2.3. Наукознавство як методологія наукового дослідження

Методологія виходить на рівень методик і техніки дослідження. Кожному рівню методології відповідають визначені методи пізнання. Методологія в широкому розумінні являє собою навчання про структуру, логічну організацію, засоби і методи діяльності взагалі. Звичайно під методологією розуміють, насамперед, методологію наукового пізнання, що являє собою сукупність теоретичних положень про принципи побудови, форми і засоби науково-пізнавальної діяльності.

Методологія – це, насамперед, сукупність конструктивних, реально «працюючих» принципів самого розуміння закономірностей реального світу, використання методів дослідження та їх взаємного зв'язку, тлумачення понять науки з боку їх логічної форми, загального філософського аналізу, побудови теорій і розуміння вихідних основ певної науки. Методологію можна розглядати також як визначену систему основних ідей. Основною функцією наукової методології є внутрішня організація і регулювання процесу пізнання і практичного перетворення об'єктивної реальності.

Методологія науки встановлює і характеризує логічні зв'язки між предметом, ціллю, задачами, методами і методиками наукового дослідження, визначає постановку проблем, послідовність їх вирішення і теоретичну спрямованість пояснення результатів. Індуктивний метод, заснований Ф. Беконом, являє собою засіб дослідження істини, при якому логічний умовивід розвивається від окремих конкретних фактів до загального висновку. Дедуктивний метод – це засіб дослідження, при якому конкретні положення логічно виводяться із загальних принципів: аксіом, постулатів, законів тощо.

Сучасна загальнонаукова методологія використовує такі теоретичні концепції, як системний підхід, загальна теорія систем, системний аналіз та інші види системних методів. Основу цих методів складають загальні принципи і методи вивчення, побудови і функціонування системних об'єктів. Загальнонаукове значення мають методи кібернетики – науки про форми і засоби керування, зв'язку і переробки інформації щодо організації і реалізації цілеспрямованих дій машин, живих організмів і суспільства.

Моделювання – це засіб дослідження за допомогою моделей процесів і конструкцій, які неможливо досліджувати у природних умовах. Тут впровад-жується зведення результатів дослідження істотних властивостей одного явища шляхом вивчення властивостей іншого явища, яке має іншу природу.

Широке застосування у фундаментальних і теоретичних дослідженнях знаходить віртуальний експеримент. Метод дослідження, що лежить в основі цього експерименту, ґрунтується на системі розумових прийомів, котрі провадяться над ідеальними об'єктами. Уявний експеримент – це теоретична модель реальних експериментальних ситуацій, він провадиться з метою з'ясовування узгодженості основних принципів теорії.

Методологічний аналіз досягнень науки показує, що принципи найбільш поширених загальнонаукових методів дослідження природи — описовий, порівняльний та експериментальний – є вираженням принципів системного підходу.

Теорія і метод взаємопов'язані. Це знаходить своє відображення саме у визначеннях цих категорій науки. Зокрема, метод – це засіб, шлях дослідження або теорія, які являють собою сукупність прийомів наукового дослідження. Сюди включають аналіз, теоретичне пояснення матеріалу, висновки та операції із практичного або теоретичного освоєння дійсності. Метод в цілому підпорядковується вирішенню конкретно-наукових задач.

Теорія у широкому розумінні – це цілісна система знань, комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення і пояснення будь-якого явища. У більш вузькому розумінні теорія – це найвища форма організації наукового пізнання, що дає цілісне уявлення про закономірності істотних зв'язків у визначеній області реального світу, який є об'єктом теорії.

З наведених визначень методу і теорії випливає, що головний зміст методів у науці складають, насамперед, наукові теорії, перевірені практикою. Реально ж та або інша теорія виступає як метод дослідження, виконуючи його основні функції. Отже, основна розбіжність між методом і теорією має функціональний характер. Формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод стає початком і умовою подальших досліджень.

Між рівнями дослідження і методами пізнання природи існує певний закономірний зв'язок. Емпіричному рівню досліджень властиві порівняння, вимір, індукція, дедукція, аналіз, синтез. Теоретичні методи ґрунтуються на принципах побудови гіпотез, проведенні моделювання та ідеалізації об'єкта, абстракції, узагальненні, віртуальному експерименті та інших методах і формах вивчення дійсності.

В умовах сучасного науково-технічного перетворення значного прогресу досяг також безпосередній науково-практичний рівень пізнання – методика і техніка досліджень. Вони подані великим різноманіттям інструментальних та логічних прийомів, засобів вивчення конкретних властивостей об'єктів і явищ. При цьому в експериментальних науках методика збагачується надсучасним устаткуванням і апаратурою.

