25.2. Зміст поняття стійкого розвитку

Концепція стійкого розвитку була прийнята в червні 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН з навколишнього середо­вища і розвитку (КНСР-92). У ній взяли участь глави, члени урядів і експерти 179 держав, а також представники багатьох неурядових організацій, наукових і ділових кіл.

Конференція прийняла кілька важливих документів. Серед них:

• Декларація Ріо з навколишнього середовища і розвитку;

• Заява про принципи глобального консенсусу з управління, збереження і стійкого розвитку всіх видів лісів;

• Порядок денний на XXI століття - документ, орієнтований на підготовку світового співтовариства до розв'язання еколого-економічних і соціально-економічних проблем близького майбутнього.

Крім того, у межах конференції були підготовлені Рамкова конвенція про зміну клімату і Конвенція про біологічне різно­маніття.

Усі документи КНСР-92 пронизує концепція стійкого роз­витку.

На конференції було прийняте визначення стійкого розвит­ку, представлене в доповіді Міжнародної комісії, яку очолюва­ла прем'єр-міністр Норвегії пані Г.Х. Брунтланд (у пресі часто можна зустріти назву «Брунтландська доповідь»). Стійкий роз­виток - це такий розвиток, що задовольняє потреби сьогоден­ня, але не ставлячи під загрозу спроможність майбутніх поко­лінь задовольняти свої власні потреби (Програма, 1993).

Історична довідка

• Уперше поняття «екорозвиток» було сформульовано Морісом Стронгом, Генеральним секретарем Першої всесвітньої конференції з навколишнього середовища у Стокгольмі в 1972 році. Під екорозвитком розумівся екологічно орієнтований соціально-економічний розвиток, при якому зростання добробуту людей не супроводжується погіршенням середовища існування і деградацією природних систем.

• У 1983 р. з ініціативи Генерального Секретаря ООН була створена Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку (МКНСР) і очолила прем'єр-міністр Норвегії Г.Х. Брундтланд.

• У 1987 р. був опублікований звіт МКНСР під назвою «Наше спільне майбутнє» (український переклад 1989 р.). Цей документ різко загострив питання про необхідність пошуку моделі цивілізації.

• Комісія заявила, що економіка повинна задовольняти потреби людей, але її зростання має вписуватися в межі екологічних можливостей планети. Пролунав заклик до «нової ери економічного розвитку, безпечного для навколишнього середовища».

• 3 часу опублікування і схвалення Генеральною Асамблеєю ООН доповіді Комісії Брундтланд у міжнародний обіг увійшло поняття яке звичайно перекладається українською мовою як стійкий, або сталий, розвиток (а російською - як «устойчивое развитие») і близьке до поняття «екорозвиток». Під ним розуміють таку модель соціально-економічного розвитку, за якої досягається задоволення життєвих потреб нинішнього покоління людей без того, щоб майбутні покоління були позбавлені такої можливості внаслідок вичерпання природних ресурсів і деградації навколишнього середовища. Саме це поняття стало основою визначення, представленого на Ріо-конференції.

• У серпні 2002 року в Йоганнесбурзі (Південна Африка) відбувся Всесвітній саміт зі стійкого розвитку. Він підвів підсумки десятирічного періоду реалізації концепції та поставив нові завдання на найближчу перспективу.

• У травні 2003 року в Києві на Євросаміті міністри екологічних відомств Європи обговорили загальні питання забезпечення стійкого розвитку та прийняли кілька важливих документів, у тому числі Карпатську конвенцію, що передбачає збереження біорізноманіття в цьому регіоні.

«Стійкий розвиток» є однією з утопій людства, що, не маю­чи чітких критеріальних меж, у якості чергового «світлого май­бутнього» дозволяє нескінченно багато фантазувати про конк­ретні цільові орієнтації, шляхи та засоби наближення до кінце­вої мети. Те, що сьогодні написано про стійкий розвиток, зали­шає більше питань, ніж конкретні методичні положення та інформаційні основи. Тому спробуємо розібратися в більш-менш досконалому каркасі визначень, що складають основу такого суперечливого і неоднозначного поняття, як стійкий розвиток.

Внутрішня суперечливість терміна стає зрозумілою, якщо повернутися до основ методології розвитку. Будь-яка стаціона­рна система може існувати не інакше, як підтримуючи стан го­меостазу (динамічної рівноваги). Відповідно, процес розвитку може відбуватися через послідовну зміну рівня гомеостазу за умови накопичення в системі вільної енергії.

Почнемо з визначення. При першому ж аналізі з'ясовується суперечливість і неоднозначність цього терміна.

Суперечливість полягає в тому, що в одному понятті об'єднані два слова, внутрішньо протилежні за значенням: «стійкість» пе­редбачає рівновагу, а «розвиток» можливий тільки за умови по­стійного виходу системи з рівноважного стану. Таким чином, стій кий розвиток за своїм внутрішнім змістом має означати перманен­тне відтворення так званого стану гомеостазу (динамічної рівно ваги) з періодичною зміною його рівня, при якому б відбувалося постійне розв'язання суперечностей між внутрішніми компонентами системи, а зміна параметрів біосфери не виходила за межі катастрофічних (фатальних) для системи трансформацій.

Неоднозначність розглянутого поняття полягає в тому, що «стійкість» можна розуміти і як здатність утримувати рівно вагу (не падати, не руйнуватися), і як стабільність, тобто зда­тність не змінюватися або підтримувати певні (стійкі) темпи руху (розвитку). Слід зазначити, що перше значення більшою мірою відповідає традиційному визначенню «стійкого розвитку», сформульованому в оригіналі. До речі, з огляду на вищесказане, українською мовою зазначене поняття, очевидно, точніше перекладати як «стійкий розвиток». Термін «сталий розви­ток» (відповідає російському «постоянный/стабильный», тобто постійний/стабільний розвиток), що часто вживається в науко­вій літературі, значною мірою відбиває друге значеннєве понят­тя. Ми ж раніше переконалися, що змінюються (прискорюють­ся) не тільки темпи розвитку, але і його прискорення. Так що ні про яку сталість, чи стабільність, говорити не доводиться. Нагадаємо, що в англомовному оригіналі розглянуте поняття походить від слова «спиратися, підтримувати, витри­мувати». При цьому використовуються два терміни: що означає «підтримування чого-небудь», тобто стан стійкості і що дослівно означає «підтриманий розвиток». Утім, звичайно обидва терміни перекладаються як стійкий розвиток. Таким чином, термін передає насамперед стан стійкості, інакше кажучи, рівноважний стан, чимось підтримуваний. Залишається відповісти на питання, що підтримується і чим підтримується.

Мабуть, у першому наближенні відповідь на обидва питання не повинна викликати особливих утруднень: підтримується до­бробут людини і суспільного устрою за допомогою життєзабезпечувальних функцій природи як основи суспільного розвитку.

Більш детально зміст даного поняття можна «розглянути», проаналізувавши окремі визначення стійкого розвитку (табл. 25.1) та їх ключові компоненти.

