III. Втрата українськими землями залишків автономії (1385— 1480 рр.).

Затиснуга між Тевтонським орденом та М<ху<овськрм князівст­вом, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об’єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпо­рація Великого князівства Литовського до складу Польської дер­жави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отриму­вав титул короля Польщі й зобов’язувався окатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Коро­ни Польської”.

Така відверто пропольсуса політика зумовила швидку поя­ву литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392— 1430 рр.). Підтриманий зброєю литовських феодалів та русь­ких удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним прави­телем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внут­рішню політичну єдність власної держави, максимально цент­ралізувати управління, Вітовт незабаром переходить до лікві­дації південно-західних руських удільних князівств — Волин­ського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внас­лідок цього посилюєцля соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель Виношуючи плани “ве­ликого княжіння на всій Руській землі”, Вітовт постійно роз­будовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звени- городі, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступаїїьщш рух на схід було при­пинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули

найкращі військові фордоувануя Дитви та Русі. Водночас во­єнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об’єднаних сил слов’ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Нова п<2льс_ько-литовська унія, 1413 р. у Городщ стала свід­ченням зростаючої дискримінації православного населення. Від­повідно до цього документа католики могли брати участь у вели­кокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкці українських земель, заснування, ка­толицьких єпископських кафедр у Кам’янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литов­ської шляхти поступово зміщрало акценти визвольної боротьби в українських з?млях; поряд ³ антипольським нароста^ антили- товський рух, про що свідчать народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політи­ку, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452—1471 рр.) навіть ці зали цки автономії українс^ср земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінція- ми Литви.

IV. Посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі” (1480—1569 pp.).

Остаточна втрата українськими землями у складі Ли^ви авто­номних прав у часі збіглася з піднесенням Московського кня­зівства, яке, консолідуючи навколо себе навколишні землі, врешті-решт трансформувалося в єдину централізовану Росій­ську державу. З поваленням 1480 р. ординського ira, Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про цедтр “збирання земель Русі”. Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королеві польському Казими­ру: “Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит”.

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько- литовського протистояння. Війнита збройні сутичюуривали май&е безперервно — 1500—1503,1507—1508,1512—1522 рр. Під час нев- щухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася до­вести, що саме цар і є справжнім “государем усієї Русі”. За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та ^католичення в умовах лік­відації залишків автономії в українських землях помітно поши­рюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосиль- ські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з ме-

, . г\ і

ТОЮ^-вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстан­ця князя М Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та пере­селенні селян до Російської держави та ін.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінсь­ку унію, утворюється нова держава - Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у с,раді Польщі, де почи ­нається якісно новий етап їхнього розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Великого кня­зівства Литовського тривал.р декілщса віків. У середищ XIV ст. роз­почалося м’яке, “оксамитове”, але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Лит­ва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після.укладення Кр^вської уфї (1385 р.) українські землі остаточно ртрача,ю;о> залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр москов­сько-литовського протистояння. Після утворення Речі Поспо­литої (1569 р.) вони стають складовою частиною Польщі, що призводить до форсованого ополячення та окатоличення укра­їнського народу.

Польська експандія на українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст.

\

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько- волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здій­снювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. За­хопивши Львів та пограбувавши княжий папа.ц на високому Зам­ку, польський король Казимир III готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протист^нця закінчилося компромідо^; Казимир Ш був змушений визнати Дедька правителем Галичи­ни, а той — формальне верховенство польського короля. Внаслі­док цього на деякий час на теренах колишнього Галицько-Во­линського князівства виникли два державних утворення: Волин­ське князівство, на чолі якого суояв і£нязь литовского похрд- ження Любарт (Дмитро) Гедемінович і олігархічна боярсщі авто­номна республіка у Галичині, лідером якої був “управитель і стат роста Руської землі” Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активіза­ції боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галиць­

ко-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, до­мігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир III розпочав 1349 р, другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеоло­гічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе “щитом християнс­тва”, а завойовницький напад нодівав хрестовим походом про­ти язичників-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після іривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве укра­їнське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичи­ну і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км² із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 раза.

Польське проникнення в українські землі кардинально від­різнялося від литовського: польський уряд з самого пощхКУ утвер­дження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінці­єю, нав’язати польське право та адміністративну систему, витіс­нити православ’я шляхом утвердження католицизму, що викли­кало опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Гадичищ стався 1370 р„ коли після смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385 р.) Польща знову набирає силу і 1387 р. остаточно при­єднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються форсоване опо­лячення та окатоличенця. На гд/іщдьких. землях утворюються Русь­ке воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польсько­го королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та пра­ва надаються виключно польській шляхті та католицькому насе­ленню. Ці обставини підштовхнули частину галицьких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з по- ляками правову статус.

Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Ве­лике князівство Литовське, проте активний опір литовської, укра­їнської та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опо­зицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищів­ної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада у Литві та землі, в тому числі українські, піс­ля смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укрі­пила політичні ПОЗИЦІЇ Велщсого князівстві ЛитовськоГ£. Поль­ща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. у м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельсь^ку унію. Згідно з .нею.Польща змушена була визнати право на існування політично самостійного Великого князівст­

ва Литовського, українські землі після смерті Вітовта не повин­ні булц переходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Віденською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від погли­нання Великого князівства Литовського, вона лише змінила так­тичну лінію. Багаторічні намагання через зовнішній тиск роз­ширити сферу польського впливу на литовські території посту­пилися місцем спробі вирішити цю проблему іншим способом, із середин — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння у правах шляхти католицько­го віросповідання Королівства Польського та Великого князів­ства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу пра­вославним отримали право повністю розпоряджатися своїми зе­мельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умов­ний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, забивши два клини між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Ве­ликого князівства Литовського, срричщіила в українських зем­лях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-ре­лігійний гніт.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло 1431 р. з великим польським військом ру­шив на Волинь з метою максимального рроникнення в українсь­кі землі. Чергове польсько-литовське протистояння закінчилося перемир’ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а східне — залишалося під контролем Литви. Завою­вання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині бу­ло утворено три воєводства — Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. у русусих провінціях було запроваджено польське право, нав’язано польський адміністративний апарат, створено шляхет­ське самоуправління.

У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад /Ьшш- Тривале протистояння з Московським царством, суустошлирі напади татар, невщухаюча боротьба за великокня­зівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по до­помогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські пе­реговори закінчилися 1569 р. компромісом — укладенням Люб­лінської унії, яка об’єднала Польську державу і Велике князівст­во Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в ос нору свого ^урсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмува­ли різке загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

Люблінська унія

Розвиток ф^рдалы ого земле олодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли формуванню та зростай - ню панівної феодальної верстви. У різних країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV — на початку XV ст. в межах привілейованої верстви була ліквідо­вана різниця між ступенями шляхетства, то в українських зем­лях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризу­валася. На одному полюсі — невеличка група крупних земле- власників-магнагів, що володіла широкими правами та приві­леями: економічними (величезні підвладні території та ачні резерви робочої сили), політичними (можливість обіймати най­вищі державні посади — канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала знач­на група середніх та дрібних землевласників — шляхта. Вона концентрувала у своїх руках порівняно з магнатами менші еко­номічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції міс­цевих великокнязівських намісників — воєвод та старост, раз по раз потерпала від “наїздів” магнащв на маєтки дрібних та передніх землевласників. Савде тому українська шляхта Литов­ської держави із заздрістю дивилася через кордон на польську, яка стала для неї омріяним ідеалом “шляхетської рівності”. Різ­ниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і литовська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утри­мання війсі^ (серебщину), а, й рідбувату військову службу в загальношляхетському ополченні (“посполитому рушенні”), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чвер­ті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Неоднорідність української еліти у Литовській державі сут­тєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583 рр.) з Московсь­кою державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести ортахочне рі- Щ.ЄЦНЯ щодо включещя Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проещ-ом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої му­сив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адміністрація та судочинство. Знаючи, що укладення та­кої унії обмежать їхнє всевладдя, звузить спектр привілеїв, спри­ятиме процвітанню конкурентної польської провідної верстви, литовські, українські та білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення. А щоб оста-

п чно зірвати сейм, після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу ли­товської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона пе­реходить у щсхуп. Спираючись на українську шляхту, яка ба­жала припинення постійних прикордонних конфліктів, обме­ження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користувалася польська еліта, польський король термі­ном видає кілька універсалів про відокремлення. Підляшшя, Волині, Київщини-та Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залученням до них татар­ських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейад, коди в.сі українсь­кі землі опинилися поза державними кордонами Литви. 1 лип­ня 1569 р. було укладено польсько-литовську унію, яка юри­дично закріпила появу нової держави — Речі Посполитої. Згід­но з ущєю обирався.спільний крр^щ, єдвдими для новостворе- ної держави мали бути'сейм, сенат, гроші. Крім того, польська та литовська шляхта отримували право володіти землями у будь- якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовсь­ке князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої дер­жавності — печатку, герб, фінанси, адміністрації^, та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою — Ли­товський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати —

О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишне- редький. Каменем спотик^ця стали прищде] та православна віра. Під тиском обставин ці магнати змушені були погодитися

з унією, але у своїй заяві зазначили: “...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шля­хетських почестях”, крім того, враховуючи, “що ми різних релі­гій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували”.

