2. Економіка України у 1939-початку 2000-х рр.

Радянізація Західної України.

Агресія проти Польщі, з якої почалася Друга світова війна (в яку СРСР та фашистська Німеччина вступили союзниками), дозволила приєднати до СРСР у вересні 1939 р. землі Західної України. На перших порах радянізація відбувалася за підтримки місцевого населення, яке зазнало лиха під польсько-румунською окупацією.

1939-1941 рр. на Західній Україні стали періодом значних соціально-економічних трансформацій. Вже на кінець 1939 р. поміщицькі маєтки були поділені між селянами. Майже півмільона малоземельних селян одержали у користування понад мільйон гектарів землі. На підприємствах вводився восьмигодинний робочий день, зростала заробітна плата, обмежувалося безробіття. Розвивалось медичне обслуговування. А також відбулися і значні культурно-освітні зміни: запровадження української мови, збільшення кількості українських шкіл та вузів, завезення зі східних областей літератури української мовою тощо.

Але, дуже швидко нова влада показала своє справжнє обличчя. Одразу слідом за військом на Західну Україну прибули майже 100 тис. партійних, радянських, профспілкових функціонерів. Які у масі своїй абсолютно не розуміли культурних, національних, релігійних особливостей регіону, іноді не знали навіть української мови. Розпочалися беззаконня, самоуправство, насильницьке розкуркулення, конфіскації майна та репресії. Припинили своє існування всі політичні партії та всі інші інституції навіть неполітичного характеру – приміром, «Просвіта». Була ліквідована вільна українська преса - замість 83 газет почали виходити 6 нових. Всеосяжною стала політична цензура, ввели обов'язкове навчання російської мови. За 1939-41рр. із Західної України в Сибір депортовано 400 тис. людей. По тюрмах відбувалися масові розстріли. Загалом на західних землях від репресій постраждав кожен 10.

Соціально-економічний і політичний розвиток українського суспільства (ІІ пол. 1940-х – 1991 рр.).

Після війни в Україні залишилися неушкодженими лише 19% промислових підприємств. (Для порівняння: в Італії, яка була союзником Німеччини і війну програла - всього 20% промисловості було зруйновано).

Відбудова зруйнованого промислового потенціалу в Україні мала свої особливості. Так, першочергово розвивали важку промисловість – основу воєнно-промислового комплексу. Протягом першої післявоєнної п'ятирічки 1946-1950 рр. на важку промисловість було спрямовано майже 88% капіталовкладень.

У 1947 р. перший струм дав відновлений Дніпрогес, у 1948 р. почав роботу газопровід Дашава-Київ, що означало появу нової газової галузі паливної промисловості. Стали до ладу 22 доменні, 43 мартенівські печі, 45 прокатних станів, до 1950 р. відновили роботу 104 машинобудівних заводи. Вже наприкінці 1949 р. обсяг валової продукції промисловості перевищив довоєнний рівень 1940 р. на 15%.

Кошти у важку промисловість спрямовувалися за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. Так, у 1950 р. продукція села досягла лише 60% рівня 1940 р. Продукція легкої та харчової промисловості становила лише 80% довоєнного рівня.

Гостро стояла проблема відбудови сільського господарства, яке держава постійно обмежувала матеріально. На колгоспників не поширювалося пенсійне забезпечення, більшість з них не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити село, обмежувалися площі присадибних ділянок. Згідно закону про сільськогосподарський податок у другій половині 1940-х рр. – оподаткуванню підлягало кожне фруктове дерево, кожна домашня худоба, незалежно від врожаю чи прибутку селянина. При тому оплата праці залишалася надзвичайно низькою. Так, у 1946 р. навіть колгоспник-ударник, відпрацювавши 350 днів, після сплати податків міг придбати на свою річну зарплату лише 1 штани й 1 гімнастерку. Село отримувало лише 7% капіталовкладень.

Слід наголосити, що світові процеси відбудови народного господарства мали зовсім інший вигляд: спочатку стабілізація валюти, розвиток інфраструктури, сільського господарства, легкої промисловості і лише потім розбудова важкої промисловості. Радянським Союзом світовий досвід було проігноровано.