Науці властиві емпіричний і теоретичний рівні пізнання та організації досліджень. Результатом емпіричних досліджень, проведених експериментальним шляхом, є конкретні факти, які констатують істотні кількісні та якісні ознаки й властивості досліджуваних об'єктів і стають носіями елементарного знання. Відносна сталість емпіричних характеристик і зв'язків між ними в досліджуваних об'єктах багаторазово реєструються в експерименті і виражаються за допомогою емпіричних правил і законів. Останні можуть мати імовірнісний характер.

Фундаментальні науки розвиваються з випередженням, завдяки чому створюється необхідний теоретичний базис для прикладних наук. Стратегія розвитку сучасної науки та організація досліджень з актуальних проблем включають принцип встановлення стабільних взаємозв'язків між фундамент-тальними і прикладними науками. Для сучасної науки характерним є прискорення протікання циклу: фундаментальні дослідження – прикладні дослідження – експериментальна розробка – практичне впровадження.

Прямий зв'язок прикладних наук з виробництвом встановлюється за допомогою розробок. Всі технічні науки мають прикладний характер. Розробка теорії є непорушною умовою наукового знання. Теоретичний рівень наукового знання ґрунтується на ідеальному відбитку емпіричного матеріалу у вигляді визначених законів або теорій. Характерною рисою сучасної науки є те, що теоретичне пояснення здійснюється як якісним, так і кількісним шляхом.

Заслуговує на увагу питання про співвідношення поняття «метод» і «методика». Ці поняття часто вживають у одному й тому ж самому сенсі. Проте у методологічному плані вони суттєво відрізняються одне від одного, оскільки поняття «методика» має досить вузький зміст. За допомогою методики вирішуються конкретні сторони питання, більш вузькі задачі дослідження. Методика забезпечує одержання визначених фактів, результату, що відбиває окремі властивості досліджуваного об'єкту. Метод – це принципово більш загальний підхід до вирішення основних задач наукового пізнання. Він включає також теорію і спирається на сукупність методик, котрі дозволяють вивчити істотні сторони досліджуваного об’єкта або явища.

Контрольні питання:

1. Назвіть основні етапи розвитку світової науки.

2. Назвіть соціальні аспекти науки і культури.

3. Дати тлумачення терміну «наукове дослідження».

Самостійна робота:

1. Наука як соціальний інститут [1, c. 24 – 29].

3. ВИНИКНЕННЯ ОСЕРЕДКІВ НАУКИ В УКРАЇНІ

3.1. Осередки освіти, знань і науки в Україні

Система навчання зберігала свою спадкоємність від античності. Освіта в Візантії базувалася на семи вільних мистецтвах. Без достойної освіти не можна було досягти хорошої посади навіть шляхетній людині. Велика увага приділялась математичним дисциплінам і логіці. Граматика вважалась матір'ю всіх наук. Крім граматики, філософії, риторики, логіки, вивчалась арифметика, музика, геометрія, астрономія.

На початку одинадцятого століть починається підйом середньо освітніх шкіл, розширюється мережа університетів. Вони приходять на зміну старим центрам античної освіти. Щоправда, як і раніше, особливо у Візантії, велику духовну та наукову роль відіграють Афіни і Олександрія. За наказом імператора Юстиніана започатковується Академія в Афінах.

У Константинополі в IX ст. відкривається Магнаварська вища школа, а в 1045 р. – перший університет. Вищі школи і університети створюються у Парижі, Болоньї, Палермо, Монпельє, Оксфорді, Салерно та інших містах Європи. Навчання у школі проводилося не національними мовами, а латинню, не розмовною грецькою, а мовою Демосфена, Аристотеля і Фукідіора. Не було поділу школи на початкову, середню і вищу. Підручників не було. Предмети вивчалися описово. Центрами навчання ремесла в містах були цехи.

Історія університетів починається з епохи західноєвропейського середньовіччя i пов'язана зі збільшенням та зменшенням міст, потребами міської економіки i культури. Перші університети Європи були відкриті у Північній Італії. У 1158 р. із юридичної школи утворився найстаріший Булонський університет, потім виникли університети у Падуї (1222 р.), Неаполі (1224 p.) та Римі (1303p.). Дещо пізніше Булонського виникли пepшi університети у Франції та Англії: у Парижі (1200 р.), у XII ст. – у Оксфорді та Кембриджі (1229 р.).

