64.Охарактеризуйте особливості конституційного процесу в Україні в середині 1990-х рр.

Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. мала

стати політикоправовою концепцією нової Конституції України. Однак,

серпневі події в Москві внесли свої корективи у конституційний процес.

Після того, як 24 серпня 1991 р. Верховна Рада (ВР) прийняла Акт про

незалежність України та громадяни підтвердили його головне положення

на грудневому референдумі цього ж року, стан речей у політикоправовій

сфері змінився. Значна частина положень концепції втратила свою ак

туальність, не відповідала реаліям часу. Тому слід було виробити нові

підходи до розбудови конституційних засад нової держави.

Процес прийняття Основного Закону України фахівці поділяють на

два етапи. На першому з них (1990-1993 рр.) головним завданням було

опрацювання на основі чинних конституційних положень легітимного,

що відповідав би сподіванням громадян, логічно та юридично заверше

ного проекту Конституції. На основі вже згадуваної концепції були

створені чотири варіанти проекту Конституції. Один з них у липні 1993 р.

було винесено на всенародне обговорення. У жовтні цього ж року ВР

доручила Конституційній комісії доопрацювати проект Конституції та

оприлюднити його через засоби масової інформації. Перший етап кон

ституційного процесу завершився опублікуванням вказаного проекту.

Хронологічні межі другого етапу конституційного процесу – 1994-

1996 Рр. Він розпочався 20 вересня 1994 р., коли було вирішено питання

про склад і принципи утворення нової Конституційної комісії. Остання

складалася з представників законодавчої, виконавчої та судової гілок

влади. Комісія діяла під головуванням Президента України Л.Кучми і

Голови Верховної Ради О.Мороза. На цьому етапі слід було узгодити

позиції різних політичних сил. Головні дискусії точилися щодо форми

державного управління (президентська чи парламентська республіка),

рівноправності різних форм власності, державного статусу української

мови, державної символіки, розташування іноземних військових баз на

теренах України, правового статусу Республіки Крим, розподілу повно

важень між різними гілками влади, гарантій соціальних прав громадян.

У квітні 1996 р. питання про проект Конституції України було внесено

до порядку денного сесії ВР, розпочався розгляд проекту, який було

запропоновано Конституційною комісією. Для доопрацювання проекту

було утворено ще одну спеціальну комісію ВР. Протягом 28 травня –

4 червня 1996 р. проект Конституції розглядався парламентом і був

прийнятий у першому читанні. Та вже 19 червня 1996 р. у другому

читанні проект був заблокований. У такій ситуації 26 червня Президент

оголосив Всеукраїнський референдум, куди виносився проект Консти

туції, який український парламент не прийняв. Протистояння між

Президентом і Верховною Радою загострилося.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України. За це

рішення проголосувало 315 депутатів, а за закон про введення її в дію –

338 депутатів. Відтак, 28 червня стало Днем Конституції України. Прий

няття Конституції України завершило процес становлення політичної

системи України як цілісного організму з більшменш чіткою визначе

ністю структурних елементів та їх функціонального призначення.

У структурному відношенні Конституція складається з преамбули,

п’ятнадцяти розділів.

Отже, з’явилась

можливість за допомогою положень і принципів Основного Закону

завершити розбудову громадянського суспільства і суверенної, демокра

тичної, правової держави.

65.Окресліть головні напрями розвитку середньої та вищої освіти в Україні після проголошення її державної незалежності.

Незалежна Україна успадкувала від СРСР високий освітній потенціал:

93% зайнятого населення на початок 1990-х рр. мали середню або вищу освіту. 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про освіту», що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави. Його реалізація була тісно пов’язана зі зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень економіки. На основі закону «Про освіту» прийнято закони прямої дії, зокрема «Про загальну середню освіту», нормативно-правові акти про різні типи шкіл і форми навчання. Вперше в Україні було розроблено стандарти загальної середньої освіти. 274 На початку ХХІ ст. в Україні працювало 21,3 тис. денних загальноосвітніх навчальних закладів різних ступенів із контингентом 6,7 млн. учнів, 248 середніх вечірніх (заочних) шкіл (114,3 тис. учнів). Для розвитку здібностей обдарованих дітей відкрито 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів тощо. Основи шкільних наук викладаються за 135 навчальними програмами.