Одним із наслідків диспропорційного розвитку народногосподарського комплексу став голод 1946-1947 рр. Кількість померлих по 20 областях України за неповними даними досягла 800 тис. В той же час річний експорт зерна СРСР у 1946 р. склав 1,7 млн.т. М.Хрущов просив запровадити для південних областей продовольчі картки з метою забезпечити сільське населення продуктами. У відповідь Сталін назвав Хрущова «підозрілим елементом» та наголосив: «Ти м'якотілий!». Хоча все ж мінімальну допомогу Україна одержала, однак тільки на посівну компанію і на фураж. Щоб виконати план по м'ясу – різали птицю вагою 500 г. За нестачу зерна віддали під суд кожного 16-го голову колгоспів. Так, внаслідок неефективної державної політики у галузі сільського господарства сотні тисяч лидей, які пережили війну вмирали від голоду вже у мирні часи.

Значні зміни відбувалися в економіці Західної України. Форсований розвиток промисловості приніс чималі результати, адже до війни у Галичині була вкрай низькорозвинута промисловість, в якій було зайнято всього 4% населення. Після війни відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. підприємств. Обсяг валової продукції зріс у 1946-1950 рр. у 3,2 рази. На базі лісу, який раніш повністю вивозився – побудовані деревообробні, паперові, хімічні заводи (Львів - картонна фабрика, Мукачево – меблева, Свалява – лісохімічний комбінат).

Створювалися нові галузі промисловості: машинобудівна, приладобудівна, металообробна та ін. Уже у 1945-1946 рр. у Львові запрацювали заводи сільськогосподарських машин, телеграфної апаратури, інструментальний, електроламповий та ін. Відкривалися нові родовища корисних копалин: у Дрогобоцькому районі – газ, у північній частині Львівської та на півдні Волинської областей було знайдено запаси вугілля. У 1950 р. було відкрите найбільше в СРСР родовище сірки.

Однак, знов спостерігалася характерна для всієї території України структурна диспропорція – надзвичайно повільний розвиток харчової, легкої та інших галузей промисловості, що виготовляли споживчі товари для населення.

Також була проведена тотальна форсована колективізація. Як наслідок, 7190 колгоспів у 1950 р. об'єднали 93-98% селянських господарств. Причому економічна складова цього процесу приносилася у жертву політичним міркуванням. Більшість колгоспів були створені штучно з повним ігноруванням принципу добровільності, за допомогою репресивно-каральних засобів (переселення, висилки тощо). Тому такі колгоспи були економічно слабкими і власними силами навіть неспроможними провести сільськогосподарські роботи, і не те, що не здатні були виконувати продовольчі програми і нагодувати міста, а навпаки потребували постійної допомоги Так, у 1949 р. тільки підприємства і установи Львова були змушені взяти «шефство» над 353 колгоспами.

Характерні риси «відлиги».

Реформаторські кроки в галузі економіки стали характерними для 1950-1970-х рр., коли стало зрозумілим, що тоталітарний СРСР для збереження правлячого режиму потребує стимулювання наукового прогресу, формування нової економічної стратегії. Спроба економічних реформ була спрямована на втілення завдання – у короткий строк наздогнати та перегнати найрозвинутіші капіталістичні країни за показниками виробництва продукції на душу населення.

Після смерті 5 березня 1953 р. Й.Сталіна тріумвірат, що перебрав на себе владу у складі Л.Берії, Г.Маленкова, М.Хрущова вирішив насамперед вивести із застою сільське господарство. У вересні 1953 р. закупівельні ціни зросли у 2-5 разів на м'ясо, молоко, масло. Було знижено податки. З 1954 р. розпочалося освоєння цілини. З України виїхало на цілину близько 100 тис. людей.

Кульмінаційним моментом «відлиги» стала доповідь М.Хрущова про «культ особистості» на ХХ з’їзді КПРС 24-25 лютого 1956 р. Було розкрито злочини, вчинені Сталіним та його прибічниками. Однак, нічого не сказано про голодомори, колективізацію, «радянізацію» Західної України тощо. Процес десталінізації супроводжувався частковою реабілітацією: за період з 1956 - 1963 рр. було реабілітовано 250 тис. осіб. Проте, серед них переважно старі комуністи і далеко не всі. Так, навіть спроби реабілітувати М.Хвильового, М.Скрипника, О.Шумського були визнані помилковими. У 1961 р. нова хвиля десталінізації – винесення мумії Сталіна. Місто Сталіно перейменовано на Донецьк.