Протягом XII-XVII ст. нoвi університети зароджуються на інших територіях Європи. Пepшi слов'янські університети з'явилися у Празі (Карлов університет, 1348 p.) i Кракові (Ягелонський університет, 1364 р.). Трохи пізніше були відкриті пepшi Німецькі університети – Гейдельберзький (1385 p.) та Кельнський (1388 р.).

Розвиток університетів у США розпочався перед війною за незалежність. У Північно-Американських колоніях Англії (1775-1783 pp.) було засновано 9 коледжів (Гарвардський у 1636 p., Уїльяма та Mepi у 1693 р., Йельський – у 1701 р. та ін.), які були по суті своїй привілейованими середніми школами. І лише у XIX ст. вони перетворилися в університети.

Історія університетської освіти в Росії починається з останніх років епохи Петра І. На межі 1720 і 1721 років філософ Вольф у процесі листування з імператором Росії висловив основні організаційні принципи майбутніх російських університетів. У 1724 р. лейб-медик Блюментрост за вказівкою Петра обґрунтував устрій вищої навчальної освіти в Росії у вигляді Академії наук, університету і гімназії.

В університетах передбачалося три факультети: юридичний, медичний і філософський, на яких повинні читатися лекції з математичних і гуманітарних наук. Оскільки на той час власних професорів Росія не мала, велися переговори з іноземними вченими. До Росії приїхали математики Даніїл та Микола Бернуллі, історик Байєр, астроном Жозеф Нікола Деліль, ботанік Буксбаум і деякі інші.

Академію наук Росії разом з Академічним університетом було засновано 12 (23) січня 1724 р. у Петербурзі наказом Петра І. На 17 професорів припадало 8 студентів. Факультетів і кафедр в Академічному університеті не було і напрямок викладання визначався фахом академіків, які читали лекції.

Відкриття Московського університету з двома гімназіями відбулося 26 квітня 1755 р. і було приурочено до річниці коронації імператриці Єлизавети Петрівни. Університет мав три факультети (юридичний, медичний, філософський) і дві гімназії (для дворян і різночинців). Восени 1755 р. університет і гімназії були укомплектовані учнями.

У 1802 р. було засновано Міністерство народної освіти Росії. Вся імперія була розділена на шість навчальних округів. Уряд Pociї сприяв відкриттю низки нових університетів: Дерптського (Тартуського), Віленського (Вільнюського), Казанського, Харківського. У Головному правлінні училищ були розроблені основи нових університетських статутів. Університети були не лише науковими i навчальними закладами – на них до того ж покладалися й адміністративні функції керування навчальними закладами округу.

При кожному університеті повинен був засновуватися педагогічний інститут для підготовки вчителів, а також училищний комітет для керування гімназіями та училищами. Все це знайшло відбиток у першому університетському статуті, котрий прийнято 5 (17) листопада 1804 р. Проект статуту запропоновано В. Н. Каразіним – засновником Харківського університету.

Основні положення цього статуту були такими:

- Університет визнається «вищим навчальним закладом», у якому «готується юнацтво для вступу до різноманітних звань державної служби»; поряд з цими практичними цілями університету ставиться в обов'язок проводити наукову діяльність i поширювати наукові знання.

- Статут наказує, щоб щомісяця проводилися збори Ради вченого характеру, на яких професори «обмірковують твори, нові відкриття, досліди, спостереження i дослідження».

- В університетах повинні бути засновані наукові i літературні товариства, організовані конкурси, встановлені премії.

- Університет складається iз чотирьох факультетів або відділень: відділення моральних i політичних наук, відділення фізичних i математичних наук, відділення медичних наук i відділення словесних наук.

- «Академічний стан» складають: професори, магістри, ад'юнкти, студенти i вчителі мов, приємних мистецтв i гімнастичних вправ.

- Вищим органом керування університету є Рада, яка складається із професорів; при обранні до Ради «природні росіяни мають перевагу перед чужоземцями».

- Рада обирає зі свого середовища ректора терміном на один рік. Ректор затверджується вищим органом влади, є головою Ради i найвищим представником університету.

- Виконавчим органом університету є правління, яке складається з ректора, деканів i особливого неодмінного засідателя, котрий призначається піклувальником із числа професорів.

- Правління завідує усією господарською, адміністративною i фінансовою сторонами діяльності університету.

