1Див,: Погружение в трясину. — м., 1991. — с. 24.

них подіях відіграло, очевидну, і засідання Політбюро ЦК КДРС, що відбулося ЗО грудня 1971 р., на якому було вирішено провес­ти всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число “24”.

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка. . ,

Відомий канадський дослідник української історії Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому на­лічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони України. У 1968 р., оголоше­ному ООЦ роком ррр Ддощш, в т.юрмах та таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в’язнів і майже 50 осіб “лікувалися” у психлікарнях. На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв’яз­нів старожила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час україн­ців налічувалося від 25 до 75%.'

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає поміт­ним фактором суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки “самвидаву”"в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас ши­рокої підтримки у громадян республіки він не набув, що пояс- щоється жорстокістю репресивщіх заходів; апатією та пасивніс­тю, що панували у свідомості значної частини суспільства; пере­важно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незва­жаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною мо­ральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

л

-І * • РОЗДІЛ

1.8 Україна і процес перебудс/ви в срср

(квітень 1^985 — серпень 1991 pp.)

На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала немож­ливість збереження без істотних змін існуючих в СРСР поряд­ків, .що висувало ца перший, план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Розпочатий у цей час процес онов­лення одержав назву “перебудова”. Суть і зміст цього поняття за шість л лишком років перетерпіли таку складну трансформа­цію, що навіть у радянсько-французь^о^у політологічному слов­нику Hqgofo мислення, який побачив світ 1989 p., зазначається: “серед усіх найбільш поширених сьогодні слів у світі немає, можливо, ні одного іншого з такою ж невизначеною суттю, з таким же розпливчастим змістом, як “перебудова”. ^с • У своєму розвитку продер перебудови пройшов кілька ета­пів:

' І етап (квітень 1985 — січень 1987 pp.) — визрівання політич­ного курсу перебудови.

Оновлення суспільства починалося як типова “революція “зго­ри” — у квітні 198$'р. на Шщнумї ЦК КПРСІювим’радянським керівництвом на чолі з М. Горбачовим було висунуто стратегічну мету: курс на прискорення соціально-економічного розвитку кра­їни. Головними елементами цього курсу було визначено: науко­во-технічний прогрес; технічне переозброєння машинобудуван­ня; активізацію “людського фактора”. Комплекс перетворень сто­сувався насамперед економіки, і його суть полягала в удоскона­ленні реально існуючих процесів, у виправленні окремих дефор­мацій.

На старті перебудови у поглядах і діях реформаторів перева­жав дещо спрощений підхід до змін у суспільстві. З часом це визнав і сам М. Горбачов. Якісно нове розуміння перебудови прийшло пізніше, а на початковому її етапі йшлося про наведен­ня елементарного лорядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів та ін.

Уже перші результати реалізації цих заходів були досить обна­дійливими: за 1985—1986 pp. темпи приросту промислової про­дукції України становили 4,3% і перевищили середньорічні по­казники XI п’ятирічки, які становили лише 3,5%. Тобто після невпинного зниження відсотка середньорічного приросту, що по­чалося ще ра почату 60-х років, він врерше почар зростати. Ще більший прогрес намітився у сільському господарстві: якщо в

1981—1985 pp. середньорічний приріст основних показників цієї галузі становив 0,5%, то 1985—1986 pp. — 3,5%. Тенденція до зростання економічних іщазщіків бра загальносоюзною і з.мід- нювала в керівництва утопічні надії на швидке поліпшення жит­тя командними методами.

XXVII з’їзд КПРС прийняв “нову редакцію” програми пар­тії, з якої усунуто завдання побудови основ* комунізму до 1980 р. і водночас проголошено курс на удосконалення соціалізму. Про­те цей більш реальний погляд на зміни у суспільстві одразу було нівельовано двома утопічними кроками. Перший — прийняття програми виріщєння житлової проблеми до 2000 р. Для. здійс­нення такого широкомасштабного завдання не було ні умов, ні бази. Другий непродуманий утопічний крок — антиалкогольна кампанія. Реалізація її адміністративно-заборонними заходами дорого коштрала Україні: бюджет втратив 10 млрд, крб., а кіль­кість^1, наркоманів у республіці зросла від 1982 до 1989 р. у 4,2 раза.

У цей період організаторам реформ дедалі більше не виста­чає допомоги “знизу”, і тому вони конкретизують і радикалі- зують çjboï защіики. Так з’являється восени 1986 р. формула пе­ребудови як соціальної революції. Початковий період перебудо­ви надзвичайно суперечливий. З одного боку, це бр час втраче­них можливостей, оскільки при сильній владі можна проводити радикальні реформи, проте відсутність узгодженої чіткої концеп­ції реформрання, певна слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги піти цим шляхом. З іншого боку, навіть у початко­вий період перебудови відбулися позитивні зрушення, насампе­ред рішрі зміни у зовнішній політиці (“нове мислення”), роз­гортання і зміцнення гласності.

