А) Теорія лінійних стадій

Обґрунтована американським економістом та істориком У. Ростоу. Згідно з цією концепцією будь-яка країна в процесі економічного піднесення і більш-менш органічного включення в загальноцивілізаційну систему госпо­дарських координат повинна пройти ряд стадій та етапів. Вони охоплюють:

• традиційне суспільство;

• визрівання передумов для ривка;

• ривок до самопідтримуючого зростання;

• перехід до технологічної зрілості;

• ера масового споживання [3, 1-4].

Ключовим елементом теорії Ростоу є нагромадження передумов і здійс­нення ривка до самопідтримуючого зростання за рахунок внутрішніх і зовніш­ніх заощаджень з метою створення критичної маси інвестицій та реалізації на цій основі прискореного економічного зростання. Таким чином, для забезпе­чення зростання в країні повинна заощаджуватись та інвестуватись певна частина валового внутрішнього продукту. Математично доведено (модель Харрода-Домара), що чим більшими є норми заощаджень та інвестицій, тим вищі темпи економічного зростання.

Обмеженість теорії лінійних стадій полягає, насамперед, у надто вузько­му, спрощеному підході до проблем економічного зростання і розвитку. Вона є характерним взірцем вульгарного економічного детермінізму саме тому, що абстрагується від ряду компонентів суспільно-економічних відносин, які прямо чи опосередковано впливають на економічний розвиток. Йдеться про систему суспільних і ринкових інституцій, відносин власності, освітньо- кваліфікаційний рівень зайнятих у різних сферах виробництва, культурно- ментальне середовище, в якому відбувається економічне зростання, вплив міжнародного фінансово-економічного оточення [див.: 4, 60].

Б) Модель структурних трансформацій

У широкому розумінні моделі структурних трансформацій є базовими для індустріальної цивілізації в цілому. Вони відбивають історичний процес переходу в глобальному масштабі від аграрної (неолітичної) до індустріальної моделі економічного розвитку, що почалося декілька століть тому. Розвинуті країни завершили цей процес ще наприкінці XIX - на початку XX століття.

Зміст структурних трансформацій найбільш повно викладено в моделі А. Льюїса [5,420]. У ній на основі узагальнення історичного досвіду країн, що пройшли стадію індустріалізації, уся економіка поділяється на два головних сектора. З одного боку, це традиційний сектор з натуральним сільським господарством, прихованим і явним надлишком робочої сили і примітивними знаряддями праці. Досить сказати, що нині в багатьох країнах Азії, Африки, Латинської Америки одним з основних знарядь праці в сільському госпо­дарстві залишаються мотика і лопата. Шляхом впровадження нової техніки і технологій стає можливим перерозподіл робочої сили з аграрного сектора в

індустріальний, що характеризується вищою продуктивністю і вищим рівнем оплати праці.

З другого боку - в моделі розглядається сучасний промисловий сектор економіки, який поглинає робочу силу, що надходить із сільського господарст­ва, і за рахунок цього здійснюється процес модернізації всієї економіки! зміцнюється її індустріальне ядро. Це у свою чергу, вимагає додаткових інвестицій для створення основних факторів у промисловості та для залучення До цього сектора додаткової, більш кваліфікованої робочої сили. Стосовно ж самих інвестицій, то вони здійснюються за рахунок реінвестування в тому ж таки індустріальному секторі за умови ефективного господарювання й еко­номічного піднесення, з одного боку, та шляхом залучення зарубіжних інвес­тицій і міжнародної фінансової допомоги - з другого.

Головними стимулами переливання трудових ресурсів із села в місто є більша заробітна плата (згідно з моделлю Льюїса не менше, ніж на 30%) у промисловості порівняно із сільським господарством та значно кращі соціаль­но-побутові умови життя. Процес структурної трансформації згідно з цією моделлю, самопідтримуюче зростання і збільшення зайнятості в індус­тріальній сфері триватимуть доти, доки вся надлишкова робоча сила аграрно­го сектора не знайде свого застосування в галузях промислового виробництва. На такій фазі встановлюється певна міжгалузева рівновага, в основному завершується структурна перебудова економіки, головний ресурс внутрішньо­го національного продукту створюється в промисловості, включаються інші джерела й чинники економічного зростання, переважно якісного характеру, пов’язані з впровадженням науково-технологічних досягнень, сучасного ме­неджменту, маркетингу, комп’ютерно-інформаційних систем.