На початку ХХІ ст. в Україні поглиблювалась політика розширення використання української мови як державної, задоволення потреб і прав молоді щодо вивчення рідної мови. Тільки в 1999/2000 н.р. додатково було відкрито 60 шкіл з українською мовою навчання, 166 російськомовних шкіл реорганізовано в українськомовні. У російськомовних закладах відкрито 2,7 тис. класів з українською мовою навчання. Всього на початку ХХІ ст. українською мовою навчалося 4,5 млн. учнів (67,4%) — проти 49,3% у 1991 р.

На початку ХХІ ст. зі зміцненням матеріально-технічної бази освітніх закладів розпочався досить тривалий поетапний перехід до 12-річної загальноосвітньої середньої школи. На початок 2006/2007 н.р. Міністерство освіти і науки України підготувало й запровадило державні стандарти загальної середньої освіти, які включали, зокрема, низку критеріїв дієвого механізму атестації та акредитації закладів освіти, системи тестування й моніторингу якості загальноосвітньої підготовки учнів. Щоб забезпечити рівні права випускників загальноосвітніх середніх шкіл при вступі до вузів, в Україні випускні іспити поступово замінюються на тестування за єдиним загальнодержавним зразком.

Важливою ланкою системи безперервної освіти є професійно-технічна,

спрямована на формування кваліфікаційного рівня особистості, створення

національного виробничого потенціалу, що бере участь у технологічному

оновленні виробництва. Україна успадкувала досить розвинуту систему

професійно-технічної освіти, яка відповідала потребам економіки країни на

межі 1980–1990-х рр. Так, 1991 р. функціонувало 1246 професійно-технічнихучилищ із контингентом учнів понад 600 тис. осіб, але підготовку робітничих

кадрів у той період було спрямовано здебільшого на задоволення потреб військово-промислового комплексу, машинобудування. Як наслідок, у 1990-ті рр. в Україні позначився дефіцит кваліфікованих фахівців соціальної сфери, готельного господарства, туризму, бізнесу побуту, комунальної служби.

З початку 1990-х рр. в Україні розпочалася власна політика щодо професійно-технічної освіти, спрямована на виведення її на рівень розвинутих країн світу. Указом Президента України від 8 травня 1996 р. було затверджено Основні напрями реформування професійно-технічної освіти України на 1996–2000 рр. На його виконання органи управління профтехосвітою на місцях, професійно-технічні навчальні заклади, науково-методичні установи вжили систему заходів, що дало змогу розпочати реформу цієї ланки освіти.

На початок ХХІ ст. система профтехосвіти України налічувала 977 державних професійно-технічних закладів, де понад 500 тис. випускників загальноосвітніх шкіл оволодівали більш як 500 робітничими професіями (70% учнів ПТУ одночасно з професією здобували повну середню освіту). В подальшому мережа навчальних закладів та структури підготовки фахівців удосконалюється на підставі спеціалізації навчальних закладів за професійним спрямуванням відповідно до потреб ринку праці й суспільства, загальнодержавної й регіональної потреби в кваліфікованих кадрах. Проте у реформуванні професійно-технічної освіти здійснено лише частину запланованих кроків. Через недостатнє фінансування не вдається повністю реалізувати програму реформування професійно-технічної освіти.

Систему вищої освіти України на початку 1990-х рр. утворювало 910

навчальних закладів: 735 технікумів і училищ, 15 коледжів, 156

університетів, академій та інститутів. Ці заклади були нерівномірно

розподілені по території України, концентрувалися переважно в

індустріальних центрах. Зокрема, бракувало навчальних закладів уЖитомирській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Чернігівській та

Закарпатській обл. Систему освіти країни визначав відомчий, а не загальнодержавний підхід.