3. Форми розвитку економічної глобалізації

Розгортання процесу глобалізації відбувається в певних формах або, іншими словами, глобалізація має свої іманентні форми прояву. Вони здебільшого викристалізовуються і мають своє матеріальне втілення в збіль­шенні обсягів та диверсифікації структури міжнародної торгівлі; в міжнарод­них прямих і портфельних інвестиціях, що дедалі ширше використовуються в системі заходів національного економічного розвитку; в переміщеннях робочої сили по всьому полю світового господарства; у зростаючому використанні знань, технологій, менеджменту, маркетингу, що продукуються в більш розви­нутих країнах, а використовуються в економічних системах, які поступово конвертуються у світогосподарські процеси та ін.

Середній обсяг світового експорту товарів і послуг упродовж 1980- 1989 pp. становив 2,683 трлн, доларів США, а наступного десятиліття - вже 5,736 трлн, доларів СІЛА, тобто зріс у 2,1 раза.

Зростає відкритість економік провідних країн світу, що засвідчує їхню активну участь у процесах глобалізації. Так, питома вага зовнішньоторговель­ного товарообігу у ВВП зросла з 1950 до 1990 р. у СІЛА з 6 до 20%, у Франції

• з 20 до 35-37, Німеччині - з 20 до 40, в Англії - з 40 майже до 50%.

Світовий експорт товарів і послуг (трлн, доларів сша)

Роки
1980- 1989	1990- 1999	1990	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999
2,683	5,736	4,271	4,388	4,713	4,719	5,265	6,236	6,549	6,752	6,533	7,498

Джерело: World Economic Outlook. - 1998. - P. 174; World Development Report. - 2000/2001. - P. 313.

Високу зовнішньоторговельну квоту, обумовлену, звичайно ж, іншими чинниками, але порівняну з розвинутими країнами, має й Україна, що спонукає до необхідності врахування в економічній політиці суперечливого впливу глобалізації як на економічний розвиток, так і на економічну безпеку нашої держави.

Протягом 1990-1996 pp. середньорічні темпи зростання світового ВВП становили 1,5%, а світового товарного експорту - 6%, в тому числі готових виробів-6,5, сільськогосподарськоїпродукції-4,5, продукціївидобувних галу­зей промисловості - 4%. У 1996 р. світовий товарний експорт дорівнював 5,115 трлн, доларів США, в тому числі готові промислові вироби становили

3. 700 Трлн., сільськогосподарські продукти -—586, продукція добувної промисло­вості - 5 74 трлн, американських доларів.

Лідируючі позиціїу світовому експорті посідають країни “великоїсімки”, серед них на першому місці-- США з річним обсягом експорту 624,5 млрд. до­ларів, що становить 11,8% глобального експорту. Замикає “сімку” Канада з обсягом експорту 201,6 млрд. доларів США та частісбю у світовій торгівлі 3,8%.

Важливою ознакою розвитку міжнародної торгівлі, що діє всупереч про­цесу глобалізації, є її регіоналізація, коли торговельні потоки спрямовуються в країни, об’єднані різного характеру торгово-економічними угодами. Найбіль­шим регіональним угрупованням у даний час є Азіатсько-Тихоокеанське економічне співтовариство (АПЕК), частка якого становить майже 50% міжна­родної торгівлі. На другому місці - Європейський Союз з часткою світової торгівлі 37,3%. Третю сходинку посідає північноамериканське регіональне об’єднання НАФТА, на яке припадає 18,7% світового торговельного обороту. Південноазіатське регіональне угруповання держав АСЕАН займає 6,8%, а латиноамериканське МЕРКОСУР-1,5% міжнародної торгівлі. Існують проек­ти створення американської зони вільної торгівлі, яка об’єднуватиме 34 країни Північної та Південної Америки.

Одним з найяскравіших проявів процесу глобалізації є вибухоподібне зростання в останній період світового фінансового ринку, фінансових транс­

акцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків. Якщо в 1978 р. щоденний обсяг операцій по купівлі-продажу іноземних валют становив 15 млрд. доларів США, у 1992 р. - 880 млрд., то у 1995 р. цей показник зріс до 1,3 трлн, американських доларів. Зарубіжні операції амери­канських, німецьких та японських інвесторів з цінними паперами зросли з менш як 10% у ВВП у 1980 р. відповідно до 135, 170 та 80% у 1993 р. [8, 70]. Головними суб’єктами міжнародного фінансового ринку є пенсійні та спільні фонди, страхові компанії й трасти, транснаціональні банки.

