14.2. Сучасні неокласичні (неоконсервативні) ідеї та їх еволюція.

Передумови виникнення і сутність сучасних неоконсервативних економічних ідей.

Період 70-х рр. ХХ ст. став, за образним висловлюванням англійської економістки Дж. В. Робінсон, часом „другої кризи економічної теорії” Заходу у ХХ столітті. Якщо під першою кризою розуміють кризу класичної та неокласичної концепцій невтручання держави в економічне життя суспільства, то під другою – кризу кейнсіанства.

Причини:

1. Циклічні кризи 1973 – 1975 та 1980 – 1982 рр. стали самими глибокими порівняно з усіма післявоєнними рецесіями. Тоді як вся концепція неокейнсіанства була спрямована на недопущення криз (а допустила і нічого не змогла протидіяти).

2. кризи комплексні: сировинна, енергетична, екологічна та валютно-фінансова. До ініціювання останньої кейнсіанська доктрина мала саме безпосереднє відношення. Адже Бреттон-Вудська валютна система (1944 р.) була побудована на теоретичних положеннях кейнсіанства (концепція введення інститутів наднаціонального регулювання, надання долару статусу резервної валюти). І багато років ця система працювала ефективно. Проте, з другої половини 60-х рр. хронічний дефіцит державного бюджету США разом із загальним дефіцитом платіжного балансу перетворили долар на вельми нестійку валюту. Уряди зарубіжних країн почали масово позбавлятись американської валюти. Як наслідок – швидко скоротились золоті запаси США і у 1971 р. президент Р. Ніксон оголосив про припинення обміну доларів на золото. Це означало крах Бреттон-Вудської валютної системи, після чого посилилась критика кейнсіанців, як її ініціаторів.

3. Посилення інфляції – звинувачення кейнсіанців в ігноруванні інфляційної небезпеки.

4. Крім того, кейнсіанці, виявились неспроможними пояснити явище стагфляції (поєднання безробіття і інфляції). Адже кейнсіанська доктрина передбачала, що підвищена інфляція є ціною суспільства за невисоке безробіття. Проте, циклічна криза 1973 – 1975 рр. стала першою стагфляційною кризою, коли поєднувались безробіття і скорочення виробництва та неконтрольована хронічна інфляція.

5. Збільшення чисельності державного управлінського апарату - бюрократизацію; зниження стимулів для приватного бізнесу внаслідок прогресивного оподаткування; посилення споживацьких настроїв через високий рівень соціальних виплат; девальвацію особистого успіху та приватної ініціативи – традиційних цінностей американського способу життя. Усі ці негаразди критики приписували саме використанню кейнсіанських методів регулювання економіки, які передбачали значне посилення ролі держави.

Розглянуті вище причини зумовили те, що період 70-х – 80-х рр. ХХ століття став періодом неоконсерватизму. Неоконсерватизм дослівно означає курс на збереження старих цінностей за нових умов. У сфері економіки неоконсерватори обстоюють відновлення у повному обсязі таких цінностей, як економічна свобода, приватна власність, ринкове регулювання, економічна конкуренція, система вільного підприємництва.

Основними положеннями нової парадигми неокласики є:

- визнання ринкової системи господарювання найкращою з огляду забезпечення економічної ефективності та створення умов для економічного зростання;

- головна цінність суспільства – не соціальна справедливість, а свобода, у тому числі – економічна, яка гарантується приватною власністю;

- обмеження державного втручання в економіку та скорочення державного сектору через програми реприватизації; вивільнення приватної ініціативи шляхом дерегулювання;

- забезпечення збалансованості державного бюджету шляхом скорочення соціальних програм та зниження рівня соціальних виплат;

- визнання пріоритетності грошово-кредитного регулювання економіки як основного інструменту забезпечення неінфляційного зростання;

Сучасні неокласичні (неоконсервативні) ідеї репрезентують три основні школи (течії):

1) монетаризм, який визнає виняткову важливість грошей в економіці, вважає грошову масу і темпи її зміни головним фактором економічної кон’юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики – прямого регулювання темпів зростання грошової маси;

2) теорія економіки пропозиції, яка обґрунтовує переорієнтацію економічної політики із стимулювання сукупного попиту на стимулювання сукупної пропозиції за допомогою, насамперед, податкової політики (шляхом зменшення податкових ставок);

3) теорія раціональних очікувань, за якою економічні суб’єкти здатні діяти раціонально, передбачувати наслідки економічної політики уряду й нейтралізовувати її своїми діями.

Сучасний монетаризм (опозиція до кейнсіанства).

