1М Тарнавський. Спогади. — Львів, 1992. — с. 92.

тягом серпня вони захопили Вінницю, Житомир, Бердичів, По- пельню та ін. Відкрився шлях на Київ. ЗО серпня, фактично не зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до параду, який.мав відбутися наступного дня. Проте вже вдосвіта ЗІ серпня кіннота Добровольчої армії Від командуванням генерала М. Бредова через міст, на якому українське військо не виставило охорони, вдерлася до міста. Де- нікінці, незважаючи на свою малочисельність, діяли зухвало, рі­шуче, і врешті-решт встановили контроль над значною терито­рією Києва. Українські частини малу н^каз не вступати у про­тистояння з денікінцями, а невдовзі галицький генерал А. Кравс підписав угоду, відповідно до якої українські формування зали­шали Київ і відступали на лінію Ігнатівка — Васильків,

Ця помилка стала фатальною для українсьди^ арі^й, як| пот­рапили у своєрідний “трикутник смерті”: між радянськими вій­ськами, білою Добровольчою армією та збройними формування­ми Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та споряджен­ня з кожним днем дедаді більше знесилювали армії УНР та ЗУНР, Ситуація стала критичною, коли восени 1919 р. серед бійців по­ширилася епідемія тифу, яка поглинула майже 3/4 особового складу українського війська. За цих обставин командуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Польщі, розпочав переговори з дені­кінцями. Укладена 6 листопада 1919 р. угода переводила збройні формування УГА під командування білих.

У цей час майже у безнадійному становищі перебувала й армія УЦР. Командування, прщіцддо рішенню рро її поділ на дві части­ни — одна мусила перейти до Польщі, інша — на чолі з генералом М Омеляновичем-Павленком ставила собі за мету перейти до пар­тизанських методів боротьби і здійснити рейд по тилах денікінсь- кої тз Червоної армії. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Він тривав від грудну 1919 р. до травня 1920 р, У ході Зимо­вого походу пройдено 2500 км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 р. проривом через фронт і 4 радян­ської армії у райони, зайняті поляками.

Отже, збройні формування ЗУНР уа УН£ через низку обста­вин виявилися аутсайдерами під час жорсткої боротьби у другій половині 1919 р. за контроль над Україною. Переможцем вийш­ла білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа оку­пувала майже всю Україну. Нова влада поділила завойовані землі на три області — Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кожної з областей стояв губернатор з необмеженими повнова­женнями. Характерними рисами денікінського окупаційного ре­жиму були:

політична сфера;

— встановлення терористичної диктатури;

— застосування жорстких репресій проти політичних про­тивників;

— обстоювання гасла “единой и неделимой”, яке стало основ­ною ідеологічною засадою білого руху;

економічна сфера:

— відновлення поміщицької влади на землю;

— стягнення з селян примусових контрибуцій;

— запровадження своєрідної “денікінської продр^жлададі” — разового податку в розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі;

— відродження свободи торгівлі;

— ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм ви­робітку;

—'обіцяння аграрної реформи (“Земельна реформа і ... ши­бениці, — акцентував денікінський генерал О. Кутєпов, — тоді ми знову дійдемо до Москви); ⁴

сферз культури та національних відносин:

— обмеження сфери вжитку української мови;

— закриття українських газет та журналів;

— припинення діяльності Української Академії Наук;

— посилення "шориіізму, національної ворожнечі.

Безумовно, така політика не могла мати широкої підтримки,

більше того, вона викликала обурення та протест народних мас. Стихійна хвиля народного невдоволення стимулювала появу ма­сового партизанського руху — вде восени у денікінському тилу діяли сотні партизанських загонів, які налічували у своїх лавах майже 100 тис. осіб. Про силу та масштабність повстансько-пар­тизанського руху свідчить те, що партизанські формування три­мали під своїм контролем значні території, інколи навіть ство­рювали свої органи управління (на Мйколщрщині навколо села Баштанка три місяці проіснувала Баштанська республіка), неод­норазово повстанці оволодівали такими великими містами, як Полтава, Кременчук, Єлисаветград тощо.