Несуча здатність біосфери. Екологічні функції біосфери є тією основою, що підтримує (згадаємо першооснову розглянуто­го поняття - соціальну та економічну системи. Саме здатність біосфери до самовідтворення/ самовідновлення формує ту екологічну ємність, у межах якої природою відпущено людині вирішення соціальних і економічних проблем. Зокрема, саме даний аспект міститься у визначеннях 1, 5 і 7 (див. табл. 25.1). Тут доречно навести ще одне визначення (у цілому в літературі зустрічається понад 60 визначень стійкого розвитку), менш формалізоване і більш образне: «розвиток, при якому людству необхідно жити тільки на відсотки з природного капіталу, не використовуючи сам капітал (тобто забезпечувати, принаймні, його просте відтворення, але не «проїдати» самого капіталу - щось на зразок рахунка в банку, коли будь-яка розу­мна людина намагається зберегти основний капітал і жити тіль­ки на відсотки з нього)» (Бобылев, 1998).

Стійкий розвиток - це можливість жити «на відсотки» з природного капіталу.

Цифри і факти

Життя і діяльність людини надзвичайно залежить від мільйонів видів рослин і тварин. Тільки на території США понад 500 тисяч видів рослин, тварин і мік­робів здійснюють життєво важливі функції, без яких існування людства було б неможливим. Серед подібних функцій - запилення сільськогосподарських і диких рослин, рециркуляція органічних відходів, розкладання хімічних за­бруднювачів, очищення води і ґрунту та багато чого іншого.

Зокрема, щорічний урожай, отриманий запиленням бджіл, оцінюється в 30 млрд доларів. При цьому вигоди, які приносить запилення диких рослин, взагалі неможливо виразити у вартісній формі. Підраховано, що в сонячний липневий день у штаті Нью-Йорк культурними і дикими бджолами запилю­ється 10'² квіток ( 1994). Біологічне різноманіття природи служитиме життєво важливим генетичним матеріалом для розвитку майбутніх сільсько­господарських і лісових комплексів. На жаль, тенденція нинішнього впливу на природу загрозлива: щодня (!) втрачається близько 150 біологічних видів внаслідок людської діяльності: вирубки лісів, забруднення, застосування пес­тицидів, урбанізації ( 1989).

Підтримання екологічної ємності (анало­гічні терміни: «підтримуюча здатність», «пропускна здатність») має дві необхідні умови:

1. збереження життєво важливих ланок (а такими є всі біологічні види, які мешкають на Землі) і механізмів функціонування біосфери;

1. наявність екологічних меж впливу на екосистеми.

Серед основних видів екологічних меж, які забезпечують стійку рівновагу, називають такі три види:

• межі використання невідновних природних ресурсів: не повинні перевищуватися темпи заміщення таких видів ресурсів відновними;

• межі використання відновних природних ресурсів: не повинні перевищуватися темпи їх відтворення природними системами;

• межі порушення/забруднення природних систем: не повинні перевищуватися ємності асиміляційного/відтворювального потенціалу (несучої здатності, екологічної ємності) природи.

Не випадково Ріо-конференція серед найважливіших доку­ментів підготувала: Рамкову конвенцію про зміну клімату і Конвенцію про біологічне різноманіття, вважаючи збереження клімату і біологічного різноманіття найважливішими компоне­нтами забезпечення підтримуючої здатності екосистем планети.

Стан рівноваги та еластичність. Ще однією відмітною рисою поняття стійкого розвитку є стан динамічної рівноваги (гомеостазу) і пов'язаної з цим еластичності систем (визначення 4, 7). Причому, як відзначає більшість дослідників, для досягнення стійкого розвитку умовний стан гомеостазу мають забезпечувати всі три системи: соціальна, економічна та екологічна. Для динамічних систем (а саме такою є розглянута триєдність та її підсистеми) стабільність означає не консервацію існуючого стану, а еластичну змінюваність, за якої зберігається цілісність системи та її найважливіших елементів.

Як відзначають дослідники, стан динамічних систем зали­шається стабільним (чи стійким) внаслідок дії внутрішніх і зо­внішніх факторів доти, поки «значення» дисбалансу гаситимуть­ся раніше, ніж система змінить свою структуру шляхом зміни складових і процесів, що відповідають за їх поведінку. Факто­ри, від яких залежить рівновага системи, умовно можна об'єд­нати у дві групи: зовнішні і внутрішні.

1. Зовнішні фактори, у свою чергу, залежать від двох характеристик:

• ступеня впливу деструктивних сил, які здатні вивести систему з рівноваги (зокрема, екодеструктивних навантажень);

• симетричності сил впливу на систему. Симетричні сили впливу («порушення - відновлення», «дезінтеграція - інтеграція» тощо) взаємозрівноважують одна одну; несиметричні навантаження, навпаки, виводять систему з рівноваги.

2. Внутрішні фактори залежать від потенційних можливостей системи (тобто матеріальних, енергетичних, інформаційних факторів) «гасити» дисбалансові турбулентності системи.

Еластичність - це здатність системи зменшувати (по­глинати) турбулентність (1994). Таким чином, еластичність визначає межі, у яких система залишається біль­ше стабільною, ніж нестабільною. Цілком справедливе поняття стійкості й еластичності німецький учений Йорг Кен погоджує з таким важливим компонентом, як інформація. Цей компонент раніше звичайно не враховувався, і дослідження обмежу валися аналізом матеріально-енергетичних потоків (Кен, 199Н» Основні ідеї вченого зводяться до таких тез: поняття еластичності передбачає необхідність збереження інформаційних характеристик, наприклад, мінімального рівня популяції, біорізноманіття, цінності видів тощо - між нижньою і верхньою межи ми. Інакше кажучи, стійкість передбачає збереження інформаційних параметрів чи комплексу елементів, на яких будується система. Інформаційне різноманіття охоплює різноманітні біологічних форм (якщо мова йде про біосферу) чи розмаїття куль­тур (якщо йдеться про суспільство). Стійкість у рівноважному стані зводиться до того, що системні компоненти й організа­ційні параметри адаптуються до мінливих умов усередині сис­теми, коли сама система розвивається.

Аргументи вченого

На думку Й. Кена, поки система перебуває в еластичному стані, її поведінку можна передбачати, але тільки на короткий період, поки зміни мають плав­ний характер. Стійкість (усталеність) системи - це результат симетричних і асиметричних трансформаційних процесів. Перші визначають стійкі зміни си­стеми, другі виводять систему з рівноваги і, відповідно, формують групу нестабільних органічних змін. Останні можуть пом'якшуватися («гаситися») організаційними факторами системи. Роберт Айрес (Аугез, 1988) показує, що ці протилежно спрямовані сили існують як у природній, так і в соціальній системі і нерівномірно розподіляються в просторі й часі.

Бойд і Річердсон (1985) показують, що асиметрична транс­формація управляє соціальною еволюцією. Це означає, що еволюція обу­мовлена асиметричним розподілом інформації. Асиметрична інформація та її передача є визначальними перемінними процесу (1998).

