95. Особливості розвитку Української культури в умовах глобалізації.

Аналіз наявних моделей державного управління розвитком культури свідчить, що в умовах глобалізації захист національної культури неможливий без суттєвого збільшення ролі держави в управління культурними процесами. Централізація управління розвитком культури дозволяє ізолювати культурний сектор від впливу негативних факторів глобалізаційних тенденцій, однак її недоліками є створення тиску на державний бюджет, незначний рівень залучення громадян у процес прийняття рішень щодо вирішення проблем загальнодержавного рівня.Враховуючи тенденцію до комерціалізації культурної сфери, виникає потреба в уточненні та закріпленні у національному законодавстві визначення поняття “культурних індустрій”, які слід розуміти як сектор економічного виробництва, продукція якого має важливе культурне значення і виступає інструментом впливу на формування у суспільстві культурних цінностей та норм. З огляду на це, важливим пріоритетом державного управління повинно стати створення, а за наявності – стимулювання подальшого розвитку незалежної конкурентоспроможної національної культурної індустрії та надання сектору культурного виробництва доступу до засобів виробництва і поширення продуктів їх діяльності.

Формування життєздатної культурної політики, адекватної сучасному стану розвитку національних культур, неможливе без активної участі держав у міжнародній співпраці з розробки та запровадження ефективних міжнародних інструментів регулювання світової торгівлі культурними товарами та послугами, захисту прав інтелектуальної власності на об’єкти матеріальної та нематеріальної культури, захисту та сприяння розмаїттю форм культурного вираження.

Узагальнення досвіду державного управління розвитком національної культури та усебічний аналіз сучасної соціокультурної ситуації дозволяє окреслити пріоритетні напрямки державної культурної політики. Одним із важливих завдань держави постає створення умов для формування нової національно-культурної ідентичності та на її основі – оновленої національної культури, яка б відповідала умовам активних внутрішніх та зовнішніх міжкультурних контактів, забезпечувала соціальну єдність у поліетнічному та полікультурному суспільстві, а також високий престиж держави на міжнародному рівні. Досягнення цієї мети можливе лише шляхом розроблення та реалізації послідовної довгострокової державної культурної політики. Визначення ціннісних, духовних основ нової національно-культурної ідентичності повинно здійснюватись у демократичному суспільному діалозі, за умови активної співпраці національної еліти (провідних науковців, відомих діячів культури і мистецтв, політиків, релігійних лідерів), а також всіх зацікавлених суб’єктів культурного життя.

Передумовою успіху нової національно-культурної ідентичності є цілісність мовного середовища у суспільстві, адже механізмами мови формуються, зберігаються та, що найважливіше, передаються духовні основи національної культури. Як показує досвід багатьох країн світу, зокрема Франції, Великої Британії, Італії, мова нації, а через неї й національна культура, можуть стати чинником престижу національної держави на міжнародній арені. Таким чином, забезпечення законодавчими, адміністративними механізмами, методами освіти (виховання, переконання), а також за допомогою національних ЗМІ (інформування, пропагування) застосування єдиної державної мови у суспільно-політичній, науковій, освітній сферах є іншим важливим пріоритетом державної культурної політики в умовах глобалізації.

У сучасних умовах виняткову роль в успішності реалізації державної культурної політики, спрямованої на сприяння розвитку національної культури, відіграють національні культурні індустрії, національна освіта, ЗМІ завдяки їх здатності впливати на масову свідомість. Здійснюючи підтримку саме цих сфер культурної діяльності, держава матиме ефективні інструменти популяризації національної мови, культури та мистецтва, прищеплення національних цінностей та культурних норм. Отже, першочерговим завданням повинно стати створення законодавчої бази для регулювання діяльності національних культурних індустрій, ЗМІ, навчальних закладів, а також тих, що перебувають у приватній власності, значна фінансова підтримка держави тих проектів, які є важливими у сприянні розвитку національної культури і мови та популяризації їх за кордоном.

З огляду на соціокультурну ситуацію, що склалася в Україні і яка полягає у розриві зв’язку сучасної культури з національно-культурними традиціями, низькому рівні залучення у культурну діяльність та споживання культурної продукції високої якості і відповідно вкрай низький рівень культурної компетенції у переважної більшості населення (особливо молоді), у відсутності політичної згоди з приводу становища української мови та багатьох інших проблемах, практичні рекомендації щодо адаптації зарубіжного досвіду полягають у першочерговій необхідності централізації управлінських функцій, важливих для регулювання соціокультурних процесів у державі та пріоритетного розвитку української національної культури, забезпечення мовно-культурної цілісності, збереження й розвитку української культурної ідентичності суспільства, інтеграція відповідної культурної стратегії у політику держави в інших сферах – економічній, соціальній, інформаційній.

Особливо слід відзначити, що сьогодні ефективність державного управління значною мірою залежить від співпраці органів державної влади і управління та наукових установ, які вивчають різноманітні аспекти управління суспільним розвитком в умовах глобалізації, а також її прояви в усіх сферах. Така необхідність зумовлюється тим, що уряди національних держав, у тому числі й України, опиняються в умовах постійної необхідності коригування державної культурної політики у відповідності до стрімких змін соціокультурної ситуації як у межах держави, так і на глобальному рівні. В Україні держава повинна створити умови ефективного функціонування науково-дослідних установ та громадських організацій, що займаються вивченням методів державного управління, спрямованих на подолання негативного впливу глобалізації на культури сучасності, та запроваджувати результати досліджень у практику державного управління. Наукове вивчення ефективності та особливостей застосування методів і механізмів державного управління розвитком національної культури, запровадження результатів досліджень у практику, здійснення експертної оцінки діяльності культурного сектору, сприятиме оптимізації державної культурної політики в умовах глобалізаці