Одностайно виступаючу цроти денікінського окупаційного режиму, партизанські загони між тим мали різну політичну орі­єнтацію, причому досить широкого спектра — від радянських та петлюрівських формувань — до політично невизначених. Нама­гаючись оволодіти ситуацією, спрямувати стихійний рух в орга­нізоване рурло, різрі політичні сили створювали цещри дда, ке­рівництва повстанцями. Зокрема, у Кременчуці більшовики утво­рили Зафронтове бюро ДК КГІ(б)У на чолі з С. Косіором, а у Кам’янці-Подільському було сформовано Центральний міжпар- тійний повстанський комітет, що став координуючим центром для загонів, які боролися за відновлення УНР.

Косіор Станіслав Вікентійрвич (1889—1939) — державний та партійний діяч, Народився у м. Венгрув (нині Польща) в сім’ї робітника. В 1896 переїхав з батьками на Донбас, закінчив по-

чаркову школу. В 1907 приєднався до РСДРП. З березня 1917 до березня 1918 — на партійній роботі в Петрограді, член ВЦВК РРФСР. Активний учасник встановлення радянської влади в Укра­їні. На І з’їзді КП(б)У — прихильник створення окремої від РКП(б) партії українських комуністів. У 1918 виконував обов'язки народ­ного секретаря фінансів у радянському уряді України. В 1919—

1920 — член і секретар ЦК КП(б)У, потім — член президії УРНГ, з грудня 1920 — улєн колегії Наркомпроду. В 1921—1922 — завіду­ючий оргвідділом ЦК КП(б)У, в 1922—1925 — секретар Сиббюро ЦК РКП(б), у 1925-1928 - секретар ЦК ВКП(б). Член ЦК КП(б)У в 1918-1920, 1928-1938, член ЦК ВКП(б) у 1924-1938. Чле* ггол/гб/оро ЦК ВКП(б), Був Генеральним (1928—1934), потім Пер­шим (1934—1938) секретарем ЦК Компартії України. Косіор_я брав участь у гоніннях на українських діячів науки і культури, займав угодовську позицію щодо хлібозаготівельної кампанії 1932, яка завершилася голодомором в Україні. У 1938 звільнений з усіх посад, звинувачений у створенні терористичного центру в Укра­їні, розстріляний.

На роль лідерів антвденікінського внутрішнього фронту, крім більшовиків, претендували боротьбисти, українські есери, укра­їнські соціал-демократи, анархісти тощо.

Найпотужнішою течією повстансько-партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 р. Н. Махно видав наказ про утворен­ня Революційної повстанської армії України (махновців), основ­ною метою якої проголошувалася “чесна боротьба за повне виз­волення трудящих України від усякого поневолення”.

Махно (Міхненко) Нестор Іванович (1888—1934) — провідник повсталого революційного селянства Півдня України в роки ре-- волюції та громадянської війни. Народився у селянській родині в с. Гуляй-Поле на Катеринославщині. Закінчив два, класи почат­кової школи. Працював у поміщиків, потім робітником. У 1906— 1908 — член організації анархістів-комуністів "Спілка бідних хліборобів”, у складі якої бр%§ участь в експропріаціях. У 1910 засуджений до смерті, але плутанина у даті народження (в усіх документах фігурував 1889) дала змогу "неповнолітньому” Махну замінити ЇЇ довічною каторгою. У 1911—1917 перебував в ув’яз­ненні. Після Лютневої революції 1917 Махно повернувся до Гуляй- Поля, де почав власні революційні перетворення: розподілив по­міщицьку землю між селянами, створив військовий загін. Не виз­навав влади ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради. Влітку

1918 очолив боротьбу селян проти німецьких окупантів та П. Ско­ропадського, потім проти Директорії УНР та денікінців на боці біль­шовиків. ідейно стояв осторонь більшовизму і анархізму. Після виступу проти політики воєнного комунізму (1919) був оголоше­ний радянською владою поза законом. У період денікінської оку­пації України вів активну боротьбу в білогвардійському тилу. У 1920 уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. По завер­шенні цієї" операц/Г почалося масове знищення'махновщини ра­дянською владою. Протягом 1921 Махно вів боротьбу проти Черво­

ної армії\ зле у серпні змушений був емігрувати до Румунії. В УСРР Махно заочно був визнаний "бандитом". У каітні 1922 пе­реїхав до Польщі, деякий час мешкав у Німеччині, з 1926 у Пари­жі. В останні роки життя займався літературною діяльністю.

