1918 Р. На таємному засіданні унс створює орган для керівництва анти

гетьманським повстанням – Директорію в складі 5 осіб (на чолі – В.

Винниченко). Використавши полк Українських січових стрільців під ко

мандою Є. Коновальця, Сірожупанну дівізію (гетьманські війська, що

перейшли на бік повсталих), Директорія 15 листопада розпочала збройний

виступ. 14 грудня 1918 р. війська гетьмана були розбиті. Цього ж дня

П.Скоропадський відрікся від влади та виїхав у Німеччину. До влади

прийшла Директорія.

Причини падіння гетьманату полягають у тому, що:

нав’язаний Україні режим не мав глибоких коренів у суспільстві;

стабільність у державі залежала від німецьких військ;

у гетьмана була відсутня боєздатна національна армія;

відбулася реставрація старих поміщицьких порядків і почалося відрод

ження архаїчних форм організації громадського життя;

підсилився вплив на державну політику гетьмана російських консер

вативних кіл.

37.Проведіть порівняльний аналіз політики урядів Центральної Ради та Гетьманату в контексті розбудови української державності.

Четвертий Універсал Центральної Ради обіцяв оперативну розробку Земельного закону на основах скасування приватної власності, соціалізації землі. Наскільки цей закон відповідав потребам земельної справи в Україні, на практиці перевірити не довелося. Уряд мусив залишити Київ раніше, ніж закон було опубліковано. Приблизно така сама доля спіткала й закон про 8-годинний робочий день, прийнятий пізніше. До кінця січня 1918 р.

Українська революція опинилась у дуже суперечливій ситуації. З одного

боку, УНР проголосила себе самостійною державою, здобула європейське

визнання, з іншого, – народжена цією ж революцією влада зазнала воєнної

поразки у боротьбі з радянською владою, змушена була шукати опори за кордоном. Центральна Рада запроваджувала новий стиль, національну

грошову одиницю – гривню, було визначено державний герб республіки –

«тризубець з часів Володимира Великого».

На думку В. Винниченка, в період гетьманщини історія немов би навмисно дала панівну роль уже класам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство прагнутиме буржуазної державності, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державністю неодмінно й необхідно пропадає спочатку її українськість, а потім і сама державність, як така. Заінтересований у забарвленні свого режиму в українські кольори, гетьман П. Скоропадський почав залучати членів партії соціалістів-федералістів до участі в уряді. Кабінет формувався переважно з представників правих загальноросійських партій, хоча деякі його члени були українцями. Народні маси виявилися значно послідовнішими у ставленні до новоствореної влади. «Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 29–43.

38.Порівняйте підходи до вирішення етнонаціональних проблем в Україні за часів Центральної Ради, Гетьманського уряду та Директорії унр.

Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явилися внаслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена в березні 1917 р. Українська Центральна Рада почала формувати власну політику щодо регулювання міжнаціональних відносин. Очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії в складі Російської Федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням усіх національностей, що проживали на її території. 79 Провідні діячі Центральної Ради прагнули створити ідеологію і правову базу регулювання міжетнічних відносин. Принципово не погоджуючись з гаслом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.

Український Національний Конгрес (6–8 квітня 1917 р.) ухвалив рішеня: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». У I та II Універсалах Центральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами, «негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання рідної мови, зокрема в школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Так, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося в подальшому.

Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Центральної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі існування Центральної Ради представництво в ній запроваджувалося за територіальним, професійним та партійним принципами, то з середини літа 1917 р. останні було доповнено ще й «національною належністю». Це дало змогу перетворити Центральну Раду з органу суто національного, українського на тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.

Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної

Ради стало створення в структурі її виконавчих органів (спочатку в складі

генерального Секретаріату, а потім – у раді народних міністрів) генерального

секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товарищів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Генеральним секретарем з національних справ став С. О. Єфремов. У контексті формування сучасного механізму захисту прав національних меншин на особливу увагу також заслуговує досвід Центральної Ради щодо запровадження національно-персональної автономії (9 січня 1928 р.). На початковому етапі правління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншин не було визначено. «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» – документи, що стали юридичною основою діяльності гетьмана, не віддзеркалювали якихось особливих прав національних меншин. Декларувалася рівність усіх громадян Української держави незалежно від національності. Кадрові призначення свідчили про толерантне ставлення гетьмана до неукраїнців. Єврей С. Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром праці, росіянин Г. Афанасьєв – державним міністром.