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в правах з поль­ською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збережен­ня руської мови в офіційному діловодстві) українська шляхта всу­переч українським магнатам не тільки не противилася, а й спри­яла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Піддящщі під владу Польщі. Безумовно, основну роль у цьому процесі відігра­вали егоїстичні вузькостанові інтереси, але фахівці цілком ре­зонно зазначать, що для української еліти у цей період можли­вості вибору надзвичайно звузилися: рорівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізова­на Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча грома­дянський мир та внутрішню єдність, Польща. Українську шляхту

\

V,

Лриваблювали у польські модел] державності гарантовані по­літичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеч­чині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище у Польщі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, еконо­мічних утисків, прогресуючої втрати національних традицій та культури.

Утворення Кримського ханства та його експансія на українські землі

Середща XIV ст. стада початком розпаду Золотої Орди. Нес­кінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячого династією Ґіре'щів.

Новостворера крцмсько-татарська державність була слаб­кою і в політичному, і в економічному плані. Постійна бороть­ба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з центра­лізмом, уособленням якого і>ув хан, суттєво дестабілізувала си­туацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарсь­кого землекористування: “Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись т^м, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби”. Наприкінці XIV — на по­чатку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстен­сивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примі­тивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Вирішували свої внутрішні пррбдеми кримські ^ари шляхом зовнішньої експан­сії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), Крим­ське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сю­зерена.

Утворення Кримського ханства та його експансія 91

Українські земрі стали одним з основних об’єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського хан­ства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії у глиб українських та російських земель. Крім того, пол^сько- лцторська держава, у складі якої перебували тоді українські те­риторії, була не'в змозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були у запустінні, гарні­зони укріплених замків слабкі, наймане військо ралічувалолише

4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти мобільній та числен­ній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію., ці формування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим, і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки, потурала їм.

У 1448 р., підтримуючи претендента на титул Великого ли­товського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторг- лися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи- Гірей певний час був союзником. Литви і тому не прагнув агре­сії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділ­ля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширю­ється і набуває рис систематичності. Причиною цього став роз­рив Мещлі-рреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для гра­біжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. крим­ський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія при­несла з собою величезні руйнцуії, пожежі, пограбування, вбив­ства, захоплення місцевого населення у полон, а потім продаж у рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регу­лярно (від 1450 до 1556 р. татари зробили 86 великих грабіж­ницьких походів на українські землі), виникла серйозна заіроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українсь­кого народу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об’єктом експансії. Це було зу­мовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній оснощ і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожитково­го мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку вирішувати внутрішні проблеми країни за рахунок зов­нішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та гра­біжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підт­

римка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської дер­жави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники напри­кінці XV - початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності україн­ських земель.

Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

За польсько-литовської доби відбулися ПОМІТНІ ЯКІСНІ ЗРУ' шення, з’явилися, нові явища в економічній сфері. Якщо ще у XIV ст. переважала примітивна експлуатація великих_прироД' них багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на прлюванні, — бобрівництво, сокільництво та інші види мис/цщстра та ловецтва (шкурка бобра цінувала­ся більше, ніж мірка пшениці), то починаючи з XV ст. ситуа­ція кардинально змінюється. Спочатку в Західній Єрропі під­вищуються ціни на худобу, що викликало її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку та інших містах волів продавали тисячами, потім вони потрапляла далі на Захід. Дій­шло до того, що у цей час саме воли почали певною мірою заміняти гроші.

Після падіння 1453 р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Фран­ція та ін.), переорієнтовують свою торгівлю. Основним перева­лочний пунртом зернового експорху 9тає місто "Гданськ на Бал­тійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пше­ниці у Речі Посполитій та українських землях, які входили до її складу. Така кардинальна зміна торговельної кон’юнктури, різке зростання попиту на продукти скотарства й землеробства зумо­вили з одного боку, якісні зміни у техніці та тзддології господа­рювання (розширення асортименту сільськогосподарських куль­тур — почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селе­ру, салат тощо, появу водяних, а згодом і вітряних млинів тощо) З іншого боку — зростаючі масштаби експорту гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організа­ції праці.

Евфщоц^ феодальних відносин зумовила у XIV—XVI ст. зрос­тання великого феодального землеволодіння не тільки князів­ського.. а й боярського. Цей процес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося ли­ше кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже у першій половині XVI ст. „крупними землевласниками були по­над сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основ­ними джерелами такого форсованого зростання великого фео­дального землеволодіння були великокнязівські дарування, за­

хоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєнню нових земель.

Більша частина земель була зосереджена в руках великих маг­натів. На Волині найбільшими землевласниками були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на Київщині та Подніпров’ї — Ружинсь- кі, Заславські, Капусти, Цемцри^і; на ^рацлавщині та Поділлі — Замойські, Потоцькі, Язловецькі. Про масштаби магнатського зем­леволодіння переконливо свідчить статистика: у XV— XVI ст. у Руському воєводстві 55 родин великих феодалів врлрділи цонад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Особливо процес зростання феодального землеволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.

Концентрація земель у руках магнатів зумовила широкомас­штабний наступ феодалів на територію та, пра^а селянських общин. Селянська община-громада, що базувалася на сусідсь­ких, територіальних зв’язках, відігравала роль організуючого ядра у житті сільського населення ще з часів Київської Русі. Вона, як правило, складалася з окремих селянських дворищ, до яких, у свою чергу, входило 5—Ц “димів” — окремих господарств се^- лянських сімей-родин. Населення дворищ складали як повно­правні общинники так і залежні селяни. Загалом дворище було суспільним господарчим комплексом з садибами, орними зем­лями, сіножатями,,/псами, водами.

Наступ феодалів на селянсусу общину, що розгорнувся в XIV—

XVI ст., виявлявся в привласненні общинних земель, закабален- ні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та наміс­ників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Внаслідок цього наступу в середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практщц,о це лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння супро­воджувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV—XVI ст. прогресував розвиток товарно-грошових відно­син, бурхливо зррстав ринок сільськогоспрдарської продукції. За цих умор, рамагаючи£ь адекватно реагувати на потреби внут­рішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої зе­мельні володіння на фільварки — багатогалузеві господарчі ком­плекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині за­лежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відноси­ни, хоча і зберігали значні рцси натурального господарства.

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV—XV ст. міста України в основному ще зберігали феодально-аграрний характер (жите­лі міст займалися землеробством, скотарством, промислами і частковр ремеслом та торгівлю; перебувади у феодальні# за­лежності й подібно до селян виконували різні повинності, спла­чували податки натурою і грішми). Водночас за міськими му­

рами відбувалися значні зрушення» зароджувалися та прогре­сували нові явища та процеси; поглиблювалася спеціалізація ремісництва (якщо у давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. — 200, а на початку

XVII ст. — до 270). У XV ст. набули поширення ярмарки» що було першою ознакою становлення внутрішнього ринку (пос­тійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін,); виникли фахові ремісничі об’єднання — цехи, виникають пер­ші зародки мануфактурного виробництва, у містах запровад­жено Магдебурзьке право.

Саме у цей час українські землі знову потрапляють в орбіту активних торговельних відносин. Після падіння Константино­поля активізувався експорт зерна в Західну Європу, крім того, через ІІьвів про^одцв єдиний цуі&х торгівці Європи зі Сходом. На українському Грунті з XV ст дедалі більше приживаються еле­менти нової торговельної культури — набуває поширення про­даж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контрак­ти, з’являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здавалася під заставу).

Зміни та зрушення в економіці в XIV—XVI ст. були тісно пов’язані з соціальними процесами. У цей час в соціальній сфе­рі українських земель активно відбувалися формування та ста­новлення станової організації суспільства, що базувалася на під­ставі фридцчно визнаних прав, рривілеїв та обов’язків. Поділ на стани, що існував паралельно етнічному та релігійному» за­початкував ще одну площину суспільної стратифікації, став важ­ливим чинником у процесі самовизначення та самоідентифіка- ції людини, тобто усвідомлення свого місця у суспільній структурі.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службо­вий стан (шляхта), що складався з різних соціальних іруп, які несли військову службу у князя і могли утримувати себе пщ час походів. Формування шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вощ пройшла шдях, від соцірьно-реоднорідної, юридично не визначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окрес­леного законодавчо, майже замкнутого привілейованого стану Своєрідним стрижнем шляхетського стану в українських землях, які входили до Великого князівства Литовського, були майже ЗО княжих родів литовської та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи у со­ціальній структурі визначалися знатністю походження та вели­кою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. Ця кате­горія шляхти складалася із енів великокнязівської ради (пани радні) та найзаможніших феодалів, які у воєнні походи виїжджа­ли не у складі повітової шляхти, а окремо з власними загонами

/

пщ власними корогвами (пани-хоруговні). Князі та пани утво­рювали порівняно малочисленну елітну, аристократичну групу, яка була основою для формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя.