Досить швидко махновський рух набув загальноселянського характеру, про що свідчдгь зростання чисельності армії Н. Мах- на (восени 1919 р. за різними ^джерелами в¹ній налічувалося від

20 до 100 тис. осіб). 20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка між махновцями та петлюрівцями була укладена компромісна угода про боротьбу з Денкірим. Одержавши від Петлюри зброю та боє­припаси, Махно блискавичним ударом в районі Умані пробив білий фронт і за короткий час взяв під контроль значну терито­рію від Перекопу до Бердянська і від Каховки до Синельниково- го. Махновці оволоділи навіть Маріуполем, який розташовував­ся за 100 кілометрів від Таганрога, де перебувала денікінська став­ка. Такі дії “батька” Махна на тривалий час дезорганізували весь

ДЄНІКІН£ЬКИЙ ти^і.

У цей час махновський рух був на піднесенні і з кожним днем набирав сили. Ось яку характеристику дала йому 15 листо­пада 1919 р. газета “Звезда” (друкований орган катеринославсь­кого іубкому КП(б)У): “...лише зовсім короткозорі люди можуть не" бачити, що'махновське просування у глиб областей, захопле­них денікінською клікою, — це дещо більше, ніж проста військо­ва операція. Це водночас широкий народний рух, який захопив і повів за собоф в своєму стихійному і незборимому розвитку не­осяжні верстви трудових мас...” Зростаючу силу махновців зму­шений був визнати і Денікін, який направив проти них виш­колені та численні формування — армійський корпус генерала Я. Слащова та кінний корпус генерала А. Шкуро.

Хоча після лцх дій Н. Махро змушений був залишити Пів­нічну Таврію та відійти до Катеринослава, денікінцям так і не вдалося зберегти контроль за Україною. Слабкістю білогвардій­ців скористалися більшовики. Потужний жовтневий наступ ра­дянських військ призвів,, до втрати А, Деніку^им стратегічної "іні­ціативи, а вже в березні 1920 р. більшовики володіли майже всі­ма великими містами України, хоча села зусиллями самооборо­ни ще чинили значний опір.

Втретє ррийшовши в Україну, радянська влада щмаг&лася максимально врахувати свої та чужі помилки при формуванні моделі управління. Щоб втримати українські землі під своїм контролем, Ленін розробив проект резолюції “Про радянську владу в Україні”. Після бурхливого обговорення вона була прий­нята VIу Всеро£|#сь|<ою конференцією РКД(б) 3 грудня 1919 р. і фактично стала основною пропагандистською підвалиною укра­їнської політики Раднаркому. Суть цього документа полягає у певному пом’якшенні офіційного курсу, в намаганні розшири-

■ад соціальну базу радянської влади в Україні шляхом низки пос­тупок:

— формальне визнання самостійності України;

— запровадження повільніших порівняно з Росією темпів на­ціоналізації промисловості;

— передача селянству часіини колишніх радгоспних земель;

— зменшення обсягів продрозкладки;

— залучення до партійного керівництва українців;

— співпраця з колишніми політичними опонентами — ліви­ми партами боротьбистів та борбистів.

Однак цей документ певною мірою залишався декларацією. На практиці мало місце утвердження централізму через форму­вання системи ревкомів (у грудні 19,19 р. в Москві було утворено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським) та комітетів незаможних селян (рішення про їхнє утворення прий­нято у березні 1920 p.).

Петровський Григорій Іванович (1878—1958) — державний і партійний діяч. Народився у Харкові в сім’ї кравця. В 11 років розпочав трудову дія/іьнідть. З 1697 _г учасник революційного руху; зазнав переслідувань як член РСДРП. У 1912 обраний де­путатом IV Державної думи від робітників Катеринославської гу­бернії, працював у більшовицькій фракції. У листопаді 1914 ра­зом з усіма членами фр_яакції був заар^штдваний “за відмову голосувати за воєнні кредити" і в 1915 засуджений на довічне поселення в Туруханському краї. Під час лютневої революції 1917 — комісар Якутської області. Влітку 1917 повернувся до Петрограда. В листопаді 1917 — березні 1919 — нарком внут­рішніх справ РСФРР. Активний учасник встановлення більшо­вицької влади на Катеринославщині та в Донбасі. В 1919 — го­лова Всеукрревкому. З березня 1919 до літа 1938 — голова ВУЦВК (т.зв. ",всеукраїнський староста”), в 1920—1938 — член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1940 — заступник директора Музею революції СРСР у Москві-

Форсовано формувалася однопартійна система — на початку березня 19^0 р. 4 тис, боротьбистів вступили до більшовицької партії, а наприкінці року про самоліквідацію партії заявив з’їзд борбистів, свої позиції в Україні певною мірою зберегла лише Українська комуністична партія (УКП).