Для процесів «відлиги» були характерні непослідовність, обмеженість критики «культу особи», Хрущов наголошував лише на «відхиленні від ленінських норм життя» і не ставив за мету докорінну перебудову системи. Більше того, наказав знищити 11 великих мішків з документами, які свідчили про його особисту участь у репресіях.

Серед нововведень в економічній сфері слід відмітити ліквідацію у 1958 р. машинно-тракторних станцій і передачу їх майна колгоспам. Щоправда, це дало лише тимчасовий ефект – вже у 1961-1962 рр. через некваліфіковане обслуговування техніки вперше за мирні роки в країні скоротився парк сільськогосподарських машин. З позитивних змін також слід відмітити підвищення заробітної платні колгоспникам, укрупнення колгоспів, що зменшило апарат управління. Влітку 1964 р. на колгоспників було поширено пенсійне забезпечення.

Однак, ці зрушення програли іншим тенденціям. Незабутній анекдотичний слід залишила «кукурудзяна епопея». Ідею було повністю дискредитовано в умовах радянської бюрократичної безвідповідальності. Кукурудзу сіяли на пшеничних полях, навіть в Архангельській області. Так, посіявши у 1962 р. на 37 млн.га, вдалося зібрати врожай лише з 7 млн. га. Як наслідок, у 1962 р. СРСР вперше змушений був закуповувати зерно за кордоном.

Підсобні господарства колгоспників стали об’єктом адміністративного переслідування, розмір їх зменшувався. Вийшла заборона тримати у власному господарстві більше 1 корови. Залишалась недоторканою колгоспно-радгоспна система. Питання сільськогосподарського виробництва намагались вирішити перевіреними адміністративно-бюрократичними методами. Якщо упродовж 1950-1958 рр. обсяг валової продукції аграрного сектора України зріс на 65%, то в наступному шестиріччі – лише на 3%. З 1958 по 1962 р. поголів’я корів у селянських подвір’ях скоротилося з 22 млн. до 10 млн. голів.

Поряд із сільським господарством реформи відбувались і в промисловості. Так, у 1957 р. замість надцентралізованих галузевих міністерств було утворено ради народного господарства. Право планування й розпорядження місцевими ресурсами було передане від центральних міністерств і відомств раднаргоспам. Значно скоротився бюрократичний апарат. Темп приросту промислової продукції у 1950-х - першій половині 1960-х рр. майже вдвічі перевищував показники за 1965-1985 рр.

Але при цьому навіть не ставилося питання про ліквідацію командно-адміністративної системи. Окрім того, в той час як промислово розвинені країни розвивали ресурсозберігаючі технології, СРСР «переганяв» їх за видобутком сировини.

Значно підірвали авторитет М.Хрущова також і прорахунки у зовнішній політиці: Карибська криза, хуліганство в ООН, придушення національної революції в Угорщині у 1956 р. тощо. У жовтні 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС М.Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем було обрано Л.Брежнєва.

Період правління Брежнєва увійшов в історію як період «застою», що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації, пройшла хвиля арештів і судових процесів, фактично сформувався новий культ – Л.Брежнєва, посилилася русифікація України.

В 1965 р. почала впроваджуватися економічна реформа Косигіна, яка характеризувалася розширенням самостійності підприємств, відновленням галузевого принципу, посиленням стимулювання й господарського розрахунку. За 5 років продуктивність праці зросла на 37%, але водночас посилилася гіперцентралізація (постали монополісти: Держкомітет цін, Держкомітет поставок тощо), міністерства майже ніким не контролювалися і т.ін.

