Кадрова і репресивна політика Радянської влади в 1935-1938рр.В пенітенціарній сфері.

Аналіз практики роботи виправно-трудових установ у першій половині 30 ─ років показав, що окремі ув’язнені, особливо з числа рецидивістів ─ професіоналів, встали на шлях тероризування інших засуджених, скоювали злочини в місцях позбавлення волі, порушували встановлений порядок утримання, відмовлялись від роботи. Все це дестабілізірувало діяльність установ виконання покарання, тому необхідно було вжити заходи щодо їх ізоляції від основної маси правопорушників. Також виникла необхідність і в ізоляції політичних ув’язнених. 8 серпня 1936 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про доповнення Основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», що внесла зміни до статей 13 та 18, якими надала право всім судам, окрім народних, призначати особам, засудженим за найтяжчі злочини, позбавлення волі у вигляді тюремного ув’язнення, а органам НКВС ─ переводити в дисциплінарному порядку до тюрми на строк від одного до двох років осіб, які відбувають кримінальне покарання у виправно-трудових таборах і колоніях та систематично порушують в місцях позбавлення волі внутрішній розпорядок, скоюють втечі, тобто злісно порушують вимоги режиму утримання.

У зв'язку з проведеними організаційними змінами в 1935-1936 рр. система виправно-трудових установ СРСР об'єднувала такі види місць позбавлення волі: виправно-трудові табори, виправно-трудові колонії, тюрми, трудові колонії для неповнолітніх, спеціальні установи для хворих ув'язнених. Але в Україні серед місць ув’язнення переважали тюрми та сільськогосподарські виправно-трудові колонії. На вересень 1935 року на її території налічувалось 37 тюрем, 5 виправно-трудових промислових колоній, 29 сільськогосподарських колоній, 8 будівельних колоній. На 1 вересня 1935 р. в Україні діяли 18 приймальників, розраховані на 2 110 дітей, які в них утримувалась, 12 трудових колоній (на 5 200 дітей), дві трудові комуни (на 1 750 дітей). Крім того в радгоспах системи НКВС утримувалось 1 100 дітей.

У 1935 році в апараті Управління місць ув'язнення (УМЗ) НКВС УРСР було створено Відділ особливого будівництва, який через рік був реорганізований в самостійне управління НКВС. Отже, найбільш важливі та трудомісткі виробництва передавались до відома УМЗ або взагалі НКВС. Це було пов’язано, по-перше, із забезпеченням організаційно-режимної дисципліни на будівництві стратегічних об’єктів, а по-друге, із наявністю дешевої робочої сили, керівництво якою здійснювало управління місць ув’язнення НКВС УРСР.

Впродовж 1935-1936 рр. в областях України прокотилася хвиля викриття «контрреволюційних організацій». У другому півріччі 1935 р. порівняно з першим півріччям кількість справ, які розглядали спеціальні колегії обласних судів, збільшилася на 95,9 %, а в першому півріччі 1936 р., порівняно з другим півріччям 1935 р. ─ на 20,8 %. Найчастіше засуджених звинувачували в «контрреволюційній» та «троцькістській» агітації.. Прийняті заходи забезпечили «стабільне поповнення» тюремного населення в місцях позбавлення волі.

Восени 1936 р. Народним комісаром внутрішніх справ СРСР замість Г. Ягоди став М. Єжов. Розпочалось «зміцнення» органів НКВС, яке стало передумовою широкої хвилі репресій 1937-1938 рр., зокрема й в Україні. Але, передусім, потрібно було позбутися людей, чиїми руками встановлювалось каральне свавілля та творились беззаконня в першій половині 30-х років. 13 січня 1937 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про незадовільне партійне керівництво Київського обкому КП(б)У та недоліки в роботі ЦК КП(б)У». Критика, спрямована проти недостатньо активної боротьби з троцькістами, тотальна «чистка» кадрів в Україні (в тому числі і в НКВС УРСР) привели до зняття В.А. Балицького з посади наркома внутрішніх справ УРСР. В кінці травня 1937 р. його викликали до Москви, а невдовзі призначили начальником Управління НКВС Далекосхідного краю. Заарештували В.А. Балицького 7 липня 1937 р. за звинуваченням в причетності до Київського центру «військово-фашистського заколоту», організатором якого оголосили командуючого військами Київського військового округу Й. Якіра. 27 листопада 1937 р. В.А. Балицький був розстріляний.

14 червня 1937 р. Народним комісаром внутрішніх справ УРСР був призначений комісар державної безпеки 2-го рангу І.М. Леплевський, який перед цим очолював Особливий відділ ГУДБ НКВС СРСР. Під керівництвом І.М. Леплевського почалася розправа не тільки над партійним та радянським апаратом, але й над працівниками центрального та периферійних апаратів НКВС УРСР. Так, за офіційними даними, всього було репресовано 1 199 тільки керівних працівників НКВС УРСР.