20 січня 1661 року король Ян Казимир підписав диплом, що надав Львівському єзуїтському колегіуму «статус академії і титул університету» з правом викладання усіх сучасних університетських дисциплін та присвоєння вчених ступенів. Склад учнів поповнювався за рахунок випускників єзуїтської школи-колегіуму, що функціонувала як середня школа і входила до структури університету.

Навчання в Львівському університеті завершувалося одержанням одного із наукових ступенів – ліценціата (викладача), бакалавра, магістра або доктора наук. Ліценціат – викладач, що має право читати лекції, але ще не захистив докторську дисертацію. Багато випускників Львівського університету продовжували навчання в Києво-Могилянській академії і згодом ставали викладачами Московської академії та Петербурзької семінарії.

Після першого розділу Речі Посполитої 1772 року, коли польські та українські землі увійшли до складу Австрії, повстало питання про організацію просвітництва з реорганізацією вищої освіти. У жовтні 1784 року підписано диплом про реформування трьох австрійських університетів – Віденського, Празького і Львівського – з включенням до їх складу філософського, юридичного, медичного, технологічного факультетів і гімназії, яка стала базою для комплектування контингенту учнів і довузівської підготовки.

17 січня 1805 року було урочисто відкрито Харківський університет – перший університет в Україні. За статутом в університеті було чотири відділення: словесне, етико-політичне, фізико-математичне і лікарське. Викладання в університеті велося вченими із Німеччини і Франції. При відкритті Харківського університету було зараховано 56 студентів. У 1812 році їхнє число зросло до 118. Погане знання іноземних мов значно заважало навчанню.

3.2. Виникнення університетів на теренах України

Наприкінці XVII і в XVIII ст. значний вплив на розвиток науки і просвітництва в Україні мав Києво-Могилянській колегіум (у 1701 р. за царським указом він одержав титул і права академії і став і називатися Києво-Могилянською академією), яку так названо на честь свого протектора, митрополита Петра Могили. Навчання в ній носило переважно загальноосвітній характер.

Курс навчання продовжувався 12 років і ділився на 8 класів: підготовчий клас, молодший клас, граматику, синтаксему, поетику, риторику, філософію і богослов'я. Студенти одержували філологічну підготовку, знання мов: слов'янської, української, грецької, латинської, польської, опановували поетичне і риторичне мистецтво, вивчали класичну грецьку і римську, середньовічну літературу, історію, географію, філософію і богослов'я.

Згодом у Києво-Могилянській академії були введені курси російської, французької, німецької та староєврейської мов, алгебри, тригонометрії, фізики, астрономії, архітектури, а в останні роки існування академії – класи домашньої та сільської економіки і медицини. Значне місце приділялося художньому та музичному вихованню слухачів.

Київська академія була визначним осередком науки в Україні тих часів. Приймали в академію молодь з усіх прошарків населення. Тут навчалися вихідці з Лівобережжя, Запоріжжя, Західної України, Закарпаття. Щорічно тут одержували знання від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не існувало.

Для бідних учнів при Академії існувала бурса. Київська академія була також важливим просвітницьким центром. Завдяки Київській Академії були засновані колегіуми в Гощі (біля Рівного), Вінниці, Кременці, Чернігові, Харкові та Переяславі. До цих осередків просвіти в Україні з Академії направлялися викладачі та обслуговуючий персонал певного рівня кваліфікації.

Києво-Могилянська академія зробила значний внесок у зміцнення культурних зв'язків між Україною, Росією і Білоруссю. Академія зіграла важливу роль у зміцненні культурних зв'язків українського народу з південнослов'янськими та іншими народами.

Тут училися серби, чорногорці, болгари, молдавани, греки, далматинці тощо. Деякі студенти Київської академії, її викладачі отримали освіту у Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччині, Угорщині. Академія підтримувала наукові зв'язки з просвітницькими центрами Кракова (Польща), Галлі та Магдебурга (Німеччина), Константинополя (Греція).

Академія зробила значний вплив на організацію та розвиток методів навчання в багатьох навчальних закладах, зокрема, в Чернігівському (заснований у 1700 р.), Харківському (1721) та Переяславському (1738) колегіумах, які були створені на зразок Києво-Могилянського колегіуму.

Чернігівський колегіум – один із найстаріших навчальних закладів Лівобережної України – засновано у 1700 р. Його фундатором був педагог, релігійний діяч і письменник Іоанн Максимович. Чернігівський колегіум був створений на базі слов'яно-латинської школи, переведеної з міста Новгород-Сіверського. Навчання у колегіумі тривало 6 років. Викладалися у колегіумі такі загальноосвітні предмети, як латинська і грецька мови, історія, географія, математика, філософія. У 1776 р. заклад було реорганізовано у духовну семінарію, яка проіснувала до 1917 р.