Характерною рисою стало не лише повернення до колишньої централізованої системи управління, а й нестримне її розростання. Чисельність управлінського апарату за 20 років правління нового генсека зросла з 3 до 18 млн. осіб (в 6 разів). Економіка залишалася директивною, командною. Поступово відбувся поворот до жорсткого директивного планування, яке повністю позбавляло підприємства економічної самостійності. Так, в чергове провалилася спроба поєднати командну економіку та ринкові елементи регулювання. Навіть розмови про ринковий соціалізм, колективну власність, орендні відносини тощо таврувалися як політично шкідливі.

Першорядне значення надавалося військово-промисловому комплексу. На середину 1970-х рр. на ВПК працювали до 80% машинобудівних заводів. На Харківщині на його частку припадало 72% продукції.

В цей час йшло інтенсивне постачання на світовий ринок енергоносіїв – нафти і газу. З 1960 по 1985 рр. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16,2 до 54,4% – так забезпечувалися нафтодолари. Однак, отримані кошти використовувались неефективно, стрімко падав добробут народу, на дефіцит перетворювалися навіть товари повсякденного вжитку. У 1981 р. у Києві відбулося 6 страйків, а в Прип’яті дійшло до масових заворушень, приводом до яких стала нестача продуктів харчування.

Слід відзначити першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, який займав цю посаду у 1963-1972 рр. Він вимагав від Москви таких капіталовкладень в економіку України, які б відповідали її внеску у загальносоюзний бюджет. Намагався захищати мовні й культурні права українців від натиску русифікації. Однак, у травні 1972 р. його усунули з посади.

Надзвичайно гостро постали екологічні проблеми - місто Костянтинівка Донецької області зайняло 2-е місце у світі по рівню забруднення середовища. Україна займала 2,6% території СРСР, але тут було побудовано 40% атомних станцій. Відповідно, Україна виробляла 17% електроенергії та 28% атомної енергії Союзу. Складалася загрозлива ситуація - потенційно небезпечні підприємства будувалися в густонаселених регіонах. Так, у радіусі 250-500 км. від впадання річки Припяті у Дніпро експлуатувалися і будувалися дев'ять атомних енергоблоків. Однак, всі застереження українських вчених були проігноровані. Можна сказати, що трагедія Чорнобильської атомної станції була запрограмована.

Екологічну ситуацію в республіці ускладнювало нераціональне розширення посівних площ у сільському господарстві. Розораність сільськогосподарських угодь доходила до 82% (для порівняння – у США – 25%, у Франції – 48% тощо). Це мало наслідком втрату Україною майже 600 млн. т. родючих грунтів щорічно.

Україна і процес «перебудови» в СРСР (1985-1991 рр.).

Після смерті 76-річного Л.Брежнева (1982 р.) та його наступників 70-річного Ю.Андропова (1982-84 рр.), 74-річного К.Черненка (1984-85 рр.) до влади прийшов 56-річний М.Горбачов, якого в березні 1985 р. було обрано генеральним секретарем.

На середину 1980-х рр. криза охопила всі сфери життя СРСР. З кожним роком знижувався рівень життя населення. Тривала виснажлива гонка озброєнь, йшла війна в Афганістані. Розвиток економіки йшов екстенсивними методами. В Україні переважали виробництва незавершеного циклу. Добуток вугілля, металевих руд – став нерентабельним – відчувався брак нових технологій. З 400 шахт Донбасу 140 не реконструювалися більше 20 років, а на 1985 р. таких стало вже 280.

За темпами зростання основних фондів Україна опинилася на останньому 15 місті в СРСР у 1986 р. Москва орієнтувалася на розвиток Сибіру та Далекого Сходу. З України вимагали валові показники – як наслідок, домінувало виробництво товарів низької якості. У 1986 р. вироблені в Україні товари вищої категорії якості досягли лише 15,9% від загалу.

З кінця 1960-х до кінця 1980-х. рр. тіньовий сектор економіки СРСР зріс у 30 разів і становив 20% від національного доходу.

На квітневому 1985 р. пленумі ЦК КПРС М.Горбачов вперше поставив питання потреби докорінних змін. Було проголошено курс на здійснення радикального економічного реформування та демократизації суспільного життя. Кінцевою метою прорікалася побудова «гуманного, демократичного соціалізму», в якому ринкові закони поєднувалися б із централізованим плануванням, політичний плюралізм із керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням СРСР.