Етичний компонент. Безумовно, одним із найважливіших компонентів стійкого розвитку, про що прямо чи побічно заува­жується в більшості визначень, є посилання на справедливість. Для підсумкового визначення Ріо-конференції цей аспект вза­галі є стрижневим. Поняття екосправедливість мі­цно входить в усі трактування стійкого розвитку. При цьому звичайно використовуються сполучення «справедливість між поколіннями» і «справедливість всередині одного покоління».

Стійкий розвиток — це справедливість між поколіннями і всередині одного покоління у використанні природних благ.

Говорячи про моральні аспекти поняття стійкого розвитку, необхідно відзначити кілька моментів. Через складність, багатовекторність і неоднозначність процесів, які відбуваються в природі, а також через значне віддалення в часі причин і нас­лідків (зокрема, екодеструктивних дій і їх наслідків), неможли­во строго регламентувати (а тим більше контролювати) дії лю­дей у сьогоденні.

Благополуччя людини майбутнього залежить від щохвилин­ної поведінки мільярдів жителів планети сьогодні і завжди три­матиметься на внутрішніх етичних засадах і обмеженнях кон­кретних людей, їх здатності знаходити компроміс між своїми егоїстичними інтересами і турботою про майбутні покоління.

Однак шанси на те, що конкретна людина зможе подбати про майбутні покоління, збільшаться, якщо ця людина сама не перебуватиме на межі фізичного виживання. Інакше кажучи, моральні позиції міцно пов'язані з рівнем соціально-економіч­ного розвитку.

25.3. Підходи до розуміння поняття стійкого розвитку

Насамперед впадає в око антропоцентризм визначення стійкого розвитку, тобто те що людині належить центральна позиція в розглянутому понятті. Особливо чітко це простежується н «го­ловному» визначенні, яке було прийняте на конференції н Ріо. Центральним у ньому є поняття «потреби людини». Можна ска­зати, що кінцеві потреби людини пов'язані з досягненням двох груп цілей: фізіологічних (спрямованих на підтримання здоро­в'я та виконання основних фізіологічних функцій людини як біологічного виду) і особистісних (пов'язаних з духовним роз­витком людини як соціуму). При цьому людина розглядається не як окремий організм чи особистість, а як біологічний вид у цілому, або людське суспільство, що існує нескінченно довго. Цей момент відбитий у визначеннях 2 і 3 (див. табл. 25.1)

Примітка

Я кщо перевести завдання забезпечення умовно нескінченно тривалого існу­вання людини як біологічного виду на мову методології розвитку, яку пред­ставлено в першому підрозділі, можна сказати, що це завдання полягає в тому, що свою подальшу еволюцію природа має здійснювати на основі ада­птаційного механізму в межах одного біологічного виду, яким є людина. Інакше кажучи, виникає питання, чи зможе людина (якщо від неї це взагалі залежить) уникнути біфуркаційного шляху еволюції, коли розвиток природи може піти за іншим варіантом без участі біологічної природи людини? Чи реальне це завдання? Існують доводи і «за», і «проти».

1. Аргументи «проти». У процесі своєї еволюції природа вже випробу­вала два класи біфуркаційних механізмів, внаслідок дії яких процес розвитку розгалужувався (звідси і назва механізму: біфуркація - роздвоєння, розга­луження), після чого починав діяти добір, відсіваючи менш ефективні шляхи. Перший клас біфуркаційних механізмів виник з появою смертності еукаріотів (прокаріоти були безсмертні) і виникненням генетичного механіз­му відтворення нащадків. Після цього розвиток живої природи пішов шляхом послідовної зміни поколінь.

Другий клас біфуркаційних механізмів пов'язаний з виникненням і змі­ною біологічних видів. Поява цього виду еволюції стала можливою завдяки дії першого класу біфуркацій і, в кінцевому рахунку, згідно з дарвінською тео­рією, привела до виникнення людини і розвитку інтелекту та інформаційних форм еволюції.

Чому б не припустити подальшу дію другого класу біфуркаційних механі­змів, внаслідок чого відбудеться зміна одного лідируючого в еволюції біологі­чного виду (людини) іншим? Цей вид може мати біологічну природу, напри­клад, бути штучно створеним біологічним роботом чи кіборгом. Саме такий вид еволюції можна передбачити вже сьогодні. Істотною перевагою такої біо­логічної сутності порівняно з людиною може бути суттєве розширення інтер­валу фізичних параметрів (температури, тиску, електромагнітної зарядже­ності, ін.), у межах якого може існувати матеріальне тіло цієї сутності.

Втім, подібні гіпотези дають можливість припустити виникнення і третього класу біфуркаційних механізмів. Випущений людиною «джин» штучних самовідтворювальних систем може виявитися імпульсом до виникнення нової лавини інформаційних сутностей, які формуватимуться на принципово іншій (ніж у біологічних істот) матеріально-енергетичній основі, що не мас тих жорстких обмежень, які спостерігаються у представників біологічного життя на Землі. Наприклад, це можуть бути польові структури, де провідну роль відіграватиме зміна електромагнітного поля. Власне кажучи, початок цієї сутності вже покладений самою людиною та її мозком, який перетворився в основну функціональну систему. Саме вона втілюється в штучних інформа­ційних системах, діяльність яких визначається функціонуванням струмів низьких енергій та високих частот. До речі, саме на подібний шлях подальшого роз­витку людства наполегливо вказував К.Е. Ціолковський. Адже і сама люди­на, на чому ми наголошували раніше, вже містить зародок інформаційної сутності (особистості) у своєму біологічному тілі. Цілком можливо, що на­стане той момент, коли це біологічне тіло не знадобиться для подальшого еволюційного процесу природи. Відповідно подальше «доведення» нових сутностей відбуватиметься під впливом трьох груп факторів: мінливості, спа­дковості і добору, які визначають процеси розвитку будь-яких систем.

Якби мова йшла не про долю біологічного виду, до якого ми настільки небайдужі, подібний розвиток подій навряд чи схвилював би нас. Приклади еволюційних трансформацій через стадію кокона або личинки не настільки вже рідкі в природі, якщо не сказати більше. Все живе проходить подібну стадію ембріонального (внутріяйцевого, внутріличинкового розвитку). Чому б не уявити етап біологічного розвитку людини, обмеженої, як коконом, жорсткими матеріально-енергетичними «оболонками», як своєрідну перед­історію, що готує формування більш вільної від матеріальних обмежень інфо­рмаційної сутності? Зрештою, і вся Земля з її запасами необхідних матеріа­льно-енергетичних ресурсів, що виявилася настільки благодатною для біо­логічної природи людини, до певної міри нагадує яйце, у надрах якого змо­гла розвинутися принципово нова сутність життя.

2. Аргументи «за». Головний із них - «шляхи Господні несповідимі». Можливо, наявність енергетично-матеріальних обмежень для біологічної основи людини — мудрий захист природи від можливого руйнування екосис­теми Землі людиною. Застрахувавши в такий спосіб біосферу, Природа зму­сить найбільш невгамовного мешканця планети стримати свій екодеструктивний запал, перейшовши на інформаційне виробництво і скоротивши в тисячі разів енерго- і матеріалоємність економічних систем.