Харківський колегіум було засновано в 1721 р. у місті Бєлгороді як семінарію. З 1727 р. колегіум був переведений до Харкова. Тут вивчали граматику, піїтику, риторику, філософію та інші предмети. У 1765 р. при колегіумі були відкриті додаткові класи для світських осіб, яким викладали нові предмети, а саме: російську літературу і мову, математику, інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію, малювання, а пізніше також фізику та історію. З 1773 р. ці класи виділилися в окреме Казенне училище. Харківський колегіум був центром просвітництва Слобідської України до початку XIX ст. Після відкриття Харківського університету (1805 р.) Харківський колегіум знову перетворився на духовну семінарію.

Переяславський колегіум було відкрито у 1738 році в місті Переяславі (нині – Переяслав-Хмельницький). Основна мета колегіуму полягала у підготовці духівництва для боротьби проти унії та католицизму на Правобережжі. При колегіумі була бурса, де мешкали учні з інших міст і сіл. Термін навчання складав 6 років. Тут викладали російську, латинську, грецьку і польську мови, поетику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, історію, спів.

У колегіумі навчалися діти духовенства, козацької старшини, міщан, селян. З кінця 80-х рр. XVIII ст. колегіум став називатися семінарією. Після заснування у 1799 році класу філософії, а у 1800 році – класу богослов'я це став суто духовний заклад. У 1862 р. семінарія була переведена в Полтаву.

Визначну роль у розвитку науки і освіти на західноукраїнських землях відігравав Львівський університет, хоча заклад був заснований (у 1661 р.) з метою посилення полонізації українського населення.

У договорі 1658 року між Польщею та верхівкою козацької старшини було заплановано відкриття в Україні двох вищих шкіл-академій на правах університету. Проте, католицькі ієрархи та феодали розгорнули активну діяльність проти цього плану. Намагаючись випередити можливість відкриття академії на основі Львівської братської школи, вони запропонували заснувати її у Львівській єзуїтській школі-колегіуму. 20 січня 1661 року король Ян Казимир підписав диплом, що надавав Львівському єзуїтському колегіуму «статус академії і титул університету» з правом викладання всіх сучасних університетських дисциплін та присвоєння вчених ступенів.

Діяльність Львівського університету визначалася в той час соціальними інтересами та ідеологічними настановами Речі Посполитої. Але як культурно-просвітницький центр, він не міг знаходитися в ізоляції від громадського життя, соціальних змін та впливу закордонних університетів.

Існування університетської освіти, її структура, форми, методи і засоби навчання студентів, керування навчальним процесом обумовлювалися перш за все історично, тобто характером завдань, які стояли перед університетами на окремих етапах їх існування.

З часу заснування і до 1773 року Львівський університет був у повному підпорядкуванні єзуїтського ордена. Склад студентів поповнювався за рахунок випускників єзуїтської школи-колегіуму, що функціонувала як середня школа і входила до структури університету.

В університеті діяло два відділи — філософський та теологічний. Навчання проводилося за програмами єзуїтських шкіл, які були розроблені наприкінці XIV сторіччя. Відповідно до цих навчальних програм, відділ філософії був начебто підготовчим. Студенти цього відділу протягом двох-трьох років освоювали, головним чином, філософську систему Аристотеля в її середньовічній інтерпретації. Після четвертого року навчання проходила богословська підготовка. Викладання на обох відділах відрізнялося схоластикою, догматизмом і здійснювалося латинською мовою.

Навчання в університеті завершувалося одержанням одного із наукових ступенів – ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. Знання, які студенти одержували в університеті, а також методи навчання і стиль педагогічного керівництва мали на меті підготовку релігійних проповідників.

Природно, що студентами університету могли стати лише діти польської шляхти. Лише одиниці, вихідці з народу, приховуючи свою приналежність до православної віри, могли отримати знання в університеті.

Поступове знищення феодально-кріпосницьких відносин у другій половині XVII ст., розвиток ідей французьких просвітителів, революційні відкриття в галузі природничих наук суттєво вплинули на навчальний процес в університеті. Відкрилася кафедра математики.

Також були створені фізико-математичний кабінет і астрономічна обсерваторія. Як окремі предмети вивчалися польська, французька і німецька мови, а також географія та історія. Випускники Львівського університету продовжували навчання в Києво-Могилянській академії.