В червні 1987 р. було проголошено програму реформи управління економікою. Розширювалися права підприємств. До Конституції було внесено зміни про перебудову вищих органів державної влади, виборчу систему, запровадження інституту Президентства. Почалося формування багатоукладності: впровадження орендних та акціонерних форм господарювання, кооперативів, спільних підприємств.

У листопаді 1986 р. - прийняття закону «Про індивідуальну трудову діяльність». Наприкінці 1980-х рр. у кооперативах республіки працювало до 700 тис. людей, які виробили продукції та надали послуг на суму до 5 млрд. рублів щорічно. Більше половини цього обороту припадало на підприємства громадського харчування. У березні 1988 р. було прийняте нове положення про колгоспи, яке допускало орендні відносини.

Однак, темпи зростання національного доходу та реальних доходів на душу населення продовжували падати. Дефіцит державного бюджету наприкінці 1980-х років доходив до десятої частки всього ВВП країни. Стрімко знецінювалася радянська валюта. У 1990 р. інфляція становила 10% річних, а на початку 1991 р. – вже 25% на тиждень. З осені 1990 р. запроваджується продаж товарів за картками, чого країна не знала з часів війни.

Таким чином, головною проблемою реформування стало те, що М.Горбачов спробував реформувати політичну систему, зберігши однак, монополію КПРС на владу.

Хоча перебудова не досягла поставлених цілей, вона всупереч волі ініціаторів, стимулювала революційних процес «знизу», який врешті-решт призвів до знищення тоталітарної системи і розпаду СРСР. Складовою частиною процесу стало національно-державне відродження України.

Проблеми реформування економіки сучасної України.

Після проголошення незалежності України першочерговим завданням постала необхідність переходу від планово-командної до ринкової економіки. Негайного вирішення потребував цілий ряд серйозних економічних проблем. Серед них можна виділити:

• тотальне домінування державного сектору та монополій;

• наявність структурної та регіональної диспропорційності економіки (яка, на жаль, зберігалася й далі - у 1995 р. капітальні вкладення у народне господарство Дніпропетровщини у 2,5 рази перевищували інвестування Волині);

• мілітаризація економіки - наприкінці 1990-го р. працювали на військово-промисловий комплекс 1,3 млн. робітників;

• екологічні проблеми - на 1 м² в Україні кількість викидів в атмосферу перевищувала союзний рівень у 6-7 разів і ситуація ще ускладнилася Чорнобильською катастрофою 1986 р.;

• незакінченість виробничих циклів - 72% господарських зв’язків замикалися на Росії, а в Україні вироблялося не більше 20% готових продуктів. Причому основна їх частина являла собою лише напівфабрикати або комплектуючи вироби, які були призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках;

• психологічні та ментальні проблеми тощо.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще на початку 1990-х років (Декларація про державний суверінітет). У березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила «Основи національної економічної політики». В документі передбачалася структурна перебудова господарства країни: конверсія оборонної промисловості, перерозподіл матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення товарами. Окрім того, планувалося переорієнтувати машинобудування на задовольняння потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Було заявлено про вихід із рубльової зони - в обіг введено купоно-карбованці.

Важливу роль у становленні ринкової економіки України відіграв також закон «Про приватизацію майна державних підприємств». Розпочалося створення багатоукладності. Створенню фермерських господарств сприяв закон «Про селянське (фермерське) господарство». У січні 1992 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про форми власності на землю»

Однак, після проголошення незалежності, через різні обставини Україна не виробила своєї моделі переходу до ринку, а як складова частина єдиного економічного простору країн СНД, була просто втягнута у ринкові перетворення за російським зразком «шокової терапії». Для початкового періоду були характерні невдалі спроби віднайти оптимальну модель реформування національної економіки. Соціально-економічні трансформації доводилося впроваджувати в умовах постійної важкої боротьби з наслідками минулого: в країні був відсутній міцний середній клас, повага до законів, майже повністю втратили авторитет всі гілки влади (особливо судова та правоохоронна). Національні лідери країни як правило не мали економічного досвіду й справжнього наукового далекоглядного світогляду. Обвальна приватизація (саме в Україні народився термін «безконкурсна приватизація») істотно пограбувала населення і державу, але дозволила сформуватися олігархічному капіталу, відкрила практично безконтрольні шлюзи для незаконного збагачення. Демократія фактично замінилася пануванням анархії.

