10 Тис. Козаків воювало з Персією). Наступним кроком, спрямованим

на обмеження автономних прав України, було створення у 1722 р.

Малоросійської колегії. Колегія приймала від населення скарги на ук

раїнські суди, контролювала фінанси, стежила за стосунками старшини

та козацтва.

У травні 1710 р. залишки козацького війська у вигнанні обрали

гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика (1672B1742 рр.). Гетьман

уклав з козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольно$

стей Війська Запорозького». Вона передбачала повну незалежність Украї

ни; гетьманство, обмежене козацьким парламентом; затверджувалися150

права православної церкви під верховенством константинопольського

патріарха. У січні 1711 р. Орлик із запорозькими козаками і кримськими

татарами брав участь у поході в Україну, але зазнав поразки й емігрував

до Європи.

Після смерті І.Скоропадського, наказним (тимчасовим) гетьманом став

Павло Полуботок (1722B1724 рр.). Полуботок намагався на основі старих

юридичних документів відновити втрачені автономні права України.

Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішні спра

ви Гетьманщини й зняти напругу в суспільстві, Полуботок почав активно

усувати недоліки державного життя: провів судову реформу, розгорнув

боротьбу з хабарництвом. Проте, він був заарештований разом з 15

старшинами і ув’язнений до Петропавлівської фортеці, де і помер.

2. До 1727 р. Вибори гетьмана були заборонені. Верховним органом

влади в Україні стала Малоросійська колегія. Збирання податків колегія

зосередила в своїх руках, чим відсунула козацьку старшину від одного

з основних джерел збагачення. Зібрані податки відправлялися в царську

казну, внаслідок чого відбувалося неприховане пограбування України.

Тільки підготовка до нової російськотурецької війни змусила царський

уряд піти на поступки українській старшині: Малоросійську колегію

було скасовано, новим гетьманом обрано (насправді призначено імпе

ратором Петром ІІ) Данила Апостола (1727B1734 рр.). У 1728 р. було

затверджено конституцію Гетьманщини («Решительные пункты»), відпо

відно до яких зовнішньополітичні питання переходили під контроль

російського намісника, військові – під контроль російського фельдмар

шала, російський уряд залишив за собою контроль за фінансами, зап

ровадив нову систему контролю за діяльністю гетьмана та козацької

старшини. Таким чином, це було лише формальне поновлення українсь

кої автономії. Незважаючи на це, Апостолу вдалося добитися позитив

них зрушень: ревізія землеволодіння (17291730 рр.) дала змогу попов

нити державний земельний фонд, було засновано скарбницю, під владу

гетьмана повернуто Київ, отримано дозвіл на відновлення Запорозької

Січі. Загалом за гетьманування Апостола внутрішнє життя України

стабілізувалося.

3. Після смерті Д.Апостола російський уряд не дозволяв обрання

нового гетьмана під приводом пошуку відповідного кандидата. Було

призначено «Правління гетьманського уряду» (17341750), до якого вхо

дило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став

князь О.Шаховський. Сфера впливу цього «Правління» поширювалася

й на Слобожанщину. Російські чиновники втручалися в усі сфери сус

пільного життя. Ситуація ускладнилася ще й російськотурецькою війною151

(17351739 рр.). Україна стала постачальником матеріальних і людських

ресурсів.

24.Проаналізуйте етнополітичні процеси в козацько-гетьманській державі.  Переможні битви 1648–1649 pp., унаслідок яких значну частину українських земель було звільнено від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорізьке». Історики дали цій державі умовну назву – Гетьманщина. За умовами Зборівського договору 1649 р. Гетьманщина складалася з земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. км2 – від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин, засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося т. зв. Дике Поле. Постання унікальної соціальної верстви – козацтва – й створення Запорізької Січі стали важливими факторами збереження етнокультури українців. Протягом ХV–ХVІ ст. чимало представників української знаті відігравали видатну роль у захисті української національної самобутності, православної Церкви, національної освіти та культури. Найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький, котрий займав посади воєводи брацлавського й великого гетьмана литовського, був покровителем православної Церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковнослов’янської писемності. Видатну роль в історії українського козацтва відіграв український князь Дмитро Байда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язане заснування Запорізької Січі. Серед перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких, Ружинських. Саме представники української знаті, а також обрусілих литовських родин очолювали боротьбу проти політичного й католицького релігійного наступу, за збереження політичних і національних прав населення українських та білоруських земель. Протягом ХІV – першої половини ХVІІ ст. тривало формування української народності. Це проявлялося перш за все у збереженні самобутності, формуваннні національної самосвідомості, подальшому розвитку національної культури. Спрямованість офіційної політики Польщі, що визначала польські пріорітети в Україні, певною мірою обумовила міжетнічні взаємини. З XVI ст. почалося масове переселення на українські землі євреїв, які розмовляли мовою германської групи ідноєвропейської сім’ї – їдиш. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась. Як і раніше, вони не мали прав землеволодіння і, як правило, були орендарями фільварків польських магнатів. Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648–1657 рр. мало глибоке коріння. Проте необхідно пам’ятати, що етнічне протиборство сторін було невід’ємним від соціального антагонізму. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Режим, ненависний для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, персоніфікувався в ляхах (якими вбачали не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання далі терпіти польське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі» призвали до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель у період визвольної війни. Небачено жорстокими були й каральні експедиції польської шляхти. Наслідками цих кривавих рейдів було масове винищення українських селян: ті в очах шляхтичів були «бунтівною черню», яку потрібно приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними й невинними». В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до панівних структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям різноманітні промисли, право збирати податки, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже часто неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку й статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).