Нова хвиля масових репресій розпочалась 4 липня 1937 р., коли до місцевих органів НКВС надійшла телеграма М. Єжова за № 11926, в якій вимагалось взяти на облік усіх осілих в області куркулів та кримінальних злочинців, які повернулись після відбуття покарання, а також втікачів із таборів та заслання. На місцях почали готуватись до проведення операції «особливої серйозності та важливості». В обласних УНКВС були організовані спеціальні штаби для керівництва операцією, області поділялись на оперативні сектори, які співпадали з територією декількох районів. Сигналом для початку проведення цієї операції з 1 серпня став Оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР за № 00447 від 30 липня 1937 р. Але тепер кількість категорій громадян, які підлягали арешту, значно розширювалась. Згідно з наказом з 5 серпня 1937 р. у всіх республіках, краях і областях розпочалась операція із репресування колишніх кулаків, активних антирадянських елементів і кримінальних злочинців. Значна участь у цій операції відводилась адміністрації місць позбавлення волі. Це пов’язано з тим, що, згідно із затвердженим переліком, майже всі категорії осіб, які підлягали репресії, були прямо пов’язані з місцями позбавлення волі (або на момент виходу наказу перебували в установах виконання покарань, або скоїли з них втечу). Таким чином можливо зробити висновок про те, що адміністрація органів управління та установ виконання покарань приймала безпосередню і активну участь в масових репресіях проти свого народу, але, одночасно з цим, значна кількість співробітників місць позбавлення волі стали жертвами того самого терору, безпосередніми учасниками якого вони були.

Одночасно з наступом на куркульство, органи НКВС республіки здійснювали заходи, пов’язані з репресіями за національним принципом. Так, протягом 1937 ─ 1938 рр. відбулось «розгромлення антирадянської роботи польської розвідки і диверсійно-повстанської низівки «ПОВ ─ польської організації військової», були проведені так звані «німецька» та «латиська операції». В ході них в Україні було засуджено близько 50 000 громадян польської національності, понад 10 000 німців, викрито і ліквідовано 72 «шпигунсько-диверсійні резидентури», 14 «націоналістичних організацій». Агентами цих розвідок оголошувалися відомі в республіці воєначальники, політемігранти, інженерно-технічні працівники.

Все це вказує на те, що коли компетенція НКВС вийшла за межі питань суто політичних, навколо них була створена атмосфера надмірної таємності, ослабнув державний контроль, допускалась можливість позасудової репресії, запобіжні заходи застосовувались лише за підозрою, то це не могло не призвести до незаконних всеохоплюючих репресивних дій, жертвами яких ставали тисячі безневинних людей.

Під час проведення репресивних заходів в Україні нарком внутрішніх справ республіки І.М. Леплевський намагався всіляко догодити московському керівництву. Неодноразово від звертався до НКВС СРСР з проханням подовжити термін проведення тієї чи іншої «операції» або затвердити додаткові ліміти на проведення репресій. Однак, як з’ясувалося пізніше, це не гарантувало йому власної безпеки. 25 січня 1938 р. І.М. Леплевський був усунений від займаної посади та призначений начальником Транспортного відділу ГУДБ НКВС СРСР, 26 квітня заарештований, а 28 липня 1938 р. засуджений виїзною сесією військової колегії Верховного суду СРСР до вищої міри покарання.

25 січня 1938 р. народним комісаром внутрішніх справ УРСР був призначений комісар державної безпеки 3-го рангу О.І. Успенський, чия діяльність визначена новим етапом у проведенні масових репресій в Україні. Після арешту першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора як «головного керівника всіх антирадянських сил в Україні» органи НКВС активізували діяльність з ліквідації «правотроцькістського підпілля» в республіці. В короткі строки місцеві підрозділи НКВС доповіли у Київ про ліквідацію 11 обласних правотроцькістських центрів, 136 районних організацій, 149 куркульсько-повстанських загонів. Загалом, в Україні були заарештовані 2 852 «кадрові учасники» (не враховуючи низівки) правотроцькістської організації.

У звітах Народного комісаріату внутрішніх справ республіки за 1938 р. повідомлялося про блискучу операцію з ліквідації «основних кадрів військовофашистської змови» в Україні. Із загальної кількості командирів та політпрацівників РСЧА та флоту (44 000), що зазнали репресій, більше третини були репресовані в Київському та Харківському військових округах/

Але керівництво НКВС УРСР не дозволяло місцевим органам знижувати темпи проведення репресій. У наказі від 22 липня 1938 р. нарком внутрішніх справ УРСР О.І. Успенський підкреслював: «Звертаю увагу начальників УНКВС областей на значне зниження темпів розгортання слідства з антирадянського партизанського підпілля».