Поштовхом для такого бурхливого розвитку міжнародних фінансових потоків стала суттєва лібералізація валютних ринків, валютного регулювання. Вже наприкінці 40-х — початку 50-х років виник ринок євродоларів на базі доларових авуарів колишнього СРСР, що розмішувались зокрема у Москов­ському народному банку в Лондоні і тому не підлягали правилам валютного регулювання згідно із законодавством США та Великобританії. Надалі понят­тя євродоларового ринку розширилося і нині включає в себе будь-які операції з національною валютою за межами країни. І все ж в умовах Бреттон-Вудської системи фіксованих обмінних курсів (1944 р.) валютний контроль залишався доволі жорстким аж до початку 70-х, років. Розпад Бреттон-Вудської валютної системи і перехід до плаваючих курсів на основі Ямайських угод (1976 р.) означав поступовий демонтаж розвинутими країнами контролю за рухом капіталів. Наприкінці 80-х - початку 90-х років країни, що розвиваються, теж відкрили свої ринки.

Події останнього часу, а саме - європейська валютна криза 1992-

1992. pp., мексиканська фінансова криза 1994 p., і особливо загострення фінансових проблем у Південно-Східній Азії в 1997 р. та в Росії і Бразилії в 1998 р. з новою силою привернули увагу до міжнародних фінансових про­блем. З одного боку, спостерігається гетерогенність, фрагментарність, мо­заїчність світового фінансового ринку, з другого - небачено зросли його масштаби. Ці два процеси посилюють турбулентність міжнародних фінансо­вих потоків, формують сприятливий клімат для спекулятивних маніпуляцій, хвилеподібних приливів капіталів у окремі країни та їх різких відпливів, що призводить до гострих кризових явищ у тих чи інших державах, а то й у регіонах, як це трапилося в Південно-Східній Азії. Такий перебіг подій у валютно-фінансовій сфері світової економіки спонукає до пошуку механізмів та важелів, які б унеможливили виникнення процесів, що не лише гальмують економічний розвиток, а й відкидають окремі країни далеко назад від досягну­того господарського рівня.

У зв’язку з цим пропонується запровадити п’ять ключових елементів, що стануть передумовою для зміцнення національних фінансових систем та формування нової архітектури міжнародної валютно-фінансової системи.

Вони охоплюють:

• транспарентність, тобто прозорість економічної політики і валютно-фінан- сових відносин; ,

зміцнення банківської та фінансової систем;

• залучення приватного сектора;

• лібералізацію;

модернізацію міжнародного фінансового ринку.

Прозорість економічних дій передбачає надання членами МВФ, учасни­ками міжнародного фінансового ринку повнішої інформації про економічний розвиток та про основні засади економічної політики, особливо з огляду на розширене коло фінансових індикаторів, що вводяться згідно з так званою системою спеціальних розсіяних стандартів МВФ. Вони мають бути доступ­ними як для державних, так і для приватних учасників фінансового ринку.

Зміцнення фінансової та банківської системи - у площині створення жорстких меж регулювання і нагляду, їх адаптації та сумісності зі світовими стандартами обліку, аудиту, страхування, безпеки платіжних систем і бан­ківського нагляду. Зростання міжнародних фінансових потоків вимагає вклю­чення до системи стандартів також інформації стосовно регуляторних інсти­туцій, особливо в провідних фінансових центрах світу. Регуляторні орга­нізації повинні у свою чергу відстежувати і перевіряти загрозливу фінансову інформацію, що надходить з офшорних центрів та досліджувати позабалан­сові позиції, відсутність яких утруднює всебічний аналіз по вразливих країнах та затримує визначення сукупного потенціалу балансу залежно від усієї сукупності платіжних проблем країни.

Значення приватного сектора у запобіганні та вирішенні кризових фінансових проблем можливе за двома головними напрямами. По-перше, шляхом створення належних спонукальних мотивів, які б заохочували приват­ний сектор до участі в глобальних ринках капіталів, мінімізуючи ризики несподіваних вилучень ресурсів. По-друге, реалізуючи першу умову, слід уникати моральних ризиків. Пропонується такий механізм взаємодії МВФ та його членів з приватним сектором:

• встановлення тісних контактів з приватними кредиторами з метою кращо­го роз’яснення механізмів і програм підтримки з боку МВФ і удосконалення способів фінансування приватним сектором певної застави (“bail in”), яка допоможе приватним кредиторам під час кризи;

• подальше вивчення можливостей включення в облігаційнії контракти положень стосовно учасників цих контрактів, які б передбачали, у випадку неплатежів, проведення переговорів щодо їх реструктуризації;

• поширення політики МВФ щодо фінансування своїх членів на зону, що включає так звані суверенні облігації (“lending into arrears”);

• заохочення до прийняття твердого законодавства щодо банкрутства і поліпшення операцій на внутрішньому та міжнародному ринку капіталів;

рекомендації країнам виявляти обережність при наданні Державних гарантій щодо скорочення ризику зростання приватних боргів, передаючи ці питання для вирішення самими інвесторами.

З метою регулювання цих процесів і належного управління міжнародни­ми потоками фінансових ресурсів у структурі МВФ створений спеціальний департамент міжнародного ринку капіталів [9, 182].