^айнцжчий уіабель займала дрібна шляхта (^е^’янд). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колиш­ніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем’ян (бояр) володіла вотчинами, мала права приватної влас­ності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто ко­ристувалася землею лише за умови виконання військової повин­ності. Отже, зем’яни за похрдженндої та способом жи^тя буди найб.щщчими до сусдшьцих низір і становили промокну ланку між селянством і аристократичною верхівкою військово-служи­лої верстви.

У XVI ст процес оформлення шляхти у прившейований стан уступив у вирішену фазу У цей час у соціальній сфері відбули­ся важливі зрушення:

1. Шляхта на основі серії юридичних актів остаточно відок­ремилася від “поспільства” (селянства). У 1522 р. було прийнято сеймову ухвалу про “вивід шляхетства”, згідно з якою до шля­хетського стцну належали лише нащадки тих, хто став бояри­ном чи'зем’янином ще за часів правління Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Перепис шляхти (“попис земський”), який було про­ведено 1528 р., став наступним кроком у процесі її відокрем­лення в самостійну верству. У цей період термін “шляхтич” пос­тупово витісняє з ужитку традиційні “боярин” та “зем’яниц”. Остаточне соціальне розмежування й виділення шляхти в окре­мий стан відбулося після появи “Устава на волоки” (1557 р.), який відніс до шляхти лише “бояр стародавніх”, а решту відтіс­нив на нижчі соціальні сходинки — до станів міщанства і се­лянства.

2. Внаслідок формування суспільної структури прара князівсь­кого прошарку були обмежені, а дрібної шляхти — розширені, що

зумовило зближення і внутрішню консолідацію шляхетського ста­ну, ядром якого поступово стали пани. '

3. У середині XVI ст. паралельно до процесів виділення, кон­солідації, самоусвідомлення шляхти відбрався процес створення юридично оформленої системи її прав, привілеїв та обов’язків. Зокрема, Литовський статут 1566 р, остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, Віденський при­вілей J5{>5 р. сприя_в утворенню повітових шляхетських сейми­ків, а статут 1566 р. закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодер­жавних сеймах, які в цей час могли суттєво обмежувати вели - кокнязівську владу.

Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, організо­ваною силою. У Польщі, де її сила та авторитет були значимі, вона становила майже 8—10% щселення (середній показник у Західній Європі — 1—2%), а в українських землях Литви — майже 5% (заданими Н. Яковенко — майже 2,5%)'.

Ва.жлива ррль та особливе місце в українському суспільстві належали духове у, яке становило окрему сусп ь у верству населення. “Церковні люди” не підлягали світському суду, § разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був досить численний, до нього належала майже десята частина населення. В цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (світські священики) і чорне (монахи й мо­нашки).

Тривалий час духовні посади переходили у спадок — після смерті §атька парохію (прихід) утримував старший син. Якщо у священика було декілька сцнів, то молодші ціукали собі парохій по сусідніх селах. Духовенство вимагало від своїх парохіян різні “треби”, відповідно до звичаїв і традицій кожного села. Це могла бути десятина, або ж скіпщина, тобто хлібна данина з копи. По­бутувала також дрібна данина натурою — яйцями, ковбасою, на­сінним тощо. Деякі церкви та модастирі вол.одищ значний зе­мельними угіддями, селами і навіть містами, зокрема Луцька, Перемишльська, Володимирська церкви, Києво-Печерський мо­настир та ін. Тому часом формою “треби” міг бути відробіток селянином панщини на церковних землях.

Українську руспільствд, втративши власну державність, сприймало церкву не тільки як'духовного наставника, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осередку громад­ського життя. Протягом XIV—XVII ст. становище, роль і місце духовенства було неоднаковим. Під час перебування українсь­ких земель у складі Литви православна церква мал? значні пра­ва та привілеї, перебув&да під опікою держави і користувалася авторитетом у суспільстві. Литовські правителі, не бажаючи за­лишати своїх численних православних підданих під впливом та верховенством московського митрополита, 1458 р. відновили митрополію у Києві. Цей осередок церковного життя керував діяльністю десяти єпис пстр, розташованих в українських та бідорурщфх.землях і буї, підпорядкований безпосередньо конс­тантинопольському патріарху. Проте з часом, особливо після Люблінської (1569 р.) та Берестейської (1596 р.) уній становище православного духовенства кардинально змінюється: після па­діння 14$3 р. Константинополя втрачається підтримка ззовні; світська влада дедалі активніше втручається у церковні справи;

'Див/. Яковенко Н М. Українська шляхта з кінця XIV до середини

XVII ст. - К, 1993. - С. 265.

у православ’ї поглиблюється інтелектуальний та культурний зас­тій; посилюється наступ католицизму; поява уніатської церкви поглиблює розкол українського суспільства. Такі зміни призве­ли до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла на­роду з одного боку, європейську культуру та цивілізацію, а з іншого — окатоличення, ополячення, тобто денаціоналізацію українців.

Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився в окрему верст­ву населення, стали міщани. Ця верства не була однорідною. На в^рщині міської піраміду перебував .пзтрщііат. Цей арис­тократичний прошарок складався з найбагатших та найвпливо- віших купців та промисловців. Середньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові майстри та торгівці середньої замож­ності. Основу соціальної піраміди міста становило міське пос- польство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).

Характерною рисою міського життя була цехова організація, Відповідно до західноєвропейських зразків населення українсь­ких міст об’єднувалося у цехи: зброярів, будівельників,, шевців, аптекарів Кожен дех мав свій статут, органи урравління з ви­борними “цехмайстрами” на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в українських землях датується 1386 р, — у грамоті йдеться про цех шевців Перемишля. Порівняно із Захід­ною Європою розвиток міст в українських землях мав свої особ­ливості. По-перше, цехова організація не була так жорстко рег­ламентована як у західноєвропейських корпораціях. По-друге, світські феодали володіли у королівських містах земельними ді­лянками (юридиками), які не підлягали міській адміністрації та суду. По-третє, королівська влада на відміну від європейської традиції виступа.т, як_правило, на захист феодалів, а не міст.

За польсько-литовської доби поширилося у’містах Украї­ни Магдебурзьке право. Вперше воно було запроваджене в ні­мецькому місті Магдебурзі й остаточно сформувалося як сис­тема правових норм ще у XIII ст. Суть Магдебурзького права полягала у звільненні міста від управління і суду державних ур$довцц2 і феодалів та даруваїщя прра на оурореннд, органів місцевого самоуправління. З німецьких земель протягом XIII—

XVIII ст. ця система правових норм поширилася на територію Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, а звідти — у Білорусію та Україну. Першим містом України, якому 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського кня­зівства Санок (зараз розташоване на території Польщі). Згрдом воно було надане Львову (1356 р,), Кременцю (1374 р.), Києву (1494—1497 рр.) та іншим містам. Протягом XV—XVII ст. Маг­дебурзьке право стало основою життя значної кількості міст України.

4 Бойко

Поширення Магдебурзького права в українських землях мало важливі наслідки. Насамперед це захист міського населення від сваволі королівських намісників та великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла та торгівлі. Поява .Магдебурзького рава тісно пов’язана з перебігом того­часного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за на­дання їм Магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазі­хань крупних феодалів, які вимагали від міст натуральних по­винностей, податків та ін. Для центральної влади, яку уособл.ю- вали литовський князь або ж польський король, дарування то­му чи іншому місту Магдебурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу розширюва­ти за рахунок міщан свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодальну аристократію.

Запровадження в містах України Магдебурзького права дало можливість певною мірою “європеїзувати” міське життя, ввести його у «ііткі правові орми. Магдебурзьке право вста овлювало виборну систему органів міського самоуправління та суду, виз­начало їхні функції, регламентувало діяльність купецьких об’єд­нань і цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Поширення Магдебурзького права в українських землях сприяло формуванню„нових рис у світобаченні та ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, мен­ша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, Магдебурзьке пра­во сприяло формуванню в Україні засад громадянського сус- пільс а.

Водночас вплив цієї системи правових норм на українське суспільство не можна назвати виключно позитивним, адже у ході надання Магдебурзького права українським містам відбу­лося певне посилення іноземної колонізації та обмеження прав українського населення. Заохочення центральною владою пе­реселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися ще за часів Вітовта, призвели до витіснення з орга­нів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зай­няли поляки та німці, а також до загострення проблем в еконо­мічній сфері, Де серйозними конкурентами русинів стали вір­мени та євреї.

