1.4. Фінансування основних типів наук

За джерелами фінансування наукових досліджень існує бюджетна, госпрозрахункова та змішана наука. Відповідно до статті 34 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» бюджетне фінансування є одним із основних важелів здійснення державної політики у сфері наукової та науково-технічної діяльності.

Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності у розмірі не менше 1,7 відсотка валового внутрішнього продукту України. Індустріально розвинені країни витрачають на наукові та науково-технічні розробки в десятки раз більше коштів, ніж Україна.

Перелік наукових установ та вищих навчальних закладів, яким надається базове фінансування для здійснення наукової і науково-технічної діяльності, затверджується Кабінетом Міністрів України. Програмно-цільове фінансування здійснюється на конкурсній основі для:

• науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

• забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних розробок, які виконуються за державним замовленням;

• проектів, що виконуються в межах міжнародного науково-технічного співробітництва.

Бюджетне фінансування наукової і науково-технічної діяльності здійснюється відповідно до законодавства України. Для підтримки фундаментальних наукових досліджень у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук, що провадяться науковими установами, вищими навчальними закладами, вченими, створюється Державний фонд фундаментальних досліджень.

Діяльність Державного фонду регулюється Положенням, яке затверджується Кабінетом Міністрів України. У Державному бюджеті України кошти для цього Фонду визначаються окремим рядком. Вони формуються за рахунок: бюджетних коштів; добровільних внесків юридичних і фізичних осіб. Кошти Фонду розподіляються на конкурсній основі.

Госпрозрахункові наукові дослідження виконуються за кошти замовників на основі договорів на проведення науково-пошукових, дослідно-конструкторських та технологічних робіт. Такі роботи здійснюються за рахунок коштів, що надані середнім та великим бізнесом.

В залежності від значення для подальшого розвитку науки та окремих її наслідків і джерел фінансування розрізняють науки на: фундаментальні, прикладні та ініціативні. Перші дві типи науки характеризуються формалізацією: вони ведуться на основі державних чи інших наукових програм, планів тощо, деталізовані у програмах робіт та їх окремих етапах.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» фундаментальні наукові дослідження являють собою наукову теоретичну або експериментальну діяльність, спрямовану на одержання нових знань про закономірності розвитку природи, суспільства, людини, їх взаємозв'язки.

Фундаментальна наука характеризується високим рівнем та спрямованістю на вирішення теоретичних проблем, що започатковують новий напрям або отримання результатів на рівні відкриття. Такі результати не дають відразу відчутного економічного або соціального ефекту, а інколи і не можуть бути безпосередньо використані. Вони становлять основу для подальших практичних розробок. Тому підприємці не зацікавлені в їх фінансуванні. Здебільшого такі дослідження здійснюються на бюджетній основі великими науковими колективами.

Прикладні наукові дослідження – наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на одержання і використання знань для практичних цілей. Прикладна наука спрямована на вирішення безпосередньо прикладних завдань у тій чи іншій галузі чи сфері людської діяльності. Вона фінансується за рахунок зацікавлених у таких результатах суб'єктів, наприклад підприємців. Проте останні не проти, щоб вона фінансувались за рахунок держави.

Ініціативна наука базується на інтересі окремих науковців чи наукових колективів до вирішення певної наукової проблеми і відповідно фінансується ними самим або ведеться в позаурочний час, інколи навіть підпільно. Завдяки їй з'являються нові наукові напрямки. З часом вона може перейти в розряд фундаментальних чи прикладних.

За системою управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності слід виділити академічну та відомчу науки. Академічна наука переважно зайнята розв'язанням фундаментальних наукових проблем чи таких, які мають важливе народногосподарське значення або можуть бути використані у перспективі. Відомча наука спрямована на вирішення актуальних прикладних досліджень, нагальних проблем певних галузей народного і господарства. Проте через незначне фінансування відомчі наукові установи збереглися мало, здебільше перейшли на договірну тематику. Проте деякі з них існують, наприклад у сфері охорони здоров'я населення України.

Наразі найбільш потужною є так звана вузівська наука де сконцентрована значна частина наукового потенціалу України. При тому відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України від 19 грудня 2006 р. МОН є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової і науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

В системі МВС за даними Департаменту праці станом на січень 2005 року професорсько-викладацький та науковий склад освітянської системи нараховував 225 докторів та 1254 кандидатів наук. У відомчих ад’юнктурах та докторантурах підвищують кваліфікацію 742 працівники МВС, серед яких здобувачів наукового ступеня доктора наук – 108 осіб, кандидата наук – 634. Лише у Харківському національному університеті внутрішніх справ працює 73 доктори наук, 422 кандидати наук та доценти, діє 9 спеціалізованих вчених рад по захисту докторських та кандидатських дисертацій, докторантура, ад'юнктура та магістратура.

