Глава хііі . Основи процесуального права України

В юридичній науці всі норми права прийнято поділяти на матеріальні і процесуальні. Якщо перші закріплюють права і обов’язки, правове становище громадян, підприємств, установ, організацій, то другі регулюють діяльність, визначають, як потрібне поступати, в якому порядку здійснювати права та обов’язки. Окрему групу у системи права України складають процесуальні галузі права (процесуальне право). Вони визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього.

Матеріальним галузям права – адміністративному, господарському, кримінальному, цивільному відповідають процесуальні – адміністративно-процесуальне, господарсько - процесуальне, кримінально – процесуальне, цивільно - процесуальне право.

Адміністративно-процесуальне право – це сукупність норм права, які регулюють порядок здійснення і розгляду адміністративно – правових справ, тобто таких, що складаються в сфері державного управління.

Господарсько – процесуальне право – сукупність правових норм, що регулюють порядок, процедуру і принципи розгляду господарських спорів між громадянами, юридичними особами, державними органами, органами місцевого самоврядування та службовими особами.

Кримінально – процесуальне право – це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини щодо порядку провадження у кримінальних справах (їх порушення, попереднього слідства, судового вирішення, виконання вироків).

Цивільно – процесуальне право – це сукупність правових норм, що регулюють порядок, процедуру і принципи розгляду цивільних, трудових, сімейних та інших спорів між громадянами і юридичними особами в судах загальної юрисдикції.

Процесуальні галузі права мають свій предмет регулювання, який відрізняється від предмета регулювання матеріальних галузей права. Ним є так звані організаційні відносини, які формуються в результаті діяльності уповноважених суб’єктів, пов’язаної із застосуванням норм матеріального права. Ці організаційні відносини представляють особливий прошарок, за рівнем не збіжний із предметом регулювання матеріального права.

Процесуальні норми, як основні елементи певної галузі права, регламентують діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, а у випадках передбачених законом, і громадських органів в межах їх встановленої компетенції. Головним чином захист прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій здійснюється в установленому порядку судом за особливою юридичною процедурою. Правосуддя характеризується специфічною процесуальною формою (судочинством).

1. Поняття судочинства

Під судочинством розуміють встановлений процесуальний порядок подання позовів і розгляд в судах справ стосовно спорів, що виникають з різноманітних правовідносин, порядок прийняття рішень учасниками процесуальних дій, оскарження та перегляду цих рішень, подання заяв про правопорушення та злочини, їх виявлення, розслідування, передачу матеріалів кримінальних справ у судах.

Судочинство здійснюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції (ст. 1 Закону України “Про судоустрій України”).

Правосуддя і судочинство – самостійні явища. Правосуддя – форма реалізації судової влади, яка здійснюється відповідно до законодавства України, на основі кодифікованих актів: Господарського процесуального Цивільного процесуального, Кримінально-процесуального кодексів (станом на 01.05.2005 року). Судочинство – форма здійснення правосуддя, яка покликана забезпечити і гарантії правосуддя, і гарантії особи.

У процесі судочинства має досягатися об’єктивна істина у справі. В судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві – сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному, господарчому – позивач і відповідач. В справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, немає позивачів, відповідача та третіх осіб, а особами, які беруть участь у справі, є заявники, органи державної влади, місцевого самоврядування, службові особи та інші суб’єкти даних відносин.

Зазначені сторони чи особи доводять суду ґрунтовність своїх правових вимог. Судовий процес ініціюється заінтересованою особою. Сторони надають докази, заперечення, аргументи та контраргументи. Сторони самостійно доводять суду переконливість доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз. Вони забов’язані повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів і джерела їх надходження. Сторони відповідають перед судом за порушення у разі попереднього неповідомлення суду та іншої сторони про наявність доказів тощо. Усі учасники судочинства мають певні процесуальні можливості щодо подання доказів, їх дослідження і заявлення клопотань.

З метою недопущення помилок, здійснення контролю в судочинстві передбачене апеляційне та касаційне оскарження рішення суду (виняток складають рішення в деяких категоріях справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, наприклад, по скарзі на постанову по справі про адміністративне правопорушення, які не можуть бути оскарженими. Вони набирають законної сили негайно.).

28 квітня 1992 року було прийнято Концепцію судово – правової реформи, яка передбачала вдосконалення судової системи: утворення Конституційного Суду України, утворення спеціалізованих судів (господарські та адміністративні), введення апеляційних судів і побудову органів суддівського самоврядування. Прийнятий 7 лютого 2002 року Закон України “Про судоустрій України” знаменує початок якісно нового етапу судової реформи в нашої державі, на основі якого стало можливим удосконалення процедурних кодексів, тобто тих нормативно-правових актів, що регламентують процедуру розгляду справ.