3. Міжнародні стратегії розвитку

Найбільші міжнародні програми економічного розвитку, відомі під назвою декади економічного розвитку, розробляються під егідою ООН з 1960 р. на чергові десятиліття (декади). Інша назва цих програм - Програми розвитку ООН (ПРООН). Ці програми разом з програмами Міжнародного валютного фонду Та Світового банку передбачають поетапне вирішення гострих соціально-економічних проблем країн, що розвиваються, а останнім часом і деяких постсоціалістичних держав. Вони спрямовані на:

• скорочення бідності, оптимізацію демографічних процесів, пом’якшення екологічних проблем і заборгованості, використання екологічних джерел енергії, розробку перспективних екологічних та економічних програм XXI ст., що забезпечують людський розвиток, рівноправне партнерство і міжнародне співробітництво;

• розвиток сільського господарства й інших традиційних галузей менш розвинутих країн;

• активізацію інтелектуальних, творчих здібностей населення, діяльності наукових і технологічних інституцій, ширше використання у співро­бітництві для розвитку наявного духовного та матеріального потенціалу країн, що розвиваються, спрямованого на здійснення реформ і нове розуміння розвитку, та використання для цього регіональних економічних угруповань (Південь - Південь кооперація);

• скорочення в межах умов щодо розвитку одиничних проектів на користь обґрунтованої системи заходів з підтримки політичних і соціально-еко­номічних реформ, і в окремих випадках надання для цього додаткових коштів;

• проведення зваженої податкової політики, зниження ризиків спільного інвестування та поліпшення якості, дієвості, спільності заходів розвитку, їх послідовне виконання, враховуючи успіхи і невдачі минулого періоду. Однієї з останніх програм є міжнародна стратегія розвитку, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН на четверте десятиліття (1991-2000 pp.) на 45-й сесії (резолюція 45/199) 21 грудня 1990 р. Три попередні стратегії були розроблені на перше (60-ті роки), друге (70-ті роки) і третє (80-ті роки) десятиліття розвитку.

Найбільш вдалими були перша і друга декада економічного розвитку. У першому десятилітті були перевищені заплановані середньорічні темпи зрос­тання економіки в країнах, що розвиваються, (5,5% замість 5), проте в цьому ж період стійко скорочується експорт зазначеної групи держав. Досягнення показників 2-ї декади було перерване нафтовою (енергетичною) кризою 70-х років.

Цілі та Завдання Міжнародної стратегії розвитку на 80-ті роки значною мірою не були реалізовані. Несприятливі та непередбачувані зміни у світовій економіці звели нанівець передумови, які бралися за основу прогнозу зростан­ня виробництва. На початку 80-х років розвинуті країни з ринковою еко­номікою пережили економічний спад. Спостерігалося зниження темпів зрос­тання у країнах Східної Європи, де необхідність структурних перетворень ставала дедалі очевиднішою, що зумовило наприкінці десятиліття радикальні економічні та політичні зміни.

Для країн, що розвиваються, зовнішньоекономічні умови протягом 80-х років загалом характеризувалися скороченням припливу нових ресурсів, зниженням цін на сировину, підвищенням відсоткових ставок та збільшенням бар’єрів на шляху доступу до ринків. У 1981-1990 pp. загальні темпи зростання в країнах, що розвиваються, становили в середньому 3% на рік, а темпи зростання на душу населення — 1%, тоді як протягом 60-70 років ці показники дорівнювали відповідно - 5,5 і 3%.

Зовнішня заборгованість стала основним чинником економічної стаг­нації у країнах, що розвиваються. Відбувався чистий відплив фінансових коштів із країн-боржників, котрий позбавляв їх необхідних ресурсів для здійснення відтворювального процесу і проведення структурної перебудови економіки. Позиції цих країн у міжнародній торгівлі та фінансах значно ослабли, що призвело до подальшої маргіналізації більшості країн, що розви­ваються, у світовій економіці.

80-ті роки стосовно багатьох цих країн розглядаються як десятиліття, загублене для соціально-економічного розвитку. Погіршились умови життя в Африці, Латинській Америці та в окремих районах Азії, відбулося “розмиван­ня” економічної та соціальної інфраструктури, що зменшило стабільність та погіршило перспективи зростання. Все це утруднило процес структурної адаптації, ускладнило боротьбу з її соціальними наслідками та забезпеченням необхідної політичної підтримки реформ.