Монетаризм є однією із найвпливовіших течій сучасного неоконсерватизму, представники якої надають грошам та грошово-кредитній політиці першочергового значення. Безумовним лідером монетаризму, який рішуче виступив у 60-х рр. ХХ століття проти теорії і практики кейнсіанського регулювання економіки, є Мілтон Фрідмен.

Мілтон Фрідмен (1912 – 2006) народився у бідному кварталі Нью-Йорка, у Брукліні, у сім’ї єврейських емігрантів, вихідців із Румунії (за іншими даними – родом з Карпатської України). На початку ХХ століття в пошуках кращого життя його батьки переїхала на постійне проживання у США. Закінчив Чиказький університет, захистив докторську дисертацію з економіки у Колумбійському університеті. Працював у Національному бюро економічних досліджень; у державній скарбниці США та у відділі військових досліджень Колумбійського університету. Викладав у Чиказькому університеті. У жовтні 1976 р. Мілтон Фрідмен був удостоєний премії Альфреда Нобеля з економіки. Його теоретичний доробок став основою політики «рейганоміки» та «тетчеризму». Після кейнсіанства концепція монетаризму стала ще одним прикладом прямого впливу економічної теорії на економічну політику та економічний розвиток США та західноєвропейських країн.

Сам термін «монетаризм» вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення загальнотеоретичного підходу, що визнає виняткову важливість грошей в економіці.

Головна причина циклічних коливань, на думку монетаристів, полягає в різких змінах темпів приросту грошової маси. Ці різкі зміни у пропозиції грошей пов’язані із використанням кейнсіанських рецептів стимулювання або стримування сукупного попиту. Саме вони й породжують циклічні коливання. Вчені довели, що прискорення або уповільнення темпів зростання грошової маси викликають із лагом (запізненням) у 12 – 18 місяців відповідні циклічні підйоми та спади в обсягах виробництва та зайнятості. Тому монетаристи вважали за потрібне замінити грошову політику (яка змінюються в залежності від фази економічного циклу) правилом стійкого зростання грошової маси (так зване «грошове правило» монетаристів). Саме стабільний темп грошової експансії (незалежно від фази циклу) + зростання реального обсягу виробництва, забезпечує, на їх думку, поступальне та безінфляційне зростання національного виробництва.

Постулат – саморегуляції ринкової економіки. Монетаристи надавали безумовну перевагу грошово-кредитному, а не бюджетному регулюванню.

Використання бюджетної політики Монет. вважали неефективним тому, що:

1) податки й видатки з державного бюджету змінюють лише структуру сукупного попиту, а не його загальну величину, адже вони означають лише перекачування доходу з одного сектору економіки в інший на основі так званого «ефекту витіснення»;

2) зменшення податків із одночасним нарощуванням бюджетних видатків під час проведення кейнсіанської політики стимулювання сукупного попиту породжує дефіцит бюджету. Якщо цей дефіцит покривається шляхом емісії, то в короткому періоді це породжує інфляцію, а в довгому – стагфляцію, тобто одночасне існування інфляції і безробіття. Якщо ж дефіцит бюджету покривається шляхом державних позик, то виникає «ефект витіснення» - держава витісняє з інвестиційного ринку приватний бізнес.

Тому монетаристи обстоювали політику забезпечення бюджетної рівноваги і ліквідації дефіциту державного бюджету. З цією метою вони пропонували скорочення бюджетних витрат, у тому числі за рахунок скорочення соціальних програм і соціальних виплат. АЛЕ підтримували політику дерегулювання окремих сфер господарювання, приватизації певних секторів економіки, лібералізації податкової системи.

Особливу увагу монетаристи приділяють механізмам передачі інфляції з однієї країни в іншу, тобто так званій «імпортованій інфляції». Якщо темп зростання внутрішніх цін в країні А вищий, ніж у країні В, то ринок країни А перенасичується імпортом. У свою чергу в країні В збільшуються валютні резерви, зростає загальний обсяг грошової маси , тобто розгортається інфляція, привнесена ззовні. Ринковий механізм здатний, на думку монетаристів, долати подібні «зовнішні шоки».

Практична реалізація монетаризму. Теоретичні положення і рекомендації монетаристів стали основою для проведення політики стабілізації економіки і боротьби з інфляцією у США та Англії у 80-х рр. ХХ століття – так звані „Рейганоміка” і „тетчеризм”.

Практика засвідчила, що консервативні уряди США і європейських країн на початку 80-х рр., застосувавши монетаристські рекомендації, досягли певних позитивних результатів: вдалося обмежити інфляцію, знизити бюджетні дефіцити, зміцнити національні валюти, підвищити ефективність виробництва (зросла продуктивність праці, знизилась енерго- і матеріаломісткість продукції), полегшити перелив капіталу, що забезпечило здійснення структурної перебудови економіки.