Запровадження Магдебурзького права в українських землях гальмувало і блокувало розвиток'місцевих норм і традицій самд- управління, хрча саме вплив місцевого звичаєвого права зробив німецьку систему правових норм значно м’якшою. Сформована в Україні модель Магдебурзького права характеризується значно більшим втручанням, ніж у Західній Європі, центральної влади у

життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручалися королівські або великокнязівські намісники — воєводи і старости. До того ж голову органу міського самоуправ­ління (магістрату) — війта, як правило, не обирали, а призначав король або великий князь.

Незважаючи на те що розвиток міст гальмувався як держав­ною здадсцо, так і феодалкою аристократією, все ж міщани перебували у привілейованому становищі, порівняно з селянст­вом. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захище­ним, По-др те, ремесло Та торгівля забезпечували вищий, ніж у селян, рівень життя. По-третє, запровадження Магдебурзького права створювало юридичне підгрунтя для відносно незалежно­го розвитку міст. По-четверте, існування міського самоуправ­ління формувало і фіксувало у ментальності міщан риси, необ­хідні для поступального розвитку — незалежність поглядів, від­повідальність, самостійність у прийнятті рішень та дізд, Об­п’яте, процес обміну інформацією, а значить і генерація нових політичних, економічних та культурних ідей, завдяки порівня­ну більшій концентрації населення та активним контактам із зовніщнім світом відбувалися швидшими темпами, ніж у сіль­ській місцевості.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залеж­но від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей йо­го умовно поділяють ца три групи:

1. Чиншові селяни або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія се­лянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділян­ках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), дер­жавні податки (серебщина), державні повинності (будування мос­тів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Службові селяни — це ремісники, рибалки, конюхи, бор­тники, які обслуговували двір феодала. Вони об’єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеці­альної служби, залучалися до відбування панщини та сплачува­ли дандну.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утверджен­ня фільваркової системи господарювання відбувалося зближен­ня між різними категоріями селянства, а його феодальна залеж­ність поступово переросла та .юридично, оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала у прикріпленні селян до зем­лі, запровадженні обов’язкових селянських робіт на пана (пан­

щини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод се­лянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Поль­щі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми J505 і 1520 рр. забороняли с^іянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566 рр.) обмежили право власності селян на землю. “Устава на волоки” (1557 р.) встановила дводенну панщину у Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юри­дично закріпляла належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено “артикулами” польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та тре­тім Литовським статутом (1588 р.). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавля­лися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчу­жувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непоко­рою (письмові скарги польському королю та литовському князю щодо зловживання шляхти; втечі на Подніпров’я; відмова від ви­конання панщини та інших повинностей тощо) та активною про­тидією (наради на маєтки, знищення маща дп^хтичів, вбивство панів, організація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490—1492 рр. — повстання під проводом селянина Мухи).

Суспільні процеси XV—XVI ст. зумовили виникнення в соці­альній структурі принципово нової верстви — коздцтва, яка, рос- турово набираючи силу, згодом стала впливовим фактором сус­пільного життя, активним чинником історичного процесу.

Отже, в період XIV—XVI ст. під впливом кардинальних зру­шень у європейській торговельній кон’юнктурі відбулися масш­табні зміни не тільки у техніці та технології гдсподарювання, а.й у сфері форм земедьної власності та організації праці. Концент­рація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, поси­лення його феодальної залежності стали базою для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбані­зація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: пог­либлення спеціалізації ремісництва; утворення цехде; виникнен­ня перших зародкщ мануфактурного виробництва тощо.

У польсько-литовську добу відбуваються важливі процеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський ста­ни; православне духовенство починає втрачати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії ^елян перетворюються на одну верству — кріпаків; виникає нова соціальна група — козацтво.

Церковне життя. Берестейська унія

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об’єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Проте, якщо православні вважали, що унія мож­лива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості у християнській церкві, то основною вимогою католиків було виз­нання православними зверхності Папи.

Як свідчить перебіг подій, після церковного розколу слабі­юча православна церква, потрапляючи через обставини у кри­тичні ситуації, все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так булр 1274 р., коли в Ліоні була під­писана міжцерковна унія, спрямована" проти монголо-татарсь- кої загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константино­поль прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення поля­гає у збереженні та підтримуванні ^аадої ідеї об’єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, нап­рикінці XVI ст. унійний рух мав вже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово доводив актуальність та доцільність ідеї об’єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніат­ства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ’ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об’єднання. Ме­тою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов’язковим визнащшм верховенства Римського Пади, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збіль­шення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував поль­ський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим спри­яючи консолідації Речі Посродитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в укра­їнському суспільстві, а й для появи у ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ’я князь К. Острозький у своєму листі до Папи зазначав: “Нічого не ба­жаю гарячіще, як єдності, віри і згоди всіх християн”. З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія поси­лила процес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви у тих, хто переходив у католицьку віру, були різни­ми (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других — урів- няння в правах з поляками, дпя'третіх — прцду2£ння, як вони вважали, до більш розвинутої культури), наслідок для правос­лав’я був один — різке звуження каналів матеріальної підтрим­ки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми,

фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особ­ливістю цього періоду було те, що патронат-ошка, своєрідне середньовічне <щонсорство церкві, цоступово деформуючись, пе­ретворюється на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська влада де­далі активніше проникає у церковне життя. Тепер вже не мит­рополит призначав єпископів, їх висували або ж рани-рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світ­ським особам, які не тільки не переймалися церковно-релігій- ними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересова­ність, зберігаючи при цьому свої світські звичаї — полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін.

Такі обставини спричинили моральну деградацію церков­ної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад православної деркви. Вона" вже не могла бути гарантом збердкення націо­нальних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза зумовила втручання у релігійні справи міщанства, органі­зованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та по­лонізації українців, братства спробували взяти під свій конт­роль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків було підтримано Константинопольською пат­ріархією, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патрі­арха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Посту­пово у частину вищої церковної ієрархії дравослащіої церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хитросплетіння егоїстичних інтере­сів духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників унії не влаштовувало втручання світської влади у релігійне життя, неконструктивна, на їхню думку, д]нія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти власні земельні володін­ня, а й зрівнятися у політичних правах з католицьким духовен­ством. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало, оче­видно, й утворення 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендуращ на канонічний та юридичний контроль ^ад Київською митрополією і залежними від неї єпар­хіями у Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформа­ції, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою ді­яльність у Польщі (1564 р.), а згодом і у Литві (1569 р.). Внас­лідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається сіт­кою єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу на­буває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. ціл-

ком резонно вказував православному духовенству на його не­уцтво і темноту, як вихід із критичного становища він пропо­нував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті “Про єдність ’церкви Божої” (1577 p.).

Поглиблювала розкол суспільства так звана “календарна ре­форма”, проведена Папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні тради­ції українських міщан та селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, по­долати дискримінацію дірдославних віруючих, водночас бажаю­чи вирішити низку власних егоїстичних інтересів, львівський єпис­коп Гедеон Балабан на з’їзді у Белзі (1590 р.) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінсь­кий та холмський єпископи. У 1595 р. Папа Климент VIII офі­ційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бе­ресті. Однак собор розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об’єднання цер­ков та утворення гр^ко-католщіької церкви, яка підпорядкову­валася Папі Римському. Бро визнано основні догмати католиць­кої церкви, водночас церковні обряди залишилися православни­ми, а церковно-слов’янська мова — мовою богослужіння. Уніат­ське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати подат­ків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обі­цяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомір­ність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більщ§ поглибила розкол суспільства, за­початкувала нову площину розколу.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на правос­лавну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніатська церква перебува­ла в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православ­ні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцін­ними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі. Католицька верхівка вба­чала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власно­го цпливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Бе­рестейську унію, вона спочатку об’єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками римо-католиками надзвичайно виростає. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого ото­

чення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольс^- ких настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.

Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм нас­лідком ополячення та окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка ка­тастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного ду^увенства — ^пробою підняти його престиж, по­долати дискримінацію православних віруючих, вивести правос­лавну церкву з кризи.

Культура України у XIV—XVI ст.

Після занепаду Київської Русі литовське проникнення, польська експацрія, татарська агресія суттєво вплинули на пе­ребіг подій в українських землях. У XIV—XVI ст. відбулися значні зміни у всіх сферах суспільного життя. Неоднозначні, суперечливі процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України, що пояснюється багатьма історичними чинниками, які або зав;^іі,'^ш, або сприяли’його розгортанщо. Стримуючими, дестабілізуючими культурний процес чинниками стали падіння Візантійської імперії у XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, до­корінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру гос­подарювання в українських землях; відсущ?ісхь власної дер­жавності у цих землях; зростаюча загроза ополячення й окато­личення після укладення Люблінської унії 1569 р.; татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний та технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше пере­давати і розповсюджувати знання та інформацію; поява .на істо­ричній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротвор- чим чинником. Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель.