Контрольні питання і завдання:

1. Назвіть передумови виникнення науки

2. Дайте змістовне визначення поняття науки

3. За якими ознаками класифікуються науки?

4. З яких джерел в основному фінансується наука?

Самостійна робота:

1. Історичні передумови виникнення науки [1, c. 7 – 14].

2: ЕТАПИ РОЗВИТКУ НАУКИ І НАУКОВОЇ ТВОРЧОСТІ

2.1. Основні етапи розвитку науки

Початкові елементарні знання сягають найдавнішого періоду розвитку людського суспільства. Вони спочатку носили характер емпіричних правил для конкретних видів діяльності людини, поповнючись безпосереднім пород-женням їх ціною матеріальних дій. На цьому ґрунті людство накопичило значний обсяг вихідних відомостей про навколишній світ і, власне, про себе. Свідченням цього є історія розвитку країн Давнього Сходу, Вавілону, Єгипту, Індії, Китаю.

У попередній історії науки певну роль зіграла також і міфологія, де знайшли відбиток прагнення людей побудувати загальну картину явищ оточуючого світу за допомогою уявлень і фантазії. Таким шляхом виникли релігійно-антропоморфні уявлення про надприродні сили, які панують у природі і стоять над нею.

У виникненні науки вирішальне значення мали й соціальні умови розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Однією з умов виникнення науки стало поділення праці на фізичну і розумову.

У зв'язку з цим у Давній Греції (VІ-ІV ст. до н. е.) виникли теоретичні концепції, які пояснювали реальний світ через концепцію закономірного початку (Фалес – на рубежі VII-VI ст. до н. е. і Демокріт на рубежі V-ІV ст. до н. е.). Даний етап розвитку пізнання отримав назву натуральної філософії.

Натурфілософія, відокремившись від міфології, перетворилася у філософію природи, особливістю якої стало переважно умоглядне її тлумачення як єдиного цілого. Спочатку вона синкретично (без поділу на складові) поєднувала у собі філософію і природознавство. Але це ще не було наукою, оскільки її результатом не могло бути відкриття об'єктивних законів реального світу.

Найбільш характерною рисою пізнання в цю епоху було виділення і опис найзагальніших та найсуттєвіших моментів і явищ природи, суспільства і мислення. Підкреслимо, що відкриття законів складає головну задачу будь-якої науки. Доки відповідні закони не відкриті, людина може лише описувати явища, збирати і систематизувати факти, накопичувати емпіричний матеріал. Це ще не є наукою. У всякому разі це ще не та розвинена форма, що має визначення науки.

Надалі такий засіб пізнання призвів до встановлення деяких суттєвих принципів, тверджень і до описового формулювання низки законів, що стали початком виникнення окремих галузей знання, які відокремилися від натур-філософії: логіки (Арістотель, IV ст. до н. е.), геометрії (Евклід, IV ст. до н. е.), механіки (Архімед, III ст. до н. е.), астрономії (Птолемей, II ст. н. е.).

Панування релігійно-містичного світогляду в епоху середньовіччя загальмувало, але не зупинило процес пізнання. Нові важливі досягнення в ряді сфер знання в цю епоху пов'язані з іменами видатних мислителів та вчених Арабського Сходу і Середньої Азії (Ібн Сіни, перша чверть XI ст.; Ібн-Рушда, кінець XII ст.; Біруні, середина XII ст.) та ін.

У Європі під впливом їх вчення виникла схоластика, з позицій якої робилися спроби дати науково-теоретичне обґрунтування релігійному світогляду в різноманітних його проявах.

Філософським ґрунтом схоластики служили ідеї вчених античного світу (Платона та Арістотеля, IV ст. до н. е.), погляди яких схоласти пристосо-вували до своїх цілей. Схоластика сприяла формуванню і розвитку культури, формального мислення і мистецтва теоретичних суперечок та дискусій.

Розвиток середньовічної алхімії пробудив інтерес до емпіричного вивчення хімічних речовин, а астрології – до постійного спостереження за небесними тілами, що, безперечно, сприяло становленню матеріальної бази астрономії.