Як і інші подібні економічні моделі, концепція Льюїса має ряд обме­жень, припущень і абстрагувань від реальних господарських процесів, що зменшує її прикладне значення.

Перша ідеалізація полягає у неврахуванні технічного прогресу в промис­ловості, який, як відомо, часто сприяє не розширенню зайнятості в промисло­вості, а витисненню робочої сили.

Друге обмеження пов’язане із твердженням про надлишок робочої сили в аграрному секторі економіки країн, що розвиваються, та про повну зай­нятість у промисловості. Дане положення більш-менш відповідає реаліям країн третього світу 50-60-х років XX століття. Нині лише в окремих країнах Азії та Латинської Америки зберігається таке становище. Більше того, спос­терігаються прямо протилежні явища, коли в містах зростає безробіття, а в селах надлишок робочих рук мінімальний. Тобто, на відміну від теорії Льюїса,; надлишок праці є більшим у місті, ніж на селі.

Третє припущення стосується функціонування в промисловому секторі конкурентного ринку праці до того часу, поки не буде вичерпано надлишку робочої сили в сільському господарстві. Практика ж засвідчує, що конкурент­ний характер ринку праці елімінується в сучасній промисловості рядом таких факторів, як профспілкове законодавство, політика оплати праці в державно­му секторі, система доходів у транснаціональних корпораціях тощо.

Таким чином, модель Льюїса найбільш повно відбивана процес еко­номічного розвитку молодих незалежних держав на перших, початкових етапах їхньої індустріалізації і згодом вичерпала свій потенціал.

Гарвардським економістом X. Ченері значно розширена і доповнена теорія структурних перетворень [6]. По-перше, в ній суттєво розвинуте поняття структури шляхом розгляду принаймні трьох її основних іпостасей: загальное­кономічної, індустріальної й інституціональної. По-друге, збільшення інвес­тицій і заощаджень розглядається як необхідна, але далеко не достатня умова економічного зростання і розвитку. По-третє, здійснена диференціація обмежень господарського зростання на основі їх поділу на внутрішні та зовнішні.

Таким чином, сучасний, більш складний етап структурних перетворень включає в себе систему засобів і механізмів, за допомогою яких поступово створюється нова галузева і територіальна структура економіки, формується структура динамічних ринків, відбувається серія інституціональних змін у політичній, економічній та правовій сферах, трансформується структура зай­нятості і соціально-професіонального складу населення, споживчого попиту, зовнішньої Торгівлі. Спочатку відбувається її наближення до найбільш розви­нутих країн третього світу', а надалі структурні трансформації все більшою мірою спрямовуються на врахування загальносвітових тенденцій з метою органічного включення країн, що розвиваються, в систему міжнародного поділу і кооперації праці.

У моделі Ченері значна увага приділена поділу як джерел і чинників, так і обмежень і перепон економічного зростання й розвитку на внутрішні та зовнішні. Обґрунтованість такого підходу є очевидною у зв’язку з поглиблен­ням інтернаціоналізації і транснаціоналізації господарського життя, з розвит­ком глобалізації й інтенсифікації міжнародних інтеграційних процесів. Внутрішні чинники й обмеження поділяють на дві великі групи: економічні та інституціональні. З-поміж економічних насамперед виділяють природно-ре- сурсний потенціал, кількість населення та його освітній рівень, розмір тери­торії, обсяг внутрішнього ринку, історичні традиції і навички тощо,, які за умови сприяння всіх показників виступають чинниками економічного розвит­ку, а за іншої ситуації - його обмеженням. Інституціональні фактори й обмеження пов’язані з наявністю розвинутої системи політичних, правових і ринкових інституцій, що дають змогу здійснювати відповідну економічну політику. Аналогічно розглядаються зовнішні джерела, фактори і обмеження, серед яких головними є доступи до іноземних інвестицій, технологій та ринків.

Цілком очевидно, що на основі існуючих відмінностей між країнами в забезпеченості внутрішніми і зовнішніми факторами економічного розвитку відчувається суттєва диференціація серед країн, що розвиваються, а останнім часом і серед країн з перехідною економікою, в темпах економічного зростан­ня.’ Одні з них вийшли на траєкторію самопідтримуючого зростання (нові

індустріальні країни, країни Центральної і Східної Європи), інші перебувають у стадії нагромадження передумов для такого зростання, треті (найменш розвинуті країни) - без відчутних зовнішніх ін’єкцій практично навряд чи здатні створити передумови для реального економічного зростання і здійснен­ня структурної трансформації.