Політика держави в 1977 р., щодо виконанням покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Слідом за створенням у складі МВС СРСР Головного управління по виконанню покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, влітку 1977 роки у складі МВС Української РСР було встановлено відповідне п'яте управління, на яке було покладено організаційне керівництво установами і органами, що відали виконанням покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Відповідні перетворення були здійснені в обласних управліннях внутрішніх справ.

Законодавчі акти, прийняті в 1977 році, служили яскравим виразом приведення у відповідність до гуманних начал застосування і виконання кримінальних покарань, вдосконалення методів і засобів виправлення і перевиховання засуджених з метою їх якнайшвидшого залучення до чесного трудового життя. В нових законодавчих актах кримінально-правового і виправно-трудового характеру знайшли своє віддзеркалення глибокі соціально-політичні зміни в країні, що отримали 7 жовтня 1977 р. закріплення в новій Конституції СРСР, а в 1978 р. — Конституції УРСР.

Тема № 8. Організаційні та структурні зміни в системі органів та установ виконання кримінальних покарань на території України.

Питання, що винесені для самостійного опрацювання, та які будуть розглянуті на семінарському занятті.

1. Характеристика кримінально-правових інститутів:

• умовного засудження;

• умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці.

Письмова консультація з теми №8

Характеристика кримінально-правових інститутів: (умовного засудження, умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці).

Розвиток установ і органів, виконуючих інші покарання і заходи кримінально-правової дії, в 70— 80 ті роки головним чином визначався становленням нових кримінально-правових інститутів — умовного засудження і умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці.

Початок цьому процесу (причини якого перш за все знову ж таки економічні) був встановлений Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 березня 1964 р. Указ передбачив умовне звільнення засуджених з місць позбавлення волі для роботи на будівництвах хімічної промисловості. Згідно цього Указу, умовне звільнення застосовувалося до тих, хто проявив бажання чесною працею спокутувати свою вину - працездатним особам з числа засуджених вперше на строк до трьох років включно, які відбули не менше одного року позбавлення волі, з засуджених на строк до десяти років включно — що відбули не менше двох років, на термін понад десять роки — що відбули не менше п'яти років позбавлення волі.

Починаючи з 1968 р. стало практикуватися одноразове умовне звільнення з ВТУ окремих категорій засуджених з напрямом їх на підприємства народного господарства.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р. закріпив порядок умовного звільнення, що склався з 1964 р., з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Таке звільнення стало можливим практично для всіх категорій засуджених, що відбувають покарання в ВТУ будь-якого виду, окрім колоній-поселень. Умовне звільнення з обов'язковим залученням до праці не застосовувалося відносно іноземців і осіб без громадянства, а також засуджених, якими разом з покаранням призначалися заходи примусового лікування від алкоголізму або наркоманії, а також тим, хто не пройшов повний курс лікування венеричного захворювання.

Підставою застосування умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці признавалася поведінка засудженого в ВТУ, що свідчить про те, що його подальше виправлення і перевиховання «можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду». Особи, систематично або злісно порушуючі режим відбування покарання, не підлягали умовному звільненню.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 червня 1970 р. вводилося умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Відповідно до названого Указу суд при призначенні покарання повнолітній працездатній особі, вперше засудженій до позбавлення волі від одного року до трьох років, міг винести постанову про умовне засудження цієї особи до позбавлення волі з обов'язковим залученням його на термін призначеного покарання до праці в місцях, призначених органами, що відають виконанням вироку.

У 1974 р. УК УРСР були внесені доповнення про умовне засудження з обов'язковим залученням до праці. Фактично така міра могла застосовуватися до 10—12% засуджених.

У 1977 р. були внесені доповнення, що стосуються підстав і порядку призначення умовного засудження з обов'язковим залученням до праці - цей захід міг застосовуватися до повнолітніх працездатних осіб, вперше засуджених за умисні злочини на строк до трьох років, а до вперше засуджених за злочини, вчинені по необережності, — на строк до п'яти років.

Закон не дав конкретного найменування органів, що забезпечують виконання умовного засудження і умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці. В ВТК УРСР вони іменувалися «органами внутрішніх справ», а у відомчих нормативних актах МВС СРСР — «спеціальними комендатурами органів внутрішніх справ». Вони організовувалися в системі П'ятого Головного управління МВС СРСР. МВС СРСР затвердило інструкцію про роботу спеціальних комендатур.

Спеціальні комендатури створювалися спочатку також в місцях компактного мешкання засуджених до заслання.

Перелік місцевостей, в яких повинні відбувати покарання особи, засуджені до заслання, а також перелік місцевостей, в яких заборонялося проживати засудженим до заслання, встановлювався Радою Міністрів СРСР і Радою Міністрів УРСР.

У 1982 р. МВС СРСР затвердило інструкцію, згідно якої виконання заслання і висилки покладалося на інспекції виправних робіт міськрайвіддів внутрішніх справ.

У 1983 р. інструкціями МВС СРСР на інспекції виправних робіт був покладений контроль за виконанням покарання у виді позбавлення права посідати певні посади або займатися певною діяльністю, а також контроль за поведінкою повнолітніх осіб, засуджених умовно або з відстроченням виконання вироку. Аналогічні функції відносно засуджених неповнолітніх виконували інспекції у справах неповнолітніх міськрайвіддів внутрішніх справ.

Тема № 9. Основні етапи реформування системи органів та установ виконання кримінальних покарань незалежної України та їх законодавче закріплення.

Питання, що винесені для самостійного опрацювання, та які будуть розглянуті на семінарському занятті.

1. Принципи кримінально-виконавчого законодавства України.

2. Засоби кримінально-виконавчого законодавства України

Письмова консультація з теми №9

Принципи кримінально-виконавчого законодавства;

Стаття 5 Кримінально-виконавчого кодексу України “Принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань” визначає, що кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на наступних принципах:

• невідворотності виконання і відбування покарань,

• законності,

• справедливості,

• гуманізму,

• демократизму,

• рівності засуджених перед законом,

• взаємної відповідальності держави і засудженого,

• диференціації та індивідуалізації виконання покарань,

• раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки,

• поєднання покарання з виправним впливом,

• участі громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.

Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених.

Стаття 6 Кримінально-виконавчого Кодексу України “Виправлення і ресоціалізація засуджених та їх основні засоби” в якості основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених називає: встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно-корисну працю, соціально-виховну роботу, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Викладач циклу кримінально-правових дисциплін,

майор внутрішньої служби Лазаренко В.В.