52.Розкажіть про умови відновлення та розвиток освіти в Радянській Україні після звільнення її від німецько-фашистських окупантів.

Після війни перед урядом СРСР гостро постала проблема нестачі кадрів у шкільних закладах. Педагогічні вузи України з 1943 р. почали поступово відновлювати навчання студентів та готувались до проведення вступних іспитів абітурієнтів. Згідно з "Законом про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 рр." педагогічні вузи УРСР до кінця п'ятиріччя були зобов'язані збільшити кількість студентів у порівнянні з довоєнним часом. В УРСР у повоєнні роки першочергова увага приділялася відновленню й удосконаленню мережі навчальних закладів. Вже в першому після визволення 1943/44 навчальному році в усіх містах і селах республіки школи відновили роботу. До навчання залучалась молодь, яка змушена була припинити його в зв’язку з війною. З вересня 1943 р. в Україні було створено школи робітничої молоді, а у вересні 1944 р. – школи сільської молоді з навчанням без відриву від виробництва.

Заходи, спрямовані на охоплення всіх дітей навчанням у школі, створення й розширення мережі вечірніх та заочних шкіл, сприяли розгортанню обов’язкової семирічної освіти. До 1953 р. в основному було забезпечено загальне семирічне навчання для дітей шкільного віку, у другій половині 1950-х рр. майже всі учні мали можливість закінчити десятирічку, адже у 1958 р. в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл – у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р.

Наприкінці 1950-х рр. у країні почалась організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. На кінець 1950-х рр. в Україні діяло понад 90 шкіл-інтернатів.

53.Визначте особливості політико-ідеологічних і культурних процесів в урср у перші післявоєнні десятиріччя (1945-1964 рр.).

Одним з елементів радянізації західноукраїнських земель та встанов

лення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була

заборона греко-католицької (уніатської) церкви, а також приєднання її

до руської православної церкви. Радянська влада активно боролася з

Українською грекокатолицькою церквою (УГКЦ) тому, що остання

була одним з важливих чинників суспільнополітичного життя західно

українського регіону. В умовах української бездержавності УГКЦ посту

пово перетворилася на традиційного посередника між українцями і

офіційною владою, духовну опору національновизвольного руху. Коли

почали формуватися перші загони УПА, митрополит А.Шептицький

благословив справу та розпорядився надіслати до загонів священиків

капеланів. Останні мали організовувати богослужіння для повстанців і

виконувати іншу духовну опіку.

Загострення відносин між Заходом (перш за все США) і Сходом

(перш за все СРСР) переросло у «холодну війну». Наступник А.Шеп

тицького митрополит Й.Сліпий намагається знайти спільну мову з ра

дянським режимом. Під час зустрічі з представниками влади греко

католики проголошують звернення Й.Сліпого «До духовенства і вірую

чих», де містилися заклики до учасників оунівського руху «вернутися з

неправильного шляху». Крім того, передали 100 тис. карбованців у фонд

Червоного Хреста на оборону країни. Представники УГКЦ певною

мірою засвідчили свою лояльність до радянської влади, але зауважили,

що у західноукраїнському регіоні будьякі нововведення необхідно ро

бити поступово і обережно.

Сталін та його оточення планувало використовувати греко-католиць

ку церкву в боротьбі радянського режиму з ОУНУПА. Відмова церкви

піти на співробітництво стала формальним приводом для її ліквідації.

Радянське керівництво прийняло рішення ліквідувати провідну конфесію

Західної України. 15 березня 1945 р. було схвалено пропозицію Ради у

справах Російської православної церкви при Раднаркомі СРСР про

організацію у Львові за рахунок греко-католицької церкви православної

єпархії, якій було передано спочатку один з греко-католицьких соборів.

У ніч на 12 квітня органами НКВС були заарештовані митрополит

Й.Сліпий, єпископи М.Будка, М.Чарнецький, Г.Хомишин, І.Лятишевсь

кий. З метою послаблення впливу церкви на віруючих продовжувалися

арешти інших церковних діячів.

Також у квітні 1945 р. в газетах «Радянська Україна» і «Вільна Україна»

було надруковано статтю В.Росовича (псевдо Я. Галан) під назвою «З

хрестом чи ножем», яка у гострій формі критикувала уніатів, й зокрема

покійного А.Шептицького. Уніатську церкву звинуватили у співпраці з

німецькофашистським окупаційним режимом та так званими українсь

кими буржуазними націоналістами (мається на увазі ОУНУПА). Відзна

чимо, що Я.Галан був ідейним комуністом, але іноді достатньо жорстко

критикував радянську владу за посилення насильницької русифікації в

регіоні.

Наступний крок було зроблено знову за допомогою преси. У травні

1945 р. в пресі з’явився відгук «Ініціативної групи з возз’єднання греко

католицької з православною церквою». Цей захід очолив греко+като

лицький священик, професор Львівської духовної академії Г.Костель

ник. У цьому напрямі було розгорнуто роботу. На сьогодні більшість

істориків вважає створення цієї «ініціативної групи» справою найвищого

радянського керівництва, яке спочатку спробувало розкласти церкву

зсередини.

8-10 березня 1946 р. у Львові відбувся собор Української греко

католицької церкви. У соборі св. Юра зібралися 216 делегатівсвяще

ників (за іншими даними – 214) і 19 мирян. Головне рішення собору

зводилося до наступного: «… відкинути настанови Берестейського Со

бору з 1596 р., ліквідувати унію, відірватися від Ватикану і повернутися

до нашої батьківської святої православної віри і Руської православної

церкви». Уніатські приходи було передано православній церкві (на

початок 1949 р. – 73 храми). З огляду на канонічне право, собор не мав

правочинності, оскільки на ньому не було жодного єпископа.

Одним з рішень вказаного вище собору передбачалося кожному

священику дати письмову згоду на перехід до православної церкви. Їм

розіслали відповідні повістки. Хто не погодився, того арештовували

та депортували до Сибіру. Фахівці підрахували, що

майже кожного третього священика було вислано.

Після того, як поза законом опинилася греко-католицька церква

Галичини, радянське керівництво почало проводити подібну кампанію в Закарпатті. У повоєнний період до липня 1947 р. від української єпархії

цього регіону відібрали 73 церкви, 15 священиків вислали до Сибіру,

трьох убили, 36 втекли

Радянська влада не цікавилася думками і бажаннями віруючих греко

католицького віросповідання. Переважна більшість віруючих протесту

вала, але цей протест не переходив у активні форми. Уніатська церква,

перебуваючи у непростому становищі, не зникла, а перейшла в підпілля.

Дослідники називають період діяльності грекокатоликів з 1946 по