Що ж стосується принципової можливості реалізації біфуркяційних ме­ханізмів розвитку, то вони вже давно запущені і реалізуються на осноші інфор­маційної сутності людини, але в межах біологічної природи людини.

Утім, яким би шляхом не пішла еволюція, цілі, що декларуються стійким розвитком, узгоджуються з можливістю реалізації кожного з них. Навіть якщо людському роду призначено передати естафетну паличку своєму спад­коємцю, це може відбутися лише природним шляхом через вищий ступінь розвитку людського суспільства. І навряд чи це станеться внаслідок екологі­чної катастрофи.

У центрі концепції стійкого розвитку - збереження люди­ни як біологічного виду та прогресивний розвиток її як особистісної сутності.

Звичайно зазначені дві групи життєво важливих потреб (фі­зіологічних і особистісних), що забезпечують умовно безкінечне підтримання існування людського суспільства, поєднуються словом «соціальні». їх задоволення в сучасному суспільстві від­бувається, головним чином, за рахунок діяльності економічної сфери (тобто виробничої системи і пов'язаних з нею економіч­них відносин). Загальновизнано, що соціальні потреби можуть задовольнятися при достатньому рівні матеріального благополуччя людей, коли задовольняються основні потреби в житлі, їжі, питній воді, одязі, засобах гігієни, інформаційному кон­такті з природою тощо. На основі вищезазначеного можна сис­тематизувати найважливіші моменти, які складають проблема­тику стійкого розвитку.

Вихідні цілі. З урахуванням причинно-наслідкових зв'язків можна виділити три рівні цілей: генеральна мета (збереження людства), забезпечувальні цілі (збереження умов, у яких може існувати і розвиватися людство), підтримувальні цілі (збере­ження біосфери та локальних екосистем, які підтримують умо­ви існування людства).

Генеральною метою забезпечення стійкого розвитку слід визнати умовно безкінечне існування людської цивілізації та її прогресивний розвиток.

Зазначена мета мас два рівні виміру, або два рівні цілей: 1) не­обхідний - фізичне виживання людини біологічної; 2) достат­ній - духовний розвиток людини соціальної. Обидва рівні над­звичайно важливі, хоча це не завжди відразу можна усвідомити.

Примітка

Звичайно, набагато легше збагнути значення збереження біологічної приро­ди людини. Про що можна говорити, якщо з якихось причин фізичне життя людини на Землі стане неможливим, як це, наприклад, колись уже трапило­ся з динозаврами. Але не менш жахливою буде доля людської цивілізації, якщо умови існування унеможливлять прогресивний духовний розвиток лю­дини. Зокрема, це може статися, якщо умови існування людини стануть схожими на своєрідне поєднання інкубатора та мурашника, де головним буде лише біологічне виживання та відтворення фізіологічної сутності людини.

Забезпечувальні цілі, виходячи з вищезазначеного, мають два рівні орієнтирів: 1) збереження у досить вузьких межах параметрів біосфери, у яких можливе біологічне існування людини (людський організм може підтримувати рівень того гомеостазу); серед зазначених параметрів слід виділити ключові характеристики клімату, фізичні параметри (температура, електромагнітні чинники, космічне опромінення, ін.), склад атмосфери та води, склад ґрунтів для вирощування продукті» сільського господарства; 2) збереження цілісних природних ланд­шафтів, інформаційний контакт з якими життєво необхідний для відтворення особистісних властивостей соціальної людини.

Підтримувальні цілі передбачають створення (підтримання) умов, у яких може існувати біосфера та її екосистеми, що саме і підтримують (відтворюють) життєво важливі параметри існування людини як біологічної істоти та особистості.

Фактори ризику для стійкого розвитку. Умовно зазначені фактори можна поділити на неантропогенні - тобто ті, що не залежать від самої людини, і антропогенні - ті, що викликані її діяльністю.

Неантропогенні фактори ризику. Причини дії неантропогенних факторів лежать поза сферою діяльності людини. Як правило, це космічні або планетарні фактори. До них належать ті, що можуть спричинити фатальну для землян космічну ката­строфу чи земні катаклізми (землетруси, виверження вулканів, природна зміна клімату Землі та ін.) або непов'язану з діяльні­стю людини загрозу бактеріологічного винищення людства. Як правило, можливості людини щодо контролю подібних видів ризиків обмежені, хоча в принципі і не виключаються. Спромо­жність їх спрогнозувати та відвернути залежить головним чи­ном від рівня розвитку науково-технічного потенціалу людства.

Антропогенні фактори ризику. Причини дії цієї групи фа­кторів прямо чи опосередковано залежать від діяльності люди­ни. Зазначені фактори умовно можна поділити на дві групи: прямої дії та непрямої дії.

Фактори прямої дії створюють ризик підриву стійкого роз­витку людства (або взагалі ставлять під сумнів існування циві­лізації) безпосередньо внаслідок дій людей. Як правило, резуль­тати цього бувають стислими в часі і досить наглядними за своїм проявом. Причинами подібних наслідків можуть бути:

• військові конфлікти та пов'язані з ними застосування ядерної, хімічної, біологічної або екологічної зброї;

• терористичні акти з подібними до військового конфлікту проявами;

• техногенні катастрофи, що можуть мати глобальні або регіональні наслідки радіаційного, хімічного, біологічного чи іншого впливу.

Не важко збагнути, що перші дві причини мають відносно цілеспрямований характер дій. Тобто можна говорити, що люди скоїли їх навмисне (хоч і не завжди могли реально передбачити масштаб наслідків). Третя група причин має характер ненавми­сних дій. Це можуть бути незнання або невміння людини; неконтрольований психологічний чи фізичний стан; збіг у часі і просторі несприятливих обставин; випадкова подія тощо. Дії всіх зазначених факторів можуть накластися одна на одну (що, скоріше за все, і призвело до Чорнобильської катастрофи).

Основним напрямом запобігання або суттєвого зменшення факторів ризику прямої дії є застосування багаторівневої систе­ми захисту і страхування різноманітних несприятливих факторів. Хоча небезпека дії зазначених факторів і є надзвичайно високою, існують реальні можливості їх локалізації і запобіган­ня, перш за все, за допомогою технічних і організаційних засобів. Фактори непрямої дії обумовлені вторинними наслідками діяльності людини. Найбільш наочним проявом цього можна вважати екологічні наслідки господарської діяльності. Незначні на перший погляд процеси впливу на довкілля можуть з часом обертатися для людини досить важкими екологічними наслід­ками. Через багатофакторність, багатоланковість, значну відда­леність у часі причин і наслідків зазначені фактори ризику над­звичайно важко відстежувати, прогнозувати реальні масштаби впливу на природу та людину (особливо віддалені в часі наслід­ки), формувати систему запобіжних дій. Саме ця група факто­рів наразі становить найбільшу загрозу не тільки забезпеченню стійкого розвитку, але й самому існуванню людства. І саме ця група факторів має стати головним предметом вивчення фахів­ців і звичайних людей заради формування цілей та заходів за­безпечення стійкого розвитку.

