1. Конституційне право – провідна галузь права України. Його система, поняття, предмет та принципи

У системі національного права України провідною галуззю є конституційне право України. Цій галузі притаманні риси, характерні для всієї системи права: нормативність, формальна визначеність, спрямованість на досягнення певного правового результату, можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо.

Їй властиві і специфічні якісні ознаки, які відрізняють її від інших підрозділів національного права України. Найбільш повно ці ознаки виявляються в особливостях таких характеристик, як предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення й роль конституційного права, принцип конституційного регулювання, завдання і функції конституційного права, наявність конституційної (конституційно-правової) відповідальності.

Ці кваліфікаційні ознаки галузі конституційного права, які в сукупності дають змогу виділити дану галузь права як таку, відокремити її від інших підрозділів системи права, визначити її «обличчя».

Тільки врахування всіх цих характеристик може дати узагальнену характеристику конституційного права як галузі права.

Отже, провідна роль конституційного права зумовлюється об’єктивними факторами, які визначаються характером предмета його регулювання.

Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України.

Предмет конституційного права опосередковує собою чотири групи (блоки) суспільних відносин.

1.Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.

Суверенітет народу - це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй території. Суверенітет буває потенційним і реальним. Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос, незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями чи ні.

Реальний суверенітет - це втілення в життя суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім у Конституції України), і є єдиним джерелом влади.

2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову), устрій держави як організації влади народу і для народу.

Влада - необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числі за рахунок авторитарних методів, які передбачають можливість нав’язування волі суб’єкта влади, застосування в разі потреби примусу.

3. Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави.

Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влади, виразом якого є механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженості.

Такі засади забезпечують стабільність, належну цілеспрямованість функціонування держави, її соціальний характер.

4. Відносини, що визначають характерні зв’язки між державою і конкретною особою. Це:

1) відносини громадянства, під якими, звичайно, розуміють постійний правовий зв’язок між особою і державою, що надає їм відповідні права й покладає певні обов’язки;

2) відносини фундаментальних прав громадян України: економічних, політичних, соціальних, культурних, екологічних;

3) відносини гарантій реалізації прав і свобод;

4) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.

Принципи конституційного права – це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела – Конституції України.

У ст. 8, 9 та 19 Конституції викладено основні засади (принципи) побудови та функціонування національної правової системи. До таких принципів належать:

1) принцип верховенства права. «…Всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових приписів не може бути виправдане будь-якими міркуваннями щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо». Цим положенням забезпечується принцип основопологаючої та верховної дії закону як незаперечного правила суспільних відносин;

2) принцип найвищої юридичної сили Конституції. Всі без винятку закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі та в цілковитій відповідності з конституційними нормами. Якщо прийняті закони суперечать Конституції, вони визнаються недійсними і не підлягають виконанню;

3) наділення положень Конституції властивостями норм прямої дії. Це означає, що конкретні конституційні приписи повинні впливати на суспільні відносини безпосередньо, їх виконання не може відкладатися у зв’язку з відсутністю тих або інших роз’яснювальних актів. Велике значення має гарантованість судового захисту прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України;

4) обов’язкова відповідність змісту міжнародних договорів, укладених Україною, положенням її Конституції. Приєднання до міжнародної угоди, що суперечить Конституції, можливе тільки за умов внесення відповідних змін до Основного Закону;

5) визнання ратифікованих міжнародних договорів частиною національного законодавства України. Реалізація положень таких міжнародних угод забезпечується відповідними правовими засобами нарівні з приписами законів України;

6) недопустимість примусу до виконання того, що прямо не передбачене законодавством. Тут йдеться не тільки про примусове здійснення тих або інших протиправних дій. Забороняється примушувати виконувати й такі дії, що не забороняються законом і спрямовані на досягнення позитивних результатів, але закон прямо не вимагає їх обов’язкового здійснення. Зокрема, таким, що суперечить Конституції буде визнано примусова вимога робити благочинні внески або вступати до громадської організації;

7) функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування виключно на підставі, в межах та в спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Ці органи можуть вирішувати тільки ті питання, які Конституція або закони прямо відносять до їхньої компетенції. Вони не можуть перевищувати свої повноваження, повинні здійснювати їх у цілковитій відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи законом. Такі норми спрямовані на запобігання свавілля в діяльності державних органів.