У липні 1918 р. гетьман П. Скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував національні міністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було передано міністерству народної освіти та мистецтва. Та, незважаючи на цей крок, гетьманська держава була послідовною в забезпеченні рівноправності всіх громадян, що підтверджують створення нової єврейської партії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновлення діяльності чехословацького комітету. У заснованої в листопаді 1918 р. Української Академії наук існував окремий структурний підрозділ – кафедра єврейської мови та письменства, а пізніше – єврейська історико-археологічна комісія.

Гетьманське міністерство освіти та мистецтва за прикладом

Центральної Ради вважало за доцільніше заснувати нові українські гімназії,

ніж українізувати російські. Влітку 1918 р. було відкрито 54 українські

гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях з

російською мовою навчання було введено обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України, історію української літератури. В цей

час було розпочато видання україномовних підручників з багатьох напрямів.

У Києві та Кам’янець-Подільському відкрито два державні університети. Засновано також Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо.

Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтвердила необхідність відновлення дії національно-персональної автономії. У грудні 1918 р. було підтверджено чинність відповідного закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національних міністерств. Однак, з огляду на різні обставини, розпочало роботу лише одне – з єврейських справ.

Директорія, створивши національним меншинам правові умови діяльності, водночас вживала протилежних заходів, порушувалися мовні права росіян, у Києві російськомовні вивіски на крамницях було замінено на україномовні, вимоги поляків надати їм національно-персональну автономію не знаходили підтримки. Це пов’язували з мовними проблемами українців у Польщі. Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Фактично політичні сили, які представляли інтереси меншин, відмовилися співпрацювати з Директорією в розбудові української держави. Росіяни взагалі зігнорували нову владу. Поляки більше переймалися відновленням власної державності. Ці відносини особливо загострились у зв’язку з проголошенням ЗУНР та намірами її до злуки з УНР, що обумовлювала зміну державних кордонів.

Внаслідок загостення соціально-економічних, політичних та

міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни українська

влада не мала змоги утримати під контролем внутрішню ситуацію в країні,

захистити євреїв від погромів. Масовість цих погромів з початку 1919 р. дала

формальні підстави пов’язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити охорону євреїв, притягти винних до юридичної відповідальності

не завжди були успішними. Останній період діяльності Директорії, ускладнений військовою боротьбою та суперечностями в самій владі унеможливлював реалізацію національно-персональної автономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від принципів української демократії, проголошених на початку української революції. Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНР ухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин.

39.Проаналізуйте діяльність уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Визначте роль і місце ЗУНР в історії державотворення.

У жовтні 1918 р. АвстроУгорська монархія припинила своє існуван

ня. 16 жовтня виходить маніфест, за яким народи АвстроУгорської

імперії могли створити власні сейми, які б представляли новостворені

держави у складі австрійської федеративної держави.

1819 жовтня 1918 р. українські депутати віденського парламенту,

депутати галицького і буковинського сеймів, лідери політичних партій

і грекокатолицького духовенства утворили у Львові Українську Національну Раду (НР) на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем. НР як ви

щий орган влади майбутньої держави у своєму першому маніфесті прого

лосила Українську державу на українських етнічних землях імперії (Східна

Галичина, Лемківщина, північнозахідна Буковина і Закарпаття). Така

позиція українців вступила в протиріччя з намірами поляків, що віднов

лювали власну державу та претендували на Західну Україну. Віденський

уряд відмовився від обіцяного поділу Галичини на польську та українсь

ку частини.

За цих обставин ініціативу взяли на себе українські офіцери авст

рійської армії. Ще у вересні 1918 р. вони створили Генеральний Військо

вий комітет, що з 30 жовтня почав працювати як штаб з підготовки

повстання. До них приєдналися Українські січові стрільці, що розміщу

валися у Чернівцях. Очолив повстання у Львові наказний отаман

Д. Вітовський. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1500 українських

вояків заволоділи головними позиціями у Львові. НР установила свою

владу в більшості міст Східної Галичини. Захоплені зненацька поляки

незабаром оговталися, 3 листопада захопили головний вокзал і склади

зброї, кількість їхнього війська досягла 4 тис. Надії НР покладалися на

частини Українських січових стрільців, які прибули залізницею з

Чернівців та Сихова. Розпочалися криваві бої за Львів.

З перших днів існування нова влада намагалася відкрити широ

кі можливості для розвитку національнокультурного життя краю.

5 листопада 1918 р. у програмному Маніфесті НР декларовано загальне

виборне право, рівність усіх громадян перед законом, 8годинний ро

бочий день, проведення аграрної реформи тощо. 9 листопада сформо

вано уряд – Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К.Левицьким.