Проблеми. Основною проблемою є динамічний характер по­рушення стійкого стану системи «природа - суспільство». Не­можливо раз і назавжди досягти певного стану в обох підсисте­мах, що її складають, тобто і в природі, і в суспільстві. Стан кожної з них необхідно відтворювати щомиті. Серед основних розбалансовуючих факторів соціальної системи слід назвати:

• постійне зростання населення. Це один із найголовніших факторів, який невпинно збільшує питоме екологічне навантаження на локальні екосистеми і всю біосферу планети в цілому. За минулі два століття на цей фактор крім природної народжуваності населення почало суттєво впливати значне збільшення середньої тривалості життя людини. Якщо за часів Стародавньої Греції цей показник не перевищував 18 років, за часів Стародавнього Риму - 22 років, в епоху Відродження наближався до 35, у середині XIX ст. становив 40, то в середині XX ст. досяг 70 років (Биологический, 1989);

• швидка якісна зміна антропогенних факторів впливу. Види порушення природних систем (матеріальні та енергетичні інгредієнти впливу) змінюються такими темпами, що компоненти екосистеми (біологічні види та їх співтовариства) не встигають до цього пристосуватися;

• збільшення темпів міграції населення планети. Інтенсивне зростання комунікаційної (у тому числі транспортної) діяльності людини значною мірою змінює природні процеси метаболізму планети (тобто обмін речовин, енергії та інформації). Природні системи не встигають перебудуватися і прилаштуватися до таких турбулентних умов. Одним із численних прикладів є перенесення з баластними водами суден біологічних організмів у водні системи, де вони рані­ше не зустрічалися і не мають природних антагоністів. Це, зокрема, вже суттєво порушує біологічну рівновагу, яка існу­вала в Чорному морі;

• суттєве збільшення кількісного виробництва енергії на пла­неті. Кінець XX століття та початок XXI явно продемонст­рували реальну загрозу порушення енергетичної системи пла­нети.

25.4. Напрями та інструментарій розв'язання проблем стійкого розвитку

Напрями розв'язання проблем. Щоб зрозуміти логіку форму­вання напрямів забезпечення стійкого розвитку, необхідно по­вернутися до вищенаведених проблем, які створюють загрозу його порушення.

Невпинне зростання населення постійно порушує стійкий стан екосистем планети, тобто той, при якому природа здатна компенсувати (відтворити, поповнити, знешкодити, нейтралі­зувати) вплив людини па довкілля.

Цифри і факти

Середня земельна площа, необхідна для харчування однієї людини, в сус­пільстві, заснованому на мисливстві та збиральництві, складає приблизно 10 км². Це визначає оцінений граничний максимум населення нашої планети в 10 млн чоловік (Ларуш, 1992).

Рано чи пізно екодеструктивні дії людини починають пере­вищувати пороги самовідновлення природи, що невідворотно веде до порушення екологічної рівноваги, а потім до невпинної де­градації даної екосистеми, її повного руйнування і перетворен­ня в пустелю. Існують свідоцтва, які дають підстави стверджу­вати, що найбільші пустелі світу (у тому числі Сахара, Кала­харі, Тенере та ін.) мають антропогенне походження.

Ще не так давно (усього 2-3 тисячоліття тому) на місці пус­тель були савани. їх руйнування було обумовлене діяльністю людини (Баландин, 2001).

Аргументи вченого

П.Г. Олдак: «Кожна цивілізація починалася з екстенсивного природокористування. І коли антропогенний тиск переходив межі місткості природних систем, як свідчать уроки минулого, слідував або зрив (екологічна і соціальній катастрофи), або перехід до застійних форм існування в межах локальних екологічних ніш, за фактичної відмови від будь-яких перетворень навколишнього середовища. Відомі застійні східні цивілізації, відомо також, що численні малі народності всіх континентів тисячоліттями жили в межах застійних господарських систем» (Олдак, 1983).

Таким чином, існує лише два можливих напрямки забезпечення стійкого існування людської цивілізації. Перший пов'я­заний з консервуванням існуючого стану системи «людина -природа». При цьому стабілізується чисельність населення і форми антропогенного виливу на природу, включаючи кількісні та якісні параметри цього впливу.

Примітка

Як приклади суспільств, у яких взаємозв'язки людства та природи де в чому наближалися до консервативного типу існування, можна розглядати старо­давні цивілізації в долинах Мілу та Євфрату. Перша проіснувала майже 7 тисяч років (приблизно з 5500 років до н.е. до XIX ст. н.е.), друга - майже 2000 років (починаючи з III тис. до н.е.). Стійка система господарювання трималась, головним чином, на складній системі використання розливів рік у сільському господарстві. Це регулювалося гнучкою податковою системою (низькі рівні розливів — низькі податки, високі рівні розливів - високі податки) (Кен, 1998; Всемирная, 1987).

При цьому слід віддати належне тому факту, що в згадані часи діяли природні чинники контролю чисельності населення, адже середня тривалість життя людини становила 18 років.

Другий напрям забезпечення стійкого розвитку пов'язаний з випереджальними прогресивними змінами суспільної системи. Дещо спрощуючи, можна сказати, що, відповідаючи на кількісне зростання населення (і відповідне можливе збільшення екологічного навантаження на екосистеми планети), людство мис якісно змінювати свої продуктивні сили і суспільний устрій так, щоб питоме екодеструктивне навантаження на умовну одиницю природного потенціалу (одиницю території) кількісно не збільшувалося (а краще зменшувалося). Це означає, що, зважаючи на значне збільшення населення планети, обсяг матеріальних потоків речо­вини та енергії, якими обмінюється людство з природними систе­мами, в розрахунку на одну особу має неухильно зменшуватися.

Цей напрям став магістральним у суспільному розвитку людства. Саме його реалізує людина шляхом постійного підвищення ефективності своїх продуктивних систем та рево­люційних якісних трансформацій, коли технологічні системи «міняють свою шкіру». Ці зміни давали змогу стрибком змен­шити природоємність суспільного виробництва.

Аргументи вченого

У межах ретроспективного історичного аналізу розвитку людства М.Ф. Реймерс виділив п'ять екологічних криз і відповідних технологічних революцій:

1. Криза збіднення ресурсів промислу та збиральництва — біотехнічна революція (початок використання знарядь праці).

2. Перша антропогенна екологічна криза (криза перепромислу консументів) - сільськогосподарська революція, перехід до виробничого господарства.

3. Криза примітивного поливного землеробства — друга сільськогосподарська революція поширеного освоєння неполивних земель.

4. Друга антропогенна екологічна криза (продуцентів) - промислова революція.

5. Сучасна глобальна екологічна криза редуцентів (тобто відтворювальної здатності біосфери) і загроза нестачі мінеральних ресурсів — науково-технічна революція (Реймерс, 1994).

Зазначені два підходи: консервативний та прогресивних змін - складають методичну основу і сучасного інструментарію за­безпечення стійкого розвитку.