Основи сучасної науки стали складатися в епоху Відродження. Цьому сприяли такі обставини: наявність визначеної суми знань, досягнутих у минулому; виникнення капіталістичного засобу виробництва, однією із основних умов розвитку якого був прогрес науки, що підірвав панування релігійного світогляду революційними ідеями даної епохи і нових досягнень науки, які на початку займали важливе місце в духовному житті суспільства; озброєність науки новими експериментальними методами вивчення явищ.

В науці нового часу експеримент стає провідним методом дослідження і радикально розширює сферу пізнання реальності, тісно поєднуючи теоретичні міркування з практичним «іспитом» природи. Внаслідок значно посилилася пізнавальна могутність науки ХVІ-ХVІІ ст.

Це глибоке перетворення науки було першою науковою революцією (Галілей, 1632 р., 1663 р.; Копернік, 1543 р.; Гарвей, 1628 р.: Декарт, 1637 р., 1644 р.; Гюйгенс 1690 р.; Ньютон, 1676 р. та ін.). Успіхи механіки визначили розвиток механістичного матеріалізму.

Використовуючи закони механіки, пояснювалася суть не лише фізичних і хімічних, але й біологічних явищ (Ламетрі, 1715 р., 1747 р.; Бореллі, 1666 р. 1682 р. та ін.). Положення механістичного матеріалізму складали основу теорії пізнання і наукової методології того часу.

У XVIII ст. і на початку XIX ст. на цій ідейній, науково-теоретичній і практичній основі був накопичений, систематизований та узагальнений великий за обсягом матеріал у конкретних галузях природознавства (Ейлер, 1736 р., 1744 р.; Ломоносов, 1742 р.; Лаплас, 1796 р., 1825 р.), предметом вивчення якого були явища дійсності. Проте в цей і в наступні періоди механістичний матеріалізм все-таки не задовольняв ідейним потребам природознавства у поясненні нових даних, одержуваних наукою.

Нові революційні зміни в науці пов'язані з відкриттям закону збереження і перетворення речовини та енергії (Маєр, Джоуль, Гельмгольц, Ломоносов, 1748 р.), клітинної будови рослинних і тваринних організмів (Шлейден, Шванн, 1838 р., 1839 р.), законів органічного світу (Дарвін, 1859 р.), періодичної системи елементів (Менделєєв, 1870 р.). Ідея розвитку стає визначальною ідеєю в науці.

Наприкінці ХІХ-початку XX ст. відбувався підрив класичних уявлень про реальний світ у зв'язку з відкриттями електрону (Томсон, 1898 р.), рентгенівського випромінювання (Рентген, 1895 р.), радіоактивності та інших явищ (П. Кюрі, М. Склодовська-Кюрі, 1895 р.), значення яких не можна було пояснити на основі механістичного світогляду. Це збільшувалося інтенсивним проникненням суб'єктивного ідеалізму до природознавства.

Назріла криза розв'язалася новою революцією в науці, яка почалася у фізиці (Планк, 1900 р.; Ейнштейн, 1905 р., 1916 р., 1924 р.) і охопила всі основні галузі науки. Як відомо, М. Планк висунув гіпотезу про існування квантів світла. А. Ейнштейн розробив спеціальну та основи загальної теорії відносності.

Перехід до пізнання нових рівнів матерії обумовив корінну переоцінку значення цілої низки основних понять колишньої науки – атом, простір і час, маса, енергія тощо. Все це означало радикальну зміну основ наукового мислення і зробило глибокий вплив на подальший розвиток науки в цілому.

Наступний етап наукової революції припадає на 20 – 30-і рр. XX століття. Саме у цей період була створена квантова механіка, багато галузей науки перейшли до вивчення складних системних об'єктів.

У біології вперше була сформульована теорія рівнів організації живих систем, зросла пізнавальна могутність науки, розширилися її взаємозв'язки з технікою, а також з усіма сторонами суспільної діяльності, посилилася тенденція перетворення науки у продуктивну силу і підвищилася її роль у суспільстві (Лазарєв, Трифонов, 1980 р.).

Створилися передумови для новітнього етапу розвитку науки, які обумовили у 50-і роки XX ст. сучасну науково-технічну революцію. Най-більш характерні риси цього періоду науки розглянуті у багатьох сучасних спеціальних монографіях і підручниках.

Отже, в історії людства відбувалися закономірні зміни щодо «спокій-них» і революційних періодів розвитку науки, яка знаходилася в єдиному потоці процесів, що відбувалися і відбуваються в суспільстві. Тому слід підкреслити, що наука, її історія, не можуть бути відокремленими від розвитку суспільства в цілому.