2.2. Промислова власність як складова господарської власності

Промислову власність необхідно відрізняти від рухомого і нерухомого майна, що використовується у виробництві. Промислова власність є результатом творчої діяльності. Вона може існувати й без матеріального втілення, тому що достатньо тільки зафіксувати інформа­цію про неї у вигляді опису послідовних дій, рисунків, схем тощо, які необхідні для відтворення нового корисного результату промисловим способом.Промислова власність – це різновид інтелектуальної власно­сті, який передбачає державну охорону об’єктів власності. Вперше дане поняття було застосовано на Паризькій конвенції з охорони промислової власності.

Необхідність захисту об’єктів промисловості обумовлена неможли­вістю прямої охорони об’єктів лише авторським правом. Головною умовою визнання об’єкта промисловою власністю є його унікальність, новизна та можливість промислового застосування.

Об’єктами власності виступають патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки.

Корисна модель – це технічне рішення визначеного виробу в стадії його конструктивного виготовлення, тобто у вигляді конструкції.

Промисловий зразок – це художньо-конструкторське рішення ви­робу, що визначає його зовнішній вигляд. Воно повинно бути новим, оригінальним та таким, що можна застосувати у промисловості.

Патент – це захисний документ, який затверджує авторство винахі­дника, виключне право його власника.

Але в той же час, до поняття промислової власності не входять: архітектурні будівлі; друкована продукція як така, об’єкти нестабільної форми (газоподібні і т.д.); методи організації виробництва, планування, сорти рослин та породи тварин і тощо.

Промислова власність має східні риси із поняттям «власність», а саме: патентовласник, як і власник, має право розпорядження винаходом; патент, як і товар, має мінову вартість; передбачено захист патенту від посягань з боку третіх осіб.

2.3.Теоретичні основи і критерії класифікації способів господарства.

Історія економіки знає два основних види організації господарства (способи господарювання): натуральне й товарне, основні відмінності яких представлено на рис.2.2.

Рис. 2.2. Порівняння натурального і товарного способів виробництва

Натуральне господарство– така система організаційно-економіч­них відносин, при якій люди створюють продукти для задоволення власних потреб. Ця система має наступні специфічні риси:

1)ручна універсальна праця, що виключає його поділ на відособ­лені види. Кожна людина виконує всі основні роботи. Матеріальною основою служить найпростіша техніка й кустарний інструмент;

2)замкнута система організаційно-економічних відносин. Суспільс­тво, у якому воно панує, складається з маси економічно ізольованих один від одного господарських одиниць (сімей, громад, маєтків), кожна з яких спирається на власні виробничі ресурси й самозабезпечує себе всім необхідним для життя, виконуючи всі види господарських робіт, починаючи від добування різних видів сировини й завершуючи остаточною підготовкою їх до споживання;

3)прямі економічні зв’язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються за формулою: «виробництво – розподіл – споживання». Тобто створена продукція розподіляється між всіма учасниками вироб­ництва й, минаючи обмін, іде в особисте й продуктивне споживання.

Натуральне господарство є історично першим типом господарської організації суспільства. Воно виникло в період становлення первіснооб­щинного ладу, коли з’явилися галузі виробництва: землеробство й скотарство.

Натуральне господарство переважало в економіці, що ґрунтува­лася на системі особистої (позаекономічної) залежності. Воно панувало в рабовласницьких державах, а також становило одну з головних рис феодальної економіки. Тобто натуральний спосіб господарювання охоп­лює первіснообщинний, рабовласницький і феодальний способи вироб­ництва.

Натуральне господарство (або традиційна економіка) –це істори­чно перша форма господарювання. Відмінною особливістю натурального господарства є його замкнутий характер: продукти праці в ньому призначаються для задоволення власних потреб або, іншими словами, все, що в господарстві виробляється – в ньому ж і споживається. Фактори виробництва (речовий – знаряддя праці і особистий – робоча сила) жорстко закріплені в рамках окремих господарських одиниць і не володіють мобільністю. Орієнтація на природні продуктивні сили (приро­дні ресурси, чисельність працівників), пряме (неекономічне) примус до праці безпосередніх виробників (рабів, кріпаків), примітивні, ручні засоби праці обумовили вкрай повільний розвиток цієї форми господарства.

Розвиток економіки первісного суспільства прийнято поділяти на два великі періоди: період переважного присвоєння готових продуктів природи (період привласнюючого господарства) і період оволодіння методами збільшення виробництва продуктів природи за допомогою людської діяльності (період відтворюючого господарства).

Через панування натурального господарства і його низької технічної озброєності законом його функціонування є повторення процесу виробництва в попередніх розмірах, на незмінній основі. У західній літературі систему натурального господарства називають традиційна економіка.

Під товарним виробництвом розуміється такий спосіб організації економічного життя суспільства, при якому окремі виробники спеціалізуються на певних видах діяльності і для задоволення власних потреб змушені вступати у відносини обміну. Зміна натурального господарства товарним – тривалий і складний процес, в основі якого лежить розвиток суспільного поділу праці та відносин обміну.

Підкреслюючи значення суспільного розподілу праці, видатний англійський економіст А. Сміт у «Дослідженні про природу і причини багатства народів» писав про те, що найбільший прогрес у розвитку продуктивності праці і значна частка мистецтва, вміння та кмітливості, з яким він спрямовується і додається, з’явилися, мабуть, наслідком поділу праці. Воно, на думку А. Сміта, призводить до підвищення продуктивно­сті праці через наступні причини: по-перше, поділ праці збільшує спритність і мистецтво працівників, по-друге, зберігає час, який зазвичай втрачається при переході від одного виду праці до іншого, по-третє, поділ праці сприяє винаходу машин, що полегшують і скорочують працю і дозволяють одній людині виконувати роботу декількох.

Історично економічна відособленість виникає на базі приватної власності, коли виробник може вільно розпоряджатися створеним продуктом (надлишком), відчужувати його, володіти ним, використову­вати його на свій розсуд. Тільки коли в обмін вступають рівноправні, незалежні виробники, він набуває такі необхідні ознаки, як добровіль­ність і взаємовигідний характер. Зароджуючись в надрах натурального господарства, обмін поступово стає головним регулятором суспільного виробництва, тепер уже більшість продуктів праці починають виробля­тися не для власного споживання, а для обміну, іншими словами, – як товари.

Товарне господарство– така система організаційно-економічних відносин, при якій корисні продукти створюються для їхнього продажу на ринку. Така система має наступні специфічні ознаки:

1) виробництво товарів засноване на суспільному поділі праці, що складається між окремими господарськими одиницями. Його розвиток припускає прогрес виробництва: зростання кваліфікації й уміння працівників, а також винахід машин, які полегшують і скорочують працю, дозволяють одній людині виконувати роботу декількох. Збільшення випуску благ на спеціалізованому підприємстві створює можливість і необхідність обмінювати їх зайву кількість на більшу масу інших корисних речей;

2) товарне господарство є відкритою системою організаційно-економічних відносин. Тут працівники створюють корисні продукти не для власного споживання, а для продажу їхнім іншим людям. Весь потік нових речей виходить, як правило, за межі кожної виробничої одиниці й спрямовується на ринок для задоволення попиту покупців;

3) товарному господарству властиві непрямі, опосередковані зв’язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються за форму­лою: виробництво – обмін – споживання. Товарному господарству відповідає капіталістичний спосіб виробництва.