Проте, довгострокові наслідки монетаристської політики є доволі неоднозначними – зменшення середньорічних темпів економічного зростання, збільшення рівня безробіття, зростання соціальної нерівності, скорочення соціальних виплат.

Теорія «економіки пропозиції», її суть і практичне значення.

Теорія «економіки пропозиції» (ЕП) виникла у другій половині 70-70-х рр. ХХ століття, до певної міри як реакція на кризу 1973 – 1975 рр. Цікавим є той факт, що біля витоків цієї концепції стояли політики (американські конгресмени і сенатори), журналісти, практики, а не економісти-теоретики. Але її практичні рекомендації теж знайшли широку підтримку і були впроваджені урядом Р. Рейгана у 80-х рр. ХХ століття у США.

Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції і ефективного використання факторів виробництва вважаються надмірне оподаткування, що зменшує стимули до праці, заощаджень і інвестицій, а також інституційні обмеження (діяльність профспілок, законодавчий мінімум зарплати, допомоги по безробіттю, обмеження свободи підприємництва через встановлення жорстких умов ліцензування, екологічних норм тощо).

Аргументацію прихильників теорії економіки пропозиції:

Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Крім того, оскільки віддача від кожного додаткового часу роботи зменшується із збільшенням податків, домашні господарства будуть працювати менше, надаючи перевагу дозвіллю. В цьому виявляє себе так званий «ефект заміщення». (Проте, варто відзначити, що існує і протилежний ефект – «ефект доходу» - домашні господарства працюватимуть більше, адже стають біднішими через зростання податків).

Крім того, на думку прихильників ЕП, система державної соціальної допомоги, зокрема, великий розмір виплат у зв’язку із безробіттям, також скорочує чисельність бажаючих працювати. Тому зменшення оподаткування трудових доходів та зняття інституційних перешкод сприяє розширенню пропозиції праці і забезпечує економічне зростання.

Яскравою ілюстрацією теорії та практичних рекомендацій прихильників теорії ЕП є так звана «крива Лаффера». Вона отримала свою назву за прізвищем економіста Артура Б. Лаффера, який пропагував її на початку 80-х рр. у США (за його словами, в перший раз він накреслив її на серветці у одній із вашингтонських ресторацій). Крива Лаффера набула особливої популярності завдяки групі економістів-прихильників теорії ЕП, які мали великий вплив в адміністрації Р. Рейгана. Сенс: починаючи з нульової ставки податку її збільшення призводить до зростання податкових надходжень, проте, за певної величини податкової ставки (за Лаффером це 30 – 35%) подальше її

нарощування призводить не до збільшення, а до зменшення податкових надходжень внаслідок негативного стимулюючого впливу. Тому, що далі зменшуються стимули до трудової діяльності, заощадження та інвестицій і як наслідок – скорочення ділової активності; а також платники податків, за умов високих податкових ставок, намагатимуться ухилятись від сплати податків, що призводить до тінізації економіки.

Тому, повномасштабне зниження податків, на думку а Лаффера, призведе до збільшення виробництва і зростання доходів, суттєво розширить базу оподаткування і як наслідок – доходи бюджету не скоротяться. Для повного збалансування державного бюдяу представники теорії ЕП вважали за необхідне скоротити кількість і вартість «неефективних» соціальних програм.

Але практична реалізація рекомендацій представників теорії ЕП за правління президента Р. Рейгана, не підтвердила тезу про оптимальну податкову ставку у 30 – 35%. Зниження граничної ставки податку на прибуток корпорацій до 34%, а на доходи фізичних осіб до 28% призвело до зниження податкових надходжень та значного дефіциту державного бюджету США.

Теорія раціональних очікувань

Однією із течій сучасного економічного консерватизму, яка виникла у 70- 80-х рр. ХХ століття, є „теорія раціональних очікувань” (Ф. Модільяні) або як її ще називають «нова класична макроекономіка» (Дж. Тобін). Деякі економісти вважають нову класику не самостійною школою економічної думки, а лише особливою версією, «правим крилом» (М. Блауг) монетаризму.

Засновником та ідейним лідером теорії раціональних очікувань є професор Чиказького університету Р. Лукас.

Роберт-Емерсон Лукас (1937 р. н.) – американський економіст, лауреат Нобелівської премії (1995 р.). Закінчив історичний факультет Чиказького університету. Але вже у 1964 р. він захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора економічних наук. Працював в університеті Карнегі-Меллона, викладав у Чиказькому ун. У 1995 р. за внесок у розвиток і практичне застосування гіпотези раціональних очікувань Р. Лукасу була присуджена Нобелівська премія з економіки.