У 1992 р. була опублікована “Доповідь про розвиток людських ресур­сів”, підготовлена групою незалежних експертів ООН. Згідно з даними цієї доповіді, якщо в 1960 р. найзабезпеченіші 20 % жителів планети перевищува­ли за рівнем добробуту 20% найбідніших у 30 разів, то через 30 років цей розрив зріс до співвідношення 60:1. Багаті країни Заходу, в яких проживає лише четверта частина людства, витрачають на свої потреби 70% усієї вироблюваної енергії, 75 - металів, 60 - продовольства, 85% всієї деревини. Не менше 1,1 млрд. жителів країн, що розвиваються, все ще живуть у злиднях. Автори доповіді резюмують: “Бідні країни не можуть погодитися з тим, що індустріально розвинуті країни мають право на 85% усіх отримуваних у світі доходів та на продовження використання своєї моделі розвитку, що передба­чає інтенсивне споживання енергоресурсів”.

Основна мета стратегії на 90-ті роки - забезпечити прискорений розви­ток у країнах, що розвиваються, та зміцнити міжнародне співробітництво. Ключові елементи нової стратегії - поліпшення умов життя людей у країнах, що розвиваються, скорочення розриву між багатими і бідними країнами, недопущення деградації навколишнього природного середовища.

Відображаючи появу нових пріоритетів у міжнародному співробіт­ництві, стратегія спрямована на підтримку формування політичних систем, заснованих на злагоді та поваЗсанні прав людини, а також соціальних та економічних прав і систем правосуддя, що забезпечують захист усіх громадян. Імперативом сьогодення є забезпечення всієї сукупності прав людини і гарантій проти її пригноблення.

Для досягнення цих основних цілей стратегія на 90-ті роки передбачає вирішення шести взаємозалежних завдань:

• різке підвищення темпів економічного розвитку в країнах, що розвиваються;

• забезпечення такого розвитку, який сприяв би скороченню бідності, розвитку та використанню людських ресурсів і був би екологічно безпеч­ним та стійким;

• удосконалення міжнародної валютно-фінансової та торгової системи;

забезпечення стійкості та стабільності світової економіки та ефективне макроекономічне регулювання як на національному, так і на міжнарод­ному рівнях;

• зміцнення міжнародного економічного співробітництва;

• мобілізація зусиль для вирішення проблем найменш розвинутих країн.

Для реалізації цілей та завдань стратегії потрібні скоординовані й цілеспрямовані зусилля всіх країн. Самі ж країни, що розвиваються, зо­бов’язані прикласти значні зусилля до мобілізації потенціалу своїх країн, модернізації та диверсифікації економіки, створення ґрунту для подальшого розвитку: Технічних й управлінських кадрів, промислового і сільськогоспо* дарського потенціалу, ефективної системи державного управління.

Дійовій національній політиці належить важлива роль у забезпеченні сталого неінфляційного економічного зростання в усіх країнах. Така політика має заохочувати інвестиції, стимулювати нарощування обсягів внутрішніх нагромаджень; збільшення віддачі від вкладеного капіталу і раціональний розподіл ресурсів. Проведення антиінфляційної політики вимагає кредитно- грошової та бюджетно-фінансової Дисципліни, що сприятиме стабілізації цін і збалансуванню зовнішніх розрахунків. Потрібно також забезпечити підтримку реалістичний обмінних курсів, які виключають необхідність багаторазової девальвації валют.

Стратегія має значення для всіх країн, які повинні спрямувати свої зусилля на досягнення її цілей у межах своїх реальних можливостей. Вона не вимагай від будь-якої країни односторонніх жертв. Так, у ній зазначається, що скорочення воєнних витрат в усіх країнах дає можливість послабити тягар мілітаризації для національної економіки, використати більший обсяг ресурсів для боротьби із зубожінням у світі.