Певні зрушення в XIV—XVI ст. відбулись у політичній куль­турі. Європейський спалах Відродження дав поцітовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Ста­ніслав Оріховський та ін. Зокрема, С. Оріховський одним із пер-

цшх серед представників європейської політичної думки запере­чив божественне походження влади та держави, категорично вис­ловився проти підпорядкування світської влади духовній, обсто­ював невтручання церкви у державні справи. У своїх творам гу­маністи подолали пануючий у середньовічній історіоірафії про­віденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів, як актив­них суб’єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. То^о суїь ідей, які вони обстоювали, полягала у звільненні сус­пільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади церкви. І хоча українські гуманісти були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підгрунтя для серйозних суспіль­них зрушень, вказуючи на людину як на активного суб’єкта істо­ричного процесу.

Ніби для ілюстрації думок гуманістів наприкінці XVI — по­чатку XVII ст. на історичну авансцену виходить нова суспільна сила — міщанство, яке одразу стало помітним чинником гро,- мадсько-політи'іного життя. Са^е міщанство стало основою братств — легальних організацій, в діяльності яких спочатку пе­реважав релігійно-благодійницький напрям, а в міру посилення іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-полі­тичний та національно-культурний напрями. Братства фактично перетворилися на ідейні центри захисту мови, культури, духов­них цінностей українського народу, на зародкові елементи гро­мадянського суспільства.

Новим явищем політичної культури цього періоду слід вва­жати і феномен Запорозької Січі, яка була праобразом, ескізом, пробною моделлю майбутньої української державності.

Значні зміни у XIV—XVI ст. відбулися у сфері правової культури. Українські землі втратили свою самостійність, тому особливістю їхнього суспільного життя стали співіснування, взаємовплив і переплетіння правових систем різного характе­ру та походження. Головними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529 р.), Волинський (156£ Р-)> Новий (15§8 р.), в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного (“Руська правда”) права. Крім цієї правової системи, в україн­ських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості західних земель — Волоське право. Хоча поява чужих пр.авничих інститутів це зовсім відповідала мен­тальності місцевого населення, блокувала розвито^ традицій­них правових норм, проте саме Литовський статут з^зерцшв процес уніфікації правових систем давньоруських земель і став уособленням повного єдиного загального права, а Магдебур­зьке право вводило суспільні відносини у цивілізоване життя,

закладало на українському ґрунті основи громадянського сус­пільства.

Певні зрушення відбулися і в побутовій культурі українсь­ких земель. Розширення панського землеволодіння? посилення влади феодала логічно привело до зміни обличчя тогочасних сіл. Якщо раніше, коли вільної землі було багато, межею між сусідами вважалося те місце “де зіткнуться топори”, тобто, де з обох сторін зустрінуться рубачі під час рубання лісу, то у XV— XVI ст. під тиском наступу феодалів на селянські землі відбува­ється певне упорядкування структури селянського поселення. Хати будують обабіч дороги. За кожною хатою розташовані за­гуменки, тобто довгі вузькі смуги землі, що належали господа­рю хати.

Цивілізованішими стають сімейні та родинні стосунки. В укра­їнських землях трщіалий час існувщ громадянський шлюб, зас­нований на народних весільних звичаях та традиціях. Починаю­чи з XVI ст, між батьками та родичами молодої та батьками і родичами молодого укладається договір (зговір, змовини, згода). Спочатку цей договір укладався усно, а починаючи з XVII ст. — письмово, щоб закріпити за молодими придане. У XVI—XVII ст. церква, оголосщшиірлюб таїнством, фактично встановлює кон­троль над процесом одруження. З цього часу, тільки пройшовши через обряд вінчання, шлюб ставав дійсним.

У період XIV—XVI ст. в народний побут входять годинник, горілка, вогнепальна зброя та інші винаходи, що суттєво впли­нули на суспільне життя.

Розвивається фольклор. Народна творчість віддзеркалює на­самперед надбання і традиції Київської Русі. В цілому переважає обрядова поезія (руеальні, купальські, обжинкові пісні, голосін­ня, а з XVI ст. з’являються нові фольклорні жанри — думи, істо­ричні пісні, нова тематика — боротьба про.ти татарсько-турець­кої агресії, новий герой ~ козак-воїн, захисник рідної земці, но­вий ідейний зміст — становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формуван­ня в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов’яз­ку та віри у власні сили.

Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі, Протягом

XIV—XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народно­го мовлення сформувалася “руська мова”, що стала офіційною державною мовою у Литовській державі. “Руська мова” — це певна спільна основа, сходинка у становленні української та білоруської національних мов. На рубежі XV—XVI ст. сформувалися дві окре­мі літературні мови — староукраїнська та етаробілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569 р.) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Брацлав- щини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає утие-

ків і дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збага­чує свою стилістику. Поряд з вже традиційними юридично-ді­ловим і літописним стилями, перекладною літературою, ора- торсько-проповідниц^кок) прозою бурхливе? розвивається по­лемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливащсо та іц.).

Глибокий відбиток у духовній культурі залишшіа специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях у

XV—XVI ст. Безперервне протистояння католицтва і православ’я зумонилд укладення Берестейської унії (1596 р.).таутвор£н;у[Я уні­атської церкви, що посилило гостроту релігійних та національ­них конфліктів. Проте релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намагаючись укріпити власні позиції, про­тидіючі сторони мусили дбати про розвиток освіти, поширення свого дпливу через розбудову щкіл. Релігійна полеміка збуджува­ла думку, сприяла розвиткові культури дискусії, формуванню по­лемічного стилю.

Реальні потреби господарського та культурного життя, по­ширення ідей гуманізму, що базувалися на своєрідному культі осв_іхи, дам^гання представників різних релігійних- ко.цф££Ій розширити свою соціальну базу та вплив диктували якісні змі­ни у сфері освіти. У XV—XVI ст. поряд з традиційними шко­лами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаю­чись протидіяти пощирещю чужих впливів, православні зас­новують свої освітні заклади. Так, у сфері освіти з’являється новий тип школи — греко-слов’яно-латинська, у навчальному процесі якої органічно поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим освіт­нім закладом цього тщпу в українських землях стала Острозька академія (1576 р.), заснована князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала квіт тогочасної української т^ зарубіжної інтелектуальної еліти. Її викладачами були Г. Смотрицький, В. Суразький, Д. Наливайко, чужоземці — відомі вчені К. Ка- зимирський. Я. Лятош, К. Лукаріс, який незабаром став патрі­архом константинопольським. Своєрідну естафету Острозька академія передала братським шкодам, перша з яких виникла 1586 р. у Львові. Наприкінці XVI — на початку XVII сі. школи цього типу діяли у Перемишлі, Кам’янці-Подільському, Гали­чі, Холмі та інших містах.

Падіння у середині XV ст. Візантійської імперії зумовило ко­рінний переворот в духовому лфпті українського суспільства. Після певної паузи у поступальному розвитку культури, своє­

рідного інтелектуального та культурного застою, розпочинаєть­ся переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на грунті києво-руської духовності надбань західноєвропейської культури. Виявами щх якісних змін у духощгій сфері України стали: 1) відхід від візантійських зразків та канонів (у XV—XV] ст. в іконописі постаті святих виходять за межі візантійських умов­ностей, набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху),^- 2) поширення ідей гуманізму та реформації; 3) поява но­вих форм.самовираження і митецьких стиків (у літературі набу­ває поширення" полемічний стиль, виникає українське вірціуван- ня; у живописі наприкінці XVI ст. з’являються нові жанри — портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу; вини­кають такі жанри світської музики, як побуторгі пісня для триго­лосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня із супроводом; у 1573 р. створюється вітчизняний ляльковий театр, що надалі стає традицією українського вертепу; зароджується стиль бароко; 4) посилення світського .елементу в культурі, зростання уваги до л^( дини та її духовного світу; 5) індивідуалізація творчрсті.

Отже, позитивні зрушення в культурі праці та господарюван­ні, пов’язані з налагодженням Україною активних торгово-еко­номічних зв’язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національної дер­жавності у політичній та"правовій культурі; зростання цивілізо­ваності у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни у культу­рі духовній, зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, ство­рили сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили для згур­тування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.

V ,

Феномен козацтва: генезис, характерні риси 109

Виникнення українського козацтва

Феномен козацтва: генезис, характерні риси та особливості

Вперше термін “козак” згадується у Початковій монгольсь­кій хроуіці (1240 р,). У перекл.аді з тюркських мов він означає “одинокий”, “схильний до завоювання”. Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови “Кодекс Ку- манікус” (1303 р,) та в одному додатку до грецького збірника житій святих “Синаксаря”. Цікаво, що слово “козак” вживалося для позначення полярних рольових функцій: “страж” і “розбій­ник”.

Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв’язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова “козак”. Зокре­ма, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка “Козака”, який вда­ло боровся з татарами. З часом вирішення цієї проблеми стало більш науковим. Поступово викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва:

1. “Хозаррька” — ототожнює козаків з давніми народами степу “козарами”, або хозарами.

