Тема 14. Неоліберальний та неоконсервативний напрям еволюції неокласичної школи у хх ст. План

14.1. Передумови виникнення, сутність та методологічні основи неолібералізму. Німецька школа ордолібералізму.

2. Сучасні неокласичні (неоконсервативні) ідеї та їх еволюція.

Основні поняття теми: неолібералізм, «ліберальний інтервенціонізм», ордолібералізм, соціальне ринкове господарство, індивідуалізм, теорія економіки пропозиції, сукупний попит, сукупна пропозиція, теорія раціональних очікувань.

14.1. Передумови виникнення, сутність та методологічні основи неолібералізму.

Криза 1929 – 1933 років продемонструвала слабкість концепції класичного лібералізму, і зумовила не лише виникнення кейнсіанства, але й нове переосмислення системи ліберальних поглядів і появу неолібералізму – один з основних напрямів сучасної економічної теорії, що ґрунтується на визнанні необхідності поєднання державного регулювання економіки із здійсненням принципів економічної свободи, максимально можливим використанням ринкових механізмів і вільної конкуренції.

Формування неолібералізму відбувалося у період від 30-х років ХХ ст. до закінчення другої світової війни, упродовж якого:

1) за умов різкого загострення конкурентної боротьби монополістичних гігантів економіка вільного підприємництва виявила свою неспроможність самостійно забезпечити стабільний економічний розвиток;

2) державне регулювання капіталістичної економіки за кейнсіанськими рецептами почало проявляти свої суперечності;

3) світ отримав два приклади крайніх форм прояву повного одержавлення економіки – соціалізм і фашистську диктатуру, які значною мірою зумовили процес відродження ліберальної наукової думки.

Виникнення неоліберальних поглядів відбувалося у процесі дискусії між кейнсіанцями і неолібералами про шляхи виходу капіталістичної економіки із руйнівної кризи. Аргументи Дж. М. Кейнса на той час виявилися сильнішими.

Проте після другої світової війни, коли завдяки успішній реалізації теоретичних розробок німецьких неолібералів вдалося відродити економіку Німеччини і вивести її на траєкторію динамічного розвитку, неолібералізм тим самим отримав незаперечний факт власної перемоги. Досвід 70 – 80-х років також показав, що державне втручання може стати реальною загрозою нормальному функціонуванню ринкової системи. Така ситуація й сприяла розвитку і утвердженню неолібералізму як одного з найактуальніших напрямів сучасної економічної науки.

Теоретична платформа неолібералів опирається на методологічні підходи неокласичної економічної теорії, а саме: на визнання принципів економічної свободи, саморегульованої економіки та вільної конкуренції, сформульовані Адамом Смітом і застосовувані на початку ХХ ст. Альфредом Маршаллом. Виходячи з цього, неолібералізм, перш за все, дотримується таких основних ідеалів класичного лібералізму, як:

- пріоритет приватної власності на засоби виробництва, індивідуальної свободи виробника та особистого інтересу людини;

- обстоювання природного, конкурентного, порядку розвитку ринкової економіки;

- вільний характер ціноутворення, руху робочої сили, капіталу і ресурсів;

- політика фритредерства у зовнішній торгівлі;

- заперечення прямого державного втручання у господарські процеси.

Але визнають неспроможність конкурентного ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу в економіці.

Неолібералісти:

- поєднання мікро- і макроекономічного підходів;

- проголошення принципу «ліберального інтервенціонізму» - спосіб державного втручання, але не проти дії законів ринку, а для прискорення природного процесу розвитку.

У першій третині ХХ ст. сформувалося чотири основні групи: лондонська, неоавстрійська (віденська), чиказька і німецька. Всі вони були одностайними в розумінні важливості ринку і тих загроз, що містяться в монополізації економіки і державному інтервенціонізму. Однак всі англомовні неоліберальні школи не представили науці чітких програм державної підтримки конкурентного середовища.

Найбільш послідовно осмислили і обґрунтували ці процеси зробили представники четвертої групи – німецької школи неолібералізму.

Німецька школа ордолібералізму.

У Німеччині на початку 30-х років існувало три школи науковців-неолібералів, що займалися пошуком шляхів переходу німецької економіки від тоталітарного, військового, режиму до демократичної економічної системи ринкового типу.

Першу школу очолили Олександр Рюстов (1885 – 1963) і Вільгельм Репке (1899 – 1966) А. Рюстов у 1932 р. запровадив поняття “ліберальний інтервенціонізм”. Під цим терміном вчений розумів державне „втручання: не проти дії законів ринку, а для прискорення природного процесу розвитку”. Подібні ідеї висловив у своїй статті “Державний інтервенціонізм” у 1929 р. й В. Репке. За визначенням В. Репке, економічна політика держави має гарантувати свободу – суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок та вільну конкуренцію.