Консервативний підхід базується на застосуванні негатив­них механізмів зворотного зв'язку. За їх допомогою людство протидіє (тому вони і мають назву негативних) будь-яким змі­нам, які можуть створювати загрозу стійкому стану екосистем. У сучасному природокористуванні зазначений підхід реалізу­ється, зокрема, у таких формах:

• консервативні методи: створення заповідників, заказників, національних парків - територій, де обмежується вплив на природу; заборона промислу певних біологічних видів, занесених до Червоної книги;

• обмежувальні методи: ліцензії на використання природних ресурсів; квоти промислу диких тварин на рівні забезпечення природного відтворення їх популяцій; стандарти на відходи або вміст шкідливих речовин у продуктах; ліміти (гранично допустимі викиди чи скиди); обмеження в часі (години, дні, сезони) роботи обладнання або промислу тварин; обмеження кількості дітей в сім'ї тощо;

• заборонні методи: заборони на промисел певних видів тварин або рослин; заборони на певні види діяльності (зокрема клонування); заборони на виробництво та застосування певних речовин (окремих пестицидів, озоноруйнівних речовин, ін.);

• регламентуючі методи: певний порядок обробки землі (зокрема, види обробки та види культур, які можна застосовувати на схилах з різним кутом нахилу); порядок транспортування та зберігання екологічно небезпечних речовин; порядок застосування та перевезення біологічних видів або біологічно активних речовин тощо;

• стримувальні методи: економічні санкції, штрафи, підвищені ціни, мита.

Підхід, спрямований на активізацію прогресивних трансформацій, на відміну від попереднього підходу не обмежує, а на­впаки, стимулює зміни за умови, що вони сприятимуть змен­шенню екодеструктивного тиску на довкілля. Такий підхід ба­зується на застосуванні механізмів позитивного зворотного зв'я­зку. Саме такі механізми викликали той процес, що перетворив людину із суто біологічної істоти на соціальну (інформаційну, особистісну) сутність, якою вона є сьогодні.

Ми вже наводили приклади великих технологічних револю­цій, через які людина реалізувала напрям прогресивних змін. Але було безліч і менш помітних технологічних проривів і удо­сконалень: значних і не дуже, маленьких і майже непомітних. Усі разом вони відігравали важливу роль, тому що крім еконо­мічних і соціальних переваг, які вони надавали своїм винахід­никам, ці зміни виконували надзвичайно важливу функцію зменшення екологічного тиску на природу.

Факти публікацій

П отреба в лісоматеріалах різко зросла в Англії на початку XVI століття, коли у зв'язку з переходом від вторинної переробки чавуну до використання до­менних печей почало швидко збільшуватися виробництво чавуну і сталі. Ма­ксимальна продуктивність нової технології порівняно з попередньою збіль­шилася в 7 разів. Однак це суттєво підірвало запаси деревини в лісах. Саме важка лісова криза змусила після 1700 р. скоротити виробництво чавуна з 25 тис. т до 10 тис. т. Після того як у середині XVIII ст. чавун почали вироб­ляти із застосуванням кам'яновугільного коксу, його виплавка знов почала швидко зростати, досягши в 1805 р. рівня 250 тис. т, а в 1825 р. - вже 450 тис. т. Поступово відновлювався стан лісів. Таким чином, нова технологія відіграла роль не лише економічного фактора (Формирование, 1982).

Використовуючи публіцистичну термінологію, можна зро­бити таке порівняння: якщо консервативний підхід змушує людину не наближатися до екологічно небезпечної межі (або ж відступати від екологічних проблем), то підхід прогресивних змін немов змушує тікати від екологічних проблем, але не назад, а вперед. Це дещо нагадує сюжет однієї із реклам, коли слідом за авто, яке на великій швидкості рухається над прірвою, один за одним обвалюються прогони мосту. Назад дороги немає - тіль­ки вперед!

Аргументи вченого

Ліндон X. Ларуш (американський економіст): «Якщо б не існувало зростання продуктивності праці, населення Землі складало б близько 10 млн чоловік або менше, які жили б у повній злиденності... Слід чітко усвідомити, що спро­би повернутися до мисливсько-збиральницького укладу життя (як вимагають деякі найрадикальніші евайронменталісти) загрожують зникненням із Землі близько 4,5 млрд чоловік, що було б найбільш диким масовим убивством в історії. Якщо станеться повернення до більш низького технологічного рівня, то спричинений цим геноцид скоїться головним чином через ланцюгову реакцію спалахів голоду та епідемії - найжахливішого і найактивнішого зі способів ма­сових убивств, які будь-коли були винайдені людством» (Ларуш, 1992).

Звичайно, напрямок прогресивних змін має і свій власний арсенал мотиваційних методів. Це перш за все економічні інстру­менти (пільгове оподаткування, заохочувальне кредитування, сприятливе ціноутворення для екологічно спрямованої про­дукції). На завдання екологічно спрямованого переозброєння працюють також суспільна думка, сприяння преси, адміністра­тивні важелі та моральні стимули. Втім, навіть увесь арсенал негативної мотивації, забороняючи, обмежуючи та відвертаючи екодеструктивну діяльність, починає діяти в напрямку заохо­чення прогресивних змін.

Сфери розв'язання проблем. Проблема забезпечення стійко­го розвитку безпосередньо пов'язана з цілим комплексом еко­номічних і соціально-економічних характеристик (виробництво національного доходу на душу населення; зайнятість населен­ня; чисельність населення, що живе за межею бідності; рівень захворюваності; середня тривалість життя та ін.). Це означає, що параметри, які характеризують стійкий розвиток, мають визначати як соціальний, так і економічний вектори. Причому в кожному з них екологічні фактори відіграють надзвичайно важливу роль у підтриманні фізіологічних функцій людини (якість продуктів харчування і питної води, чистота повітря для дихання та ін.) або формуванні особистісних властивостей «соціо-» (інформаційний контакт із цілісними природними систе­мами). Однак цим роль природного середовища не вичерпуєть­ся. Є всі підстави для виділення самостійного екологічного бло­ку серед факторів, що формують уявлення про стійкий розви­ток. Цей блок складають власне екологічні, тобто життєзабезпечувальні функції природи.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що проблема забезпечення стійкого розвитку лежить у площині трьох базо­вих сфер: соціальної, економічної та екологічної.

Не випадково для графічного зображення стійкого розвитку звичайно використовуються фігури, які тією чи іншою мірою нагадують тріади: трикутник (де вершини символізують три базові сфери, а сторони між ними відповідають проміжним під сферам) чи сполучення трьох пересічних окружностей (рис. 25.2).

