10.3. Здобувач як суб'єкт наукової діяльності

Значна кількість дисертаційних досліджень в Україні готується поза аспірантурою. Правовою формою такої підготовки с інститут здобувачів. Протягом тривалого часу вона себе виправдала, особливо стосовно тих, хто не може навчатися в аспірантурі. Це стосується лікарів, юристів, дипломатів, викладачів, які накопичили значний досвід, чітко знають недоліки і розробляють методи удосконалення технологій і процесів. Поєднання науки і практики сприяє підвищенню ефективності науково-практичної діяльності.

Така форма підготовки дисертації має певні переваги перед аспірантурою: не треба здавати вступні іспити, відсутня сувора звітність за витрачений час, не така загроза бути відрахованим.

Якщо здобувач працює за фахом то, виконані ним роботи є мотивом для досягнення результату, а отримані результати можна тут же впроваджувати у практику. Не менш важлива матеріальна сторона – отримувати стабільний заробіток і успішно просуватися по службі.

В залежності від посади здобувачів поділяють на дві групи:

1) працівники наукових установ і викладачі вищих навчальних закладів мають право одержувати наукові ступені безпосередньо після захисту дисертації;

2) керівники ненаукових підрозділів, котрі приймають участь у виконанні науково-дослідних робіт після захисту дисертації для підтвердження своєї кваліфікації та обґрунтованості претензій на науковий ступінь викликаються у ВАК України на засідання експертної ради.

Здобувачі над дисертаційними дослідженнями працюють самостійно. Проте їм призначається науковий керівник або консультант. Вони повинні в установленому порядку скласти кандидатські іспити, підготувати дисертаційне дослідження, апробувати свої наукові розробки, пройти рецензування дисертації у відповідному науковому підрозділі. У цьому аспекті у них таке ж правове становище, що і у аспірантів. Це пояснюється спільною метою – здати кандидатські іспити, підготувати та захистити дисертацію.

При виконанні наукових досліджень науковий працівник повинен тісно співпрацювати з іншими науковцями та науковими установами і підрозділами. Така співпраця е запорукою досягнення якісного наукового результату. Вона може бути формалізована на основі договорів про співпрацю, обміну науково-технічною інформацією, спільною працею в рамках певної наукової проблематики та наукових колективів тощо.

Досить поширеними є такі правові форми як договори про співдружність наукових установ та їх структурних підрозділів, у рамках яких наукові колективи проводягь спільні засідання кафедр, обговорення наукових праць, круглі столи тощо.

Дієвою формою є обмін науковою інформацією. Зважаючи на її зрос-іання в арифметичній прогресії, самому ученому інколи досить складно прослідкувати всі наукові розробки за його проблематикою.

У зв'язку з цим виправдовує себе співпраця з бібліотеками, котрі сповіщають науковців про новинки, що з'явились останнім часом. Зараз відповідні інформаційні послуги надаються в мережі Інтернет. Особливо це стосується постійних та Інтернетівських наукових конференцій. Таку конференцію стосовно певного наукового напрямку можна започаткувати у межах наукової установи, і особи, які взяли участь у них, матимуть змогу фахово обмінюватися інформацією.

Досить виправданими є так звані «мозкові атаки», коли на обговорення виноситься певна наукова або практична проблема, яка зусиллями науковців вирішується на загальному та спеціальних рівнях. Її результативність залежить від фахової кваліфікації учасників та їх підготовленості до теми диспуту. Тому наперед слід визначити проблематику та тему обговорення.

Особливої уваги заслуговують науково-практичні конференції та симпозіуми. Участь у них сприяє становленню науковця, його збагаченню свіжими ідеями та враженнями від спілкування. На конференціях започатковуються неформальні зв'язки між окремими науковцями.

Контакти між науковцями надають можливості обговорити певні наукові напрямки, визначитися з їх перспективою, інформаційним забезпеченням та доцільністю. Не менш важливим є консультування за проблематикою. Тут важливо пам'ятати просте правило – «відкривають двері тим, хто стукає», яке означає, якщо науковець має такт і схильність до спілкування, то йому підуть назустріч.

Неформальні наукові контакти досить часто переростають у формальні: спільні наукові проекти, наукові видання, полегшується пошук опонентів. Якщо науковець закритий для спілкування, то з часом він збіднюється науково та духовно.

Контрольні питання:

1. Визначити задачі управління науковими дослідженнями

2. Визначити аспіранта як суб'єкта наукової діяльності

3. Визначити здобувача як суб'єкта наукової діяльності

Самостійна робота:

1. Управління науковими дослідженнями [2, c. 95 – 105].

11. РЕФОРМУВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

11.1. Надання вчених ступенів та наукових звань в Україні

Торкнувшись змісту реформ, зупинимось на нововведеннях у системі педагогічної освіти. Як відомо, раніше все було досить просто і ясно: закінчив майбутній вчитель педагогічне училище – він спеціаліст (фахівець) з середньою спеціальною (педагогічною) освітою. Закінчив педагогічний ВНЗ – спеціаліст з вищою педагогічною освітою. У жодної людини не виникало сумніву в тому, що за фахом – це вчитель, а за педагогічною спеціальністю – вчитель фізики, математики, музики, фізкультури тощо. Різниця була лише в тому, що училище надавало мінімум професійних знань і умінь, яких було достатньо для виконання обов'язків учителя, а педагогічний вуз – максимум. Проте і в першому, і в другому випадках навчальні заклади готували фахівців у галузі освіти, навчання й виховання, професійний статус яких визначався словом «учитель» або «вихователь».