25. Проаналізуйте в історико-етнополітичному контексті особливості процесу обмеження та ліквідації царським урядом автономії України (друга половина ХVII-ХVШ ст.). Обмеження та ліквідація державності й автономії України у складі

Росії пройшли кілька етапів:

1) 1654–1708 рр. – перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;

2) 1708–1727 рр. – форсований наступ на українську автономію;

3) 1727–1764 рр. – чергування в російському урядуванні двох тенденцій щодо України: то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

4) 1764–1781 рр. – остаточна ліквідація української автономії.

Етнополітичні процеси на українських землях мали в цей період свої особливості.

Зацікавившись позитивними наслідками заохочення іміграції в Німеччині та Англії, російський царизм розпочав діяльність у цьому напрямку. 1702 р. Петро І затвердив маніфест до іноземних громадян, що бажали вступити на військову службу в Росії, а також до купців та ремісників. Це фактично заклало основу майбутньої іміграційної політики Росії, де в середині ХVІІІ ст. склалися передумови для переселення іноземних колоністів. Величезні степові простори на Півдні й Південному Сході імперії не приносили їй жодної користі. Кріпосне право не давало селянам змоги вільно пересуватися в пошуках землі, і це затримувало освоєння названих територій. Виходячи з цього, уряд Єлизавети Петрівни почав запрошувати сюди іноземних колоністів. В цей час на південноукраїнських землях з’являються колонії сербів, які просили дозволу переселитися до Росії, щоб позбутися утисків австрійського уряду. Російська влада вважала, що військові поселення на півдні, зокрема сербські, стануть захистом від татарських нападів. Уряд усіляко сприяв переходу на ці землі й українських селян з Правобережної України. Сюди переселялися також росіяни-старообрядці, які в Росії зазнавали гонінь з часів Петра І.

Ще активніше політику колонізації проводила Катерина ІІ, яка

поділяла концепцію академіка Шльоцера щодо того, що «…багата, родюча і сильна» Російська імперія може стати ще «багатшою, родючішою,

сильнішою», але для цього їй потрібні «люди». Вирішення цієї проблеми імператриця вбачала в залученні до Росії іноземних колоністів. Маніфести 1762 та 1763 рр. запрошували всіх охочих з Європи, крім євреїв, вільно селитися в Росії. При цьому колоністи отримували значні пільги. Так, їм дозволялося безперешкодно сповідувати свою релігію, вони на 30 років звільнялися від будь-яких податків. Тим, хто хотів жити в губернських і повітових містах, допомагали створювати фабрики, заводи, мануфактури; за потреби поселенці отримували безвідсоткову позику. Велике значення для них мало також звільнення від усіх державних повинностей, включно з військовою. При цьому уряд намагався скеровувати потік переселенців саме на незаселені південні землі. Такі кроки російського царизму значно активізували заселення південноукраїнських земель. Тож національний склад тут став строкатим і був репрезентований болгарами, німцями, греками, «волохами» (молдаванами та румунами), вірменами, євреями, що позначилося на протіканні етнічних процесів у регіоні. Для Правобережної України як під час Хмельниччини, так і пізніше був характерним гострий антагонізм між українським селянством і польською шляхтою. В добу Руїни український люд тут масово винищували не лише польські, а й російські війська. Селяни гинули внаслідок російсько-польської війни, міжусобної боротьби за владу між гетьманами, які шукали собі союзників поза межами України. Страшних спустошень завдавали українським землям союзники П. Дорошенка – турки і татари, які обертали на пустелі величезні території, знищували та забирали в ясир їхнє населення. Масовою, майже суцільною стає еміграція українських селян з Правобережжя.

Закріпивши свою владу на Правобережжі на початку ХVІІІ ст., після

багатьох років шляхетсько-козацького протистояння, польські землевласники

повернулися до старих порядків. Відновився соціально-економічний та

національно-релігійний гніт. Як і до Хмельниччини, польське панство ставилося до українських селян як до «хлопів», робочої худоби. Посилювалися гоніння на православну релігію та духовенство. У відповідь селянство піднімалося на боротьбу проти польської шляхти. Виникає широкий повстанський рух – Гайдамаччина. До його активізації спричинила діяльність шляхетських «конфедерацій», утворюваних для боротьби з російським впливом у Польщі та з православ’ям. Конфедерати винищували православне українське селянство, руйнували церкви тощо. Тож дії повстанців спрямовувалися проти ненависних гнобителів – польського панства, уніатського духовенства та євреїв.

У свою чергу, після придушення «коліївщини» – гайдамацького повстання 1768 р. – поляки жорстоко розправилися з її учасниками. Зауважимо, що учасники повстання покладали великі надії на допомогу Росії, яка декларувала намір захищати «братів за вірою» від утисків католицької Церкви. Російський уряд, з одного боку, був заінтересований у підтримці православних Правобережжя і в послабленні Польщі, проте з іншого – боявся поширення антифеодального руху на власну територію, тож зрештою допоміг придушити цей рух.

Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, стало постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя й Слобожанщини.

Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилював контроль над українським суспільним життям, насаджував русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на «етнографічну групу» в уніфікованій масі підданих імперії.

До кінця ХVІІІ ст., в ході виконання політичних рішень

імператорського двору Катерини ІІ, малоросійський край було інтегровано в

державно-політичні, соціальні та економічні структури Російської імперії. Одним з головних чинників цього стало те, що українська еліта в масі своїй

ще задовго до формальної ліквідації Гетьманщини інтегрувалась до соціально-політичних структур російського суспільства. Московсько-петербурзькою стала вона й за культурою. Тим самим було підготовано ґрунт для «м’якого» варіанту інкорпорації гетьманщини в структури Російської імперії.