При цьому цілі, що характеризують стан сфер і підсфер, можуть передбачати:

• в економічній сфері: середньостатистичний дохід на одного жителя, економічне зростання; економічну ефективність; стабільність економічних систем, ін.;

• у соціальній сфері: матеріальну забезпеченість населення; рівень освіти; стан здоров'я; рівень розвитку мистецтв, спорту, культури, ін.;

• в екологічній сфері: екологічну ємність (асиміляційний потенціал) природних систем; рівновагу і цілісність екосистем; біорізноманіття; якість природних ресурсів; ступінь впливу на екосистеми, ін.;

• у соціально-економічній підсфері: рівень зайнятості населення; соціальну справедливість у розподілі доходів і матеріальних благ; соціально-економічну мотивацію; співвідношення між максимальною і мінімальною зарплатою, ін.;

• в еколого-економічній підсфері: природоємність виробничих систем; питоме екологічне навантаження процесів виробництва і споживання продукції; ступінь мотивації природоохоронної діяльності, ін.;

• у соціально-екологічній підсфері: якість середовища існування людини; можливості інформаційного контакту людини з природними системами; рівень розвитку екологічної етики; ступінь соціальної справедливості в розподілі екологічних благ у суспільстві, включаючи взаємини між поколіннями.

Стійкий розвиток може розглядатися як один зі станів найскладнішої системи, якою є цивілізація, що розвивається в просторі й часі на нашій планеті. Складність цієї системи колосальна, адже вона охоплює складності її підсистем - природи, суспільства, економіки. Більш того, згідно з принципом емерджентності («ціле більше суми його частин»), симбіоз розглянутих трьох підсистем є більш складним утворенням, яке набуває принципово нових властивостей.

Питання: «Що таке стійкий розвиток?'■», - так само до кін­ця нерозв'язне, як до кінця непізнаванним є світ. У цьому мін­ливому та імовірнісному світі відповідь на це питання має шу­катися і знаходитися постійно і нескінченно - кожним новим поколінням, поки існує на Землі людство. І людство її шукає: інколи навмання, у мороці абсолютного нерозуміння; останнім часом все частіше, неухильно наближаючись до істини по трає­кторії фундаментальних знань, які закладаються поколіннями, що освітили шлях добутими фактами й навичками.

25.5. Показники та індикатори стійкого розвитку

У 1992 році на Конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку в Ріо-де-Жанейро в її головному документі - «По­рядку денному на XXI століття» було поставлене питання про необхідність розробити індикатори сталого розвитку, що врахо­вують численні взаємозв'язки між розвитком суспільства і ста­ном природного середовища. Після Ріо-92 це питання було роз­глянуте на першій і другій сесіях Міжнародної комісії ООН з навколишнього середовища й розвитку як одне з найбільш ак­туальних. Рішення ООН про розробку індикаторів сталого роз­витку добровільно підтримали 16 країн, що представляли всі регіони світу і всі типи соціально-економічного розвитку. У ході роботи з індикаторами виявилися специфічні особливості кож­ної країни, що наклало відбиток на організацію роботи, кількісний і якісний підбір індикаторів і форми національних анічім.

У 1992 році Європейське співтовариство вирішило адаптувати систему національних рахунків для обліку параметрів на­вколишнього середовища. Всесвітній банк також здійснив істо­тний внесок у розробку індикаторів стійкого розвитку, випус­тивши в 1995 році доповідь «Моніторинг розвитку навколиш­нього природного середовища», присвячену проблемі інформаційного забезпечення процесу стійкого розвитку, включаючи показники стійкого роз­витку, з метою оптимізації процесу прийняття рішень. Перший проект цього видання у квітні 1995 року був представлений на засіданні Міжнародної комісії ООН з навколишнього середови­ща й розвитку.

На Саміті тисячоліття Організації Об'єднаних Націй (ООН), що відбувся у вересні 2000 р., 147 держав і урядів, представни­ки 191 країни прийняли «Декларацію тисячоліття», на основі якої був сформульований ряд цілей, цільових показників і кі­лькісних індикаторів, що стали відомими як Цілі у сфері розви­тку. Вісім викладених у Декларації Цілей розвитку охоплюють 18 цільових показників і 48 індикаторів, що стосуються питань скорочення бідності, освіти, охорони здоров'я, екологічної стійкості, а також створення глобальних партнерств між країнами. Ставиться завдання досягнення більшості кількісних цільових показників до 2015 року.

У загальному вигляді індикатором є засіб, який спрощено характеризує певну ситуацію, що є частиною складного ком­плексу або системи (Америка, 1997). Крім суто економічних індикаторів (наприклад, валовий національний продукт), існу­ють також соціальні та екологічні індикатори (індикатори стану навколишнього середовища).

На сьогодні найбільш відомими є такі індикатори: індекс екологічної стійкості, індекс реального прогресу та індекс стік кого економічного добробуту, індекс живої планети.

Індикатори стійкості (стійкого розвитку) - це окремі «фра­гменти» інформації, що відображають стан усієї системи. розгляд цих невеликих, але важливих «фрагменті»» допомагає краще зрозуміти повну картину поточного стану системи, з'ясувати, у якому напрямку вона рухається: вдосконалюється, де­градує або ж залишається незмінною. Таким чином, індикатори стійкого розвитку виступають критеріями визначення перспектив подальшого розвитку системи.

Сьогодні у світі розроблено й використовується в практич­ній діяльності близько 3 тисяч екологічних показників та інди­каторів, причому більше 2/3 із них є частковими екологічними показниками. Існування настільки значної кількості екологіч­них параметрів потребує їх відповідної класифікації для більш цілеспрямованого й ефективного використання показників та індикаторів при виявленні й вирішенні певного кола екологіч­них завдань.

Одна з найбільш повних за охопленням систем індикаторів стійкого розвитку розроблена Комісією ООН зі стійкого розвит­ку (КСР) (2001). Були виділені чотири області інди­каторів: соціальна, економічна, екологічна та інституціональна (табл. 25.2).

Класифікація індикаторів СР проводиться за трьома типа­ми: руху, стану й реакції, і відома як модель РСР. Індикатори руху являють собою індикатори людської активності, процесів і характеристик, які можуть позитивно або негативно впливати на сталий розвиток. Ці індикатори відповідають рівню розвит­ку компанії, галузі або економіки. Прикладами таких індика­торів є зростання населення держави, регіону, зростання емісії парникових газів тощо. Індикатори стану фіксують характе­ристики стійкого розвитку в даному районі на даний момент часу. До них належать густота населення, відсоток міського на­селення, розвідані промислові запаси палива тощо. Індикатори реакції визначають політичний вибір та інші реакції на зміну характеристик стійкого розпитку. Ці індикатори вказують на волю суспільства й ефективність вирішення ним проблем стій­кого розвитку. Прикладами подібних індикаторів є витрати су­спільства на поліпшення здоров'я, стан законодавства, норму­вання й регулювання суспільних процесів.

Виходячи з кола завдань, що вирішуються за допомогою інди­каторів СР, слід виділити додаткову класифікацію показників оцінки соціо-еколого-економічних систем, яка охоплює 6 типів показників (Каринцева, 1997):

• стану (характеризують поточний стан системи);

• динаміки (характеризують зміни стану в часі);

• рівноваги (аналізують показники стану системи, співвідносячи їх із граничними значеннями);

• мети (характеризують кінцеву мету розвитку системи);

• засобів (характеризують набір засобів, необхідних для досягнення мети);

• результату (визначають успішність досягнення поставлених цілей).