Однак прагнення реформ (часом всупереч здоровому глуздові) народжувалось щось принципово нове. Так, останньою реформою передбачалося, що система педагогічної освіти готуватиме молодшого спеціаліста (хоча незрозуміло – відносно кого цей спеціаліст молодший?); бакалавра (але що це: професія, спеціальність чи рівень кваліфікації?); спеціаліста (однак що надає підстав всіх інших такими не вважати?) і магістра?

Очевидно, щоб внести деякі уточнення у зміст перелічених нововведень, перехід до нових стандартів при підготовці педагогічних кадрів рекомендується здійснювати на базі розрізнення освітніх програм, професійно-орієнтованих освітніх, освітньо-професійних й освітньо-наукових програм.

Будь-яка непосвячена людина ще не здатна зрозуміти, що звичайна освітня програма поза усяких сумнівів чимось відрізняється від професійно-орієнтованої освітньої. Про всяк випадок цілком очевидним є деякий зв'язок із професією, а не лише з освітою. Хоча, якщо замислитися, тоді якою професією сьогодні можна оволодіти поза освітою?

Складніше припустити, що відрізняє професійно-орієнтовану , освітню програму від освітньо-професійної? Який реальний зміст слід шукати у цій грі словами? Неминуче напрошується висновок: або наша рідна мова настільки збідніла, що в ній не знайшлося більш влучних слів на позначення авторами подібних формулювань своїх задумів, або це зроблено свідомо, щоб використати розмитість розуміння з якимись корисними цілями.

Ще одне питання напрошується з приводу освітньо-наукових програм. Очевидно, авторам цього формування невідомо, що, починаючи з 1917 року, радянська система освіти, традиції якої деякою мірою продовжує зберігати й наша вітчизняна система, будувалась на наукових засадах. Й словосполучення «освітньо-наукова» дозволяє припустити, що просто освітня або ж освітньо-професійна програми до науки ніякого відношення не мають.

Все було б припустимим, коли б услід за паперовими «реформаторськими» новаціями не вийшли звичні вказівки втілити їх у життя. Зіткнувшись з нездоланними труднощами й усвідомленням власної некомпетентності, автори змушені були прийняти єдине рішення: звернутися до словників, де прийнято шукати пояснення змісту незрозумілих слів.

Що ж тлумачать словники? Цитуємо: фахівець – «працівник в галузі будь-якої спеціальності»; «людина, яка володіє спеціальними знаннями й навичками з будь-якої галузі виробництва, науки, техніки, мистецтва та інше; людина, яка має спеціальність, добре знає будь-що, майстер своєї справи».

З наведених визначень випливає, що людина, яка знає та вміє щось робити, творити в певній галузі – це спеціаліст. Складніше визначити, що приховується за поняттям «молодший спеціаліст».

Свого часу творці словників не передбачали, що спеціаліст може бути молодшим, середнім або старшим. У їх тлумаченні визначення «молодший» завжди співвідносилося з деякою ієрархією: молодший за віком, за народженням, за званням, за посадою. Але у будь-якому випадку молодший – це той, який ще не виріс, не досягнув певного рівня та інше. Якщо вибудовувати таким чином логічний ряд, тоді молодший спеціаліст – це ще не працівник, він не володіє необхідними спеціальними знаннями й уміннями, тобто не спеціаліст. Але якщо не спеціаліст, тоді на підставі чого він може виконувати функції вчителя або вихователя? Що надає йому право, не оволодівши спеціальністю, виконувати її?

Не кращим є становище з поняттям «бакалавр». Цитуємо: бакалавр – «в західноєвропейських університетах у старовину (тепер лише у Великобританії) – перший учений ступінь; у Франції та деяких інших країнах – особа, котра склала іспити за курс середньої школи; наявність ступеня бакалавра надає право вступати до університету».

Незрозуміло, за яким логічним обґрунтуванням бакалавр було увіпхнуто вітчизняними реформаторами між молодшим спеціалістом і просто спеціалістом. Якщо це характеристика, яка засвідчує те, яку освіту людина вже здобула і де вона її може продовжити, тоді бакалавр повинен передувати молодшому спеціалістові.

У такому випадку за існуючими у нашій країні освітніми структурами ступінь бакалавра повинен надаватися після складання іспитів на атестат зрілості й підтверджувати той факт, що людина отримала повну середню загальну освіту. Надалі вона може отримати спеціальну середню і вищу освіту, тобто стати спеціалістом у певній галузі. Або інакше – завоювати професію.

Коли ж наслідувати західні освітні стандарти, то бакалавр належить до середньої ланки у системі освіти, яка передує професійній спеціалізації. За нашими ж реформами, бакалавр належить до середньої спеціальної або вищої професійної освіти. Що ж нам дає подібне реформування? Зводить спеціаліста, який отримав вищу освіту, до рівня випускника середньої школи на Заході?

Ще більше питань виникає, коли замислитися над змістом визначення поняття «магістр». У деяких закордонних країнах, а також у Росії до революції – це вчений ступінь, а також особа, яка має цей ступінь. У часи Середньовіччя – це глава духовно-рицарського ордену; або викладач так званих семи вільних мистецтв (гуманітарних наук); в США, Великобританії та інших країнах з англо-американською системою вищої освіти – другий академічний ступінь, який надається особам, які закінчили університет або прирівняний до нього вищий навчальний заклад й уже отримали ступінь бакалавра, відвідали додатковий курс протягом 1-2 років, склали спеціальний іспит і захистили дисертацію.