У 1992-1993 рр. було здійснено обвальну лібералізацію цін, що спричинило найбільшу у світі інфляцію у 1992 р. – 2100%, у 1993 р. – 10300%. Причому випереджальними темпами ціни зростали у паливно-енергетичному та сировинному комплексах. Так, у 1992 р. ціни у паливній промисловості зросли в 237 разів, а в легкій у 10-20 разів. Такий штучно створений диспаритет цін спричинив розкол суспільства на тих, хто швидко розбагатів («нові українці») і на більшість тих громадян, які миттєво зубожіли.

У жовтні 1992 р. – прем’єр-міністром став Л.Кучма, який спробував відновити централізоване управління господарством, ввести держзамовлення, при цьому спираючись на державний сектор. Одночасно йшла розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості, прискорилося роздержавлення. Але в умовах коли стара система господарювання була підірвана, а нова ще не створена всі ці спроби виявилися малоефективними. У вересні 1993 р. Кучма пішов у відставку. Прем’єр-міністром обирали Ю.Звягільського, який проводив політику поступових реформ:

• почалося згортання економічної лібералізації;

• відновлювалися адміністративні методи управління;

• зріс рівень регулювання цін (до 80%);

• запроваджено низький фіксований валютний курс.

Дійсно, цьому уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції, але економічна криза загострилася, темпи спаду виробництва набирали силу. Так, політика посилення регуляції мала наслідками зростання «тіньової економіки», та обмеження виробничої діяльності. Як наслідок, у червні 1994 р. і цей уряд пішов у відставку.

Загалом, для України 1990-х років були характерними серйозні прорахунки в розробці та реалізації економічних перетворень. Фактично була відсутня продумана довготривала державна фінансово-економічна політика (податкова, грошово-кредитна, соціальна тощо). Надто часті зміни урядів (тільки Рада четвертого склакання змінила чотири уряди: В.Масола, В.Фокіна, Л.Кучми, Л.Кравчука і Ю.Звягільського. Ця гілка влади залишалася найнестабільнішою і в наступні роки: один за одним йшли у відставку уряди В.Масола, Є.Марчука, П.Лазаренка, В.Пустовойтенка, Ю.Кінаха, В.Януковича, Ю.Тимошенко, Ю.Єханурова та ін.) лише поглиблювали негативні тенденції. Майже кожен рік позначався зміною уряду, а разом із ним і, як правило, різкою зміною економічного курсу країни. Яскравим свідченням рівня коррупованості та прорахунків у кадровій політиці став один із колишніх премєр-міністрів України П.Лазаренко, якого американський суд у 2006 р. визнав винним у корупції, шахрайстві, відмиванні грошей тощо і засудив на 9 років позбавлення волі і штрафу у 10 млн. дол.

Як наслідок, економічна криза 1990-х років набула небаченого у світі розмаху. Різко погіршився рівень життя більшості населення: до 1998 р. щорічне споживання мяса на душу знизилося за пять років з 68,2 до 36 кг., молока та молочних продуктів – із 373 до 230 кг., яєць – з 272 до 171 шт. тощо.

Великі проблеми мав аграрний сектор країни. Практично за перші десять років незалежності так і не вдалося сформувати та реалізувати фермерський потенціал. На 1999 р. в Україні існувало лише близько 33 тис. фермерських господарств, які в середньому мали по 26 га ріллі, в той час, як для оптимальної рентабельності треба не менше 200 га на одне господарство. Ситуація ускладнювалася тим, що фактична влада на селі так і залишилася у руках колишньої партійної номенклатури, яка всіма силами гальмувала процеси аграрного реформування та розвиткові сучасного фермерства. Так, протягом 1993-1994 рр. ставки на кредити для фермерів сягала 250-270%, але навіть і такий кредит одержати було складно.

