Тема 2. Господарська власність і способи господарювання

Мета вивчення теми – засвоєння закономірностей існування способів господарювання та способів виробництва.

Вивчення матеріалу теми має сприяти формуванню наступних професійних компетенцій:

визначення системи та способу господарювання різних суб’єктів господарювання;

здатність розрізняти та визначати об’єкти промислової власності;

здатність класифікувати та визначати риси способів господарюванн­я;

здатність визначати спосіб господарювання й спосіб виробництва їх сутність та взаємозв’язок.

2.1. Господарство як система і як спосіб господарювання.

Загальновідомо, що в основі існування й розвитку людського суспі­льства лежить процес виробництва благ і послуг.

Процес виробництва здійснюється на основі тісної взаємодії особи­стих (працівників) і речовинних (засобів виробництва, тобто засобів праці й предметів праці) факторів виробництва, сукупність яких і становить продуктивні сили суспільства. Але через те, що виробництво продукту – процес суспільний, потребуючий взаємодії певної кількості членів суспі­льства, отже, взаємодіючи, люди об’єктивно, необхідним чином вступа­ють у відносини між собою – виробничі відносини.

Виробничі (економічні) відносини – це відносини між людьми й со­ціальними групами в процесі виробництва, розподілу, обміну й спожи­вання благ і послуг.Необхідно підкреслити, що система виробничих (економічних) відносин досить складна й різноманітна. Так, виділяють два типи економічних відносин.

Соціально-економічні відносини (відносини власності) – це відно­сини між соціальними групами, колективами, індивідами із приводу прис­воєння факторів і результатів виробництва. Основу соціально-економіч­них відносин становить власність на засоби виробництва, що визначає не тільки характер економічних взаємозв’язків між людьми в процесі виробництва, але й форми розподілу виробленого продукту, його обміну й споживання.

Організаційно-економічні відносини – другий тип економічних відносин. Вони виникають тому, що суспільне виробництво, розподіл, обмін і споживання неможливі без певної організації, що потрібна для всякої спільної діяльності людей.

Організаційно-економічні зв’язки існують, як правило, незалежно від соціально-економічного ладу.

Виникає закономірне питання, в чому сутність категорії «суспільно-економічна формація»? Справа в тому, що виробничі відносини взаємо­діють не тільки із продуктивними силами. Вони є базисом, над яким виростає властива даній системі виробничих відносин своя особлива організація політичних, правових, національних й інших відносин й інститутів, що становлять надбудову суспільства. Так, К. Маркс пише: «Сукупність…виробничих відносин становить…реальний базис, над яким піднімається юридична й політична надбудова…».

Спосіб виробництва, узятий у єдності з юридичною й політичною надбудовою, становить суспільно-економічну формацію.Структура організаційно-економічних відносин представлено на рис 2.1.

Рис.2.1. Структура організаційно-економічних відносин

Суспільно-економічна формація (СЕФ), інакше кажучи, являє собою історично визначений тип суспільства, що становить особливий щабель у його розвитку. Кожна СЕФ – це особливий соціальний організм, який відрізняється від інших не менш глибоко, чим відрізняються один від одного різні біологічні види. На відміну від таких категорій, як продуктивні сили, держава, право, що відбивають різні сторони життя суспільства, СЕФ охоплює всі сторони громадського життя в їхньому органічному взаємозв’язку. Тобто в структуру СЕФ органічно входять не тільки еко­номічні, але й всі соціальні відносини, які існують у даному суспільстві, а також певні форми побуту, сім’ї, способу життя. Існує п’ять типів суспі­льно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феода­льна, капіталістична, посткапіталістична (комуністична).

