1 Лютого 1923 р. В Україні з 65 газет українською мовою виходило 13,

то на 1 жовтня 1924 р. – 23. У цьому ж році з 5 млн. підручників

українською мовою було видано 4 млн.

Видатні представники української національної інтелігенції, які у

минулому очолювали визвольний рух і будували національну державу,

знайшли застосування своїм силам саме в процесі українізації. На думку

фахівців, у цьому полягає одна з головних причин здобуття вагомих

досягнень на даному етапі національно-культурного розвитку.

Прискорення розвитку національної культури є також заслугою не

великого числа відповідальних працівників КП(б)У, яких ще називали

націоналкомуністами. Вони гуртувалися навколо наркома освіти

М.Скрипника. За постаттю Скрипника проглядається інша – генераль

ного секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича. Саме при Кагановичі політика

українізації набула найбільшого розвитку. Він навіть вивчив українську

мову, якої раніше не знав. У боротьбі за владу Й.Сталіну потрібна була

підтримка республік. У цьому полягає друга головна причина поширення

української мови та прискорення розвитку національної культури.

У процесі українізації не відбулося примусової денаціоналізації націо

нальних меншин. Потреби представників інших національностей

теж задовольнялись. Комісія у справах меншостей при ВУЦВК

(1924-1930 рр.) провела національне районування території республіки.

Було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських,

російських, польських) а багато різних національних сільрад. У 1924 р. утворено

Молдавську Автономну СРР у складі УСРР. У 1927 р. проведено першу

Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин. Актив

но проводилася політика щодо найповнішого представництва різних

національностей в органах радянської влади.

Враховуючи, що для Сталіна українізація була лише засобом для

втілення в життя своїх планів, радянське керівництво у той період

організовувало кампанії, спрямовані на боротьбу з «націоналухильництвом», «буржуазними націоналістами». Серед головних напрямів, що були

персоніфіковані – «хвильовизм», «шумськизм», «волобуєвщина», «скрип

никівщина».

Офіційно про припинення політики українізації ніколи не казали.

Однак, фахівціісторики вказують на 1938 рік як на час остаточного

завершення цієї політики. Хоча фактично вона закінчилася значно

раніше, але саме цього року вийшла постанова Раднаркому УРСР, у якій

вказувалося на обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійсь

ких школах.

Отже, політика українізації була не метою більшовиків, а лише засо

бом привернути на свій бік більшість громадян із національних рес

публік. Коли тоталітарний режим остаточно було встановлено, україні

зацію припинили. Незважаючи на це та на достатньо стислий термін

існування, політика українізації принесла багато позитивних результатів.

45.Проаналізуйте особливості проведення індустріалізації і колективізації сільського господарства в Україні, якими змінами у соціальній структурі суспільства позначилися ці процеси?

Наприкінці 1920-х рр. партійно-державне керівництво посилило відчуження виробника від засобів виробництва і стало на шлях директивного планування. 3 жовтня 1928 р. розпочалася перша п’ятирічка. П’ятирічний план (1928–1932 рр.) передбачав напружені темпи приросту промисловості, які потребували інтенсифікації праці робітників через соцзмагання, зустрічні плани, рух новаторів, стимулювання орденами тощо. Результатом бурхливого розвитку важкої промисловості стала урбанізація. Якщо до індустріалізації в місті мешкав лише кожен п’ятий мешканець України, то наприкінці 30-х рр. – кожен третій. Ще одним наслідком індустріалізації стало розгортання українізації робітничого класу, формування національного робітничого класу, який до цього був переважно російським, а також технічної інтелігенції. 1929 р. партійно-державне керівництво у зв’язку з новою економічною доктриною розпочало масову колективізацію. Виходячи з того, що селяни без ентузіазму ставилися до неї, а також з особливостей економічного розвитку СРСР, Сталін і його прибічники в Політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробили регіональну систему з відповідною хронологізацією залучення селян до колгоспів. Комісія порушила проблему «куркульства». На той час заможні селяни становили невелику групу. Ще під час зрівняльного поділу землі в 1920–1923 рр. влада винищила більшість тих, хто будував добробут на широкому застосуванні найманої праці. В 1930 р. заможних господарів (тих, хто своєю працею створив якийсь достаток) було оголошено куркулями. В Україні розпочалося запровадження політики «ліквідації куркульства як класу». Тих, хто брався за зброю, розстрілювали. Селян- середняків, які не вступали до колгоспу, оголошували підкуркульниками. «Ліквідація куркульства» на практиці означала не тільки знищення верстви заможних селян-господарів, а й намагання створити на селі нові виробничі потужності соціалістичного типу.

Не остання роль в індустріалізації та колективізації належала громадським організаціям. Третій (1926 р.) та четвертий (1928 р.) з’їзди профспілок України, виконуючи рішення з’їздів партії про соціалістичну індустріалізацію, підготовку робітників та технічних кадрів, свою роботу тісно пов’язали з виробництвом. Це проявлялась у розгортанні наприкінці 20–30-х рр. масового соціалістичного змагання, ударництва та стаханівського руху.

Певну роль відігравали робітничі профспілки в соціалістичній

перебудові сільського господарства. Так, у 1929–1933 рр. вони, за

дорученням ЦК КП(б)У, надіслали до села близько 9 тис. робітників з числа

т. зв. 25-тисячників, які проводили колективізацію. Комсомол України також було залучено до індустріалізації,

колективізації сільського господарства. За роки першої п’ятирічки понад 36 тис. комсомольців виїхало на шахти Донбасу, 9,5 тис. працювало на будівництві ХТЗ, 3 тис. – Дніпрогесу. Посланці комсомолу України працювали на спорудженні Сталінградського тракторного заводу, Урало-Кузнецького комбінату, будували Комсомольськ-на-Амурі. 1936 р. на 50 шахтах Донбасу комсомольці ставали стахановцями. Комсомольські організації України, беручи участь у колективізації сільського господарства, в 1933 р. відправили понад 2500 чол. на роботу секретарями колгоспних комсомольських осередків, 849 чол. – на посади помічників начальників політвідділів МТС. З комсомолу вийшла плеяда героїв праці – Є. Романько, П. Ангеліна, М. Демченко, М. Гнатенко, М. Мазай, П. Кривонос та ін.

Для зміцнення партійного впливу на селі в 1933 р. було створено політвідділи при МТС і радгоспах. Їхніми начальниками призначали комуністів зі значним партійним стажем. В Україну начальників політвідділів присилали здебільшого з Росії (56%). Заступниками начальників політвідділів обов’язково були працівники держбезпеки (ОДПУ).