13 листопада було затверджено Тимчасовий закон про державну

самостійність й проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом ЗУНР було обрано голову НР Є.Петрушевича.

НР намагалася за короткий термін створити ефективну систему уп

равління, вивести з кризи економіку, гарантувала правомірність законо

давства Австро-Угорщини, сформувати Українську Галицьку Армію (УГА).

Закон про вибори до сейму ЗУНР передбачав загальні, таємні, прямі

вибори по національних куренях (українці, поляки, євреї, німці – відпо

відно 160, 33, 27, 6 осіб).

Більшість депутатів НР не були схильні до радикальних соціально

економічних перетворень, тому земельний закон, який визначив основи

аграрних реформ, НР ухвалила тільки 14 квітня 1919 р. Передбачалася

ліквідація великого землеволодіння, розподіл землі передбачався по

закінченні війни на користь насамперед незаможним і безземельним

селянам, при цьому заборонялося самовільне захоплення (проте селяни

масово захоплювали угіддя). Це позбавило підтримки селянами прого

лошеної держави під час агресії Румунії та Польщі.

Румунія 11 листопада захопила Північну Буковину з Чернівцями.

21 листопада польські війська заволоділи Львовом. Уряд ЗУНР переїхав

до Тернополя, а потім до Станіслава. Внутрішня політика НР розчару

вала трудящих, тому наприкінці 1918 – початку 1919 р. у низці міст

Східної Галичини виникають Ради робітничих і солдатських депутатів.

У лютому 1919 р. у Станіславі була заснована Комуністична партія

Східної Галичини (КПСГ), що не визнавала утворення ЗУНР. У квітні

1919 р. КПСГ підняла збройне повстання в Дрогобичі. Однак війська

УГА придушили повстання. Українська держава намагалася знайти

підтримку на міжнародній арені: відкрила посольства у Німеччині,

Австрії, Угорщині, Чехо-Словаччині тощо. Проте світове співтовариство

не поспішало визнати українську державність.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії УНР, прагнучи зміцнити

свої позиції та об’єднати зусилля щодо створення незалежної єдиної

української держави, 1 грудня 1918 р. у Фастові укладають попередню

угоду про об’єднання ЗУНР та УНР. Урочисте проголошення Акту злуки

відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. ЗУНР було перейменовано у Західну

область Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль, унаслідок

складної міжнародної та внутрішньої ситуації возз’єднання двох україн

ських держав залишилося тільки на папері.

Військові дії, що почалися між військами Польщі і ЗУНР майже не

припинялися. Польща не змогла швидко захопити територію ЗУНР. УГА

завдяки своїй реорганізації забезпечила собі перевагу в перший період

війни (листопад 1918 р. – лютий 1919 р.). Але відсутність досвіду і

допущення помилок не дозволили скористатися досягнутою перевагою.

У лютому 1919 р. успішні для УГА воєнні дії тимчасово були припи

нені втручанням представників Антанти. До Львова прибула місія країн

Антанти з метою підписання перемир’я між Польщею і ЗУНР. Перего

вори ні до чого не привели, головним каменем спотикання виявився

Дрогобицький нафтовий басейн і м. Львів. Поляки використали час для

зміцнення своєї армії. Переломною подією стало прибуття 80 тис. армії

генерала Й. Геллера, яка була сформована і озброєна у Франції. Антанта

направляла цю армію проти Радянської Росії, однак поляки послали її

проти УГА. До початку червня 1919 р. поляки захопили майже всю

Східну Галичину. За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію влас

них владних структур. Уряд склав свої повноваження, а вся повнота

влади перейшла до диктатора ЗОУНР Є.Петрушевича. Першим вождем

було призначено генерала О. Грекова. Саме під його командуванням

УГА провела Чортківську офензиву (7-28 червня 1919 р.) – широкомас

штабну наступальну операцію з метою перехопити стратегічну ініціативу

з рук поляків. 25 тис. українська армія змусила відступати впродовж

всього фронту 100 тис. польську армію. Наступ УГА ледь не досяг

Львова, однак незабаром він захлинувся. Нестача зброї та боєприпасів,

перегрупування польських військ під орудою Ю. Пілсудського стали

основними причинами поразок. У середині липня поляки вдруге оку

пували майже всю Східну Галичину, відтіснивши УГА до р. Збруч.