Відмінною особливістю командно-адміністративної системи є те, що, по-перше, координація господарської діяльності в ній здійснюється за допомогою наказів, що йдуть зверху – вниз: від вищестоящого органу до господарюючих суб’єктів – підприємств. Планові органи держави встановлюють виробничі завдання для кожного підприємства, а також кількість ресурсів, необхідний для їх виконання. На відміну від ринкової економіки, для якої характерна розвинута система горизонтальних зв’язків між рівними партнерами, в адміністративно-командній економіці домінують вертикальні зв’язки по лінії адміністративної ієрархії. У таких умовах роль наказу зверху зазвичай виявляється вищою договірних зобов’язань.

По-друге, для цього типу господарської системи характерний не вільний обмін товарами, а примусовий розподіл, не вільне ціноутво­рення, а встановлення цін на більшість товарів у централізованому порядку, не вільне переміщення ресурсів (грошових, фінансових, матері­альних, трудових), а їх адміністративне переміщення. Невипадково деякі дослід­ники називають цей спосіб господарювання натурально-економіч­ним: натуральним по суті і економічним за формою.

По-третє, багато потреб в такій економіці задовольняються так само, як в натуральному господарстві: люди самі шиють собі одяг, ремонтують необхідні їм речі. Оскільки вищий орган не спроможний ефективно розподіляти ресурси і стежити за задоволенням потреб (а вони, як відомо, різноманітні, безмежні і носять індивідуальний характер), то особливістю командно-адміністративної економіки є усереднення та мінімізація потреб.

Відносним показником наростаючих проблем служило зниження середньорічних темпів ВНП. Так, якщо в 1950 – 1970 рр. вони становили 5,0%, то в 1970 – 1989 рр. – вже 2,0%. Криза радянської командно-адміністративної економіки став очевидним до середини 80–х рр. і буловисунуто завдання переходу до товарного господарства, ринкової економіки.Починаючи з 60–х рр. XX ст. в західних країнах намітилися нові тенденції розвитку, які дозволяють говорити про перехід від індустріального суспільства до постіндустріального.

До основних рис постіндустріального суспільства відносять:1) пе­рехід економіки від переважного виробництва товарів до переважного створенню послуг; 2) клас професіоналів і фахівців технічного профілю перетворився на найбільшу групу зайнятих; 3) нововведення в зростаю­чій мірі стали залежати від успіхів у сфері теоретичного знання; 4) інтелектуальні інститути суспільства у все більшій мірі перетворюються на провідні інститути; 5) виник і розвивається новий політичний клас – клас консультантів, експертів або технократів. На відміну від індустріа­льного суспільства провідним фактором розвитку стає сама людина, її професійний рівень.

Одним з новітніх варіантів концепції постіндустріального суспільс­тва є теорія суперіндустріалізму О. Тоффлера. На думку Тоффлера людство в даний час переживає «третю хвилю» радикальних перетво­рень суспільства. «Перша хвиля» (аграрна революція) сформувала аграрне або традиційне суспільство.

«Друга хвиля» (промислова революція) привела до виникнення індустріальної цивілізації. З початку 60–х рр. XX століття в розвитку суспільства з’явилися нові риси, які свідчать про наближення «третьої хвилі». Серед таких рис можна назвати новий спосіб життя, збільшення ролі дозвілля, зміна умов праці, впровадження сучасної техніки в повсякденне життя, достаток товарів і послуг, демократизм політичної системи, соціальне партнерство.

Перетворення інформації в найважливіший джерело розвитку ви­робництва по-новому ставить питання про владу. Якщо влада, яка приносить власнику мускульної сили володіння землею, О. Тоффлер називає владою «нижчої якості; приносить власнику грошей володіння капіталом-владою» середньої якості «то влада, що приносить власнику інформації володіння знаннями, є влада» вищої якості. Послідовно Аналізуючи три джерела, які підтримують владу– силу, багатство і знання, Тоффлер приходить до висновку, що в сучасному світі знання через свої переваги– нескінченності, загальнодоступності, демократич­ності підпорядкували силу і багатство і стали визначальним фактором функціонування влади. Якщо земля і капітал доступні лише сильним ібагатим, то дійсно революційної характеристикою знання є те, що воно доступно як слабким, так і бідним.