Лібералізація фінансових відносин має на меті досягнення прогресу в поступовому, але організованому пристосуванні до нових реалій ліберальної системи руху капіталів у контексті постійної необхідності послідовного здійснення фінансових реформ і забезпечення врівноважених макроеко- номічниХ балансів.

Модернізація міжнародних ринків спрямовується на поширення на всі міжнародні фінансові операції практики провідних, кращих фінансових центрів на основі світових стандартів, що діють у монетарній та фінансовій сферах, у тому числі в системі МВФ. Вони включають облік, аудит, банкрут­ство, корпоративне управління, які стосуються усіх агентів міжнародного фінансового ринку.

Таким чином, глобалізація фінансових потоків супроводжується серйоз­ними економічними флуктуаціями, що потребує внесення важливих коректив у систему координації і регулювання міжнародних фінансових ринків.

Суперечливість, неоднозначність розгортання процесу глобалізації вза­галі і міжнародних фінансових відносин зокрема підтверджуються й тим, що нерівномірно розвиваються його окремі сегменти, з одного боку, та далеко неоднаковим " вплив міжнародної фінансової складової на еконвмічний розвиток окремих груп країн.

Наприклад, сукупні прямі іноземні інвестиції після другої світової війни мають усталену тенденцію до зростання з 68 млрд. доларів США в 1960 р. до 211 млрд. у 1973 р. і 3,2 трлн, доларів у 1996 р. [9, 151]; що засвідчує зростаючу роль цього чинника в економічному розвитку окремих країн. Водночас основна частка (2/3) інвестиційних потоків припадає на 10 най­більших приймаючих країн, тоді як 100 країн, що розвиваються,;® найменши­ми реципієнтами, отримуючи лише 1% глобальних прямих іноземних інвес­тицій. Аналогічна картина спостерігається серед найбільших експортерів капіталу, де п’ять провідних країн (СІЛА, Німеччина, Англія,'-Франція і Японія) вивозять приблизно 2/3 сукупних інвестицій [10, 6].

Інший показник - обсяг вивозу прямих іноземних інвестицій у ВВП, узятий за період з 1914 по 1996 pp., вказує на зменшення ролі даного фактора для провідних країн-інвесторів.

1096 р.

Обсяг прямих іноземних інвестицій, % від ВВП [ 1914 р. ' г

100

80

60

20

40

США

Німеччина

Франція

Великобританія

Голландія

0

Джерело: The Economist. — 18 th. — 1997. - P. 104.

Економічний розвиток України також пов’язується з широким залучен­ням іноземних інвестицій, позитивна динаміка яких засвідчує зростання їх сукупного обсягу з 1994 по 2001 р. майже в 20 разів (з 219,3 млн. доларів США до 3,9 млрд. доларів) [11, 5; 12, 7].

Однією з форм глобалізації є формування і розвиток багатонаціонально­го підприємництва на основі значного розширення та диверсифікації діяль­ності транснаціональних фірм і корпорацій. Вони зокрема контролюють половину світової торгівлі готовими виробами, велику частину торгівлі послу­гами, 80% посівних площ, що використовуються для експорту сільськогоспо­дарської сировини. У 1995 р. загальний обсяг продаж транснаціональних корпорацій та їх зарубіжних філій сягнув 7 трлн, доларів США, що сумірно із загальносвітовим експортом. На них припадає близько 7% міжнародного технологічного обміну, ноу-хау, патентів, ліцензій.

Головними мотивами такої бурхливої діяльності цих компаній є, по- перше, значне розширення ринку шляхом розвитку горизонтальної та верти­кальної інтеграції. По-друге, суттєве зниження витрат виробництва за рахунок зростання його масштабів і залучення дешевої сировини та робочої сили. По- третє, контроль над технологічними трансфертами, значення яких на сучасно­му етапі стрімко зростає.

Таким чином, глобальна фірма є головним суб’єктом багатонаціональ­ного виробництва. Вона об’єднує в єдиному організаційному, фінансовому, технологічному режимі процес виробництва продукції, міжнародні трансакції,

управління, маркетинг, наукові і технологічні дослідження та інші елементи стратегічної діяльності фірми. Характерною рисою таких фірм є також розвиток і поглиблення внутрішньофірмової торгівлі у вигляді простих поста­вок компонентів і напівфабрикатів материнській компанії або ж у формі обміну високоспеціалізованими кінцевими виробами. Ця друга форма є показником того, як філії підприємства впроваджують свій продукт у міжна­родну сферу, пристосовують його до вимог закордонних ринків. Торгівля спеціалізованими виробами домінує у фірмах та секторах з високим ступенем глобалізації. Взаємодія міжнародних виробничих систем поставок товарів забезпечується такими вищими формами кооперації, як субконтракта (sub­contracting, outsourcing).