Слід відзначити, що Президентові Л.Кучмі під час його правління вдалося досягти певної стабілізації економіки. Вже у жовтні 1994 р. він проголосив нову соціально-економічну стратегію. Її суть:

1. Фінансова стабілізація - послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

3. Структурна перебудова виробництва.

4. Соціальний захист (реформа зарплат, соціальна допомога тощо).

У квітні 1995 р. були внесені корективи до цієї програми. Зокрема, передбачалося:

- прискорення приватизації;

- легалізація тіньової економіки;

- активізація інвестиційного процесу та ін.

Реалізація цих програм призвела до якісних змін в економіці. Прискорилися приватизаційні процеси. У 2002 р. більше 70% промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Відбулося роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб. Було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, почав розвиватися ринок цінних паперів, значно загальмувалися інфляційні процеси тощо. Також, завдяки зусиллям відомого фінансиста В.Гетьмана та голови Національного банку України В.Ющенка у вересні 1996 р. було введено в обіг повноцінну гривню.

Але мали місце і негативні тенденції: замість зменшення навпаки тривала та поглиблювалася «тінізація» економіки (на 2001 р. – до 60%), зростав зовнішній і внутрішній борг, розквітала корупція та хабарництво (за рівнем корупції у 2000 р. Україна займала третє місце у світі - поступаючись лише Нігерії й Ботсвані). І досьогодні економічна криза в Україні не здолана. Найбільш характерними негативними процесами в економіці є:

• Структурна деформація економіки. У 2000 р. частка базових галузей (група А) становила майже 60% (у світі вважаєтья безперспективною така економіка!). В Америці ця частка складає - 25%, у Франції - 24%.

• Високий рівень зношення основних фондів. У провідних галузях він сягає 60-70%. Причому цей процес старіння обладнання і устаткування прискорюється.

• Неефективне використання наявного економічного потенціалу. Україна має сприятливі ресурсний, кадровий, сільськогосподарський потенціал (приміром, за рівнем забезпеченості трудовими ресурсами посідає 5-те місце; за науковим потенціалом 4-те місце). Але за використанням наукового потенціалу відстає від Франції у 20 разів.

• Високий рівень енерго- та ресурсоємності виробництва. Це наслідки неефективних, застарілих технологій. Україна забезпечує свої паливно-енергетичні потреби з власних ресурсів лише на 47%.

• «Тінізація» та криміналізація економіки. За даними Президента В.Ющенка у 2005 р. 40% економіки знаходилося в «тіні». Незаконний вивіз капіталу з України досяг за роки незалежності 20 млрд. долл. В наслідок стратегічних помилок при реформуванні економіки 80% реального економічного потенціалу України захопили 20 «сімей»-кланів, а для 47 млн. населення залишили – 20%. Тіньовий сектор на сучасному етапі контролює понад 80% діяльності банків і майже 50% приватних підприємств.

• Тіньова економіка народжує корупцію та злочинність. Це не тільки економічна – але й політична проблема. Протягом 1992 р. – 2004 р. від тортур в установах міліції загинуло 900 осіб. 6 років без суду утримували у Херсонському слідчому ізоляторі О.Литвиненка (тільки особисте втручання Н.Карпачової допомогло його звільнити). 6 липня 2005 р. здійснив самоспалення житель Херсонщини І.Куліда – протестуючи проти злочинів людей у формі. За кількістю засуджених на душу населення Україна залишається одним із світових ледерів. Кожен рік насильницкою смертю в країні гине до 70 тис. осіб.

• Прямим наслідком корумпованості економіки є високій рівень економічного ризику в країні. Так, за оцінкою Всесвітньго банку у 2008 р. Україна зайняла 145 місце із 181 країни за рейтингом простоти ведення бізнесу. На 2011 рік наша країна посідає 164-те місце в рейтингу економічних свобод серед 179 країн світу (дослідження, проведене американською дослідницькою організацією Heritage Foundation і газетою Wall Street Journal). За цим показником Україна — найгірша серед європейських держав. У 2010 р. Україна посідала 162-ге місце, а 2009-го була на 152-му. Перед Україною опинилися Узбекистан (163-тє місце), Білорусь (155-те) і Росія (143-тє).