2. “Чорно-клобуцька” — вбачає в них нащадків “чорних кло­буків” — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі.

3. “Черкаська” — вважає виникнення козацтва одним з нас­лідків процесу міграції у Подніпров’я черкесів (черкасів), які до того проживали у Тмутаракані.

4. “Татарська” — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгер- довича та Вітрвта, де шляхом злиття татарського елементу з міс­цевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво.

5. “Автохтонна” — доводить, що козацтво як спільнота є пря­мим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Ки­ївської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансфор­мувалися, зберігай свій вічовий устрій, у війсь^во-службові фор­мування, підпорядковані великому литовському князю.

6. “Болохівська” — пов’язує козаччину з існуванням в дав­ньоруських автономних громадах так званих болохівців, які піс­ля встановлення монгольського ira добровільно прийняли про­текторат Ордц і щшшли з-під здади місцевих князів.

7. “Бродницька” — витлумачує генетичний зв’язок козацтва зі слов’янським степовим населенням періоду Київської Русі — “бродниками”, які жили у пониззі Дунаю.

8. “У^одщщька” — дов’язує динщнурія козацтва з утворен­ням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних лю­дей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіл­лю, дикими кіньми та іншою здобиччю.

9. “Захисна” — пояснює появу козацтва на південних рубе­жах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарсь­кій загрозі.

10. “Соціальна” — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання¹.

На нашу думку, жодна з цих теорій не може самостійно по­яснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас біль­шість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можли­вість наблизитися до правильної відповіді.

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього яви­ща можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. ЧиНг никами, що робили можливими появу та формування козацт­ва, були:

1. Існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами у порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями.

2. Досвід освоєння південних територій уходниками, добич- никами, бродниками та ін.

3. Природне пр^гнецда щодей до міграції у пошуках кращо­го, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

1 Дс^шенко Д. Нарис історії У кращі. Т. 1. — К., 1992. — С. 149— 151; Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця

XVIII ст. - К„ 1997. - С. 110-111.

Феномен козацтва: генезис, характерні риси 111

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1. Зростанням великого феодального землеволодіння, що роз­почалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєн­ня та колонізації нових земель.

2. Посиленням феодальної експлуатації, прргресуючим зак­ріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту.

3. Зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою за­хисту від нападів турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій, між слов’янським та тюркським етнічними масива­ми, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У ко­зацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєн­ня (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). То­му термін “протистояння”, поширений в історичній літературі, не зовсім точно подає характер тих умов, за яких вибувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав, на ґрунті рзаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між'кочовою та хліборобською цивілізаціями.

Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як но­ва соціальна верства суспільної ієрархії воно формується вод­ночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін “козацтво” фіксував соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р, король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького форму­вання. 300 козаків були прийняті на державну службу, записані у реєстр (список) і отримали правовий статус регулярного вій­ська. І хдча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати часину його сил в інтересах польськдї держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним проце­сам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легіти- мізації козацького стану — юридичному визнанню прав, приві­леїв та обов’язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був роз­формований. Лище 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв’язку з по­разкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушенйй повернутися до ідеї відновлення реєстрових форму­вань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалеж­ність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завдання­ми реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстро­вими козаками.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх на­лічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис., а 1631 р. — вже 8 тис.

Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. складалося з шести полків — Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського. Серйозним уда­ром по реєстровцям і по всій козацькій верстві була “Ординація війська Запорозького реєстрового” (1638 р.), яка зменшила кіль­кість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, прідеіле- йовані козаки, які перебували на державній службі у Речі Поспо­литій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали у пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запо­розька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло рнаслідок само­вільного “покозачення” і не маючи офіційно визнаного статусу вело козацький спосіб життя та проживало у прикордонних ра­йонах. Цроте, н^зва^каючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце у становій ієрархії Речі Пос­политої.

Отже, протягом XV—XVI ст. у суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як вик­лик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претен­дувала ца роль прлітичрог<2 лідера і раду.

Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорну­лась у XV ст.; посилення соціад^но-еконо^щцх протиріч релі­гійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з бо­ку турків та татар.

Запорозька Січ

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з’являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495—1575 рр). У своїй “Всесвітній хроніці” щн повідомляв, що у першій поло­вині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переп­равами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу два­надцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаси- тецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних остро­вах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час,виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запо­

рожжя козаки будували у різних місцях так звані “городці” та засіки або ж “січі” з повалених дерев для захисту від ворожих нападів, Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоук- ріпленигди і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Саме тому заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям козацького ватаж­ка Дмитра Вишневецького (Байди).

Виціневецький Дмитро ("Байда", 1516—1563) — один із перших відомих в історії українського козацтва гетьмрн'ір, нащадок вели­кого князя литовського Ольгерда. В 1551 — черкаський і канівсь­кий староста, організатор відсічі татарським нападам. У 1560 — на службі у московського царя Івана Грозного, в 1561 повертаєть­ся в Україну. У 1563 здійснив військовий похід до Молдавії. Через зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке вій­сько зазнало поразки, а сад» гетьман потрапив у полон, був від­правлений до Стамбула і там страчений.

Під його керівництвом протягом 1552—1556 pp. на о. Мала Хортиця було побудовану фортецю, мури якої не тщьщі гаран­тували б^зц£КУ> ^а й 'надалі стали своєрідною базою" для здійс­нення походів на Крим, осередком згуртування запорозького

козацтва.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (ко­зацька) державність, яку фахівці називають праобразом, ескізом, зародком справжньо! дер#са§и, Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поши­рюється юрисдикція даної держави. Для Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запоро^сцір помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козаць­кої державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судо­вим органом Січі була січова рада. Її рішення були Обов’язкови­ми до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політиці, проводила цоділ земедь та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочи­ни та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланко­вої або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була це однаковою й інколи становила поцад 150 чо­ловік* До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий судця, військовий осавул, військо­вий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, кщцедяристи та ін.; похідні та паланкрві начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосе­

реджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління, у Січі функ­ціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а “стародавнім зриваєм, словесним правом і здоровим глуздом”. Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки коза­ки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що пи­сані закоци змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відносини, що склались у Січі: утверджувало вій­ськово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних ±а судових органів, порядок земле­користування, укладання договорів, визначало види ^лочрнів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася “землями Війська Запорозького”. Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровог­радської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запо­розька Січ у XVIII ст. за розмірами, рлощі була близькою острів­ній Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордо­ни переносилися. Проте це не може стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кор­дони були постійно рухливими, а існування державності все ж таки щі^наралос^.

Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костома­ров назвав Січ “християнською козацькою республікою”, і це визначення стадо класични^ з огляду на кілька причин. Війсь­ку Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної влас­ності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддя­ми, брати участь у радах та ін.). У Сі ' пануючою була виборна сиіг] еод,а органів управління, контроль за діяль Гстю яких здійс­нювала козацька рада. Визначально, що для козацтва не існува­ло жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали виключно через призму усталених звичаїв та тради­цій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати при­чиною не тільки усунення з посади, а надіть см.ертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений де­мократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошо­вий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і дише на тре­

тій — погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам’ятав, звідки він вицщов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір’я і вклонятися на чотири сто­рони. Водночас присягнувши отаману, козаки в усьому підко­рялися йому і ціанобливо до .нього ставилися.

Свого часу' відомий дослідник американської демократії Алексіс де Токвіль влучно підмітив, що американська цивіліза­ція виросла на двох великих протилежних засадах, які органіч­но з’єдцадуся в одне ціле — духу свободи та духу релігії. Переп­летіння, взаємодія та взаємовплив волелюбних і національно- релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козац­тва, вони є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, рівний захист правос­лавної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства почи­нався з питання: “У Бога віруєш?” Саме православ’я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, ящм стало запордзьк^ козадтво. Адже у православ­ній системі цінностей глибока духовність протиставляється ко­рисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існуван­ня у межах вольносхей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні мо- лебни. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випрос- товувалися і до половини витягали шаблі з піхов на знак готов­ності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, уми­раючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо. У 1745 р. запорозький кіш придбав срібне ранікадщо да­тою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було величез­ною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо прихильність козаків до православ’я виявилася у бо­ротьбі проти окатоличення та унійного руху. В умовах постійно­го стресового стану, ризику власним життям, релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівно­важити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготува­тися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозько­го способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ’ям і козацтвом існував глибинний зв’язок, козацький устрій мар демократичний характер і тому Запорозьку Січ ціл­ком обгрунтовано можна назвати “християнською козацькою рес­публікою”.

Козацька форма державності мала свої особливості, По-пер- щр, вона виникла це на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об’єднала не сила державної влади, а духовна спо­

рідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варі­антом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвину­тої інфраструктури).

Отже, Запорозька Січ, маючи.низку головних ознак держав­ності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демоірафічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної модщіі та несприятливі зов­нішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу українсь­кої державності перерости у нову якість, але свій помітний яскра­вий слід у процесі українського державотворення козацька дер­жава, безумовно, залишила.

Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими земля­ми прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас про­ти існуючих порядків: перша (1591— 1596 рр) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638 рр.) тривалішою. Головною рушійною сулою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що “артикули” польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та третій Литовський статут (1588 р.) фіксували остаточне оформ­лення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на від­носно цільні українські землі, колонізовані “уходниками” та за­порожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Повстання К. Косинського (1591—1593 рр.) — це перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до рьдго ста­ло захопленню білоцерківським старостою К. Острозьким ко­зацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін ре­єстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. за­хопив замок і місто Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний пов­станський рух, який протягом 1592— 1593 рр. охопив Київсь­ке, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєво­да Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське вій­сько та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав по-

N

разщі козацькому війську у вирішальній битві під П’яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя.

Зібравши двохтисячне військо, повстанці у травні 1593 р. роз­почали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косин­ський (за однією версією під час бою, за іншою — підступно вбитий сдугами князя Вишневецького у ході переговорів). Зали­шившись без 4Ідера, по^стащц зазнали поразки.

Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка,

Наливайко Семерій (Северин; 7—1597) — козацький ватажок, провідник козацького повстання 1595-1596. Родом з Г,алтини. Змолоду козакував на Запорожжі, потім вступив на службу до князя К. Острозького. В 1594 — першій половині 1595 бере участь в антитурецьких походах. Після повернення з Угорщини бере під козацький контроль більшу частину Волині, що стало початком великого повстання. Після капітуляції повстанців на р. Солониці Наливайко разом з іншими козацькими старшинами потрапив у полон, був відвезений до Варшави і страчений. ,

Як сотник надвірних, козаків князя Острозького вщ був зму­шений брати участь у придушенні повстання 1591—1593 pp., пр'оте після битви під П’яткою у долі Наливайка відбувається крутий злам — він залишає службу і організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Здійснивши вдалий похід проти татар, Се­верин та його прибічнищ захопили зброю та 4 .тис, коней, від­чувши власну силу і намагаючись її збільшити, козацький вата­жок посилає на Січ своїх посланців з метою прихилити на свій бік січовиків для виступу проти поляків.

Частина старшини не побажала приєднуватися до людини, яка брала участь у розгромі К. Косинського під П’яткою, аг реш­та, обравши наказним гетьманом Г. Лободу, дрруши/іа на допо­могу наливайківцям. У жовтні 1594 р. спалахує" антишляхетське повстання на чолі з Наливайком. Уже навесні 1595 р. на терито­рії України вели боротьбу декілька десятків повстанських заго­нів, у лавах яких налічувалося понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 — цз початку 1596 pp. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Поліс­ся. Таке успішне розгортання повстання значною мірою було зумовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з крронним гетьманом С. Жолкевським у цей час перебували в Молдові, де во’ни намагалися посадити на молдавський трон поль­ського ставленика,

Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхет­ської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького коронне військо С. Жолкев-

ськогд. Розуедіїрчи, що рротидіяти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з неве­ликим загоном (понад 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звід­ти через уманські лі<^и до Білої Церкви. Саме у цьому місті було об’єднано сили трьох козацьких ватажків — С. Наливайка, М. ІПа~ ули, Г. Лободи. Об’єднане козацько-селянське військо налічува­ло 5—6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шля­хетських військ на чолі з Ружинським, ал? церед основними си­лами Жолкевського вонц змушені були відступити.

Одна з вирішальних битв відбулася в урочищі Гострий Ка­мінь біля Трипілля, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не отримала перемоги. Після цієї баталії Жол- кевський віді{щіов до Білої Церкви і чекав підходу резервів, а козацьке військо —. у Переяслав, де і відбулася рада, яка обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Росію і тому забрала з собою жінок, дітей і майно, що помітно знизило мобільність козацько­го війська. Отримавши підкрірлення, Жолкевський відрізав пов­станцям дорогу до російського кордону.

В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Полоненого Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави, де у в’язни­ці йрго протримали більше року і в квітні 1597 р." відрубали голо­ву, а потім четвертували тіло.

Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти ро­ків не було великих народних виступів. Значною мірою це пояс­нюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у пері­од активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчував уотребу у військові# срл].козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення у його середовищі двох течій: радикальної, що складалася з незаможних козаків, вчорашніх се­дан та ремісників, якіпраціули щляхом повстання добитися пе­рерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні ко­заки, схильні до компромісів й мирного легітимного (законного) розширення козацьких прав і вольностей шляхом договорів з поль­ським урядом.

З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскра­вішими постатями‘якої були гетьмани Самійло Кішка (1600— 1602 рр.) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616—1622 рр.).

Кішка Самійло (7—1602) — козацький гетьман, походив з укра­їнської шляхти. Учасник морських походів запорожців на турецькі фортеці. Під час одного з них потрапив у полон, де пробув 25 років. У 1599 організовує повстання невільників на турецькій

галері поблизу Гезлева і повертається в Україну. Наступного року козаки під проводом Самійла Кішки у складі польськд-ціля* хетського війська здійснюють успішну експедицію до Волощини на підтримку господаря Ієремії Могили. Загинув під час походу в Лівонію.

Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич-Сагайдачний; 7—1622) — політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народи&ся у с. Кульчинцях поблизу Самбора у шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунув­ся на чільне місце серед козацької старшини. Очолив кілька вда­лих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З його ім'ям пов’язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У 1618 взяв участь у поході військ польського королевичв Владислава на Москву. Май­же одночасно (1620) послав до царя спеціальне посдльртво з про­ханням прийняти українських козаків на російську'службу. У геть­манській діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахун­ком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. У 1621 очолив ко­зацьке військо у битві під Хотином. Тоді ж дістав тяжке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Братському монастирі в Києві.

Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розцшрити права; перетворити .козацтво з тимчасових н^пів- партизанських формувань на боєздатне регулярне військо; до­вести чисельність козацького війська до 40 тис.; трансформува­ти козацтво з чисто воєнного у активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проб­леми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київсько­го братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

На початку 20-х років XVII ст, загострюються стосунки ко­зацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало ррразки. За умовами миру, укладеного 1621 р., йому заборонялося, судцоплавсуво по Днціру та відхід у ^х орце море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Внаслідок цього склалася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальнимч правами та привілеями. У відповідь на утиски з боку Польщі козацтво, демонструючи свою незалежність, акти­візувало втручання у турецько-татарські справи. Коли королів­ський посол, який прибув на Запоріжжя, почав дорікати коза­кам, що вони порушують мирну угоду з Туреччиною, вони зая­вили: “Мир укладав король, а не ми!” Частина учасників Хо­тинської війни, яка змушена була повернухися у.щля>£тські ма­єтки, відмовилася від виконання феодальних повинностей, Особ­

ливого розмаху ці процеси набули на Київщині, де чимало міс­цевих житедір “покозачилися”, тобто самовільно проголосили свою приналежність до козацького стану.

Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, польська офі­ційна влада для придушення козацько-селянського руху відпра­вила на Київщину 1625 р. 30-тисячне військо С. Конецпольсь- кого. Проти шляхти виступили об’єднані сили місцевих повс­танців та запорожців (майже 20 тис. війська) на чолі з гетьма­ном М. Жмайлом. Найбільша битва між протидіючими сторона­ми відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Такий розвиток подій призвів до посилення поміркованої течії у козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто М; Жмайла і гетьщнс^ку булаву ііередздо представнику козаць­кої верхівки М. Дорошенку, а потім укладено компромісну мир­ну угоду. Згідно з Куруківською угодою, всі повстанці були амніс­товані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис., а щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи в українських зем­лях, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземни­ми державами.

Куруківська угода була компромісом між офіційною польсь­кою владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задоволь­няла інтересів більшості повсталих, які мусили повертатися у крі­пацтву Саме тому вона пришвидшила остаточний поділ козацт­ва уа дві групи: заможне реєстрове козацтво, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з урядом, і нереєстро­ве, яке організаційно оформилося на Січі 1628 р. та, як правило, займало радикальну позицію.

Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину своцс вЦіськ розквартирував р Україні, що зу­мовило новий вибух народного гніву. Основними причинами повстання стали грабунки та розбої польських жовнірів; зрос­тання релігійних утисків; поглиблення протиріч між нереєст­ровими та реєстровими козаками, які мусили захищати інте­реси гнобителів. Початком повстання стала відмова запорож­ців коритися гетьману реєстровцір Грщорію Чорному. У бе­резні 1630 р. козаки, обравши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі “на волость”. Повстання швидко охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Стра­тивши Г. Чорного, оволодівши Каневом та іншими населени­ми пунктами, козаки підійшли до Переяслава. Прот,и повстан­ців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Майже три тижні тривали кровопролитні бої між ворогуючи­ми сторонами. Центральною подією протистояння була так зва­на “Тарасова ніч”, коли невеликий загін повстанців знищив

Золоту роту — добірне шляхетське формування, що охороняло штаб Конецпольського.

