35. Християнська етика та її культурологічне значення.

Головною рисою духовної культури Середньовіччя є домінування християнської релігії. Вона виступає як нова світоглядна опора свідомості, вираження претензії на святе, чисте життя, що виникає в людини, стомленої плотським активізмом пізньої римської Античності.

Християнство всі ідеали, що надихали Античність — радість земного буття, почуттєве, любовне сприйняття реального світу, уявлення про людину в всій її моці і славі, усвідомлення її увінчанням природи, — замінило прагненням до загробного існування, зневаженням людини, зведенням її до гріховної істоти, осудженням всіх тілесних радостей, жахом перед нерозгаданими силами природи. Перехід від античного атлета, що живе земними радостями, в гармонії з світом, до аскета, спрямованого до духовної єдності з Богом, являє собою новий рівень духовної самосвідомості людини. В християнстві зразком виступає людина смиренна, духовна, страждаюча, прагнуча спокути гріхів, спасіння з Божою допомогою

.В умовах панування есхатологізму і психології месіанства сутність морального ідеалу середньовічної християнської ідеології можна представити єдністю Віри, Надії і Любові. В цій тріаді Віра виступає як особливий стан духу, коли до Бога веде свята простота. Надія уособлює ідею порятунку від гріха за допомогою Бога через загробне воздаяння, шлях до якого — смиренність, слідування зразкам освяченої церквою поведінки. Любов розуміється як любов до Бога, як зв´язок, устремління до нього людини.

Головним догматом християнства є віра в єдиного всемогутнього і всеблагого Бога. Причому вирішальне значення для християнства має те уявлення про Бога, що Він є Бог-Отець, Бог-Любов, а люди — діти Божі. Наступна кардинальна ідея — боговтілення, боголюдяність. Її суть в тому, що Бог-Отець в своїй нескінченній любові до людей прийняв людський вигляд, жив за законами матеріального світу, страждав і вмер як людина, будучи невинним. Цією жертвою він спокутував гріхи людей і врятував їх для життя вічного. Бог, що втілився, є Син Божий, Спаситель (Христос). І тому прийти до Бога-Отця можна тільки через віру в Христа. Нарешті, ще одна дуже важлива ідея християнства — це віра в царство Боже (Небесне).

Царство Небесне — це божественний світ, куди в остаточному підсумку повинні прийти люди, щоб з´єднатися з Богом для вічного благого життя. Але вже на землі кожна людина може прийняти його в свою душу подвигом віри і любові («Царство Божие всередині вас»). Якщо приймати значення цих ідей для культури як способу культивування (вирощування і поширення) цінностей, то очевидно, що християнство вважає земне, видиме, природне існування недосконалим і підлягаючим подоланню. Але це не значить, що воно відкидає всякі земні цінності. Навпаки, вищою земною цінністю воно утверджує душу людини. Вона вища всяких земних благ і важливіша світу вцілому («що користі, якщо ти придбаєш весь світ, а душу втратиш»).

Зрозуміло, що кожна душа заслуговує любові сама по собі, а не в зв´язку з тими або іншими достоїнствами людини (талант, краса, щедрість тощо). По-друге, в такий спосіб утверджується як цінність любов людини до людини. По-третє, якщо душа важливіша всіх земних благ і світу в цілому, і якщо любити іншу людину слід не за щось, а по-братерському, значить ще одною цінністю, впровадженою християнством для культивування, є свобода.

Свобода, як вище надбання людини, просвічує через всі ідеї християнства. Але інтенсивніше всього вона, можливо, виражена в подвигу віри. Віра в Христа, в його пришестя, воскресіння, в те, що він врятував людей і весь світ, настільки не відповідає повсякденному життю, не годиться з безглуздими стражданнями, загибеллю величезного числа людей, хворобами, війнами, незначністю, низькістю тощо, що прийняття її виглядає божевіллям.

Другою рисою є традиціоналізм, ретроспективність. Чим давніше — тим достовірніше — от кредо зв´язку нового і старого в духовному житті. Новаторство вважали проявом гордині, відступ від архетипу розглядався як віддалення від істини. Звідси анонімність творів, обмеження волі творчості рамками теологічно нормованого світогляду, канонічність.

Третя риса — символізм, коли текст (Біблія) дає привід для міркувань, тлумачень. Вся інтелектуальна культура Середньовіччя екзегетична і поділяється на такі етапи: а) семантичний аналіз текстів Біблії, отців церкви; б) концептуальний аналіз (значеннєвий); в) спекулятивний, коли автор одержує можливість висловлювати власні думки, маскуючи їх авторитетними судженнями.

Четверта: риса — дидактизм. Діячі середньовічної культури — насамперед проповідники, викладачі богослов´я. Головне в їх діяльності — не просто усвідомити собі велич божественного задуму, але передати це іншим людям. Звідси особлива увага приділяється формам інтелектуальної діяльності — дискусіям, мистецтву аргументації, зв´язкам вчителів і учнів.

Для середньовічної духовної культури характерна також універсальність, енциклопедичність знання, коли головним достоїнством мислителя є ерудиція. Звідси — створення компіляцій, «сум» (яскравий приклад — «Сума теології» Фоми Аквінського). Шостою рисою, є рефлексивність, психологічна самозаглибленість середньовічної духовної культури. Необхідно відзначити роль сповіді в духовному житті людини, очищення, щирості для її душевного порятунку (напр. «Сповідь» Августина). Нарешті, слід зазначити історизм духовного життя Середньовіччя, обумовлений християнською ідеєю неповторності подій, їх одиничності, викликаною унікальністю факту явлення Христа як початку історії. На відміну від античної циклічності часу, Середньовіччя перейняте чеканням Страшного суду, прагненням до кінцевої мети, долі людини, світу в цілому (есхатологізм).