Особливості формування кримінально-виконавчого законодавства та система виконання покарань Запорізької Січі.

Дещо специфічний характер мали покарання на Запорізькій Січі та в її паланках (козацьких поселеннях). Тут на перший план висту­пає мета залякування у чистому вигляді — «в страх прочим», «дабы й другие таких непристойних худостей делать не отважувались». Звичаєві норми («обрядки») Запорізької Січі передбачали надмірне застосування смертних покарань — простих і кваліфікованих. Ос­танні, у свою чергу, можна поділити на кваліфіковані мученицькі (з тривалістю фізичних мук) та кваліфіковані обрядові.

Найпоширенішим було повішення — просте і кваліфіковане. У простий спосіб на Січі карали так: саджали на коня, підводили до шибениці, накидали зашморг і били коня. Інший спосіб повішен­ня — вниз головою — згадується лише раз. Повішення за ребро на гак було вже кваліфікованим способом страти. Причому з гака не смів ніхто повішеного зняти, оскільки за це також карали смертю. Взагалі повішення в різний спосіб практикувалося скрізь, але варто підкреслити, що вішення на гак литовське право не знає.

Давнім і широко вживаним видом смертної кари було втоплення. За литовським правом (Статут 1588 р.) у такий спосіб карали, зокрема, за вбивство батька чи матері — «по ринку возечи, клещами тело торгати», а потім «в мех всадивши до него пса, кура, ужа й котку... зашити й где на глубей до води — утопити». Топили злодіїв і козаки. Так, у 1585 р. козаки втопили королівського посланця Глембовського, у 1618 р. «під міст посадили води пити» протопопа уніата Антонія Грековича, на початку XVII ст. посадили «під лід во­ди пити» київського війта Хведора Ходику.

Для кримінально-виконавчої практики того часу звичайним було застосування кваліфікованих покарань, таких як посадження на па­лю, колесування, четвертування, спалення і закопування живцем.

Для ілюстрації страхіття того часу можна сказати кілька слів про широко вживане в Запорізькій Січі покарання — посадження на палю. «Паля» являла собою дерев'яний хрест, вгорі якого був заліз­ний шпиль. На цей шпиль садили злочинця так, щоб він згодом вий­шов йому в потилицю. Посадженого залишали на палі доти, доки він не висохне. За свідченням очевидців, труп обертався на палі на всі сторони — «куди вітер віє», і висихав так, що його кістки торохтіли. Ця кара була справді жахливою. Посаджений довго мучився. Є свід­чення, що днів три він залишався живим.

Подібне покарання було визначене і Литовським статутом 1588 р. за вбивство або поранення «зрадливим потаємним обнчаем» шляхтича. Винного — «смертью четвертованием, або на паль карать».

Що стосується виконання смертних вироків, то тут треба зазна­чити, що, на відміну від Литовсько-Руської держави, в Запорізькій Січі катів не було. Справа була поставлена так, що злочинець карав злочинця. Коли ж другого злочинця не було, виконання вироків від­кладалось на невизначений термін, але так було не завжди. У тих випадках, коли рада або товариство виносили вирок, роль ката ви­конував полонений іншої релігії, зазвичай «татарин» або «бусур­ман» і виконання вироку проходило без зайвих зволікань.

За звичаєм у Запорізькій Січі вироки виконувалися за межами населених пунктів (на шляхах). Звісно, за винятком тих, які перед­бачали участь у процесі покарання всього товариства. Зокрема це стосувалося забиття «киями». Злочинця прив'язували до стовпа на площі, ставили біля нього різні напої (горілку, мед, пиво), клали ка­лачі і кілька оберемків «київ» (товстих дерев'яних прутів). При­в'язаного годували, поїли, а потім починали бити. Кожен хто прохо­див і щось випивав, мусив вдарити злодія, примовляючи: «оце тобі, сучий сину, щоб не крав і не розбивав, бо ми всі за тебе курінем платили...», чи щось подібне. І так забивали аж до смерті.

Друга категорія покарань, характерних для цієї доби, — тілесні покарання, які широко застосовувались у Запорізькій Січі. Але там вони були одноманітними і не відзначалися тією винахідливістю і рафінованістю, як у Литовській державі та Московії, де відрубували руки, ноги, осліплювали, розривали тіло кліщами, відрізали язика тощо.

Тілесні покарання і смертну кару, передбачені Литовським ста­тутом і Магдебурзьким правом, виконував кат. Вирок мав бути ви­конаний у точній відповідності із приписами. В іншому разі катові могли пред'явити позов. Окрім цього, в містах із Магдебурзьким правом на ката іноді покладалися обов'язки нагляду за арештантами. Особа ката охоронялася світськими законами і Церквою. Зокре­ма, в одному з артикулів «Прав, за якими судиться малоросійський народ», говориться: «Кат, хотя звание на себе поносное й ненавистное имеет..., зато он перед Богом не мерзок й явно грешником признан бить не должен, но паче слугою справедливости...»1.

І, нарешті, останнім видом покарань, що поступово набирало си­лу, було позбавлення волі. Місцем ув'язнення на Січі правила «пушкарня», де в ямі, часом закутих у кайдани або колодки, трима­ли злочинців. Умови тримання там були досить жорстокі, в'язні по­терпали від голоду й холоду і часто вмирали. Справжніх в'язниць на Січі не було, оскільки вони суперечили військовому життю козаків, які перебували постійно в русі. Зазвичай вживалися й інші види по­збавлення волі — прикуття до стовпа або гармати. Проте, все закін­чувалося побиттям киями.

У Литовсько-Руський державі позбавлення волі почали застосо­вувати дуже широко після прийняття Статуту 1588 р. До цього часу тут вже встигла сформуватися досить розвинена система місць ув'язнення. Але ув'язнення як вид покарання в епоху Литовських статутів ще не набуло самостійного значення і входило до системи композицій у вигляді складової частини сукупного покарання, роз­поділеного на етапи (наприклад, валт, ув'язнення, штраф). Окремі процедурні елементи ув'язнення можна зустріти в артикулі 12 роз­ділу XI другого Литовського статуту, де йдеться про вбивство шлях­тича групою осіб. Якщо злочин скоєно в іншій місцевості, «тогды на тому замку того воєводства... мает сидети також у земли шесть сажон». Пани ж воєводи і старости «на замкох нашых» повинні дбати, щоб тюрми були добре «отправленьї й вкопаньї» та мали зазначену глибину. На воєвод і старост також покладалися обов'язки організа­ції охорони і нагляду за дотриманням закону.

На завершення зазначимо, що законодавство XV—XVII ст., яке діяло на Україні, було гуманнішим, ніж у ряді так званих цивілізо­ваних країн Європи і, тим більше, в Росії, де за відсутності розвине­ної системи місць позбавлення волі застосовувались у неймовірній кількості найжорстокіші тілесні покарання.