• Непрофесійні, непослідовні реформи призвели до найнижчих за всю повоєнну історію показників господарської діяльності. Виробництво деяких товарів (мотоциклів, магнітофонів тощо) зменшилося у сотні разів, а виробництво окремих виробів взагалі припинилося. (Приміром, у 1990 р. Донецьк виробляв - 20,6 млн. пар шкарпеток, а на 2002 р. – виробництво припинилося повністю; Львів (був лідером України по виробництву шкарпеткок) у 1990 р. - 97,4 млн.пар, у 2002 р. лише 6,6 млн.пар тощо). Підприємства приватизовані, а ефективність їх роботи зменшилася. Протягом 1992-2002 рр. Україна втратила 75% свого господарського потенціалу, 8 індустріальних галузей, обсяг продукції машинобудування скоротився у 3 рази, рівень легкої промисловості у 8 разів, електронної у 100 разів.

• Значно зросла майнова диференціація суспільства. Відношення прибутків 10% найбагатшого населення до такої самої кількості найбіднішого становить 30:1 (в Європі 5-7:1). 80% населення опинилося на межі бідності. Внутрішній національний продукт на душу населення в Уругваї (країні третього світу) у 50 разів вищій, ніж у незалежній Україні.

• Продовжують залишатися гострими соціальні проблеми. За індексом людського розвитку (складається з ВВП на душу населення, показників освіти та здоров’я) Україна посідає 95 місце з 175 країн тощо.

Разом із тим, економічні показники останніх років демонструють впевнену тенденцію до стабілізації та зростання. Так, у 2005 р. рівень реальних доходів населення збільшився на 20,1%, номінальна заробітна плата – на 34%, а зарплата у бюджетному секторі – більш ніж на 50%. Надходження до державного бюджету збільшилися у 1,6 рази порівняно з попереднім роком. Наступні роки лише продовжили та підтримали ці тенденції. У 2006 р. рівень заробітної плати збільшився на чверть, пенсій – на 20%, витрати бюджету на соціальні потреби – майже втричі. А соціальні виплати за перше півріччя 2008 р. склали 126 044 млн. грн., що у майже 6 разів більше ніж у 2002 році.

Таким чином, зростають пенсії, заробітна платня, соціальні виплати, скорочується безробіття та зростає ВВП країни. Однак, слід зауважити, що в той час, як прибутки населення за 2000-2007 рр. зросли майже впятеро (без урахування інфляції) то виробництво, приміром, тваринництва збільшилося тільки на 6%, легкої промисловості лише на 33% тощо. За 2007 р. доходи населення збільшилися на 30%, а обсяг товарної продукції лише на 7,8%. Отже, товарне забезпечення доходів зменшується, що спричиняє неминучу інфляцію. Так, на 2009 р. запланований рост ВВП у 5,7%, в той час як прогнозована інфляція складе майже 10%.

Слід також відзначити зростання інвестиційної привабливості української економіки в останні роки. Так, якщо за всі роки незалежності на 2000 р. Україна отримала лише 4,2 млрд. іноземних інвестицій (а, приміром, Сингапур щороку отримує близько 10 млрд. дол.) то далі відбулися кардинальні зрушення: у 2005 р. прямі іноземні інвестиції склали вже 7,8 млрд.дол., а лише за 6 місяців 2008 р. іноземні інвестори вклали в економіку України 6,9 млрд. дол. Проте, наявність майже постійної політичної кризи не дає можливості реалізувати повністю інвестиційний потенціал країни. Політична нестабільність змушує інвесторів вкладати свої фінанси у більш стійки рінки. Так, за ті ж 6 місяців 2008 р. відтік іноземних капіталів з України склав понад 500 млн. дол.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Ковальчук В.М., Лазарович М.В., Сарай М.І. Історія економіки та економічної думки: Навч.посібник. – К., 2008.

2. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Економічна історія України і світу: Підручник. – К., 2002.

3. Черкащина Н. Економічна історія: Навч.посібник. – К., 2003.

4. Пивовар С., Слюсаренко А., Стельмах С. Всесвітня історія новітній період. 1945-1997. – К., 1998.

ЧАСТИНА ІІ. ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ.