13.2. Неокейнсіанство та його особливості.

В період після ІІ світової війни кейнсіанське економічне вчення набуло досить значного поширення, особливо в англомовних країнах (США, Великобританія, Канада, Австралія) та Японії. Тут воно служило теоретичним підґрунтям здійснення державної політики з регулювання економічних процесів. Проте, кейнсіанські методи державного регулювання були призначені в основному для подолання депресивного стану економіки. І тому, коли в повоєнні роки на перше місце висунулися проблеми економічного зростання та антициклічного регулювання, постало завдання подальшого розвитку і вдосконалення кейнсіанства. Так виникло неокейнсіанства.

Неокейнсіанство представлено відповідними напрямками і зазнало певної еволюції. Перший етап (50 – 70 рр. ХХ ст.) був пов’язаний з формуванням і розвитком неокейнсіанства. В цей період відбувається подолання певних обмежень, притаманних безпосередньо кейнсіанському вченню. Це забезпечило перетворення його в домінуючий напрямок світової економічної теорії. На цьому етапі відбувається формування основних течій неокейнсіанства :

Другий етап (середина 70-х – початок 80-х рр. ХХ ст.) означав кризу теорії та практики кейнсіанства. Кейнсіанство поступово втрачає своє теоретичне лідерство і переходить в опозицію до сучасної неокласичної теорії.

Третій етап (80-ті рр. ХХ ст. – сучасність). На цьому етапі має місце подальша диференціація основних течій неокейнсіанства та виникнення новітніх – посткейнсіанства та новітнього кейнсіанства.

Неокейнсіанські теорії.

Послідовники в першу чергу подолали такі обмеження кейнсіанської теорії як її статичність, розгляд економічних процесів лише стосовного короткого періоду і фази депресії, негативне ставлення до заощаджень.

Їх висновок - ринкова економіка постійно „балансує на вістрі ножа”, їй внутрішньо притаманна динамічна нестабільність, всередині неї постійно працюють відцентрові сили. Тобто кризи НЕМИНУЧІ.

На думку ічених природній темп економічного зростання є максимально можливим темпом економічного зростання за умов повного використання усіх ресурсів і досягнень науково-технічного прогресу. Але неспівпадіння фактичних і природних темпів економічного зростання породжує довгострокові циклічні коливання. На думку Р. Харрода ринкова економіка не має внутрішніх механізмів подолання економічної нестабільності. Це під силу зробити лише цілеспрямованому державному регулюванню, яке покликане забезпечити умови сталого економічного зростання, довготривалої динамічної рівноваги.

Для боротьби із кризами пропонувалося: організація суспільних робіт, регулювання ставки позичкового процента, а також нововведення – створення „буферних запасів” сировини, матеріалів і продуктів харчування, які б поповнювалися в період економічного спаду і розпродавалися в періоди економічного піднесення. Друга група заходів включала максимальне зниження позичкового процента, аж до нульової позначки.

Економічні цикли.

Американський економіст Елвіна Х. Хансена (1887 – 1975), - робота „Економічні цикли і національний дохід” (1951).

Е. Хансен виділяє чотири типи циклічних коливань:

• „малі цикли” (2 – 3 роки), що спричинені нерівномірністю відтворення оборотного капіталу;

• „великі цикли” (6 – 13 років), причиною яких виступає нерівномірність інвестицій в основний капітал;

• „будівельні цикли” (17 – 18 років), пов’язані з особливостями капітального будівництва, наявністю лагів між виникненням потреби в нових будовах, спорудах та моментом її задоволення;

• „вікові цикли” (50 років і більше), викликані фундаментальними переворотами в науці і техніці, крупними зрушеннями в виробництві і суспільстві в цілому.

За своїм характером теорія циклів Е. Хансена є інвестиційною, оскільки, на його думку, циклічні коливання породжуються нерівномірністю капіталовкладень в товарно-матеріальні запаси, основний капітал, його пасивну частину основного капіталу (будівлі, споруди) і т.д.

Е. Хансен запропонував заходи державної політики антициклічного регулювання:

1) вбудовані, вмонтовані механізми гнучкості (стабілізатори);

2) автоматично діючі компенсуючи контрзаходи;

3) керовані програми компенсації.

Стабілізатори включають в себе прогресивний податок на доход, систему страхування із безробіття, систему підтримки цін на фермерську продукцію, пільгові кредити, систему суспільних робіт і т.д. Їх призначення полягало в тому, щоб гасити циклічні коливання, вилучаючи з ринку під час економічного буму частину сукупного попиту і збільшувати його на стадії спаду. Ці заходи мають автоматичну дію, оскільки не потребують попереднього узгодження з парламентом. Проте, вони не в змозі забезпечити перехід до загального зростання і зайнятості.

Ця функція лягала на другу групу заходів антициклічної політики: зниження норми позичкового процента за допомогою зниження облікової ставки, норми обов’язкового резервування, операцій з облігаціями державного запозичення; збільшення розміру позик, що надаються урядом, урядові гарантії по позикам і т.д. Ці дії також не потребували попереднього узгодження і повинні включатися автоматично, після досягнення економікою певного рівня параметрів (наприклад, рівня безробіття понад 7%).

Третій тип заходів – керована програма компенсації циклу визначалася угодою між урядом і парламентом і зводилася до бюджетного регулювання. В періоди піднесення зростання приватних інвестицій і споживання повинно було обмежуватися. Це досягалося за допомогою збільшення надходжень до бюджету і утворення бюджетного надлишку. І навпаки, в період спаду скорочення ділової активності повинно було бути компенсоване за допомогою зростання витрат з державного бюджету, навіть за умови утворення і зростання дефіциту державного бюджету.

Посткейнсіанство.

Економка західних країн в 70-х рр. ХХ ст. зазнала сильних потрясінь. Структурні і циклічні кризи, хронічна інфляція підірвали дієвість державного регулювання, що базувалося на кейнсіанському вченні. Шоки пропозиції, що супроводжувалися стрімким злетом цін на енергоносії, стагфляція як поєднання одночасного спаду, зростання безробіття і інфляції – все це не вписувалося в рамки кейнсіанського стимулювання ефективного попиту. Так, боротьба з інфляцією передбачала стримування попиту, а подолання спаду вимагало навпаки його стимулювання. Збільшення бюджетних витрат лише сприяло зростанню інфляції і т.д. Внаслідок цього посилилась критика кейнсіанства а разом з ним і неокласичного синтезу. Саме в цей час на перші позиції виходить неолібералізм і сучасна неокласична теорія, які починають домінувати не лише в економічній теорії, але й практичній діяльності. Кейнсіанство в його традиційному вигляді критикували не лише його противники але й прибічники. Останні все більше пропонували перегляд ортодоксальної версії кейнсіанської теорії. Цей новий напрямок отримав назву посткейнсіанство. Посткейнсіанство формувалося і потім існувало у вигляді таких течій: „ліве” кейнсіанство Великобританії з центром у Кембриджі, калецькіанське посткейнсіанство, американське монетарне кейнсіанство.

„Ліве” у 40 – 50-х рр. раніше за всіх виступили з критикою кейнсіанства. „Ліві” - тому, що його представники особливу увагу приділяли проблемам заробітної плати як одного з головних чинників ефективного попиту, обмеженню влади монополій та проведенню ряду соціальних реформ. Також певний вплив на формування поглядів, зокрема Джоан Вайолет Робінсон (жінка) окрім кейнсіанського мало марксистське економічне вчення.

Джоан Робінсон формулює ідеальні умови економічного зростання, так званого „золотого віку”:

1. Нейтральний технічний прогрес, в межах якого продуктивність праці, заробітна плата і капіталоозброєність праці зростають однаковими темпами, а норма прибутку залишається незмінною;

2. Гнучкість і рухливість заробітної плати, що зростає в міру зростання продуктивності праці;

3. Вільна конкуренція;

4. Нагромадження капіталу, що залежить лише від темпів технічного прогресу і зростання зайнятості.