Теорія щодо раціонального характеру очікувань. Гіпотеза раціональних очікувань (РО) вперше була запропонована у 1961 р. Дж. Ф. Мутом в статті, присвяченій ринку товарів і цінних паперів. Мут зацікавився питанням, чому жодне правило, жодна формула або модель ніколи не могли успішно прогнозувати рух цін на фінансових ринках., який дійсно нагадує те, що прийнято називати процесом «випадкових блукань». Фактично, його відповідь зводилась до того, що уся наявна інформація, яка здатна максимізувати точність цінових прогнозів, майже миттєво інкорпорується в поточні рішення спекулянтів. Таким чином їх передбачення, а відповідно, й очікування є «раціональними» у точному розумінні цього слова. Економічні суб’єкти діють так, начебто вони знають модель, тобто очікування індивідів відповідають прогнозам, одержаним на основі моделі.

Нові класики вводять поняття «раціональних очікувань». Вони вважають, що економічні суб’єкти формують очікування, виходячи із усієї доступної інформації, а також знань про закономірності функціонування економіки, уявлень, стосовно майбутньої політики уряду та її наслідків. Раціональність очікувань означає, що вони є результатом оптимального (за критерієм максимізації) використання інформації.

АЛЕ: прихильники теорії РО не беруть до уваги того, що збирання та обробка інформації потребують певних витрат; що існує нерівність у доступі до інформації між, наприклад, політичними діячами і рядовими економічними агентами; що, зрештою, як зазначає М. Блауг, «…люди не формують «раціональних» очікувань з абсолютно простої, раціональної причини – наприклад, внаслідок надмірної кількості суперечливої інформації».

Пояснимо це твердження на конкретному прикладі. Якщо уряд оголошує про проведення стимулюючої грошово-кредитної політики, то раціональні економічні суб’єкти розуміють її суть та наслідки і враховують це при укладанні угод. Тому вони не сприймають зростання номінальної зарплати як збільшення реальної навіть у короткостроковому періоді, як це передбачалося. В результаті не відбувається збільшення реальних обсягів виробництва і зайнятості, лише зростають ціни та номінальна зарплата.

Причини криз.

За Р. Лукасом ринок кожного окремого товару є схожим на острів. Учасники цього острову володіють щодо нього повною інформацією, проте із запізненням одержують інформацію з інших ринків-островів. Коли ринкова ціна на продукцію зростає, виробники сприймають це як зростання відносних (порівняно із цінами на ресурси та інші товари), а не абсолютних цін. Тому вони реагують на таке зростання нарощуванням обсягів виробництва і зайнятості. Оскільки, кожен виробник робить ту саму помилку, сукупна пропозиція збільшується. Проте, зрештою, кожен починає розуміти свою помилку, і в цей момент сукупне виробництво скорочується до попереднього рівня. Іншими словами, економічний цикл за теорією недосконалої інформації є по суті наслідком обмеженості інформації, яку надають цінові сигнали.

Прихильники теорії реального бізнес-циклу вважають, що циклічні коливання є наслідком випадкових зовнішніх шоків, а саме – технічних та технологічних зрушень, які «вибивають» економічну систему із стану рівноваги. Як бачимо, цей підхід є близьким до ідей Й. Шумпетера, який вважав, що для ринкової економіки характерними є хвилі «творчого руйнування», під час яких безперервне введення нових технологій постійно виштовхує існуючи фірми із бізнесу.

Безумовною заслугою нових класиків можна вважати те, що вони чи не вперше в економічній науці аргументовано довели, що очікування людей впливають на реальний перебіг економічних і політичних процесів;

Практика підтвердила, що при оцінюванні та розрахунках результатів нової економічної політики держави (наприклад, реформи податкової системи, зміни режиму зовнішньої торгівлі, нової грошово-кредитної політики, нової системи обмінних курсів тощо) слід обов’язково враховувати і ефект зміни раціональних очікувань. Тому не бажано здійснювати жодних несподіваних для суб’єктів господарювання заходів з боку держави, навіть ефективних і корисних, оскільки вони породжують додаткову непевність.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Блауг М. Економічна теорія у ретроспективі. – К., 2001;

2. Ковальчук В. Історія світової та української економічної думки. – Тернопіль, 2004.

3. Ковальчук В.М., Лазарович М.В., Сарай М.І. Історія економіки та економічної думки: Навч.посібник. – К., 2008.

4. Ядгаров Я. История экономических учений: Учебник. – М., 1998.

5. Історія економічної думки України: Навч. посібник / Р.Васильєва, Л.Горкіна, Н.Петровська та ін. – К., 1993.

6. Довбенко М.В. Сучасна економічна теорія: економічна нобелелогія: Навч. посібник. – К., 2005.