Виправно-трудові табори;

Згідно з «Положенням про виправно-трудові табори», затвердженим постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 р., виправно-трудові табори мали своїм завданням «охорону суспільства від особливо соціально небезпечних злочинців, перш за все з класово ворожих і декласованих елементів, шляхом їх ізоляції, поєднаної із суспільно-корисною працею, та пристосування цих правопорушників до умов трудового гуртожитку».

Структурно виправно-трудові табори являли собою комплекс виправно-трудових установ закритого типу, які мали назву табірних відділень і табірних пунктів, що дозволяло охопити працею великої кількості ув’язнених значний фронт робіт. Очолював табір начальник, який організовував діяльність підпорядкованих підрозділів: адміністративної, виробничо-експлуатаційної, культурно-виховної та санітарної частин, а також атестаційної комісії. Положення також встановлювало: порядок прийому засуджених до табору; умови їх класифікації; загальні умови праці; особливості лікування і утримання хворих; порядок надання побачень, листування, отримання посилок та передач; переведення засуджених та їх звільнення; заходи дисциплінарного впливу; особливості проведення культурно-виховної роботи; дії при втечі засуджених тощо.

З метою диференційованого застосування заходів виправно-трудової дії встановлювався розподіл засуджених на три класифікаційні групи залежно від соціального положення та характеру вчиненого злочину:

• перша  ув’язнені зі складу трудящих, селян та службовців, що користувалися до виголошення вироку виборчими правами, і засуджені вперше на строк не більше п'яти років не за контрреволюційні злочини;

• друга  ті ж ув'язнені, але засуджені на строк більше п'яти років;

• третя  всі нетрудові елементи і особи, які засуджені за контрреволюційні злочини.

До ув'язнених у виправно-трудових таборах застосовувалися три види режиму (первинний, полегшений і пільговий), що, на перший погляд, становили елементи прогресивної системи відбування покарання, які ув'язнені повинні були проходити поетапно, залежно від ступеня виправлення. Строк перебування їх на первинному режимі прямо залежав від того, до якої з трьох класифікаційних груп вони належали. Таким чином, питання про зміну режимних умов розв'язувалося зрештою з урахуванням класової приналежності засудженого та тяжкості вчиненого злочину.

Таким чином, необхідно зазначити, що заміна законотворчої діяльності на державному рівні комплексом відомчих нормативних актів призвела до протиріч у діючому законодавстві, в тому числі і в Конституції та Основних засадах кримінального законодавства СРСР і союзних республік. Протягом майже тридцяти років закладені в «Положення про виправно-трудові табори» правові норми уточнювались лише у відомчих нормативно-правових актах, які були прийняті в різні роки і суттєво ускладнювали діяльність адміністрації у нових таборах.

Ліквідація нквс усрр;

Протягом другої половини 20-х років йшов активний пошук досконалої організаційної побудови як окремих підрозділів НКВС, так і наркомату загалом. Його структура змінювалася інколи декілька разів на рік. Не вдаючись в подробиці організаційно-структурних змін, зауважимо, що на початку 1927 р. до складу НКВС входило 9 відділів та 25 підвідділів, на кінець цього ж року ─ вже 5 управлінь, 4 відділи та 21 підвідділ, в другій половині 1930 р. ─ 2 управління та 9 секторів, що поділялися на велику кількість груп. Отже, структура НКВС в цей період була надзвичайно пливучою. Деякі відділи та підвідділи об’єднувались, а інші, навпаки, розділялись, хоча це не було надто суттєвим відносно виконуваних ними функцій.

28 грудня 1930 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли Постанову «Про ліквідацію НКВС УСРР» на підставі загальносоюзного акту про ліквідацію НКВС союзних і автономних республік. Управління місцями ув’язнення, організацією заслання, а також вивчення злочинності та розробка методів боротьби з нею покладалось на Народний Комісаріат юстиції УСРР. На підставі цієї постанови НКЮ УСРР прийняв під свою юрисдикцію органи і установи виконання покарань. У складі НКЮ було утворено управління ВТУ (УВТУ). У зв'язку з скасуванням в Україні в 1930 р. адміністративних округів і переходом на систему управління з двох ланок (район ─ центр) виправно-трудові установи знаходилися в безпосередньому підпорядкуванні УВТУ НКЮ УСРР.

Таким чином, до ліквідації НКВС в 1930 р. призвели наступні причини:

• не відповідність юридичного статусу НКВС як республіканського наркомату інтересам формування централізованої галузевої системи управління СРСР;

• значна пливучість його організаційно-структурної побудови в 20-х роках, яка переобтяжувала апарат наркомату, ускладнювала його діяльність та відносини з місцевими органами;

• набрання обертів процесом централізації державних органів, що мали право здійснювати репресивну діяльність.