Зазнавши значних втрат, коронний гетьман зрушений був піти на переговори. Як і під час попереднього повстання, ко­зацько-старшинська верхівка усунула ватажка від керівництва (Та­рас Федорович мусив з частиною прибічників повернутися на Запрроаркя) і уклала компромісну усоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та у збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.

У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фрртеці на Дндірі, яка блокувала рух втікачів на Запорожжя та рейди запорожців у верхів’я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Судима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйну­вав фортечні мури, але ця подія не переросла у нове повстання, оскільки козацького ватажка було підступно схоплено реєстров­цями і видано польський властям.

Новим масштабним виступом народних мас стало селянсь­ко-козацьке повстання 1637—1638 рр., яке очолили П. Бут (Пав- люк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена м^йже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з “ляхами”, захисту православної віри, знищення зрадників — стар- шин-реєстровців, повстання поширило свій вплив на все Под­ніпров’я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637 р. під Ку- мейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо, втр_ативщи більше п’ятої частини сврго складу, зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці, після невдалого бою Потоць- кому було видано Павлюка та інших ватажків. Проте навіть та­кий розвиток подій не зупинив повстанців — вже навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Спочатку повстання . очолює Я. (^стряниця, потім — Д. Гуня. Та <цши були нерівними, особливо коли на допомогу коронному віі|сьісу прийшли жовні­ри Я. Вишневецького. Після поразки у бою під с! Жовнин (Чер­каська область) повстанці змушені були капітулювати. На ко­зацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Канівсь­кому повіті (грудень) реєстровці під тиском польського уряду виз­нала ухвалену сеймом “Ординадію Війська Запорозького реєст­рового”, за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися у трьох староствах — Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що проко­тилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами нев­дач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озбро-

єння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козадькою старшиною та рядовим козац­твом; неузгодженість'дій реєстрового та нереєстрового козацт­ва; нечіткість програмних установок;" гнучка політика польсь­кого уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відігра- / ли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет ко- Задтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прик­ладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прис­корювали формування національної самосвідомості.

Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя

На рубежі XVI—XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе, як про впливову силу не тільки у Речі Посполитій, а й на міжнародній apejii. Насамперед це виявилося у тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-виз­вольного руху, водночас стає основною перешкодою турець- ко-татарській агресії в українські землі. Слід зазначити, що наприкінці XVI ст. грабіжницькі напади зайд стають дедалі масштабшшими та зухвалішими. Ще у серпні 1£89 р..релик£ татарське військо рушило на Поділля, спопеляючи, грабуючи та руйнуючи все довкола, дійшло аж до Львова. На початку XVII ст. татари неодноразово з’являлися в українських зем­лях, “умиваючись, — за висловом сучасника, — по лікоть у нашій крові та спустошуючи все огнем і меч^м”, У цей час кримський хан заявляв; “Завойовувати держави — це наш та­лан, переданий у спадок нашими батьками, а хіба вам судило­ся воювати? Це не ваша справа”.

Безумовно, ефективно протидіяти численній, мобільній, гар- hq організованій татарській кінноті було надзвичайно важко, але на півдні виникла, сформувалася і зросла сила, яка бу­ла здатна не лише відбити напади татарсько-турецьких заво­йовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського ханства, руйную­чи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів, визво­ляючи своїх полонених співвітчизників. Цією силою було ко­зацтво.

Тільки влітку 1587 р. козаки здійснили штурм Варни, захо­пили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. Ці та інші дії - запорожців настільки занепокоїли султана Мурада III (1546— 1595 рр.), що він під час зустрічі з польським послом у Коне-

тантинополі не лише дорікав Речі Посполитій за невміння втри­мати козаків від нападів на турецькі володіння, а й урешті-решт зірвався fia крик: “Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Пруссія, тремтять венеціан­ці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною”.

Своєрідною відповіддю турецькому султану на початку XVII ст. стали декілька вкрай сміливих козацьких морських походів, що сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Свропу. Вже 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною. Розлючений сул­тан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом між двома фортецями — Кіза-Керменом та Аслан- Керменом, щоб заблокувати козаків. Посередині Дніпра було задушено ли це “браму”, всю площу довколо неї могли прострі­лювати з гармат з фортечних мурів. Проте навіть такі перешко­ди не зупинили козаків. Вони або хитрістю проникали через браму, або ж тягнули волоком свої чайки (від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити у Чорне море, а вже тут вони будр нестрищшми.

У 1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. на­пали на првдунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на ту­рецькому узбереж^ Мадої Азії та зруйщ^али Синор і Трапе­зунд. Навесні 1615 р. запорожці з’явилися'під мурами турецької столиці — Константинополя. Спаливши портові споруди, вони повернули у море. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагай­дачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спали­ли головний невільничий ринок регіону — Кафу — та визволили полонених.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців спри­яла руйнуванню турецької імперії та визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько- rajapçbKOÏ агресії в глиб українських земель, захищала націо­нальний генофонд від зщгщення. Водночас слід диференційо­вано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер виплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами — війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскіль­ки Запорожжя.. ре мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводидася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не вписується у рамки ікони, але цілком очевидно, що його різ- новмотивовані дії об’єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татар сько -тур е ц ь ку експансію, зменшуючи її мас­штаби та інтенсивність.

Особливо виявило себе козацтво як впливовий чинник між­народного життя під час Хотинської війни. Перемігши польські війська 1620 р. під Цецорою, Туреччина вирішила остаточно зруйнувати польську державу. З цією‘метою було організовано грандіозний похід, у якому задіяно понад 150 тис. осіб, багато артилерії, навіть чотири бойові слони. На чолі рієї воєнної експе­диції виступив сам султан. Проти турецької армади Річ Поспо­лита могла виставити 30—40 тис. польських вояків. І хоча бага­то хто з тодішньої польської еліти поділяв позиції гетьмана Жол- кевського, який казав: “Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти”, рсе польський уряд був зму­шений звернутися до козаків по допомогу. Козаки, чудово ро­зуміючи, що султан не зупинить агресії і за Польщею настане черга Україну, до того у, враховуючи, що польський уряд поо­біцяв їм платню у поході, а також поступки у релігійному пи­танні, погоджуються взяти участь у боротьбі проти турків. У вирішальній битві під Хотином поряд з 35-тисячним польським військом стояло 40-тисячне козацьке під проводом Сагайдач­ного.

Бойові дії трарали пощд місяць, Втратщздіи майже 80 тис. осіб, турки так і не змогли здобути перемоги" і в жовтні 1621 р. змушені були піти на укладення миру з поляками. Проте, відіг­равши вирішальну роль у Хотинській війні, козаки від цього ж і постраждали, оскільки їх “союзники” — поляки за умовами під­писаного договору брали на себе зобов'язання. заборрнити коза­кам судноплавство по Дніпру і не допустити їхніх походів до ту­рецьких берегів.

Про активний вихід козаків наприкінці XVI — початку XVII ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Росії ха інших країн. У ході цих баталій во­ни здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення, стають спроможними вирішу­вати державні проблеми і тому інколи навіть виступають са­мостійно. Зокрема, 1577 р. після загибелі молдавського госпо­даря Івоні, козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе бра­том убитого і розпочав боротьбу за молдавс&кіій престол. Уже у вересні запорожці захопили столицю Молдавії — Ясси, але надовго втримати міста не змогли. Під тиском турків Підкова змушений був відступати на Запорожжя, але в дорозі був по- зрадницьки схоплений поляками і страчений на вимогу турець­кого султана у Львові.

Проте ця невдача не відбула бажання у козаків поборотися за молдавський престол. Вже навесні 78 р. двохтисячне ко­зацьке військо рушило до Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін з новими претендентами на господарський престол — Олександром і Петром.

У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку протягом 1604—1605 рр. запо­рожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського са­мозванця — Лжедмитрія II (1697—1610 рр.). У 1618 р. П. Сагай­дачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив на Москву з метою визволення з Тушинської облоги королевича Владислава. Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї Деулщське перемир’я з Московською державою (польсь­кими ставали Смоленськ, Чернігів та Сіверщина). Козаки ж зно­ву були ошукані: реєстр скоротився більш як утричі, козацьку старшину мав призначати король, до того ж у черговий раз поча­ла діяти заборона виходити козакам, у Чорне море.

Сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна вій­ськова майстерність сприяли зростанню його авторитету та попу­лярності на міжнародній арені. В Італії, Німеччині, Франції та Англії у цей час виходить понад десяток творів, присвячених вій­ськовому мистецтву запорожців. Зисої^о цінував козаків, персид­ський шах: “Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хороб­рі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони — ті, що домінують на Чорному морі”.

Отже, на рубежі XVI—XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захи­щало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Пос­политій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежала від позиції козацтва. Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та деших країнах. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, від­сутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійну силу міжнародного жит­тя: §оно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи головну роль) тій чи іншій державі її проблеми.

РОЗДІЛ