1989 Рр. «катакомбним».

Ліквідувавши УГКЦ, радянське керівництво виконало один з голов

них пунктів плану, головна мета якого спрямовувалося на організацію

всебічної і активної відсічі римокатолицькому Ватикану та зміцненню

радянської влади на Західній Україні. Спочатку грекокатолицька церква

була ослаблена у повоєнний період, а потім і ліквідована. Закінчилася Друга світова війна, яка принесла радянському народу

багато випробувань, страждань і горя. Процес повернення до мирної

праці, подолання повоєнної розрухи втілював багато сподівань на по

зитивні зміни. Однак, як і у попередні роки все знаходилося під пильним

контролем комуністичної партії. Велике занепокоєння в офіційної влади

викликало те, що під час війни десятки мільйонів осіб проживали на

окупованих територіях, мільйони були вивезені на примусові роботи до

Німеччини, перебували в полоні. Мільйони радянських військових пе

ребували в країнах Східної і ПівденноСхідної Європи та бачили там

вищий рівень життя, ніж про нього казала радянська пропаганда. Всі

вони зазнали чужих для системи ідеологічних впливів. Для того, щоб

відновити тотальний контроль над свідомістю людей, режим почав

використовувати різноманітні засоби, в тому числі гучні ідеологічні

кампанії та репресії.

В Україні репресії мали ще одну особливість – з їх допомогою влада

намагалася викорінити саму можливість національновизвольного руху

в республіці. Приборкати критично налаштовану інтелігенцію доручили

секретарю ЦК ВКП(б) А.Жданову.

Водночас ЦК КП(б)У ухвалив постанови «Про перекручення і помил

ки у висвітленні історії української літератури» (серпень 1946 р.), «Про

журнал сатири і гумору «Перець»», «Про журнал «Вітчизна»», «Про репер

туар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення»

(усі три у вересні 1946 р.). Творча інтелігенція піддавалася нещадній

критиці, причому зневажливим і безцеремонним тоном, визнавалася

«українськими буржуазними націоналістами» та «ворогами народу».

У 1947 р. КП(б)У знову очолив Л.Каганович. І вже на вересневому

пленумі правління Спілки письменників України відверто звинувачено

в «націоналізмі» М.Рильського (твори «Мандрівка і молодість», «Київські

октави»), Ю.Яновського (роман «Жива вода»), І.Сенченка (повість «Його

покоління»), О. Довженка (кіносценарій «Україна в огні») та ін. Цього

ж року влада робить наступ на наукову інтелігенцію. У серпні ухвалюєть

ся постанова «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту

історії України Академії наук УРСР». У працях «Короткий курс історії

України» (за ред. С.Білоусова, К.Гуслистого, М.Петровського та ін.),311

«Нарис історії України» (за ред. К.Гуслистого, Л.Славіна, Ф.Ястребова),

першому томі «Історії України» (за ред. М.Петровського) розкритико

вані «перекручення буржуазнонаціоналістичного характеру», антинау

ковість, відхід від принципу партійності, відродження історичних концепцій В.Антоновича, М.Грушевського, відмова від класового підходу до

аналізу історичного поступу людства. Влада монополізувала право на

трактування історичного процесу та нікому не дозволяла ухилятися від

заданої схеми історії.

Другий етап кампанії, спрямованої проти інтелігенції, пов’язаний з

боротьбою з «низькопоклонством» перед Заходом, а пізніше з «космопо

літизмом». Ініціатори цієї кампанії мали на меті привести країну до

культурно-ідеологічної ізоляції, розколоти інтелігенцію, певним чином

протиставити її іншим прошаркам суспільства, розпалити шовіністичні

настрої, посилити процес русифікації, відновити образ внутрішнього

ворога, необхідний тоталітарному режимові для існування. Окремих

представників української творчої інтелігенції, таких як критики О.Бор

щагівський, А.Гозенпуд, стали називати «безрідними космополітами».