Отже, діяльність органів держбезпеки та внутрішніх справ в 1937-1938 рр. була спрямована на ліквідацію неіснуючого антирадянського підпілля та боротьбу з «ворогами народу», пошук яких відбувався в усіх галузях суспільно-політичного та економічного життя.

Як вже зазначалось, через надмірне застосування репресій соціальна напруга в країні наприкінці 1938 р. досягла своїх крайніх меж. Тому й була прийнята постанова Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства». Але ще 14 листопада 1938 р. ЦК ВКП(б) розіслав міськкомам, обкомам, крайкомам, центральним комітетам нацкомпартій секретний лист за підписом Й. Сталіна, яким доручалося провести ретельну перевірку всіх, узятих на облік працівників НКВС. Внаслідок цієї перевірки органи НКВС повинні бути очищені від усіх ворожих осіб, які шляхом обману потрапили в органи НКВС, від осіб, які не заслуговують політичної довіри. Намагаючись відмежуватись від масових незаконних репресій, партійне керівництво країни перекладало відповідальність за них на правоохоронні органи і, в першу чергу, на органи НКВС. Згадані документи на практиці означали проведення широких кадрових змін у системі НКВС.

Коли в 1936-1937 рр. масштаби проведення репресій набули всеохоплюючого характеру і значно збільшилась кількість осіб, що перебували під слідством, 1 квітня 1937 р. були оголошені штати тюрем ГУДБ для утримання заарештованих, що створювались при НКВС УРСР та управліннях НКВС усіх областей України. Це підтверджує висновок про наявність прямого зв’язку між масовими репресіями та збільшенням чисельності установ виконання покарань і, як наслідок, співробітників цієї системи.

Крім того, після законодавчого закріплення в 1935 р. тюремного ув’язнення як форми позбавлення волі, в Україні існувала мережа тюрем з особливим режимом утримання, яка в серпні 1937 р. включала в себе 11 об`єктів. Вони знаходились в обласних та великих промислових центрах республіки. В 1938 р. через розвиток тюремної системи та надмірне застосування тюремного ув’язнення виникла потреба у відокремленні керівництва діяльністю тюрем від інших установ виконання покарань. Тому 11 грудня 1938 р. тюрми були передані у ведення Головного тюремного управління НКВС СРСР. В структурі центрального апарату НКВС УРСР було створено Тюремне управління з шістьма відділами: оперативно-режимним та охорони, фінансовим, обліку заарештованих, кадровим, постачання, будівельно-ремонтним та санітарним відділенням. До складу обласних управлінь НКВС УРСР увійшли тюремні відділення. У зв'язку з підпорядкуванням тюрем новоствореному окремому підрозділу в структурі НКВС, Управління місць ув'язнення НКВС УРСР 2 квітня 1939 р. було реорганізовано в Управління виправно-трудових колоній НКВС УРСР. Структура його дещо ускладнилась, але принципи, які покладались в основу керівництва діяльністю місцями позбавлення волі, залишились незмінними. Від новоствореного підрозділу очікували негайного вирішення накопичених проблем, головною серед яких була значна кількість тюремного населення, що ускладнювало роботу адміністрації тюрем. Про переповненість тюрем в Україні свідчить той факт, що на початку 1941 року НКВС УРСР клопотав перед керівництвом союзного наркомату про їх термінове розвантаження і направлення 29 000 в’язнів до виправно-трудових таборів НКВС.

Керівництво Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР контролювало діяльність місць позбавлення волі, і, особливо, тюрем, шляхом здійснення в них перевірок та ревізій. За 1935-1936 рр. було видано більше 20 наказів, в яких підводились підсумки обстеження окремих тюрем або роботи відділів місць ув'язнення обласних УНКВС. Серед недоліків, на які вказується в документах, найбільш поширені ті, які не відповідали нормам законодавства УРСР: утримання під арештом понад встановлені процесуальними нормами терміни; перебування в тюрмах осіб без належного оформлення утримання під арештом; утримання неповнолітніх разом з дорослими в'язнями; використання неповнолітніх на тяжких роботах тощо. Наказ НКВС УРСР «Про перевірку засуджених, що утримуються в тюрмах» від 7 червня 1939 р. ще раз дозволяє уявити, яких велетенських розмірів набула практика застосування позасудової репресії в 1937-1938 роках. Як свідчить цей документ, в УНКВС областей України мали місце факти, коли на ув'язнених не було слідчих справ, а в деяких випадках вони утримувались без допиту з 1937 року і УНКВС навіть не знали, що такі заарештовані перебувають у підзвітних тюрмах. Також були встановлені випадки, коли до слідчих справ додавались виписки з рішень трійок про засудження до вищої міри покарання і додані виписки з актів про приведення цих рішень до виконання, в той час як «приговоренные не расстреляны и по настоящее время содержатся под стражей».