числа педагогічних працівників з вищою освітою і досвідом навчально-методичної роботи. Завідуючий відділенням забезпечує організацію навчально-виховного процесу, виконання навчальних планів і програм, здійснює контроль за якістю викладання навчальних предметів, навчально-методичною діяльністю викладачів.

Керівництво науковою роботою на кафедрі. Основною структурною ланкою ВНЗ є кафедра, де проводиться найбільша кількість наукових робіт. Керує такою роботою завідувач або начальник кафедри, котрий призначається ректором із числа найбільш кваліфікованих науково-педагогічних працівників, що мають науковий ступінь.

На завідувача кафедри як суб'єкта наукової діяльності покладені такі повноваження:

– організовує роботу кафедри та визначає разом з іншими науковцями кафедри основні пріоритетні напрямки наукової та науково-технічної діяльності;

– проводить самостійні або разом з іншими членами кафедри наукові дослідження;

– організовує наукове співробітництво з іншими кафедрами та науковими установами;

– організує роботу наукових семінарів, проблемних груп, круглих столів;

– ініціює у встановленому порядку проведення наукових та науково-практичних конференцій і вносить відповідні пропозиції керівництву наукової установи;

– несе персональну відповідальність перед Вченою радою за проведення на кафедрі наукових та науково-технічних розробок;

– керує науковою діяльністю кафедри, а може доручити координацію наукових розробок на кафедрі провідним ученим;

– розподіляє наукове навантаження між членами кафедри та іншими особами;

– контролює наукову та науково-технічну діяльність підлеглих;

– має право перерозподілити навантаження і збільшити його обсяг тим членам кафедри, які плідно займаються наукового діяльність і роблять вагомий внесок у розвиток науки;

– оцінює проведену роботу;

– звітує про проведену наукову та науково-технічну діяльність.

Керівник кафедри повинен встановлювати творчі та особисті стосунки з провідними вченими за профілем діяльності. Наскільки керівник кафедри є активним у проведенні наукових досліджень, підтримує в цьому своїх членів, настільки є вагомішими здобутки кафедри.

Для перерозподілу функціональних обов'язків завідувач кафедри може призначити заступника з наукових питань з найбільш досвідчених науковців і доручити йому координацію наукових досліджень.

При виконанні досліджень молодими науковцями багато залежить від призначеного наукового керівника, який:

– визначає напрямки та програму наукової діяльності колективу;

– узгоджує з іншими науковцями плани проведення робіт та координує їх між виконавцями;

– несе персональну відповідальність за результати виконаних досліджень;

– контролює роботу підлеглих членів творчих колективів;

– вносить корективи у проведення досліджень.

Науковий керівник дисертаційного дослідження:

– разом з дисертантом та замовником узгоджує тему майбутнього дисертаційного дослідження;

– перевіряє обрану тему та її напрям на дисертабельність та перспективи захисту;

– допомагає дисертантові підготовити обґрунтування та план роботи, затверджує підготовлений план роботи;

–вносить пропозицію про затвердження теми в установленому порядку на кафедрі чи іншому науковому підрозділі та Вченій раді;

– контролює роботу над темою, прищеплює здобувачу навички наукової роботи, етику спілкування у науковому співтоваристві;

– встановлює тематику основних розділів науки, з яких дисертант повинен пройти теоретичну та практичну підготовку, оцінює її рівень;

– виносить рішення про готовність дисертанта до складання кандидатського іспиту зі спеціальності;

– оцінює роботу аспіранта і вирішує питання про доцільність його подальшого перебування в аспірантурі і робить про це відповідні записи;

– надає аспіранту методичну допомогу в проведенні дослідження, спрямовує його та консультує з проблемних питань;

– перевіряє наукові статті аспіранта, надає дозвіл на їх опублікування;

– визначає напрямки та форми апробації отриманих результатів;

– вносить зміни у плани дослідження відповідно до потреб того чи іншого наукового напрямку в науці та потреб практики;

– дає висновок за результатами проведеного дослідження;

– вносить пропозицію про заслуховування звіту дисертанта про проведену роботу та рекомендацію до попереднього розгляду роботи;

– визначає неофіційних опонентів (рецензентів), залучає до рецензування проведеної роботи інших фахівців (за їх згоди);

– разом з керівником підрозділу визначає офіційних опонентів;

– несе особисту відповідальність за результати проведеного дослідження.