У 1947 р. започаткували дискусію щодо окремих питань філософії, яка

пропагувалася як «зразок більшовицької критики і самокритики». В

інших наукових напрямах – мовознавстві, політекономії – теж відбува

лися дискусії подібного характеру. Вочевидь, офіційна влада за допомо

гою таких дискусій намагалася виявити та розгромити інакомислення

серед представників наукової інтелігенції, встановити контроль над

усіма сферами духовного життя.

На сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук у серпні

1948 р. одна з подібних дискусій фактично розгромила радянську школу

генетики. Кількасот вчених втратили роботу. Ця кампанія нині нази

вається іменем «народного академіка» Т.Лисенка – «лисенківщиною». В

Україні її жертвами стали академік М.Гришко, професори С.Гершензон,

Л.Делоне, І.Поляков та ін. Псевдонаука «зачиняла двері» окремим на

уковим напрямам, не давала їм вільно розвиватися, все більше панував

догматизм. Кібернетика була оголошена «буржуазною лженаукою».

2 липня 1951 р. у газеті «Правда» побачила світ редакційна стаття

«Проти ідеологічних перекручень у літературі». У ній було піддано критиці

вірш В.Сосюри «Любіть Україну», написаний ще 1944 р., як «ідейно

порочний твір». М.Рильського звинуватили в «серйозних ідеологічних

помилках», засуджено оперу К.Данькевича «Богдан Хмельницький», вка

зано на «серйозні хиби і помилки в ідейновиховній роботі на Україні».

Незважаючи на те, що головним об’єктом для тоталітарного режиму

була інтелігенція, від ідеологічного наступу тоталітарного режиму страж

дало все суспільство. Один з партійних лідерів Л.Каганович відверто

вказував, що кожний випадок невиконання планових завдань у промис

ловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українсь

кого буржуазного націоналізму. Підкреслимо, що ідеологічні кампанії

проводилися під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників: розгортання

і поглиблення «холодної війни» між СРСР і США, зміцнення тотального

ідеологічного контролю за суспільними процесами, реанімація образу

внутрішнього ворога – однієї з умов існування режиму, нейтралізація

активної патріотично налаштованої національної еліти тощо. Все це

створювало гнітючу атмосферу, гальмувало духовний розвиток народу

загалом. Суспільство перебувало в очікуванні нового витку репресій,

принаймні на це вказує промова Сталіна на осінньому пленумі компартії

1952 року. 5 березня 1953 р. Сталін помер, з’явилися сподівання на

пом’якшення моральнополітичного клімату в країні

54.ІІроаналізуйте особливості та наслідки проведення економічних реформ у Радянській Україні наприкінці 1950-х -у першій половині 1960-х рр.

У підсумку політичної боротьби після смерті Сталіна переможцем став

М.Хрущов. Він та його команда запропонували заходи щодо реформуван

ня різних сфер суспільства, у тому числі народного господарства. У

сталінські часи не надавалося великого значення новим тенденціям у

розвитку світової економіки. Нове радянське керівництво поставило перед

вченими завдання визначити місце, яке посідав СРСР за основними

напрямами науково-технічної революції. Висновки були невтішними: що

найменше за десятком позицій країна відстає від західних країн. На

пленумі ЦК КПРС у липні 1955 р. підкреслювалася нагальна потреба

пошуку коштів на прискорений розвиток наукових досліджень і нових

галузей промисловості, щоб не відстати від країн Заходу. Радянське

керівництво прийняло кілька принципових рішень, які визначили подаль

ший розвиток економіки: скоротили фонд нагромадження, щоб забезпе

чити фінансовими ресурсами активну соціальну політику; скоротили

чисельний склад армії, спрямувавши більше ресурсів на ракетно-ядерну

зброю та космічну програму; вирішили закуповувати новітню техніку за

кордоном, щоб не починати створення нових галузей «від нуля».

У лютому 1957 р. запроваджується нова система управління, стрижнем

якої мав бути територіальний принцип управління через ради народного

господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних районах. В

УРСР було створено 11 раднаргоспів. Під їх контроль передали понад