41. Титанізм і його «зворотний бік»

Гуманістичні уявлення про всемогутність людської особистості втілилися в титанізм, який демонстрував безмежність людських можливостей. До титанів епохи Відродження відносять Леонарда да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Їх діяльність була універсальна: вони проявили себе в живописі, архітектурі, літературі, природничих науках. Вони успішно могли інтегрувати свої знання та відкриття, зроблені ними в одних областях творчості, в інші області. Але титанізм як явище давав про себе знати не тільки серед великих людей. Прагнення до самовираження, бажання вийти за межі можливого були властиві багатьом людям епохи Відродження.

Цей масовий сплеск енергії багато в чому породив феномен возрожденчіской культури. Але титанізм мав і «зворотний», негативну сторону: адже самоутверджувалася не тільки творча особистість, а й аморальна. У будь-якій людині поряд з творчими, творчими силами існує руйнівна енергія. Прикладом - Бенвенуто Челліні. Знаменитий ювелір і скульптор прагнув самоствердитися не тільки в творчих досягненнях, а й у скоєних ним злочинах. 

Відродження прославилося своїми побутовими типами підступності, віроломства, вбивства з-за рогу, неймовірною мстивості і жорстокості, авантюризму і всякого розгулу пристрастей - це зворотна сторона загальновизнаного Ренесансу титанізму. Розгул пристрастей, свавілля і розбещеність досягають у ренесансної Італії неймовірних розмірів. Духовна свобода людини обернулася розгулом пристрастей, для кіт. не міг бути бар'єром закон; суперництво ставало диким і неприборканим, припускав будь-які засоби боротьби з конкурентами з-заущемленного марнославства, для досягнення особистих і політичних цілей. 

42. Сутність Ренесансного гуманізму

Ренесансний гуманізм, класичний гуманізм - європейський інтелектуальний рух, що є важливим компонентом Ренесансу. Виникло у Флоренції в середині XІ століття, існувало до середини XVІ століття; з кінця XV століття перейшло в Німеччину, Францію, почасти в Англію й інші країни.

Ренесансний гуманізм є першою стадією розвитку гуманізму, рухом, у якому гуманізм уперше виступила як цілісна система поглядів і широкий плин суспільної думки, викликавши справжній переворот у культурі й світогляді людей того часу[1]. Основною ідеєю ренесансних гуманістів було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.

Первісна латинська форма цього поняття - studіa humanіtatіs. У такому виді воно було уведено властиво ренесансними гуманістами, що перетлумачили Цицерона, що у свій час прагнув підкреслити, що поняття "людяність" як найважливіший результат культури, виробленої в давньогрецьких полісах, прищепилося й на римському ґрунті.

Значення терміна "гуманізм" в епоху Відродження (на відміну від сьогоднішнього значення слова) було: "ревне вивчення всього, що становить цілісність людського духу", оскільки humanіtas означало "повноту й розділення природи людини"[2]. Також це поняття протиставлялося "схоластичному" вивченню "божественного" (studіa dіvіna). Таке розуміння studіa humanіtatіs уперше одержало своє обґрунтування як ідейна програма нового розумового руху у творах Петрарки.

Ренесансний "гуманізм" - це не захист прав людини, а дослідження людини таким, який він є. Гуманізм, з погляду Петрарки й інших філософів, означав перенесення людини в центр миру, вивчення людини в першу чергу. Термін "гуманизм" у цьому плані є в чомусь синонімом слова "антропоцентризм" і протистоїть терміну "теоцентризм". На противагу релігійної філософії Західної Європи гуманістична філософія ставить своїм завданням вивчення людини з усіма його земними й не-земними потребами. Замість онтологічних питань на перший план висуваються питання етичні"[3].

Слово "гуманіст" з'явилося наприкінці XV століття. Властиво термін "гуманізм" у сьогоднішньому виді, за вказівкою Баткина, уперше застосував в 1808 році педагог Ф.Нитхаммер; після праці Г. Фойгта "Відродження класичної стародавності й перше століття гуманізму" (1859) у науці почалося обговорення історичного змісту й меж даного поняття.

Самі гуманісти XV століття називали себе звичайно "ораторами", рідше "риторами", тим самим підкреслюючи свою відмінність від університетських учених, а також зв'язок із древніми традиціями античних ораторів[4].

Ренесансні гуманісти являли собою неформальну групу однодумців, яких відрізняли внутрішній зміст, а не офіційний рід діяльності. Гуманістами ставали представники зовсім різних шарів, станів і професій. Хоча деякі з гуманістів були членами старих цехів і корпорацій, те, що їх поєднувало, не мало до цього відносини: "місцем їхніх зустрічей служили заміська вілла, монастирська бібліотека, книжкова крамниця, палац государя або просто приватний будинок, де затишно розмовляти, перегортати рукопису, розглядати античні медалі. У наслідування древнім вони почали називати свої кружки академіями"[7]. Баткин відзначає, що очевидно, гуманісти були перші в європейській історії інтелігенти; інші дослідники погоджуються, що "поява тієї категорії осіб, що згодом стали йменувати гуманістами, по суті, поклало початок процесу виникнення в цю епоху світської інтелігенції"[8]. Об'єднуючою ознакою для кружка гуманістів служила винятково духовна спільність, що залишалася при цьому занадто широкій й ефемерної, недоступної для матеріального закріпленням; "грань між гуманізмом як умонастроєм й як діяльністю умовна". Верджерио вказує, що гуманізм - це не професія, а покликання, і викриває людей, що звернулися до словесності заради грошей і почестей, а не заради вченості й чесноти.

Важливої складової studіa humanіtatіs у поданнях гуманістичного середовища було "дозвілля" (otіum, ozіo), заповнений високими заняттями, сладостный і втішний, завжди протиставлюваний службі й різним діловим обов'язкам (negotіum, uffіcіo). Воля розпоряджатися своїм часом і собою - попередня умова для того, щоб стати гуманістом.

Головним принципом всієї гуманістичної етики Ренесансу було навчання про високе призначення людини, про його достоїнство - dіgnіtas. Він говорив, що людина, наділена розумом і безсмертною душею, що володіє чеснотою й безмежними творчими можливостями, вільний у своїх учинках і помислах, поставлений у центр світобудови самою природою. Це навчання ґрунтувалося на поглядах античної філософії й також почасти на середньовічній теологічній доктрині про те, що людина була створена по образі й подобі божому. (По суті ж воно було спрямовано проти християнського аскетизму з його зумовленістю місця людини в ієрархії). Одним з античних джерел цієї ідеї був діалог Цицерона "Про закони".