25 червня 1919 р. Паризька конференція прийняла рішення, відпо

відно до якого Польща окупувала Східну Галичину на 25 років, після

чого її долю мав вирішувати плебісцит. Протягом наступних років

продовжувалося юридичне оформлення захоплених Польщі земель і

14 березня 1923 р. Рада послів Антанти «скріпила» право на володіння

Польщі цією територією. ЗУНР припинила своє існування.

Досвід ЗУНР засвідчив, що відстояти незалежне національне існуван

ня можна лише завдяки напруженню сил усіх суспільних верств і по

літичних угруповань нації.

40. Визначте причини поразки українського національного руху на західноукраїнських землях у 1918-1919 рр.

Наприкін. 1918 p. — на поч. 1919 р. на всіх ділянках державного будівництва ЗУНР тривала напружена робота. Та на перешкоді їй стала неприхована агресія ззовні. Запеклі бої з поляками у Львові та околицях, з румунськими військами — під Снятином, Надвірною та на Буковині змусили уряд ЗУНР прискорити заходи щодо об´єднання молодої галицько-української держави з Наддніпрянщиною. Однак, як з´ясувалося, проголошена 22 січня 1919р. злука УНР і ЗУНР не полегшила становища останньої.

ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких воєнно-політичних та міжнародних умовах. Уже наступного після Листопадового зриву дня поляки домоглися відчутних успіхів. 13 листопада 1918 р. їх війська захопили Перемишль і організували перекидання збройних загонів із Західної Галичини до Львова залізницею. Розпочалася українсько-польська війна.

Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі ЗУНР. Для цього уряд розпочав організацію регулярної Української галицької армії (УГА). На січень 1919 р. вона нараховувала вже 70 тис. осіб та 60 гармат, а влітку того самого року — до 100 тис. осіб, маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.

Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше. Економічний і людський потенціал корінної Польщі значно перевищував ресурси Східної Галичини. Вирішальну роль відіграла військово-економічна допомога Польщі держав Антанти. У листопаді — грудні загарбники захопили 10 українських повітів, утримували Львів та Перемишль. Столиця ЗУНР після втрати Львова була перенесена до Тернополя, а згодом до Станіслава (нині Івано-Франківськ).

У квітні 1919 р. на українсько-польський фронт прибула сформована у Франції добре озброєна 80-тисячна армія генерала Ю. Галлера, що кардинально змінило співвідношення сил. 19—20 квітня польські інтервенти перейшли у наступ під Львовом, а в другій половині травня почався загальний відступ українського війська. Становище ЗУНР ускладнилось і втручанням у її внутрішні справи Румунії.

Командування УГА віддало наказ військам зосередитися в трикутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією Гусятин — Чортків — Товсте — Заліщики. Це дало змогу на певний час відірватися від наступаючих польських дивізій, забезпечити УГА короткий перепочинок, реорганізувати її та поповнити зброєю.

8 червня українське військо зі свого плацдарму несподівано для ворога перейшла у контрнаступ — т.зв. Чортківська офензива. Було прорвано польський фронт і відкинуто ворога на 120 км. Ці успіхи викликали ентузіазм українського населення, дали змогу поповнити особовий склад УГА. Але оскільки не було надійних і стабільних джерел постачання озброєння, сповна скористатися народним піднесенням не вдалося: з 90 тис. добровольців до війська прийняли 15 тис, а решту розпустили по домівках.

Тим часом польське командування перекидало на галицький фронт нові сили, які Антанта забезпечувала всім необхідним. 28 червня війська інтервентів прорвали фронт УГА. Почався останній відступ українських військ у межиріччя Збруча та Дністра.

У зв´язку з неможливістю тримати фронт проти переважних сил польських інтервентів, 16—18 липня 40—45 тис. бійців УГА переправилися на лівий берег Збруча, в УНР, де їм судилося продовжити свій тернистий шлях. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До в´язниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко переслідували.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що існувала більше 8 місяців, впала. Головними причинами поразки були значна перевага противника у силі — боротьба фактично велася між 3,5 млн. українців Східної Галичини і 18 млн. поляків, та підтримка останніх країнами Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від іноземного поневолення та об´єднати їх із землями УНР чітко окреслила етнографічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням.

41.Назвіть та проаналізуйте причини поразки українського національного руху 1917- 1920 рр.

Синтезуючи основні погляди, можна виділити головні причини поразки української революції 1917–1920 рр.:

1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо).

2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

3. Український рух під час революції спирався на дві соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались різним гаслам більшовиків.

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

8.- Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність .

10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.

11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.

12. Відсутність єдності серед лідерів національного. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.

14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.