Друга школа сформувалася навколо Вальтера Ойкена (1891 – 1950) – завідувача кафедри політичної економії Фрайбурзького університету. Починаючи з 1948 р. неолібералізм “школи В.Ойкена” стає офіційною економічною концепцією ФРН. Цього ж року за редакцією В. Ойкена публікується перший номер неоліберального щорічника “Ордо”. За В. Ойкеном, “Ордо” означає “порядок” економічної системи саме тому німецька школа неолібералізму отримала назву “ордолібералізм”.

Третя, кельнська, школа німецьких економістів представлена А. Мюллер-Армаком, Людвігом Ерхардом (1897 – 1977) та їх учнями. У її межах була розроблена концепція соціального ринкового господарства. Термін “соціальне ринкове господарство” запропоновано А. Мюллер-Армаком після 1946 р. для характеристики форм переходу від мілітаристської, надіндустріальної фашистської економіки до мирної. Потім це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію нового економічного ладу, послідовно реалізовану у 50 роки в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда.

Основу ордолібералізму складають теорії «ідеальних типів економічних систем», “соціального ринкового господарства” і ”сформованого суспільства”.

Вихідним пунктом поглядів “школи В. Ойкена” стало вчення про “ідеальні типи економічних систем”. Суть її розкривається в таких міркуваннях В. Ойкена: економіка будь-якої країни складається із множини однакових елементів – грошей, цін, праці, прибутку, капіталу, заробітної плати, процента, тощо. Але чому економіки різних країн неоднакові? Щоб пояснити, що саме складає першопричину відмінності економічних систем, В. Ойкен конструює моделі двох ідеальних або чистих типів господарств: “централізовано керовану”, або примусову економіку, та “мінове господарство”, або ринкову економіку.

У централізованокерованому господарстві усі рішення здійснюються зверху, з єдиного центру. Це суперечить принципу вільного вибору, загрожує відсутністю рівноваги, інфляцією, хронічним дефіцитом і поступовою саморуйнацією економіки. Ринкове (мінове) господарство, засноване на принципах індивідуалізму, свободи вибору, конкуренції та приватної власності, є природною основою економічного ладу.

Критеріями розмежування типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць – ринковий або адміністративний та процес прийняття економічних рішень – добровільний або примусовий. Для реалізації конкурентного устрою ринкового господарства необхідно створити економічну політику держави, яка водночас жорстко регламентує межі державного втручання в економіку.

Неоліберальна модель В. Ойкена представила три наріжні принципи теорії конкурентного ринкового ладу:

- індивідуальної свободи – дотримання ідеалів свободи і гідності людини на основі приватної власності та господарської незалежності економічних суб’єктів.

- сильної держави, яка не втручається у господарські процеси, а лише створює необхідні правові умови для їх безперешкодного руху. Економічний лад не є раз і назавжди установленим: це – “законодавчо встановлений лад” для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необхідна сильна держава.

- системності в економічній політиці, що має враховувати концепцію економічного розвитку, щоб не перетворитися на “політику експериментів”, тобто подолання проблем, причиною яких є постійне втручання держави.

До регулюючих принципів політики належать:

- антимонопольна політика – контроль за монополіями з метою припинення антиконкурентних дій, регулювання діяльності монополій в галузях, де вони неминучі;

- політика перерозподілу доходів – коригування ринкового механізму розподілу доходів без обмеження прагнення підприємців до інвестування. (“Соціальне вирівнювання” – це політика перерозподілу доходів за допомогою значного оподаткування високих доходів, надання пільг для нагромадження, системи соціальних виплат непрацездатним і малозабезпеченим, соціальне страхування (пенсійного, з безробіття, втрати працездатності) тощо);

- соціальна політика – забезпечення мінімальної заробітної плати, регулювання робочого часу, регламентація праці жінок і дітей;

- екологічна політика – захист природних ресурсів від хижацького використання, боротьба із забрудненням довкілля.

Кінцевою метою такої політики є згладжування гострих соціальних суперечностей і конфліктів у суспільстві, досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості його членів. В 1965 р. на черговому партійному з’їзді ХДС Людвіг Ерхард об’явив про створення „соціального ринкового господарства”, що перетворило Німеччину в „сформоване суспільство”. Для “сформованого суспільства” характерна єдність інтересів усіх соціальних груп; високорозвинений поділ праці, що посилює економічну взаємозалежність людей, підприємств і галузей економіки як «спільноти взаємних послуг». У “сформованому суспільстві” принципи приватної ініціативи зберігають своє першочергове значення, але держава здійснює необхідні витрати на соціальні послуги, відстоюючи при цьому як соціальну справедливість, так і економічну ефективність.