Третій прихід фцьшовиків в Україну ознаменуварзд віднов­ленням політики “воєнного комунізму” та новою хвилею черво­ного терору. Попри всі декларації було знову взято курс на вста­новлення диктатури. Тобто влади, за допомогою якої, на думку одногр з більшовицьких лідерів України М. Скрипника, “паную­чий клас перемагає опір і боротьбу іддіих класів, незважаючи на попередні закони. Пролетаріат, завоювавши владу в державі, має всю силу, щоб подолати буржуазію. Він мусить зламати її опір, не звертаючи уваги на всі закони, норми, форми і формальності,

ідр були і є загальновизнані у так званому “цивілізованому” бур­жуазному суспільстві”¹.

Отже, у середині 1919 р. більщовидький режим в Україні, підточений недалекоглядною політикою “воєнного комунізму” та повстанським рухом, поступився місцем терористичній дикта­турі деуікікдів. Рроте реакційна та консерв^вн^ модель управ­ління та соціально-економічні перетворення нової влади не за­довольнили ши^ких народних мас, свідченням чого став широ­комасштабними ПОВСТаНСЬКО~П£рТИЗ^[£ЬКИЙ рух, чільне міс.це в якому займала махновська течія. Свою роль в ослабленні дені- кінського режиму та у перебігу подій громадянської війни відіг­рала об’єднана армія УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого основного вордга, більшовики втретє встановили свій кон­троль на теренах України. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м’якими та поміркованими по­рівняно з попередніми періодами. Незважаючи на те, що значна частка проголошених положень та постулатів так і залишилася на папері; пропагандистського удару по масах виявилося достат­ньо, щоб забезпечштГрадянському режимові певною мірою ста­більну соціальну базу та підтримку.

Радянсько-польська війна та Україна

21 квітня 1020 р. голова дипломатичної місії УНР А. Ле- вицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підпи­сали поетичну та торговельно-економічну конвенції. До цього кроку главу польського уряду Ю. Пілсудського підштовхнуло бажання зняти бодай тимчасово проблему польсько-українсь­кого протистояння, спробувати відновити Польщу “від моря до морд”, сконцентрувати увагу та зусилля польського населення на вирішенні зовнішніх проблем і цим загасити наростаючу со­ціальну напругу в державі. Свої аргументи на користь укладен­ня угоди були і у С. Петлюри: перехід УГА на бік А. Денікіна суттєво ослабив українське війську; продовжецн^і боротьби за віднрвлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та бодай тимчасових союзників; союз з Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою.

Підписані документи стосувалися широкого кода питань:

— Поліса визнавала незалежність^гУНР та Директорію УНР на чолі з С, Петлюрою як верховну владу в державі;

— польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України;

Скрипник М.О. Вибрані твори. — К., 1991, — С. 185.

11 Бойко

— українському населенню у Польщі, як і польському -у в Україні гарантувалися національно-культурні права;

— УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею захід­ноукраїнських земель (під польським контролем, залишалися Ґа-. личина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщини, Підляш- шя, Посяння і Холмщина).

24 квітну 1920 р. між Польщею та УНР було укладено війсь­кову конвенцію, суть якої полягала в об’єднанні сил для бороть­би з більшовиками (Польща мусила забезпечити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).

У своїй сукупності політична, торговельно-економічна та вій­ськова конвенції й утворили Варшавський договір, який фактич­но став трамгощіом для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські військові форму­вання (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Раптовість удару, краще озбро­єння та лотрічра перевага у силах принесли успіх. Тільки протя­гом першого тижня боїв було здобуто Житомир, Бердичів, Козя- тин. 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Про­те навіть у ході цієї переможної воєнної кампанії збройним фор­муванням Пілсудського та ГІетдюри не вдалося реалізувати своїх планів. На одеському напрямку "вони не змогли вийти до Чорно­го моря. Після форсування Дніпра польські та українські части­ни були зупинені на лінії Вишгород — Бориспіль. Не виправда­лися сподівання на вибух масового антибільшовицького повс­тання у тилу Червоної армії.