Тогочасному суспільному розвитку були притаманні такі тен­денції та процеси:

1. Імпульси змін ідуть тільки “згори”.

2. Апарат займає вичікральну"позицію, чекаючи наказів та інструкцій.

3. Вичікральна позиція домінує й у більшій частині народ­них мас.

4. Все гостріше відчувається потреба в політичних узагаль­неннях, у розгорнутій та чірсій програмі перебудови.

5. Суспільна думка ще відносно слаборадикальна, стереотипна.

Своєрідним каталізатором переосмислення існуючих суспіль­них порядків, особливо в Україні, стала катастрофа на Чорно­бильській АЕС у квітні 1986 р. Наприкінці 80-х років наша рес­публіка стала єдиною в СРСР, де смертність населення переви- щувала народжуваність. Під тиском цих фактів навіть найлояль- ніші радянські громадяни засумнівалися у цінностях системи, у якій вони жили.

II етап (січень 1987 — літо 1988 pp.) — усвідомлення основ­них завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази.

Поступово до горбачорського керівництва приходить розу­міння того, що економічні реформи не будуть запроваджені, якщо водночас не провести бодай обмежених політичних реформ і не з_няти соціальне напруження у суспільстві. Саме тому на січнево­му" (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС, який поклав початок новому етапові перебудови, заговорили про консерватизм, про гальму­вання реформ, і на перший план було висунуто вже не “приско­рення”, а завдання демократизації суспільного здцгя.

На цьому етапі активізується “перебудова у кадровій політи­ці”. Один засадним залишають свої посади перші секретарі Дніп­ропетровського, Ворошиловградського, Львівського обкомів і ще багато секретарів менших обласних комітетів КПУ. На липнево­му (1987 р.) Пленумі ЦК КПУ були відправлені на пенсію Голова Ради Міністрів України О. Ляшко, голова КДБ України С. Муха. Зауважимо, що “скидання консервативного баласту” було домі­нуючою тенденцією у процесі загальносоюзної “перебудови у кад­ровій політиці”.

За цих умов В. Щербицький зумів зберегти свою посаду і мав можливість активно впливати на дії загальносоюзного керівниц­тва. Причини цього історики вбачають у відносно стабільній со­ціальній обстановці в Україні; в існуванні у республіці міцного державного і партійного апарату, спроможного стримувати роз­виток радикальних процесів; у бажанні Москви не йти на конф­лікт і зберегти стабільність в Україні; у здатності В. Щербицько- го до політичних маневрів.

На цьому етапі перебудови відбулося два корінних зрушен­ня. По-перше, у верхніх е'шелонах влади була загалом сформу­льована, узгоджена, а згодом і обнародувана стратегічна тріада перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий (1987 р.) Пленум ЦК КПРС); демократиза­ція усієї політичної структури. По-друге, саме у цей час активно формується соціальна база перебудови. Одна за одною виника­ють, зміцнюються та набувають авторитету в суспільстві нефор­мальні організації.

В Україні 1987 р. створено Український культурологічний клуб (Київ), “Товариство Лева” (Львів), навесні 1987 р. — “Народний

союз сприяння перебудові” (Одеса), “Комітет підтримки перебу­дови” (Ворошиловград) та ін. Поява на політичній арені нефор­мальних організацій зумовила відкрите і різке засудження існую­чого режиму, критику безгосподарності; створення широкої по- зацензурної преси; відродження таких форм відстоювання прав і свобод, як мітинг, збори, демонстрації.

Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визріває ідея створення широкого демократичного руху, форму­вання організації на зразок народних фронтцз, що виникли у рес­публіках Прибалтики. Під час червневих та липневих 1988 р. не­санкціонованих багатотисячних мітингів, що відбулися у Львові, ця ідея отримала масову підтримку, І хоча у мітингах взяли участь представники різних політичних сил: від Українсько'^ Гельсінсь­кої спілки до міськкому комсомолу, утворити Демократичний фронт (а саме такий заклик пролунав на мітингах) не вдалося. На заваді суала жорстку охоро.нна позиція місцевого та республі­канського партійного керівництва. Проте цоява масового демок­ратичного руху, що швидко самоорганізувався, надала сил пере­будові і підштовхнула процес самовизначення і консолідації як у лавах прибічників радикальних змін, так і їхніх противників.