Неоавстрійська школа неолібералізму.

Активна критика соціалізму.

Так, провідну роль у вченні Л. Мізеса відіграє критика соціалізму. Опублікувавши у 1920 р. статтю “Господарський розрахунок у соціалістичній економіці”, він започаткував у наукових колах тезу про неможливість раціонального використання ресурсів та ефективного господарювання за умов соціалізму. Соціалізм є “нездійсненним через своє безсилля розробити метод економічного розрахунку”. В умовах відсутності підприємців, що ризикують власними капіталами, і приватної власності не може бути ринку, цін, економічного розрахунку. Вчений вважає, що соціалістична система з ринком

і ринковими цінами є “квадратний трикутник”, нонсенс. Через надмірну бюрократизацію і господарську безініціативність вона породжує безмежне марнотратство ресурсів, відторгає механізми і стимули впровадження інновацій, не здатна забезпечити довгострокове економічне зростання і підвищення рівня добробуту населення. Навпаки, економічна поведінка має базуватись на раціональних розрахунках цін, витрат, доходів, які можуть мати місце тільки за умов ринку.

Австрійці зробили висновок про принципову неможливість математизації економічної науки; вважають, що “суспільство”, “колектив”, “економічна система” – це терміни, позбавлені реального змісту. Ті вчені, що стверджують про аналіз у масштабах усього суспільства, є небезпечними, адже вони неодмінно переходять до тверджень про те, що індивідуальне мислення потрібно підкорити свідомому суспільному контролю. А це вже є прямою дорогою до рабства.

Індивідуалізм, з погляду Ф. Хайека, – це повага до особистості, абсолютний пріоритет права кожної людини реалізувати себе, тобто визнання істинної свободи людини, яка передбачає єдність соціальної, політичної і економічної свобод. Ці думки Ф. Хайек висловлює у книзі “Дорога до рабства”, написаній під час другої світової війни. Її тему формулюють так: народження фашизму із духу соціалізму. У праці вчений за допомогою своєрідного історико-психолого-економічного аналізу показує, як індивідуалістична культура Заходу ХІХ ст. в самій собі породила тяготіння до колективізму і чому логічним наслідком теорії про всезагальну рівність без експлуатації стає практика деспотизму й рабства.

Критика Ф. Хайеком соціалізму опирається на його вчення про спонтанний порядок. Концентрація економічної влади в руках планових органів, з погляду Ф. Хайека, має виключно негативні наслідки, а саме:

- вона підриває природний хід суспільно-історичного процесу, позбавляючи його внутрішніх рушійних сил розвитку;

- нав'язує суспільству довільно вибрану шкалу цінностей, яка дезорієнтує його при виборі конкретних цілей господарювання і засобів їх досягнення.

Централізована планова економіка позбавлена механізмів компенсації помилок господарюючих суб'єктів, бо вона нездатна використовувати їх неявні знання, ліквідує економічну свободу і перетворює людей у пасивні об'єкти планування. Помилки планової економіки виявляються і виправляються лише після того, коли господарству буде завдано непоправної шкоди. Ф. Хайек вважає, що послаблення майнової нерівності і перерозподіл доходів на користь малозабезпечених за соціалізму позбавлене змісту, оскільки соціальна справедливість – це етичне поняття, неприйнятне для регулювання соціально- економічних так само, як і фізичних процесів. Окрім цього, політика соціальної

справедливості підриває адаптивні, конкурентні властивості ринкового порядку. Окрім того, планова економіка змушена підтримувати застарілі види господарської діяльності, знижує тим самим економічну ефективність і гальмує економічне зростання.

Поряд із цим, Ф. Хайек вважає, що держава повинна надавати суспільству окремі соціальні послуги, які не може пропонувати ринок: пенсійне забезпечення, розвиток системи медобслуговування і освіти, страхування від безробіття, тощо.

Соціально-економічна філософія неоавстрійської школи протягом тривалого періоду оцінювалася як релікт епохи laisser faire, пережиток старомодного лібералізму. Лише у зв'язку із кризою кейнсіанства 70-х рр. і марксизму 80 – 90-х рр. концепції неоавстрійської школи отримали належну оцінку, а їх автори – офіційне визнання. Саме прихильникам неоавстрійської школи належить заслуга захисту принципів вільного підприємництва, а їх концепції „спонтанного ринкового порядку”, „очищення” ринків від впливу держави, профспілок і інших „забруднюючих” факторів, служать основою для найсучасніших теорій неоконсерватизму.