2. Моделі та форми економічного розвитку

Теорія економічного розвитку, його головні моделі та форми викрис­талізовуються в результаті широких узагальнень суперечливих процесів світо­вої господарської еволюції. Базові принципи, структура, механізми еко­номічного розвитку формуються на основі абстрагування від конкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичних та емпіричних матеріалів, що характеризують динаміку економічного зростання тощо. В теоретичних моделях розкриваються типові, спільні риси парадигмального, субстанціонального змісту, що не підлягають тимчасовим, кон’юнктурним коливанням і є відповідно відносно сталими упродовж тривалого часу [1, 163].

Сучасна наука виділяє декілька основних моделей економічного роз­витку:

• модель лінійних стадій розвитку (зростання);

• теорія структурних перетворень;

• теорія зовнішньої залежності;

• неокласична модель вільного ринку;

• теорія ендогенного зростання [2, 78].

На початку 90-х років виникла ще одна універсальна модель еконо­мічного розвитку, яка дістала назву сталого (стійкого) розвитку (Sustainable Development).

Слід зазначити, що перелічені моделі та теорії стосувалися переважно країн, що звільнилися від колоніальної залежності, так званих молодих незалежних держав, або країн, що розвиваються. Еволюція поглядів на процес розвитку цих країн має такий вигляд. У 50-60-х роках переважали наукові та соціально-політичні концепції і доктрини, згідно з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, через які повинна пройти будь-яка країна. Таке розуміння своєрідного економічного детермінізму, але з суттєвими відтінками в підходах і механізмах, було характерним як для послідовників класичної економічної науки, так і для представників марксизму. Вважалось, що країнам, які звільнилися, варто лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталістичних або соціалістичних держав на основі оптимального поєднання головних факторів виробництва і, насамперед, ефективного використання інвестицій, заощад­жень та іноземної допомоги. Перевага віддавалася кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими спільними темпами економічного зростання.

У 70-х роках відбулось суттєве переосмислення концептуальних під­ходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім і економічна кризи виявили слабкість, а подекуди і неспроможність суто кількісних підхо­дів і критеріїв до виміру господарського зростання. У зв’язку з цим у західній

економічній науці, та й в окремих молодих незалежних державах, значна увага постійно приділяється структурним змінам, що мають передувати самопідри- муючому зростанню. Другий напрям, який теж набув популярності в цей період, отримав назву теорії зовнішньої залежності (екзогенного зростання чи екстернальних чинників). Він розвивався прибічниками марксизму й мав досить сильне та яскраво виражене політичне забарвлення. Теоретики лівого напряму феномен слаборозвинутості вбачали в асиметрії внутрішніх і зовніш­ніх факторів економічного зростання, у наявності структурних та інститу- Ціональних диспропорцій в економіці, в залежності господарств, країн, дер­жав, що розвиваються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансових організацій. Темпам економічного зростання відводилося чільне місце, але не самодостатнє, яку теоріях лінійних стадій розвитку.

У 80-х роках знову ж таки під значним впливом кризових явищ у світовому господарстві на перші позиції виступила неокласична концепція, основний акцент якої зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, на необхідності лібералізації економіки, її зовнішньої відкритості, приватизації власності, інституціональній перебудові тощо. Варто підкреслити, що дана концепція має більш широке, універсальне значення й може бути застосована практично в усіх підсистемах світової економіки (синергізм, транзитивізм, дивелопменталізм). Зокрема, ефективно використовували положення Р. Рей­ган і М. Тетчер (рейганоміка і тетчеризм), Польща, Чехія, Словенія та інші постсоціалістичні країни, Аргентина, Бразилія, Мексика тощо.

Ще одна новітня модель економічного розвитку, як відповідь на виклик глобальної природно-господарської трансформації, була сформульована в

1992. р. у Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля. Вона отримала назву сталого (стійкого) розвитку. Суть сталого розвитку полягає в забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людина — природа (довкілля) та зберегти навколишнє природне середовище для нинішнього і майбутніх поколінь. Як бачимо, ця концепція має дійсно всеосяжний, планетарний характер, хоча у стислому викладі є доволі загальною і лише формулює межі економічного розвитку із суттєвим акцентом у бік довкілля як основного середовища господарської та суспільної діяльності.

У цей же період, тобто на початку 90-х років, на противагу неокласич­ним теоріям економічного розвитку і зростання виникає концепція ендогенно­го зростання, або нова теорія зростання. Її головні постулати складаються у переважаючій ролі внутрішніх чинників і джерел економічного розвитку, що випливають і відтворюються у відносно відособлених національних еко­номічних системах. Саме вони мусять відігравати роль головних пускових механізмів і важелів господарського зростання. Важливою рисою нової теорії економічного розвитку є необхідність посилення регулюючої ролі держави в господарських процесах.

Розглянемо більш ґрунтовно названі концепції та моделі економічного розвитку.