Важливою умовою прискорення процесу розвитку є наявність адекват­них внутрішніх і зовнішніх ресурсів. У бідних країнах можливості збільшення нагромаджень за рахунок зниження і без того низьких рівнів споживання на душу населення досить обмежені. Тому зусилля країн, що розвиваються, щодо нарощування масштабів внутрішніх нагромаджень мають доповнюватися зовнішніми ресурсами з тим, щоб довести обсяг інвестицій до рівня, необхідного для досягнення потрібних темпів економічного зростання.

Для прискорення темпів розвитку потрібне значне збільшення припливу фінансових коштів до країн, що розвиваються, 8 основних джерел надходжен­ня таких ресурсів: за каналами офіційної Двосторонньої допомоги, кредиту­вання з боку комерційних банків, прямих приватних інвестицій та багатосто­ронніх фінансових установ. Різке підвищення темпів економічного зростання є практично неможливим в умовах відпливу ресурсів з бідних країн до багатих держав Заходу.

Стратегія розвитку на 90-ті роки випливає з необхідності скорочення тягаря платежів за обслуговування пільгової фінансової допомоги у першій половині десятиліття. У 80-х роках рівень офіційної допомоги з метою розвитку (ОДР) у середньому становив лише половину міжнародного узгодже­ного цільового показника розміром 0,7% ВНП розвинутих країн-донорів.

Чистий приплив офіційних коштів у вигляді позик і субсидій з усіх джерел залишався практично незмінним - на рівні 35 млрд. доларів на рік.

У 90-х роках основними одержувачами пільгової допомоги стали най­менш розвинуті країни (НРК). На другій Конференції ООН з питань НРК (Париж, 3-4 вересня 1990 р.) розвинуті країни взяли на себе такі зобов’язання щодо надання допомоги з метою розвитку:

• країни-донори, що виділяють більш як 0,2% свого ВНП як офіційну допомогу розвитку (ОДР) для НРК, повинні підтримувати цей рівень та активізувати свої зусилля;

• країни, які досягли цільового показника у розмірі 0,15% ВНП, повинні прагнути досягти рівня 0,2% ВНП на 2000 p.;

• інші країни, що зобов’язалися забезпечити цільовий показник 0,15%, мають

прикласти всіх зусиль до швидкого досягнення цього показника;

• усі інші країни повинні збільшити свою допомогу НРК у межах колектив­

них зусиль.

Для прискорення процесу розвитку в 90-х роках ставилася мета створен­ня сприятливого становища у сфері міжнародної торгівлі. Стратегія розвитку передбачала такі заходи у сфері міжнародної торгівлі для прискореного розвитку протягом четвертого десятиліття:

• повне та ефективне здійснення затвердженого у Декларації міністрів про Уругвайський раунд багатосторонніх торгових переговорів (1986 р.) зо­бов’язання зупинити та повернути назад протекціонізм;

• лібералізація торгівлі й стале полегшення доступу експортних товарів країн,

що розвиваються, на міжнародні ринки шляхом скорочення та ліквідації тарифних і нетарифних бар’єрів;

• лібералізація торгівлі тропічними товарами і продуктами переробки при­

родних ресурсів, що передбачає припинення практики нарощування та­рифів на оброблені сировинні товари;

• забезпечення застосування щодо торгівлі текстилем звичайних правил Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ);

• поступове й істотне зменшення підтримки та протекціонізму у галузі сільського господарства;

• ефективне застосування й удосконалення Загальної системи преференцій,

надання безмитного режиму й дотримання принципів недискримінації в процесі її використання;

• здійснення заходів, покликаних забезпечити умови, за якими регіональна

економічна інтеграція та створення торгових блоків не перешкоджали б розвитку світової торгівлі і відповідали правилам ГАТТ;

• суворе дотримання усіма учасниками міжнародного торгового обміну правил та принципів ГАТТ.

Важливою подією у розвитку міжнародних економічних відносин стало завершення в грудні 1993 р. Уругвайського раунду багатосторонніх торговель­них переговорів, у яких взяли участь 117 держав. Основні цілі цього раунду полягали в розширенні для всіх країн доступу до світових ринків, у взаємному зниженні митних тарифів та усуненні нетарифних обмежень. На переговорах також розглядалися деякі інші питання міжнародних відносин, які виходять За межі товарної торгівлі і раніше не регулювалися міжнародними угодами. До них належать: обмін послугами, захист інтелектуальної власності, міждержав­на координація торгової та економічної політики.