Досвід деяких країн показав, що використання класифікації індикаторів за типами (модель РСР) ускладнює роботу через наявність деталізованого списку показників. У зв'язку з цим на практиці найчастіше використовується система індикаторів за схемою «тема - підтема» (Хенс, 1998), що реалізується таким чином. За кожною зі сфер життєдіяльності суспільства визнача­ються ключові теми, які деталізуються за підтемами і зводять­ся до певного набору індикаторів. Наприклад, у галузі економі­ки виділяють дві теми: економічна структура та виробництво-споживання. Економічна структура представлена трьома підте­мами: економіка, торгівля й фінанси; виробництво та спожи­вання має чотири підтеми: споживання матеріалів, споживання енергії, утилізація відходів, транспорт. Список використовува­них індикаторів досить короткий: ВВП на душу населення, ча­стка інвестицій у ВВП, торговельний баланс, процентне співвід­ношення величини зовнішнього боргу й ВВП, обсяги одержан­ня й надання допомоги (у відсотках від ВВП), 4 показники за матеріало- та енергоємністю, 4 показники за відходами і вико­ристанням транспорту. Такий мінімальний список базових інди­каторів може пропонуватися країнам для розробки національ­них програм зі сталого розвитку.

У цілому, аналізуючи розглянуті класифікації індикаторів СР, відзначимо, що в даний час існує безліч моделей індикатор­них систем, спільним елементом яких є наявність таких видів індикаторів:

1. прості індикатори: загальна кількість, концентрація, середні дані або пропорції (співвідношення). Ці показники досить легко одержати з наявних джерел інформації, однак вони досить невигідні в застосуванні, оскільки потребують глибокого осмислення для інтерпретації;

2. пов'язувальні індикатори - використовуються при спробі зазначення й оцінки взаємодії між економічною діяльністю та її соціальними та екологічними ефектами. До таких індикаторів належить, наприклад, кількість землі, зайнятої під виробництво;

індикатори, що вказують на відстань до мети. Коли на місцевому рівні визначені загальні цілі й завдання СР, індикатори можуть показувати, яку відстань необхідно ще подолати, щоб досягти цих цілей. Такий підхід дозволяє кожному члену суспільства ясно усвідомлювати поточний стан справ. Після цього можна вже встановлювати пріоритети. Ілюстрацією до використання даної категорії індикаторів є м. Гаага (Нідерланди), де застосовується спеціальний «термометр стану навколишнього середовища» зі шкалою від 1до 100, щоб показати, як близько або далеко знаходиться місто від намічених цілей.

Узагальнюючи досвід міжнародних організацій у сфері роз­робки індикаторів СР, можна виділити два сформованих прин­ципових методичних підходи:

1. Побудова системи індикаторів, кожний з яких відображає окремі аспекти стійкого розвитку. У рамках усієї системи показників можуть виділятися такі підсистеми різних рівнів і напрямків: екологічні, економічні, соціальні, інституціональні тощо.

2. Створення інтегрального індикатора, за яким можна судити про рівень стійкості соціально-економічного розвитку. Такий індикатор ґрунтується на інтеграції трьох груп показників: еколого-економічних, еколого-соціально-економічних і екологічних.

Перший методичний підхід на сьогодні є найбільш розробленим, про що свідчить значна кількість існуючих систем еко­логічних індикаторів.

На даному етапі розвитку людського суспільства є очевид­ним, що наявність інтегрального еколого-економічного індика­тора на макрорівні ідеальна для осіб, що приймають рішення, з погляду врахування екологічного фактора в розвитку країни. За одним таким показником можна було б судити про ступінь стійкості розвитку держави. Таким чином, останнім часом ак­туалізувалося питання про розробку другого методичного під­ходу до встановлення індикаторів СР.

Отже, інтегральний показник може бути своєрідним анало­гом ВВП, ВНП, національного доходу, якими зараз часто вимі­рюють успішність економічного розвитку й суспільний добро­бут. Проте реальну цінність таких методик ще потрібно переві­рити на практиці в найближчому майбутньому (1994).

Література

1. Акимова Т.А., Хаскин В.В. Экология: Учебник для вузов. - М.: ЮНИТИ, 1998. - 455 с.

2. Америка и устойчивое развитие. Новая концепция охраны окружающей среды // ЗКОС. - 1997. - № 4. - 95 с.

3. Биологический энциклопедический словарь / Под ред. М.С. Гилярова. - М.: Советская знциклопедия, 1989. - 864 с.

1. Винокурова Н.Ф., Трушин В.В. Глобальная экология. - М.: Просвещение, 1998. - 270 с.

4. Каринцева А.И. Экономические основы планирования процессов экологически устойчивого развития территории: Дис. канд. Экон. наук: 08.08.01. - Сумы: СумГУ, 1997 г. - 230 с.

5. Ларуш Л.Х. мл. Вы на самом деле хотели бы знать все об экономике? - М.: Шиллеровский институт; Украинский университет в Москве, 1992. - 208 с.

6. Мельник Л.Г. Екологічна економіка: Підручник. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2003. - 348 с.

7. Олдак П.Г. Равновесное природопользование. Взгляд экономиста. - Новосибирск: Наука, 1983. - 128 с.

8. Программа действий. Повестка дня на 21 век и другие документы конференции в Рио-де-Жанейро в популярном изложении. - Женева: Центр «За наше общее будущее», 1993. - 70 с.

10. Реймерс Н.Ф. экология (теории, законы, правила, принципи и гипотезы). - М.: Россия молодая, 1994. - 367 с.

11. Формирование окружающей среды и экономика природных ресурсов. - М.: Прогресс, 1982. - С. 27-29.

Контрольні питання

1. Що називають відкритими стаціонарними системами?

2. Обґрунтуйте важливість гомеостазу в системі.

3. Які механізми розвитку ви знаєте?

1. Поясніть необхідність таких класів механізмів, як адаптаційний та біфуркаційний.

2. На чому базуються процеси функціонування і розвитку систем? Чому?

3. Що розуміють під визначенням «стійкий розвиток»? У чому полягає суперечність цього визначення?

4. Історія формування поняття «стійкий розвиток».

5. Розкрийте головні риси цього поняття.

9. Яке співвідношення економічних, соціальних і екологічних цілей на шляху до стійкого розвитку?

10. Поясніть головні цілі стійкого розвитку.

11. Фактори ризику для стійкого розвитку. Охарактеризуйте причини їх існування та види.

12. На яких механізмах ґрунтується поняття стійкого розвитку?

13. Які існують інструменти розв'язання проблем стійкого розвитку?

14. Якими методичними принципами забезпечується стійкий розвиток?

15. Які з цілей стійкого розвитку на ваш погляд є пріоритетними?

16. Що таке «індикатори стійкого розвитку»?

17. Назвіть основні типи і класифікації індикаторів.

18. Поясніть важливість інтегральних індикаторів стійкого розвитку.