Оговтавшись від несподіваного удару, Червона армія пере­групувала сили, сконцентрувала їх на вирішальних напрямках, £рім того, оголошена мобілізація дала значну кількість бійців, а передислокація на польський фронт 1-ї Кц-іної армії та 25-ї Ча- паєвської дивізій — ударну силу. Зміцнивши свої позиції, біль­шовики вже 14 травня розпочали контрнаступ. 26 травня Пів­денно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську насту­пальну операцію, внаслідок якої було не хідьки визволено Київ, Вінницю та Коростень, а й розпочато наступ на Львів. Зусилля­ми Західного фронту було відновлено радянську владу в Білору­сії, що відкривало дорогу на Варшаву.

Поступову польсько-радян ська війна для більшовиків з обо­ронної перетворювалася на наступальну, 6іді>ш? того, взяття Льво­ва та Варшави давало змогу принести на штиках червоногвардій- іцв революційну іскру в Європу і розпочати омріяну “світову ре­волюцію”. Перспективу такого розвитку подій розуміли не лише в Польщі, а й у країнах Антанти. Тому коли польський уряд звер­нувся по допомогу до міжнародної конференції країн Антанти, що проходила у бельгійському містечку Спа, західні держави не-

гэдно відреагували. Компромісний варіант розв’язання польсь­ко-радянського конфліісгу базувався на визнанні протидіючлми сторонами так званої “лінії Керзона” (визначений ще у грудні

1919 р. Найвищою радою держав Антанти, східний кордон Поль­ської держави залишав під контролем Варшави значну частину українських етнічних територій — Посяння, Підляшшя, Холм- щину та Лемківщину). Зрозуміло, що Польська держава, перебу­ваючи у критичній ситуації, охоче визнала “лінію Керзона”, проте пропозиції Антанти не зупинили революційного пориву радян­ських військ.

Мріючи про світову революцію, Раднарком знову намагаєть­ся використали модель “троянського коня”, апробовану в Укра­їні, — один за одним виникають маріонеткові радянські уряди — польський Тимчасовий революційний комітет на чолі з Ф. Дзер- жинським та Галицький революційний комітет, лідером якого було призначено В. Затонського. Наступна польському фронті продовжувався, але проблеми у радянських військ наростали: від­рив від тилів, швидкі темпи просування та значні втрати знеси­лили Червону армію; перехід польського кордону викликав про­тидію місцевого населення, розгортання і и ц іо н ал ь н о - в и з вол ь - ного польського руху в тилу; посилився розрив між Південно- Західним та Західним фронтами, керівництво яких до того ж ма­ло різні погляди на подальшу стратегію війни; підтримана Фран­цією, Поіщда швидко провела мобілізацію та знову отримала перевагу воєнщпгсил.

Неузгоджені дії Південно-Західного та Західного фронтів приз­вели до того, що ні Львова, ні Варшави взяти не вдалося. Ство­ривши шестикратну перевагу на напрямку головного удару, поль­ські вій^ьк^ перейшли у наступ. Д^ше ціною значний втрат Чер­вона армія стабілізувала фронт на лінії Коростень — Житомир'— Бердичів. Ситуація склалася патова: ні у польської, ні у радянсь­кої сторони не було вже сил для нанесення вирішального удару. За цих обсуавин у жовуні 19£0 р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир’я, яке примусило 35-тисячне вій­сько УНР вести боротьбу самостійно без найменших шансів на успіх. 18 березня 1921 р. між протидіючими сторонами було укла­дено Ризький мдоний договір, суть якого полагала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль польської держави Підляшшя, Холмщини, Західної Волині та Західного По­лісся.

Після того як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сйщі махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася.

Отже, укладена Польщею та УНР Варшавську угода не до­сягла своєї мети і не дала змоги реалізувати плани ні Ю. Пілсуд-

и*

ському, ні С. Петлюрі. Не виправдали себе розрахунки на слаб­кість Червоної армії, критичність ситуації в радянській державі, на допомогу Антанти та на вибух антибільшовицького повстанню тощо. Відповіддю на швидкий наступ польсько-українського вій-і- с^ка став потужний контрнаступ більшовицьких сил. Водночас були прорахунку і радянської сторони. Її сподівання на спалах революції у Німеччині, розгортання світової революції, проле­тарську солідарність та широку підтримку більшовицької політи­ки трудящим# світу зазнали краху.

Завершення громадянської війн^і засвідчувало не тільки пе­ремогу радянської влади на теренах колишньої Російської імпе­рії, а й пдразку національно-патріотичних сил та болючий тери­торіальний розкол українських земель.

гікк ! -і і ' -'

РОЗДІЛ