Порушення цих умов стає причиною економічної нестабільності. Вихід - у реформуванні - прогресивна система державного регулювання економіки, звільнення економіки від гніту монополій, попередження кризи перевиробництва, стримування інфляції і забезпечення повної зайнятості. Завдяки цьому, на думку Дж. В. Робінсон, все ж таки можна знайти такі оптимальні темпи нагромадження капіталу, за яких зростання ефективного попиту буде супроводжуватися зростанням виробництва.

Провідна роль в цьому відводилася профспілкам, які розглядалися як головний чинник, що паралізує тенденцію до монополізації і забезпечує усунення глибокої нерівності в розподілі доходів в суспільстві.

Монетарне посткейнсіанство.

Американське монетарне кейнсіанство сформувалося на межі 60-70-х рр. ХХ ст. (Р. Клауер, Аксель Лейонхуфвуд та ін.)

Монетарні кейнсіанці – майже єдина школа макроекономіки, яка вважає, що маса грошей визначається не зовнішніми по відношенню до приватного сектора чинниками (Центральним банком), а створюється всередині економіки за рахунок взаємодії економічних суб’єктів приватного сектору, перш за все корпорацій і комерційних банків.

„Гіпотеза фінансової нестабільності” ринкової економіки. Цю гіпотезу висунув один із найекстравагантніших економістів ХХ ст. Хайман Філіп Мінскі. Згідно неї, ринкова економіка породжує фінансову структуру, що постійно зазнає криз, які залежать від того, як підприємницький сектор фінансує свої інвестиції. На думку Х. Мінські, існує три типи фінансування:

2. забезпечене - таке фінансування, коли поточних грошових потоків достатньо для погашення заборгованості і виплати процентів за позиками,

3. спекулятивне - грошових потоків вистачає лише для сплати відсотків, а для погашення боргових зобов’язань використовуються все нові і нові позики,

4. „Понці-фінансування” - нагадує собою фінансові піраміди, коли нові позики використовуються як для погашення попередніх позик так і для сплати відсотків.

На початку економічного піднесення переважає забезпечене фінансування. Та по мірі пожвавлення ділової активності, зменшення ризиків і посилення впевненості ділові кола все частіше вдаються до спекулятивного фінансування. Згодом поступове зростання процентних ставок трансформує спекулятивне фінансування в „Понці-фінансування”. Це, в свою чергу, збільшує економічну нестабільність, створює загрозу неминучих масових банкрутств та економічної кризи. Рано чи пізно настає момент, коли фірми, що застосовують фінансові піраміди для кредитування своїх проектів, не зможуть отримати нові кредити для погашення попередніх боргових зобов’язань. Таке трапляється або через зростання недовіри кредиторів, або через нестачу фінансових ресурсів. Тому, періодичні економічні кризи виникають не лише через коливання впевненості та очікувань господарюючих суб’єктів, але і через неспроможність підприємницького сектору економіки погашати свої боргові зобов’язання перед фінансовим сектором. Саме фінансова нестабільність і є однією з важливих причин економічних криз в умовах розвинутої ринкової економіки. Зарадити їй може уряд шляхом проведення експансоністської грошової політики в фазі економічного спаду. Додаткові вливання непрямим шляхом збільшуватимуть грошові поступлення боржників, а це – запобігатиме масовим банкрутствам.

Монетарні кейнсіанці виступають за активне макроекономічнерегулювання. Важливою є не діяльність Центрального банку, який як кредитор останньої інстанції гарантує фінансові надхлдження комерційних банків.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Блауг М. Економічна теорія у ретроспективі. – К., 2001;

2. Ковальчук В. Історія світової та української економічної думки. – Тернопіль, 2004.

3. Ковальчук В.М., Лазарович М.В., Сарай М.І. Історія економіки та економічної думки: Навч.посібник. – К., 2008.

4. Ядгаров Я. История экономических учений: Учебник. – М., 1998.

5. Історія економічної думки України: Навч. посібник / Р.Васильєва, Л.Горкіна, Н.Петровська та ін. – К., 1993.